1.3. Основні цивільно-правові системи сучасного світу та тенденції їх розвитку

1.3. Основні цивільно-правові системи сучасного світу та тенденції їх розвитку

У сучасному світі існує велика кількість правових систем, і в тому числі різноманітні й самобутні цивільно-правові системи. У вітчизняній юридичній літературі вони класифікуються на основі наведених вище елементів і зводяться до таких видів: романо-германська (континентальна, її ще називають системою цивільного права); англо-американська; мусульманська; патріархальна (традиційна); далекосхідна; центральноєвропейська; східноєвропейська.

Основними з них вважаються романо-германська та англо-американська, які й стануть предметом нашої уваги. Щодо східноєвропейської та центральноєвропейської цивільно-правових систем, до яких належать країни колишнього «соціалістичного табору», то фахівці висловлюють припущення щодо непередбачуваності результатів розвитку нового права цих систем, на яких істотно позначився вплив «соціалістичного» періоду існування.[1] Однак за багатьма ознаками вони тяжіють до романо-германської цивільно-правової системи й переймають тенденції її розвитку.

Звичайно, тій чи іншій цивільно-правовій системі, як вже зазначалося, не відповідає жодна чітко окреслена територія земної кулі. Країни, істотно віддалені за географічним розташуванням, можуть належати до однієї цивільно-правової системи, оскільки це поняття використовується з метою встановити спільні та відмінні риси систем діючого цивільного права.

Нині визначені цивільно-правові системи світу представлені такими країнами:

Континентальна: майже всі країни Європи (за винятком Англії); багато країн Латинської Америки, Японія (частково), Китай (частково); колишні колоніальні країни, які сприйняли систему своєї метрополії.

Її поділяють на дві підсистеми:

романська: Франція, Бельгія, Італія, Іспанія, Нідерланди, Аргентина, Колумбія, Венесуела, Єгипет (частково);

германська: ФРН, Швейцарія, Австрія, Японія, Бразилія, Перу.

Англо-американська: Англія, США, Австралія, Канада, Нова Зеландія, частково Індія. У Канаді, Шотландії, штаті Луїзіана (США) — діє змішана цивільно-правова система.

Мусульманська: країни Близького й середнього Сходу: Саудівська Аравія, Лівія, Пакистан, Єгипет, Сирія, Мавританія, окремі республіки колишнього СРСР (Узбекистан, Киргиз-
стан).

Патріархальна: Океанія, Індокитай, Індонезія, Заїр, Індія, Малайзія, деякі країни Африки.

Далекосхідна: Китай, Японія (але вона трансформується в кон­тинентальну).

Центральноєвропейська: Угорщина, Словаччина, Словенія, Польща, Чехія, Хорватія.

Східноєвропейська: Болгарія, Румунія, Сербія, Білорусь, Російська Федерація, Україна.

         В юридичній літературі наводяться й інші класифікації, які дещо відрізняються від традиційних. Вони засновані на загальній класифікації правових сімей сучасного світу як сукупності національних правових систем на ґрунті спільних ознак і рис. Зокрема, виділяють дві їх великі групи — релігійну та нерелігійну[2]. У релігійних розрізняють системи: мусульманського (ісламського) права, єврейського (іудейського) права, канонічного права (католицької церкви), права Хінду (Індія). У нерелігійних правових сис­темах виокремлюють системи західного права[3], квазізахідного та незахідного. Незахідним вважається південно-східне азіатське та африканське звичаєве право; квазізахідним — колишнє соціалістичне право, яке перебуває на стадії переходу до континентального права (країни СНД, Балтії, колишньої Східної Європи; Китай, Лаос, КНДР, Куба, Ангола, Мозамбік та ін.). До західного права відносять системи: романо-германського (цивільного) права (заснована на римському приватному праві), англо-амери­канського (загального) права (заснована на праві загальному та праві справедливості), окремо виділяють скандинавське[4] (північноєвропейське) право (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія, Ір-
ландія).

         Враховуючи особливості правових систем, які формуються відповідно до названих правових сімей, у романо-германській системі виділяють підсистеми: романську (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Бельгія, Люксембург, Голландія, Монако, Турція, Латинська Америка, Сенегал, Малі та ін.), германську (Німеч­чина, Швейцарія, Австрія, Греція та ін.).

Квазізахідну систему представляють країни СНД, Балтії та колишньої Східної Європи. Щодо останніх вважається, що спільних ознак, споріднюючих особливостей, які б давали підстави визнати їх відокремленою підсистемою в межах романо-герман­ської цивільно-правової системи, у них немає. Однак усі вони цілеспрямовано розвиваються в напрямку приєднання до континентальної цивільно-правової системи, тому їх умовно об’єднують в єдину групу.

