6.1. Катедр-соціалізм Німеччини. У пошуках третього шляху

Катедр-соціалізм Німеччини. У пошуках третього шляху

Відомо, що в другій половині XIX ст. однією з найгостріших політичних і економічних проблем було «робоче питання».

Робоче питання — дитина індустріальної технологічної революції; у ньому К. Маркс бачив носія нової су-
спільної системи — соціалізму, більш високої соціальної формації. Раніше ми з’ясували, що революції 1848 р. у Франції, Німеччині й Австрії продемонстрували нежиттєздатність соціалістичних ідей, породжених на початку індустріальної революції (сенсімонізму, футуризму, луї-бланківщини та ін.). Але питання не було і не могло бути знятим з історичної арени. З’явилися партії, професійні спілки, преса, закони, ускладнилися соціальні інститути, моральність, змінилися місце і роль релігії, родини, діяльність держави. Особливо ці зміни охопили Німеччину, де після перемоги над Францією розвиток індустріалізму прискорився за рахунок величезних контрибуцій від переможеної Франції і де пройшов процес об’єднання під егідою Пруссії під керівництвом канцлера О. Бісмарка.

Держава впливала на розвиток соціально-економіч­них процесів, оцінювалася політика створення найбільш сприятливих умов підвищення конкурентоспроможності німецьких виробів. Інвестувався розвиток залізничного і морського транспорту, будувалися канали, підтримувалася стійкість національної валюти. У пошуках способів гармонізації інтересів підприємців і працівників існувало законодавство про соціальний захист праці, її професійні утворення. Робітничий клас Німеччини мав вищу «якість життя», ніж англійський.

Ясна річ, усі ці проблеми вирішувалися й економістами Німеччини. Це були не тільки представники молодої історичної школи, а й професура німецьких університетів. Цей напрямок дістав назву «катедр-соціалізм», чи кафедральний соціалізм, головною тезою якого був пошук способів розв’язання проблеми «гармонія між власністю і працею». Катедр-соціалізм спирається на теоретичні засновки молодої історичної школи Ні-
меччини, насамперед на її методи, та на вчення про роль

права. «Політична економія перебуває в тісному зв’язку з існуючими формами людських суспільств; закони, які керують ними, суть керівні норми для господарського життя»[1].

Керівні норми затверджує, установлює держава. Якщо А. Сміт виходив з егоїзму індивіда, і цим обґрунтовувалося невтручання держави в економічне життя, то цьому засновку протиставили положення про те, що це тільки один бік, а є суспільство, комуна, асоціації, нація з її традиціями, звичаями, релігією, нормами відносин, які мають соціальний характер і які можуть зважуватися тільки державою чи муніципалітетами.

К. Вагнер пише: «Цей позитивний вплив держави на розподіл народного доходу потрібно вважати основним принципом усілякої соціальної політики»[2]. «Хоча щодо ступеня його застосування прихильники нової соціально-політичної школи не дійшли згоди», — підкреслює Мейєр[3].

Німеччина другої половини XIX ст. являла іншу картину, ніж у першій половині. Якщо в першій половині на політичній арені діяли дві сили: прихильники вільної торгівлі — політики фритредерства і прихильники протекціонізму, то в другій половині з’являється третя сила — соціал-демократія як політичне вираження інтересів робітничого класу. Вона репрезентована у двох напрямках: представниками революційних дій К. Марксом і Ф. Лассалем і представниками ліберального напрямку — катедр-соціалістами, прихильниками «державного соціалізму». Місце катедр-соціалізму організаційно оформилося 1872 року створенням «Товариства соціальної політики». Представники державного соціалізму, де найбільш помітна фігура Вагнера, виходять з цієї організації. Загальною платформою для них є місце і роль держави в економічному житті суспільства.

Обидва напрямки — за втручання держави в розподіл національного доходу для встановлення гармонії власності і найманої праці, але вони бачать різні шляхи і форми гармонії.

Так, Л. Брентано основну умову соціального прогресу бачив в наявному економічному порядку, але виступав за самостійністю професійних спілок. Він негативно ставиться до державного соціалізму.

Одним із засновників державного соціалізму є К. І. Род­бертус, якого Вагнер називає «Рікардо-соціалізмом». Якщо в Маркса нерозривні економічна теорія і політичні дії, то в Родбертуса — «конституційний режим і національна єдність». Його знає канцлер О. Бісмарк, і окремі положення його концепції застосовуються в реформах Бісмарка. Він ворожий до катедр-соціалістів, називаючи їх «соціалістами цукрової водиці». Основа концепції — суспільство є створений поділом праці організм, в якому добробут окремого індивіда залежить не від нього одного, а й від інших виробників. Нині задовольняються потреби в тих осіб, в яких є гроші чи товари. А вони є не в усіх. Ті, хто їх має, потопають у розкоші і насолодах. Суспільство, на думку Родбертуса, повинне поставити на місце виробництво заради попиту, виробництво для задоволення суспільних потреб. Виробника цікавить прибутковість, яку потрібно замінити продуктивністю.

