3.1. Ідеологія 300-річчя "возз'єднання" (Част. 1.)

Переможне завершення Другої світової війни дало Радянському Союзу нові територіальні надбання — до нього були приєднані Східна Пруссія, Галичина, Закарпаття та ін. У вигляді країн народної демокра­тії, а згодом "міжнародної соціалістичної системи" була створена бу­ферна зона між СРСР і капіталістичною Європою. Радянська імперія стала могутньою як ніколи.

У новій могутності і величі СРСР виявилися і нові суперечності, що загрожувало в перспективі самому існуванню великої імперії. По-перше, з входженням Галичини, Буковини і Закарпаття до складу України значно зріс її національно-державницький потенціал, по-друге, існування самостійних держав в межах радянського контролю і відсутність кордонів безпосередньо з капіталістичними країнами об'єктивно сприяло посиленню тенденцій до української самостійно­сті.

В результаті зміни кордонів переважна маса українців і українсь­ких етнічних земель опинилася в складі однієї держави — СРСР і ква-зідержавного утворення — Української РСР. Змінився національний склад населення України. Внаслідок воєнних дій, депортацій, після­воєнного обміну населенням зменшилася питома вага низки націо­нальних меншостей. В той же час кількість українців із входженням Західної України у склад Української РСР збільшилася на 7 млн осіб. Як вдало зазначила Ліна Костенко, об'єднання "Малоросії" з "Мало-польщею" дало Велику Україну1.

Західна Україна стала істотним чинником політичного життя не лише України, а й Росії та всього СРСР. Збагачена європейським по­літичним досвідом і демократичними традиціями, вона в умовах жор­сткого тиску зі Сходу справляла і зворотний вплив. Західні українці мали значно вищий рівень національної свідомості, ніж східні. Об'єднання в єдиному державному утворенні сприяло посиленню взаємовпливів по лінії Схід—Захід, а значить, прискорювало процес політичної консолідації нації, зміцнювало її в протистоянні інонаціо­нальним впливам. Західна Україна в повоєнний період була найменш радянізованою і русифікованою територією, а, отже, такою, що ста­новила найбільшу загрозу для радянської системи, для російсько-ук­раїнської єдності. Саме тому основні зусилля радянського режиму в перший повоєнний період були спрямовані на приручення і радяніза-цію Західної України.

Основним засобом радянізації Західної України були терор і на­сильство. Адміністративно-силові методи, відшліфовані на східних теренах країни, використовувалися на повну потужність, без збоїв і з великою жорстокістю. Протягом 1946—1949 pp. із Західної України було депортовано в Сибір бл. 300 тис. осіб — здебільшого сім'ї тих, хто воював в Українській повстанській армії або співпрацював з нім­цями, служив у дивізії СС "Галичина". Шляхом терору націоналісти­чний рух у Західній Україні на середину 50-х pp. був придушений. На зміну національним крайньо правим прийшли в край інонаціональні крайньо ліві сили. Однак боротьба українських націоналістичних сил проти комуністичного засилля, за свободу і незалежність України за­лишила глибокий слід в історичній пам'яті народу.

Смерть Й. Сталіна в березні 1953 р. загострила суперечності між центром і республіками, зробила національне питання розмінною мо­нетою в боротьбі за владу в Москві. Міжусобиці завершилися пере­могою М. Хрущова, який використав "напрацювання" Л. Берії і зро­бив ставку на підвищення ролі національних політичних еліт в сус­пільно-політичному й соціально-економічному житті країни. Ще в червні 1953 р. на пленумі ЦК КП України з поста першого секретаря був знятий росіянин Л. Мельников, якого звинуватили в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні. На його місце був обраний українець О. Кириченко. Частка українців чи вихідців з України за М. Хрущова значно зросла і в центральних, і в республіканських органах управління. У склад всесоюзного уряду ввійшло близько десяти колишніх міністрів Української РСР. Серед 10 нових маршалів Радянського Союзу в 1955 р. половина були укра­їнського походження. На початку 60-х pp. п'ятеро з десятьох членів президії ЦК КПРС обставинами своєї політичної біографії були по­в'язані з Україною: Л. Брежнєв, А. Кириленко, В. Підгорний, Д. По-лянський, М. Хрущов. Якщо напередодні війни росіяни становили 65 % зайнятих у центральних державних і партійних установах ра­дянської України, то в середині 1950-х pp. частка українців дорівню­вала 68 %.

