4.2. 8. Угода про антидемпінгову практику

Угода вперше була укладена у 1988 р. після завершення Токій­ського раунду переговорів ГАТТ і визначила умови запровадження антидемпінгового мита країнами, до яких спрямовувався потік дем-пінгованих товарів.

Ця угода містить жорсткі критерії щодо демпінгу. Демпінгова-ним вважається такий продукт, експортна ціна якого перевищує ці­ну подібних товарів у країні експорту, або його продажна ціна ниж­ча, ніж вартість його виробництва (cost of production).

З огляду на чинники, що зумовлюють недобросовісну конкурен­цію, в угоді вирізняють дві її форми:

•  субсидування експорту;

•  демпінг товарів на зарубіжних ринках.

Згідно з угодою країни-члени можуть запроваджувати антидем­пінгове мито на демпінговані товари. Для накладення такого мита потрібно, щоб демпінговані товари спричинили матеріальну шкоду на зарубіжному ринку (чи існує можливість такої шкоди?).

Недоречно говорити про будь-яку з форм демпінгу, якщо у краї­ні експорту не все гаразд з економічною кон'юнктурою і товари про­даються за цінами, нижчими за затрати виробництва, або обсяги їх продажу незначні. У такому разі для порівняння слід використовува­ти експортні ціни до третіх країн або покладатися на розрахункові ціни, які б могли скластися при виробництві і реалізації товару в країні імпорту.

Між демпінгованим імпортом і шкодою для національної про­мисловості відповідної країни має бути причинно-наслідковий зв'язок.

Країну демпінгу потрібно досліджувати на наявність політики демпінгу стосовно кожної з країн, що імпортують її товари. Лише в окремих випадках можна аналізувати кілька країн-імпортерів разом.

Для антидемпінгових розслідувань, як правило, потрібне звер­нення національної промисловості.

Власті країн, які вважають, що до них застосовується політика демпінгу, мають публічно оголосити про початок антидемпінгового розслідування і повідомити про це уряди країн-експортерів. Після початку розслідування експортери та імпортери товарів, яких підоз­рюють у демпінгу, мають право дати пояснення. Експортери повин­ні надавати властям найточнішу інформацію. Окремі дії у процесі розслідування можуть відбуватися у конкретних місцях (on-the-spot investigations). Відмова у наданні можливості для здійснення такого дослідження дає право компетентним органам використовувати в розслідуванні інформацію, яку вони вважають найдоречнішою (best available information).

Порівняти експортну ціну (export price) і ціну внутрішнього рин­ку (home consumption price) досить складно. Занижені внутрішні ціни не беруться до уваги за таких умов:

•  відповідні продажі мають місце протягом періоду, що перевищує
один рік;

•  середня продажна ціна на внутрішньому ринку нижча, ніж зваже­
ні середні затрати виробництва одиниці продукції (the weigthed
average unit cost);

•  обсяг продажів за цінами, нижчими за затрати виробництва, пе­
ревищує 20 % загального обсягу;

•  затрати не компенсуються протягом розумного часу.

Середні ціни визначаються як середньозважені ціни внутрішнього ринку і середньозважені ціни всіх експортних угод або як середньо­арифметичні внутрішні й експортні ціни всіх угод. Якщо експортна ціна значно коливається, то середньозважену ціну внутрішнього ринку можна зіставити з ціною конкретної експортної угоди. Для ва­лютних розрахунків слід брати до уваги валютний курс за станом на дату продажу (date of sale) або курс, зазначений у форвардному кон­тракті.

Якщо ціна внутрішнього ринку не прийнятна для порівняння з експортною ціною, то дозволяється використовувати розрахункову ціну, яка обчислюється, виходячи із затрат промисловості, що поставляє товари на експорт. Для розрахунку використовується інфор­мація реального усталеного бухгалтерського обліку виробника (експортера), враховуються накладні витрати та прибутки, які зви­чайно мають місце у підприємницькій діяльності зі схожими товара­ми. Якщо ціну товару зазначеними способами встановити не вда­ється, то дозволяється розраховувати її, спираючись на реальну інформацію аналогічних експортерів (виробників), їх середньозва­жені витрати та прибутки, а також використати будь-який резонний спосіб розрахунків за умови, що обсяг торгівлі цим товаром не пе­ревищує обсягу торгівлі схожим товаром відповідних експортерів (виробників).

Звинуваченнями у демпінгу можна знехтувати і не розпочинати розслідування за таких умов:

•  демпінг не перевищує 2 % експортної ціни;

•  частка імпорту з конкретної країни не перевищує 3 % імпорту всіх
подібних товарів (але це не застосовується у тому разі, якщо кра­
їни з частками імпорту, меншими 3 %, становлять разом 7 % за­
гального імпорту відповідного продукту);

•  шкода є мізерною.

Розпочате антидемпінгове розслідування припиняється, якщо у ціні товару, який постачається з економічно розвиненої країни, суб­сидії становлять лише 1 % і обсяг субсидованого імпорту невеликий. Для товарів походженням з країн, що розвиваються, допускається рівень субсидій обсягом до 2 %, а субсидований імпорт не повинен перевищувати 4 % загального імпорту. Зазначене правило не засто­совується, якщо частка кожної країни, що розвивається, не переви­щує 4 % імпорту, але загальна частка таких країн більша 9 %.

Угодою про антидемпінгову практику та Угодою про субсидії і врівноважені заходи передбачена можливість накладення мит кра­їнами, яким завдано шкоди, на рівні, що нижчий за рівні демпінгу і субсидії. Це відомо як "правило меншого мита" (lesser duty rule).

Згідно із зазначеними угодами владні органи, які здійснюють розслідування, мають право вживати тимчасових заходів (provisional measures) — вимагати від порушників внесення грошових сум (cashdeposits) або облігацій (bonds). Якщо накладена згодом санкція пере­вищує внесені грошові суми або вартість облігацій, то винуватців звільняють від доплати. Якщо ж санкція виявиться нижчою, то вину­ватці мають право вимагати відшкодування переплаченого.

Експортери мають право запропонувати підвищення експортних цін для того, щоб уникнути антидемпінгових і врівноважених захо­дів. Це може відбуватися лише після того, як власті у результаті роз­слідування дійдуть висновку про наявність завданої шкоди націо­нальній промисловості. Змусити експортерів підвищити експортні ціни не можна, це справа добровільна.

Максимальна тривалість терміну для здійснення розслідування у контексті обох угод становить 18 місяців. Перед оголошенням оста­точного рішення компетентні органи, що виконують розслідування, мають повідомити зацікавленим сторонам усі факти, на яких ґрунту­ється рішення.

Врівноважені та антидемпінгові мита мають встановлюватися окремо для кожного експортера (виробника). Якщо їх кількість ве­лика, то дозволяється визначати мито, спираючись на статистично достовірні приклади, у такому разі з експортерами (виробниками) необхідно порадитися.

Вжиття заходів потрібно постійно контролювати, якщо відпадає потреба у таких заходах, їх дія має припинятися.

Угодою про антидемпінгову практику та Угодою про субсидії і врівноважені заходи визначено, що такі заходи автоматично втрача­ють чинність через п'ять років після початку застосування. Для про­довження їх чинності потрібно, щоб дослідженням було встановле­но, що відсутність заходів призведе до поновлення або виникнення нових підстав для демпінгу і матеріальної шкоди.