         В англо-американській правовій системі розрізняють також англійську (Англія, Ірландія, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Індія, Нігерія, Гана, Пакистан, Сьєрра-Леоне, Бангладеш та ін.) та американську (США за винятком Луїзіани та Пуерто-Ріко).

         Ряд країн відносять до змішаної правової системи (гібрид романо-германської та англо-американської), яка сформувалася на основі римського права під значним впливом загального права (штат Луїзіана США, провінція Квебек Канади, Пуерто-Ріко, Шотландія, ПАР, Лесото, Шрі-Ланка, Зімбабве, Філіппіни та ін.).

         Загальними тенденціями розвитку існуючих цивільно-право­вих систем світу нині є: 1) уніфікація національних цивільно-правових систем; 2) збагачення внутрішнього змісту національного цивільного права; 3) збереження національних традицій права (звичаїв і звичаєвостей); 4) різний рівень уніфікації в різних країнах, регіонах і різний ступінь уніфікації різних цивільно-правових інститутів. Для сучасного цивільного права найбільш виразною є тенденція до уніфікації національних правових систем при постійному збагаченні їхнього внутрішнього змісту. Уніфі­кація правової системи певної держави здійснюється через уніфікацію правових норм і практики їх тлумачення й застосування.

Важливу роль відіграє і наближення методів правового регулювання: застосовуються методи й засоби, які раніше не були притаманні даній цивільно-правовій системі. Так, у країнах континентальної Європи зростає роль судової практики, яка раніше взагалі не розглядалася як джерело права. Закони багатьох країн забороняли суддям виносити рішення у вигляді загального розпорядження, яке б мало нормотворчий характер. Закони ж, що діють у сфері цивільного та торгового права, часом містять невизначені терміни: так звані «каучукові» норми, тлумачення яких повністю віддане на розсуд судді. Наприклад, закон встановлює принципи добросовісності, розумності, моральності, не окреслюючи їх тлумачення чи розуміння. Разом з тим, суддя не вправі відмовити в розгляді справи, посилаючись на неточність закону чи відсутність у ньому відповідної правової норми. Це призвело до необхідності суддям давати розширені тлумачення закону, межі яких досить складно визначити. Унаслідок таких дій суддів фактично створюються нові норми й навіть цілі інститути, і виникає так зване «суддівське право», яке відіграє роль джерела права.

У країнах прецедентного права зростає роль закону, що пояснюється істотним ускладненням правовідносин сучасних суспільств. Норма права дедалі більш однаково розуміється в країнах англо-американської та романо-германської цивільно-право­вих систем. Отже, по суті в обох системах із певних питань приймаються однакові або схожі рішення, які ґрунтуються на ідеї справедливості. Суттєвий вплив на розвиток права, зокрема торгового, країн різних цивільно-правових систем, здійснює американське право (антитрестівське законодавство, інститут довірчої власності).

В останні десятиліття у зв’язку з розвитком міжнародної торгівлі відбувається поступове зближення англо-американської та континентальної цивільно-правових систем, які існують в країнах Західної Європи. Важливу роль у цьому питанні свого часу (у 1972 році) відіграв вступ Великобританії до ЄЕС. Нині цей процес стимулюється формуванням єдиної системи в рамках ЄС та усвідомленням близькості європейських країн, єдності системи цінностей західної цивілізації.

Не складно визначити місце українського цивільного права серед цивільно-правових систем сучасності. Як відомо, з 1917 р. в юридичній літературі завжди виділялися особливості СРСР і його республік, у тому числі й України, як права нового соціалістичного типу, покладаючи в основу не сутність самого права, а його економічний зміст та ідеологічні гасла. Проте аналіз цього права свідчить про те, що так зване «соціалістичне» право не мог­ло бути самостійною цивільно-правовою системою, оскільки єдиною його відмінною рисою був надмірний вплив публічно-пра­вових засад. Ця риса притаманна багатьом державам перехідного періоду.

В останні роки в Україні йде відродження справжніх цивільно-правових норм, яке уособлюється в новітньому законодавстві, зокрема в новому Цивільному Кодексі України, аналіз якого виявляє генетичний зв’язок українського цивільного права з континентальним. Увесь розвиток сучасного українського цивільного законодавства свідчить про тенденцію посилення його зближення з романо-германським правом. Нині ж за всіма ознаками Україна належить до Східноєвропейської цивільно-правової системи.

Водночас, як і всі інші країни, Україна відчуває і вплив англо-американської системи права. Зокрема, це проявляється у визнанні ролі судової практики, зростанні правового значення керів­них роз’яснень Пленуму Верховного Суду України та Вищого господарського суду, урізноманітненні джерел цивільно-правового регулювання суспільних відносин.