Український чинник зріс і в середовищі правлячої Комуністичної партії. Швидко збільшувалася кількість членів Компартії України — якщо в 1958 р. в ній налічувалося 1,1 млн, то в 1971 р. — 2,5 млн членів (серед них було чимало представників центральних і західних областей республіки). У 1964 р. із 33 найвищих партійних чиновників республіки 30 були українцями. Частка українців у складі ЦК КПРС на початку 1960-х pp. сягнула 20 %.

Переваги української політичної еліти над управлінською елітою центру та інших регіонів країни в Москві уже не боялися, бо, очевид­но, вважали Україну фактично "освоєною" територією, органічною і невід'ємною частиною Великої Росії. За багатьма параметрами саме

так і було. Державотворчі сили українського народу поступово тану­ли. Народом-державотворцем визнавався лише один — російський, тоді як при створенні СРСР державоутворюючими за Конституцією були народи чотирьох державних об'єднань, що тоді існували, — України, Росії, Білорусії і Закавказької Федерації. Саме в повоєнний період російський народ був піднесений режимом над усіма іншими, хоча страждав від цього режиму не менше, ніж інші.

Українці в СРСР виступали не як формотворчий, а як пасивний — імперонаповнюючий і імпероутримуючий етнос. Вони були по суті тією силою, що "збирала" великий євроазійський простір, вибудовува­ла багато російських регіонів. Росіяни в Україні нерідко відчували себе носіями високої історичної місії: то встановлення радянської влади, то визволення Галичини в передвоєнний період, то боротьби з "бандерів­цями" в повоєнний період, то здійснення державного і промислового будівництва.

Процес перемішування народів, соціальної й національної уніфікації давав свої результати. Великий євразійський простір (і особливо Північний Кавказ, Кубань, Нижнє Поволжя, Башкирія, Ка­захстан, Західний Сибір, Далекий Схід) утримувався значною мірою завдяки етнічним українцям та їх асимільованими потомками: селя­нами-переселенцями, військовими та інженерами оборонних підпри­ємств, нафтовиками і газовиками, "куркулями", вигнаними з України під час колективізації і засланцями-бандерівцями. Як і в первісній азіатській колонізації (столипінському переселенні), українці склада­ли значну, інколи домінуючу частину і в численних "будовах кому­нізму", освоєнні Сибіру, Крайньої Півночі, казахстанської цілини. В Росії невпинно зростала кількість людей, які мали родичів в Україні.

Зміцнення міжнародних позицій СРСР, посилення адміністрати­вно-командної системи всередині країни, нейтралізація націоналіс­тичного руху опору, в тому числі і в Україні, створювали ілюзію пов­ного національного благополуччя. Звідси — посилення ролі націо­нальних політичних еліт в управлінні місцевими справами, прагнен­ня зробити Україну поряд з Росією спільником у зміцненні політич­ного режиму.

Нове бачення місця України в Союзі РСР і в українсько-російсь­ких взаєминах знайшло своє рельєфне відображення у двох знакових подіях — святкуванні 300-річчя Переяславської ради та передачі Кримської області до складу Української РСР.

До 1954 р. в Україні і Росії факт "возз'єднання України з Росією" ніколи не набував такого помпезного святкування. За весь час існу­вання радянської влади в Україні ця дата не відзначалася жодного ра­зу, хоча спроби "оювілеїти" подію були. Так, в січні 1944 p. M. Хру­щов звернувся до Й. Сталіна з листом, в якому просив дозволу прове­сти "ювілей". Зміст листа показовий, тому наводимо його повністю мовою оригіналу:

"18 января 1944 года исполнится 290 лет со дня присоединения Украины к России по договору, заключенному в г. Переясла-ве-Хмельницком Богданом Хмельницком.