Як справедливо підкреслює Шарль Жид, поняття «соціальна потреба», «продуктивність» позбавлені змісту. Потреби індивідуальні. Особливе місце в Родбертуса посідає сфера функціонуючого розподілу. За Родбертусом, підприємці купують послуги праці, капіталу, землі і продають вироблені від їхнього співробітництва продукти. Різниця між продажною ціною і покриттям заробітної плати, прибутку і ренти і є прибуток. Прибуток виступає продуктом праці, але ручної праці (розум у Родбертуса є невичерпною силою, а ручна праця припускає затрати сили і часу). Він — автор теорії «конституйованої цінності», яка є результатом того, щоб зрівноважити її з кількістю, яка міститься в предметах праці. Він прихильник залізного закону заробітної плати, що є основою програми Лассаля. Формула розподілу Родбертуса: кожному — продукт його праці. Тому люди «соціальної держави» не наділені тим щастям чи нещастям, щоб їхні життєві функції виконувалися самі собою внаслідок природної необхідності. Вони — історичний організм, що самостійно організується, самі повинні наділяти себе органами і видавати для себе закони; тому функції цих органів не виконуються самі собою, а держава повинна вільно регулювати, підтримувати і розвивати їх, замінити природну волю системою державного керівництва. Організована держава від однієї стадії еволюції до іншої являє не тільки деякий найбільший і складний організм, в якому кожна спеціальна функція дедалі більше зв’язується зі спеціальним для нього органом, але вона стає таким усе більш і більш гармонічним організмом, в якому безперервно змінювані органи ставляться в усе більшу залежність від центрального органу. Родбертус підкреслював, що поділяє економічну платформу соціал-демократів. Але саме в боротьбі із соціал-демократами ідеї органічного розуміння завдань народного господарства і піддаються глибокій розробці професорами.

«Сміт міг створити систему тільки для виникаючої промислової держави, а не для розвиненої, що досягла повної економічної і соціальної зрілості сучасної промислової держави, що працює за допомогою пару й електрики для задоволення всесвіт­нього ринку¼ Якщо в першій половині поточного сторіччя всі господарські прагнення спрямовані до однієї великої мети, до збільшення виробництва, то тепер очевидно, більшість прагне до справедливого розподілу результатів виробництва. Ми прийшли із суто економічного факту в економічно-соціальний. За панування господарської волі, за капіталістичного і феодального ладу господарства, за дивного просування й удосконалення засобів пересування всесвітнього господарства машинне виробництво повинне було досягти величезного розвитку і переважного значення в середовищі всього виробництва і збуту», — так оцінює ситуацію М. Мейєр[4].

Професори, представники всіх політичних партій, відомі керманичі робітників, великі підприємці зібралися 6 і 7 жовтня 1872 року в Ейзенахі. Під впливом поглядів історичної школи вони відкинули соціально-політичні програми соціалістів і фритредерів і обрали важкий шлях для вирішення соціального питання — соціальну політику, прародительку соціально орієнтованої економіки. Конференція в Ейзенахі, ухвалення нею програми — це знакова подія, що має особливе значення в економічній історії не тільки Німеччини, а й усього світу.

Народне господарство є соціальний організм, в якому кожне окреме господарство має свої власні цілі і засоби, але разом з тим функціонує й для цілого і залежить у розвитку від загального народногосподарського і соціального розвитку. Необхідною умовою взаємодії окремих членів і організмів у цілому є їхня гармонія. «Сучасна політична економія є наукою про пов’язані в один державно-народний господарський організм приватні господарства»[5], — пише Мейєр.

Розвиток народного господарства як організму має бути:

а) особистий і національний, що виражається в народності й історії;

б) правовий і політичний — це держава і правовий лад;

в) природний — країна і її природні умови.

У чому ж необхідність соціальної політики? Класична англійська школа висуває як рушійну силу егоїзм. Однак представ­ники третього шляху говорять, що він не може забезпечити старого чи немовля, він не змусить піклуватися про задоволення потреби прийдешніх поколінь, наукових інтересів, суспільного добробуту. Для задоволення таких потреб потрібні інша сила — соціальна політика держави. Вона повинна пом’як­шити, стримати приватні прагнення та егоїзм господарів, затвердити гармонію економічного життя і задоволення вищих суспільних потреб.