Досвід застосування збройних сил доводить, що успіх бою залежить від якості управління військами. Уміле керування підрозділами і частинами сприяло розгрому противника з найменшими втратами і досягненню перемоги в короткий термін.

Теорія і практика управління військами розвивалися та вдосконалювалися водночас зі зміною озброєння, техніки, організації військ і способів ведення бойових дій.

До появи масових армій, коли бойові дії розгорталися на невеликих, переважно відкритих просторах, управління військами здійснювалося безпосередньо командиром. При цьому вирішальну роль відігравало візуальне спостереження за своїми військами і військами противника на полі бою. Необхідні розпорядження (вказівки) командир віддавав військам особисто або через ад’ютантів, ординарців, зв’язкових, які пересувалися пішки або на конях. Засобами управління головним чином були звукові сигнали та прапорці.

Зі збільшенням чисельності армій, зростанням розмаху бойових дій та зміною умов їх ведення розширюється коло та ускладнюється характер завдань, які виконують у процесі управління. Робота щодо управління військами стала настільки різноманітною і складною, що виконувати її у повному обсязі у терміни, які диктуються темпом розвитку подій на полі бою, не під силу одній людині. Виникає необхідність створення спеціального органу, який повинен допомагати командиру. Для виконання завдань, пов’язаних з управлінням, створюють штаби з’єднань, частин і підрозділів.

Управління військами повинне забезпечувати ефективне використання бойових можливостей частин (підрозділів) й успішне виконання ними завдань у встановлені терміни і за будь-яких умов обстановки.