ЦК КП(б) Украины просит разрешить отметить эту дату, имея в виду ту бешеную антиисторическую агитацию против об'единения украинского и русского народов, которую проводили на Украине не­мецкие фашисты и украинско-немецкие националисты. Мы хотим отметить дату 290 летия со дня присоединения Украины к России ор­ганизацией лекций, докладов и бесед среди населения освобожден­ных районов Украины, изданием листовок для населения оккупиро­ванных районов и др. В г. Харькове провести торжественное собра­ние с заслушиванием доклада и принятием документов. В докладах, лекциях и беседах, а также в статьях наших газет и журналов мы хо­тим не так подробно осветить сам факт присоединения Украины к России, как позитивное значение этого факта для истории украинско­го и русского народов. За все время существования Советской власти на Украине эта дата отмечается впервые"2.

Стосовно листа відзначимо два важливих моменти. По-перше, М. Хрущов усвідомив поворот в "новій" сталінській національній по­літиці, спрямованій на перехід від обмеженого національного патріо­тизму, послаблення тиску на національні республіки до посилення централізаторських тенденцій, адміністративно-силового єднання радянських республік і народів СРСР, передусім російського і укра­їнського і передбачливо сприяв йому. Випереджаючи події, він про­понував ще один спосіб посилення пропагандистських кампаній, що розгорталися в країні. По-друге, що привертає увагу, це терміно­логія. Вона була традиційною. І наука, і суспільна практика не по­слуговувалися терміном "возз'єднання". М. Хрущов використовував у 1944 р. загальноприйнятий термін "присоединение", що відобража­ло реальний зміст події.

До листа Й. Сталіну керівник Компартії України додавав на узго­дження проект постанови ЦК КП(б)У "Об ознаменовании 290-летия со дня присоединения Украины к России". В преамбулі документа за­значалося, що 290 років тому назад навіки був утверджений неруши­мий союз двох братніх народів — "великого українського народу з великим російським народом" (обидва народи визнавались рівнове­ликими). Підкреслювалася роль соціалістичної революції і партії більшовиків, "генію Сталіна" в поглибленні єдності двох народів. ЦК КП(б)У пропонував провести повсюдно в січні 1944 р. урочисті збо­ри робітників, колгоспників та інтелігенції, лекції і бесіди, літератур­ні вечори, випустити спеціальні номери газет3.

Реакція московського керівництва на пропозиції М. Хрущова не­відома. Але відомо, що святкування "приєднання" в січні 1944 р. не було. Однак про свою ідею "ювілею" М. Хрущов не забув — її було реалізовано через десять років (ще за його правління), але вже як "во­зз'єднання".

Не було реалізовано в 1944 р. й пропозицію М. Хрущова про пе­редачу Криму Україні — Й. Сталін не підтримав її.

Війна, як відомо, змусила Сталіна і партійно-радянське керівниц­тво допустити в більших масштабах російський і український патріо­тизм. Однак якщо український патріотизм був суворо дозованим і вже в кінці війни фактично засуджений офіційною ідеологією, то культивування російського патріотизму з завершенням війни стало нормою життя.

18 жовтня 1945 р. колишній нарком освіти України О. Шумський в листі до Й. Сталіна із Красноярська, де він перебував на засланні, висловив рішучий протест проти "нового курсу національної політи­ки, курсу російської великодержавної по-літики", проти "вихваляння героїв російської великодержавності і пригноблення України від Пе­тра до Брусилова...". О. Шумський доводив, що "політичний союз народів і дружні їх відносини не можна будувати на "старшинстві" одного і приниженні іншого народу. На такому принциповому фун­даменті будується підкорення і гніт одного народу іншим, а не їх со­юз і рівність"4.

Голос О.Шумського не був поодиноким. Однак сталінський ре­жим продовжував свою лінію: переглядалися національні історії на­родів СРСР, зміщувалися акценти щодо ролі Росії в них.

Показовою є трансформація оцінки Переяславської угоди 1654 р. в радянській історіографії — від негативної до абсолютно позитивно-ї. Зміст її популярно виклав ще на початку 80-х pp. В.Стойко. Цитую­чи М.Яворського, він підкреслював, що тоді Переяславська угода, за якою відбувся, зокрема, перехід України під "опіку" московського царя, була для українців гіршим варіантом розвитку подій. "Вони (тобто українці) не знали, що їх чекала в будуччині з рук московсько­го дворянства і їхнього автократа, "білого царя", куди гірша доля, як від шляхти"5. Аналізуючи основні тенденції та напрямки розвитку української історіографії стосовно Переяславської угоди 1654 p., су­часний український історик В. Кравченко зазначає, що "концепція Переяславської ради 1654 p., висловлена М. Яворським, мала чимало спільного з українською народницькою історичною думкою, яка не залишала місця для культу Богдана Хмельницького, вороже ставила­ся до козацької еліти, але, разом з тим, гостро засуджувала російсь­кий імперіалізм з історичної перспективи подальшого перебування України в складі Росії"6.

