6.2. Трансформація соціальної структури в умовах перехідної економіки
6.2. Трансформація соціальної структури в умовах перехідної економіки
Трансформація соціальної структури передбачає зміну, перетворення її істотних рис. Для з’ясування особливостей трансформаційних процесів у сучасному українському суспільстві необхідно зіставити їх з попереднім станом суспільства (рис. 3). Без цього неможливо використовувати основні тенденції розвитку й елементи соціальної структури, що відіграють у ньому провідну роль.
Рис. 3. Соціальна стратифікація радянського суспільства
(модель Т. Заславської)
У механізмі посткомуністичних трансформаційних процесів зміни соціальної структури відіграють двояку роль. З одного боку, вони відображають соціальні наслідки інституціональних реформ, а з іншого — зумовлюють здатність суспільства до подальших соціальних змін. Таким чином, зміна соціальної структури одночасно відображає і підсумки періоду, що закінчився, і «стартові умови» майбутнього етапу перетворень. Соціально-трансформаційна структура являє собою саме ту специфічну проекцію соціальної структури суспільства, яка безпосередньо відтворює момент єдності минулої і майбутньої. Її елементами виступають соціальна спільність, взаємодія, співпраця, конкуренція чи боротьба яких слугують рушійною силою трансформаційного процесу.
Трансформаційна структура відображає системну якість суспільства, особливо значущу в період докорінних змін, а насамперед — його здатність і готовність до саморозвитку, у тому числі й шляхом радикального перетворення й оновлення своїх базових інститутів і соціальної структури. Ця найважливіша якість суспільства визначається співвідношенням, порівняльною впливовістю й активністю соціальних сил, зацікавлених у різних сценаріях суспільного розвитку, які докладають істотних зусиль до того, щоб ці сценарії втілились у життя.
Можна назвати чотири головні сфери їхньої соціально-інноваційної активності. Першою слугує господарське підприємництво — від індивідуального бізнесу до діяльності гігантських корпорацій, другою — перетворення інститутів соціальної сфери: охорони здоров’я, науки, культури, соціального захисту тощо. Третя сфера оновлення ідеології і культури — це діяльність учених, журналістів, працівників культури, пов’язана з осмисленням процесів, які виникають у суспільстві, підтримкою і пропагандою нових соціальних цінностей, формуванням компетентної громадської думки, найважливішими проблемами розвитку суспільства тощо. Четвертою сферою слугує випробування нових форм самоорганізації, формування структур громадянського суспільства.
Трансформаційна структура посткомуністичних товариств має два однаково важливих і відносно незалежних вимірювання: соціальне (або вертикальне) і культурно-політичне (або горизонтальне). Перше відображає ієрархічну структуру суспільства. На його основі виокремлюються соціальні прошарки, що розрізнюються рівнем соціального статусу, масштабом і структурою ресурсів, які використовуються, та механізмами впливу на трансформаційний процес. В основі тих груп, котрі утворюються за допомогою другого вимірювання, лежить спільність культури, переконань та інтересів, що виражається в схожій спрямованості індивідуальних, групових і колективних дій. Уявляється, що в цей час основними соціально-політичними силами, які борються за різні шляхи розвитку України, є державницька, олігархічна, ліберально-демократична, соціал-демократична, націонал-патріотична та протиправна. Крім того, існує вельми значна позаполітична спільнота, що об’єднує громадян, які або абсолютно не цікавляться політикою, або мають про неї лише невиразне, міфологізоване поняття (рис. 4).
Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, що полягають у зміні функціональних зв’язків у суспільстві. Її основу становлять:
1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів — економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).
2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури — класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб’єктів власності та влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.
3. Ослаблення наявних у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.