Існувала в 20—30-ті pp. ще й така думка: приєднання України до Росії було для українського народу таким же лихом, як і перебування під владою Польщі. Однозначна оцінка подій в Україні в середині XVII ст. давалася в першому виданні "Большой Советской Энциклопедии" (т. 39), яка вийшла в 1935 р. В ній Богдан Хмельницький хара­ктеризувався як "зрадник і перший ворог" національно-визвольного руху України, а Переяславський акт приєднання кваліфікувався як "юридичне оформлення початку колоніального панування Росії над Україною".

Одночасно в 30-ті pp. з'явилася нова тенденція в оцінці й ставленні до розглядуваного факту. В ході конкурсу на кращий підручник для 3-го і 4-го класів середньої школи з історії СРСР на офіційному рівні були вироблені нові концептуальні підходи до оцінки події 1654 р. Так, у постанові журі урядової комісії з конкурсу критикувалося негативне ставлення авторів підручників до факту приєднання України до Росії в XVII ст. В ній, зокрема, говорилося, що "перед Україною стояла тоді альтернатива — або бути поглинутою панською Польщею і султансь­кою Туреччиною, або перейти під владу Росії: вони не бачать, що дру­га перспектива була все ж найменшим злом".

Саме з позицій "найменшого зла" написані "Історія СРСР", вида­на в 1940 р. за редакцією Г.М. Панкратової, "Історія України: Корот­кий курс" (К., 1940), "Історія України" (т. 1) С. Юшкова, Л. Славіна, М. Петровського, К. Гуслистого, опублікована в Уфі в 1943 р. В останній автори в спеціальному підрозділі "Приєднання України до Росії — найменше зло" прагнуть довести, що це саме так і було: "Цим приєднанням Україна врятувалась від небезпеки бути поглинутою панською Польщею і султанською Туреччиною. В результаті цього приєднання основна маса українських земель залишилась у складі Росії, зберегла свою народність і релігію; зберегла Україна і свою державність, бо приєднання відбулося на умовах васальної підлегло­сті України російському царю"7. В названих публікаціях ще присутні різкі класові оцінки події, хоча на перший план виразно виступають оцінки політичні, національно-імперські.

10 і 17 березня 1945 р. у відділі пропаганди й агітації ЦК КП(б)У відбулася нарада з питань історії України, в якій взяли участь провід­ні вчені, зокрема академік К. Воблий, професори М. Петровський, М. Рубач, А. Введенський, М. Супруненко, письменник І. Сенчен-ко та ін. Одним із основних питань, які дискутувалися, був розгляд епохи Богдана Хмельницького та "возз'єднання" України з Росією. Найбільш показовою для характеристики тодішнього стану українсь­кої історичної науки була точка зору професора М. Рубача, який під­креслив, що український народ займався не тільки проблемою "воз­з'єднання", у нього були й інші, "більш корінні проблеми". "Смішно, щоб хтось заперечував велич політичного значення проблеми воз­з'єднання українського народу з російським народом, — говорив М. Рубач. — Але коли під цим кутом зору — возз'єднання українсь­кого народу — починають розглядати всю історію України, від най­давніших часів до нинішнього часу, то тоді для марксиста, ленінця, сталінця виникає ряд серйозних теоретичних питань. Невже трудящі України або взагалі український народ десь у XVI, XVII або XVIII сто­літті тільки й думав про возз'єднання і в нього не було більш корінних проблем його соціального і політичного розвитку? Я думаю, що були.

... Після великих воєнних перемог у 1648 р. український народ відновив свою державу. Влада польських феодалів була знищена, але кривава боротьба з польськими панами продовжувалась. Українська держава, яка знову виникла, — Гетьманщина — виявилась оточеною трьома надзвичайно сильними державами: Польщею, Туреччиною і Московською державою... Приєднання до царської Москви вияви­лось "найменшим злом". Хмельницький намагався зберегти свою са­мостійність. Це виявилось не під силу українському народові в тій конкретній міжнародній і внутрішній класовій обстановці... А деякі історики зображають справу так, що Хмельницький, керівники повс­тання з самого початку поставили собі за мету приєднатися до Мос­ковського кріпосницького царства на умовах не то васальної, не то автономної залежності, трактуючи відносини з Москвою і прохання про допомогу проти Польщі, як невимушену політику відмови від са­мостійності. Виходить, що у XVII столітті український народ іманен­тно, тобто в силу внутрішньо притаманних йому якостей, а не в силу несприятливого міжнародного становища, виявився нездатним до державної самостійності. Але ж такі звинувачення на адресу слов'ян­ських народів лунають з вуст німецьких фашистів про слов'янську нездатність ні в минулому, ні тепер до своєї державності...

...Це питання дуже важливе і діалектичне. І чим складніше, тим діалектичніше. Розв'язувати його примітивно, спрощено не можна, тому що вийде, що український народ неповноцінний, не здатний до державної діяльності. Така позиція в цьому питанні історично непра­вильна..."8.

Незважаючи на певний опір істориків, наукові дискусії велися все більше з позицій ідеології та політики.

Після Другої світової війни російський акцент в національній іс­торії народів СРСР посилився. В історії України "найменше зло" поступово почали заміняти поняттям "абсолютне добро". Виступаю­чи 24 травня 1945 р. в Кремлі на прийомі на честь командуючих вій­ськами Червоної армії, Й. Сталін проголосив тост "за здоров'я росій­ського народу", який "заслужив у... війні загальне визнання як керів­на сила Радянського Союзу серед усіх народів..."9. Теза про "найвиз­начніший народ серед народів Радянського Союзу" була покладена в основу всієї повоєнної радянської ідеології. Відбувся, за словами О. Шумського, "розподіл народів Союзу за розумом, характером та ін."10 Послідовно, відкрито чи завуальовано підкреслювалась роль російського народу як "старшого брата", вищість російської культу­ри, яка давала можливість прилучитись до найважливіших досягнень світової цивілізації. Тож, відповідно, входження неросійських наро­дів до складу Росії оцінювалось як акт прогресивний.

Особливо агресивно нова інтерпретація історії народів СРСР на­саджувалася в Україні. Уже через кілька місяців після промови "тос-туючого" в Москві М. Хрущов, як голова Раднаркому УРСР, виступа­ючи на торжествах з приводу річниці визволення України, "розви­нув" думки Й. Сталіна. Він говорив не тільки про "старшинство" ро­сійського народу над українським і про допомогу "молодшому" укра­їнському народові, а й про вдячність українського народу російсько­му "за його ясний розум, стійкість і терпіння"11. Цю нову політичну лінію в національному питанні О. Шумський у згаданому вже листі Й. Сталіну кваліфікував як "лінію національно-політичної кастрації українського народу, лінію перетворення України в політично-амор­фне тіло — Малоросію"12. Прагнення одноосібно привласнити ки-єворуську спадщину вимагало інтенсивного нівелювання української історії як незалежного і окремого минулого українського народу. Тож уже в перші повоєнні роки серйозної критики, гонінь і пере­слідувань зазнали ті українські історики, яких "укладали" в схему не­залежної і окремої української історії.

Цілеспрямована кампанія, керована безпосередньо КП(б)У, роз­горнулася проти "неправильного" трактування вузлових питань української історії, передусім Хмельниччини.

Одночасно і в Москві, і в Києві розроблялася схема трактування "одвічної нерозривної єдності росіян, українців і білорусів та їх істо­рії". В Україні разом з критикою "націоналістичних концепцій Гру-шевського, Єфремова, Слабченка, Василенка, Гермайзе і Яворсько-го" пропагувалася нова періодизація української історії, як єдино мо­жлива з точки зору "єдності історичної долі України і Росії". В бро­шурі "Освободительная война украинского и белорусского народов против польских захватчиков. Богдан Хмельницкий" професор М. Петровський писав уже про приєднання України до Росії як про подію, що "відіграла виключно важливу роль у подальшій історії українського і російського народів", мала "виключно сприятливе прогресивне значення для українського народу", "величезну позити­вну роль" в його історичній долі13. В 1947 р. в підручнику Г. Панкра-тової "История СССР" Переяславські угоди було кваліфіковано як "з'єднання двох великих братніх народів".