4. Активізація процесів маргіналізації.
| Соціальні прошарки | Соціально-політичні сили | |||||
| державні | олігархічні | ліберально-демократичні | соціально-демократичні | націонал-патріотичні | кримінальні | |
| Еліта та верхній | Владна політична еліта Верхівка | Власники |
|
| Верхівка бюрократії та силових структур | Лідери кримінального світу та |
|
| Середня ланка цивільної та воєнної бюрократії | Периферія олігархічних імперій | Масові | Соціально-демократична частина професіоналів | Націонал-патріотична частина | Корумпована бюрократія середнього рівня |
|
| Професіонали на службі влади |
| Незалежні професіонали |
|
|
|
| базовий прошарок | Державна частина базового прошарку |
| Ліберально-демократична частина | Соціально-демократична частина | Націонал-патріотична частина | Рядові учасники організованої |
Рис. 4. Соціальна стратифікація сучасного
українського суспільства
Маргіналізація — утрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб’єктом одного соціально-економічного статусу на інший, що в українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).
5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов’язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності та прибутків. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.
6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп, зумовлене становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед економічної, юридичної та управлінської.
7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Унаслідок негативних демографічних тенденцій населення нашої країни щороку зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п’ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х рр. XX ст. за показниками здоров’я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).
8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а в більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння та бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні декласовані елементи.
Правлячою політичною й економічною силою стала олігархія. Класичне визначення цього соціального феномена було дане ще в Давній Греції Платоном і Арістотелем, які визначили її як деформацію державної влади; як невелику групу багатих людей, яка у своїй діяльності керується суто корисливими мотивами. У сучасному розумінні під «олігархією» розуміють зрощення приватного капіталу з державою і насамперед з управлінською бюрократією, в суто корисливих цілях.
За сучасних умов олігархія в Україні набуває інституційного статусу, економічною основою панування котрої є:
процес тіньової приватизації;
банківсько-кредитна діяльність;
тіньова економіка;
політична влада як головний економічний ресурс, що дає можливість витягувати надлишковий прибуток.
Генетичною основою нашої олігархії стала, в основному, колишня партійно-радянська номенклатура, яка змогла на початку процесу трансформації утримати доступ до фінансових ресурсів і здійснювати контроль за ключовими сферами економічної діяльності.
Морально-психологічна основа олігархії — це, по-перше: зарозуміле ставлення до громадян, уседозволеність і нехтування законами; по-друге, прагнення збагачення як головний сенс життя. Панування олігархії в соціально-економічному житті суспільства призводить:
до зниження ефективності економіки внаслідок браку стимулів до зростання;
утрати конкурентоспроможності нашої економіки;
несумлінної конкуренції, ліквідації фірм, що не співробітничають із владою;
стримування розвитку середнього й малого бізнесу;
консерватизму в економіці — збереження становища «статус-кво».
Тож, олігархія виступає як найконсервативніша частка суспільства, що «приватизувала» не тільки економіку й політику, а й зазіхає на нашу свідомість — через монополізацію засобів інформації і маніпулювання суспільною свідомістю, адже формою суспільної свідомості бюрократії є демагогія (абсурду).
Засобами боротьби з олігархією можуть бути:
детінізація і легалізація економіки;
проведення адміністративної реформи;
податкова реформа з метою зведення фіскальної функції податків до мінімуму, а стимулюючої — до максимуму;
демонополізація економіки й розвиток конкуренції;
прозора приватизація із залученням іноземного капіталу;
усунення адміністративного свавілля в економіці;
формування середнього класу як основи громадянського суспільства й передумови до організації соціально-політичної і економічної стабільності суспільства.
Наслідок панування олігархії — брак політичної і управлінської економічної еліти, яка повинна відіграти визначальну роль у розвитку держави, розробляючи основні напрями розвитку країни, утілювати вищі цінності суспільства, бути культурною і науковою.
Головне завдання еліти — зробити владу ефективною. Задля реалізації своїх функцій еліті необхідно забезпечити належну конкуренцію, постійну циркуляцію кадрів, а також — політичну спадкоємність вищих елементів державного управління. Теперішня керівна еліта не відповідає цим вимогам, бо формується тільки на основі особистої відданості.