29 серпня 1947 р. прийнято постанову ЦК КП(б)У "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР", в якій було піддано критиці праці С Білоусова, К. Гус-листого, М. Петровського, М. Славіна, М. Супруненка та Ф. Ястребо­ва: "Основна помилка авторів робіт з історії України полягає в тому, що вони замість того, щоб розглядати історію України в тісному зв'язку з історією російського, білоруського та інших народів Радянського Союзу, йдуть шляхом українських націоналістів, розглядаючи історію України ізольовано від історії інших народів..."14.

Саме так, "в тісному зв'язку з історією російського, білоруського та інших народів Радянського Союзу" висвітлювалась історія Украї­ни в двотомному виданні "Історія Української РСР" 1953 p., підгото­вленому співробітниками Інституту історії АН УРСР за редакцією O.K. Касименка. В 1967 р. перероблений і доповнений двотомник бу­ло перевидано за редакцією К.К. Дубини. Рішення, прийняте в Пере­яславі, названо в ньому "величезної ваги історичним актом, підготов­леним усім ходом історичного розвитку двох народів". Автори постійно акцентують увагу читача на "величезному прогресивному значенні возз'єднання України з Росією для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського та російського на­родів"15. У цих виданнях знайшла своє логічне завершення нова ра­дянська концепція Переяславської угоди 1654 p., яка, відображаючи точку зору російської історіографії, стала домінуючою в українській радянській історіографії. І небагато було вчених, як М. Брайчевський, які б публічно ставили питання: "Приєднання чи возз'єднання?".

Так формувалися засади "нової" концепції історичного розвитку України й українсько-російських взаємин. Остаточне формулювання знайшла вона в "Тезах ЦК КПРС про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 pp.)", схвалених ЦК КПРС у 1954 р. Суть її фак­тично зводилася до кількох основних положень: "Російський, україн­ський і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньору­ської народності, яка створила давньоруську державу — Київську Русь"; "борючись за національне визволення, український народ пра­гнув до возз'єднання з російським народом", його опорою в цій боро­тьбі стала Російська централізована держава і старший брат — вели­кий російський народ; Переяславська рада — акт, що возз'єднав Україну з Росією і це "мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку україн­ського і російського народів"; в результаті їх спільної революційної боротьби була створена Українська Радянська Соціалістична Респуб­ліка — "дійсно вільна, суверенна національна держава..."16.

В тезах ЦК КПРС цілковито заперечувалася концепція історії Укра­їни, розроблена М. Грушевським та його учнями і послідовниками. Київська Русь в них розглядалася як загальноруська, а не Українська держава; Переяславська рада оцінювалася як об'єднання українсько­го та російського народів у єдиній Російській централізованій держа­ві, існування козацько-гетьманської Української держави взагалі не визнавалося; національно-визвольну боротьбу українського народу в 1917—1920 pp. названо "контрреволюцією", а українських державних діячів М. Грушевського, В. Винниченка, С Петлюру — "платними агентами іноземного імперіалізму..."17.

Важливим чинником і запорукою подальшого успішного розвитку українського народу ЦК КПРС вважав насамперед міцний союз, вза­ємодопомогу і дружбу з "братнім російським народом". Його тези ста­ли ще одним кроком на шляху теоретичного обгрунтування радянсь­ким режимом поступового зближення, а згодом і злиття націй СРСР в єдине російськомовне і російськокультурне ціле. Йшлося вже, як бачи­мо, не про "приєднання", а про "возз'єднання" України з Росією. Оцін­ки історичних явищ в житті України і їх характеристики визначили на кілька десятиліть характер досліджень історичного шляху та долі укра­їнського народу. В подальшому в усіх радянських виданнях допускала­ся лише одна трактовка, концентровано виражена все тією ж "Большой Советской Энциклопедией": "Возз'єднання України з Росією мало прогресивне значення для розвитку української культури і освіти", "відіграло велику прогресивну роль в її подальшому економічному, політичному і культурному розвитку"18.

Радянські історики, в тому числі й українські, вслід за такими крайньо реакційними ідеологами царизму, як Магницький, Уваров, Катков, Іловайський, Побідоносцев, вважали, що "возз'єднання" України з Росією було не тільки актом прогресу, а й великим благом для самого українського народу. Однак навіть у згадуваній "Большой Советской Энциклопедии" 1977 p. визнавалось, що "українці не мали можливості навчатися рідною мовою"19. "Прогрес" і "благо" були нівельовані тим, що Україна втратила найдорожче, що є в житті кож­ного народу — національну незалежність, і самодержавна Росія по­ширила на Україну свій політичний устрій і соціально-економічну систему — царський абсолютизм і російське кріпосне право. Відо­мий дослідник радянської історії А. Авторханов в своїй праці "Імпе­рія Кремля. Радянський тип колоніалізму" писав: "Вільне українське суспільство, яке, згідно багато документованим дослідженням акаде­міка Грушевського, не знало ні феодалів-кріпосників, ні буржуазних хижаків і ніяк не вміщувалось у плоску схему марксистів про класову боротьбу, було задушено солдафонським чоботом "старшого брата" — колонізатора. Царі обдаровували своїх столичних вельмож і "мало­російських" васалів багатими українськими землями, віддаючи сотні тисяч вільних українців в кріпосне рабство. Особливо відзначилася в цьому Катерина II. І цей тріумф абсолютизму і феодальної реакції в до цього вільній країні радянські монархо-марксисти називають "іс­торичним прогресом", тоді як навіть історик Ключевський засуджу­вав поширення кріпосного права на Україні"20.

Україну в Росії ніколи не сприймали як явище міжнародного мас­штабу. Це була і для владної еліти, і для широких верств населення Росії всього лише окраїна останньої.

У повоєнний період аберована інформація про Україну, її історію інтенсивно насаджувалася в довідкових виданнях, енциклопедіях, "наукових" працях, періодичній пресі. "Справжня історія України за­крита для українського народу, — говорилося у зверненні групи українських комуністів до комуністів світу в грудні 1964 р. — Росій­ська псевдонаука взяла на себе неблаговидне завдання реабілітувати загарбницьку, колонізаторську політику царизму, спадкоємцем якого є сьогоднішня диктатура. Все, що суперечить ідеї російського цент­ралізму, оголошується "українським буржуазним націоналізмом", якого не можна вивчати, хіба що паплюжити"21.

Українська історія була обезлюднена і дегероїзована. Десятки, сотні тих, хто впродовж віків боровся за свободу й незалежність України, були поставлені за межі офіційної історії, визнані "зрадни­ками". Історичні документи, джерела, праці, в яких явно присутній український національний дух, ідеться про самобутність українсько­го народу, сповідується філософія його самостійності і незалежності, оголошені сумнівними, шкідливими і відправлені в переповнені спе-цхрани. На сторожі непорушності тези про "возз'єднання" надійно стояла тоталітарна репресивно-каральна державна машина, партійні комітети, радянські видавці, цензура і, найтрагічніше, самоцензу-ра. Приєднання України до Росії в 1654 р. з усіма його плюсами і мінусами, трактоване як "возз'єднання", торжество історичної справедливості, насправді виявилося торжеством російської вели­кодержавної ідеї.

Тоді ж, у 1954 p., 300-річчя "возз'єднання" України з Росією від­значалося з великим розмахом. Урочистості тривали всю першу по­ловину 1954 р. В усіх куточках республіки відбувалися урочисті збо­ри, виставки і концерти, конкурси й фестивалі. До ювілею "приуро­чувались" наукові дослідження, присвячені історії Хмельниччини (І. Крип'якевича, В. Голобуцького), питанням українського мово­знавства і літературознавства (І. Свєнцицького, М. Возняка). З'яви­лося кілька нових музичних творів, зокрема опера С. Людкевича "Олекса Довбуш", поставлена Львівським театром опери та балету ім. І. Франка. Вийшли книжки Н. Рибака "Переяславська рада", П. Панча "Гомоніла Україна", Ю. Мушкетика "Семен Палій", В. Ку­чера "Устим Кармелюк". У дні підготовки до святкування за рішен­ням уряду УРСР з Одеси до Львова перевели Російський драматич­ний театр Радянської армії, а зі Львова до Одеси — театр музичної ко­медії. На початку 1954 р. указом Президії Верховної Ради УРСР м. Проскурів перейменували в Хмельницький, а Кам'янець-Поділь-ську область — у Хмельницьку.