8. РИНКОВІ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ: ДОСЯГНЕННЯ І НЕВДАЧІ

РИНКОВІ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ: ДОСЯГНЕННЯ І НЕВДАЧІ

Близько трьох місяців Л. Кучма після свого обрання на перший строк президентства вивчав стан справ у народному господарстві. На початку жовтня 1994 р. він передав депутатам Верховної Ради свій перший політичний документ — "Про основні засади економічної та соціальної політики", до розробки якого були залучені десятки ква­ліфікованих науковців, господарників, управлінців, вітчизняних та за­рубіжних експертів. їхні прізвища та регалії, а також назви науково-дослідних інституцій та інших установ, в яких вони працювали, були ретельно перелічені у вступі до цього об'ємного матеріалу. 11 жовтня Л. Кучма звернувся до Верховної Ради з доповіддю "Шляхом радика­льних економічних реформ", яка грунтувалася на матеріалах саме цього політичного документа.

У доповіді Президент заявив, що реальної незалежності Україна поки що не здобула. У 1991 р. вона одержала лише атрибути суверен­ної держави, але за три роки не спромоглася наповнити їх реальним змістом '. Висновки глави держави, що спиралися на неспростовні факти, справили гнітюче враження на депутатів і суспільство.

Будучи прем'єр-міністром, Л. Кучма неодноразово запитував де­путатів, яке суспільство треба будувати в Україні. Провальний досвід перших років незалежності переконав його, як і багатьох інших, що термін "будівництво" не відповідає новій історичній реальності, бо будувати можна командну економіку, але не ринкову. Тому слід було відкинути будівельну термінологію й дати широкий простір думкам та ініціативі кожної людини. Попит та підприємливість населення, а не вказівки зверху мали стати рушійною силою економічного розвит­ку. Держава ж, спираючись на закони ринку, повинна була проводити сильну соціально-орієнтовану політику.

Основний напрямок соціально-економічного розвитку був ви­значений у президентському документі, що надійшов до Верховної Ради, таким чином:

"Наша мета — утвердження в Україні демократичного, соціаль­но відповідального, солідарного суспільства;

суспільства, що грунтуватиметься на історичних традиціях та ме­нталітеті нашого народу, на напрацьованих сучасною цивілізацією загальнолюдських цінностях;

суспільства, що поступово позбавлятиметься традиційно класо­во-формаційних ознак, органічно поєднуватиме в собі працю, талант та капітал;

суспільства, де кожен громадянин зможе реалізувати повною мірою свої здібності;

суспільства, яке на ділі забезпечуватиме права та свободи кожної особи" 2.

У всіх цих формулюваннях ще відчувався відголос традиційної лексики, проте зміст свідчив, що мова в них йшла не про реставрацію капіталізму, а про утвердження соціально спрямованого ринкового господарства, що неможливо зробити без налагодження керування (на нових засадах) економічними процесами в країні з боку держави. Самоусунення держави від керування економікою загрожувало по­явою в атомізованому посткомуністичному суспільстві соціальних джунглів.

Політичний поворот 1994 р. був пов'язаний передусім з подан­ням до Верховної Ради документа "Про основні засади економічної та соціальної політики". Цей документ, як уже підкреслювалося, був результатом колективної творчості української інтелектуальної еліти. Однак для того, щоб він з'явився, була необхідна політична во­ля людини, якій народ вручив мандат на вищу владу. Цікаво, як оцінював документ сам Л. Кучма. На конференції "Партнерство зара­ди економічного реформування України", що відкрилася у Ванкувері (Канада) 1 листопада 1994 p., він зазначав:

"Майбутнє соціально-економічного розвитку України, а також її взаємовигідних торговельно-економічних стосунків з країнами світу залежить не стільки від політичної волі цих держав та бажання між­народних фінансових організацій, скільки від шляху суспільно-по­літичного розвитку, який обере Україна. Хочу з усією переконаністю запевнити учасників конференції, що такий шлях обрано. Від нього ми не відступимо. Від нескінченних балачок про реформи ми вже пе­рейшли до діла, до їх практичної реалізації" 3.

Понад півроку Л. Кучма працював з прем'єр-міністром В. Ма-солом, якого Верховна Рада затвердила на цій посаді за поданням по­переднього Президента. Величезний досвід практичної роботи цього господарника, набутий в радянські часи, очевидно, став на заваді здій­снення наміченого в доповіді "Шляхом радикальних економічних ре­форм" курсу. У березні 1995 р. В. Ма- сола замінив Є. Марчук. Трива­лий час (до червня) Є. Марчук працював у статусі виконуючого обо­в'язки прем'єр-міністра (оскільки шансів на його затвердження на посаду прем'єра у Верховній Раді практично не було), що негативно позначалося на діяльності уряду.

Ринкові реформи були неможливі без міцної грошової одиниці. Тому з осені 1994 р. уряд почав роботу по створенню передумов для впровадження в обіг повноцінної національної валюти — гривні.

Проте негайно ввести гривню було неможливо. "Ми маємо поро­жню казну, непосильні державні борги, велетенський інфляційний потенціал, що загрожує провалом у нову, більш глибоку прірву гіпер­інфляції", — зазначав Президент України в уже згадуваному виступі на Верховній Раді 11 жовтня 1994 p. 4

У 1995 р. ситуація в народному господарстві все ще залишалася несприятливою для грошової реформи. Лібералізація економічного життя та запровадження 24 жовтня 1994 р. Національним банком єди­ного ринкового валютного курсу призвели, як і в 1992 р., до зростання цін: поки ціни, а разом з ними й усі соціальні виплати та заробітна пла­та не стабілізувалися на більш високому рівні, покінчити з купоно-кар-бованцем було неможливо.

Кожний громадянин України став "мільйонером", а в кампанії ваучерної приватизації, яку український уряд розгорнув услід за ро­сійським, він ще й отримав "цінні папери". Та переважна більшість усіх цих новоявлених капіталістів залишалася злидарями.

Разом з тим інфляція сприяла накопиченню великих капіталів. Прірва між "новими українцями" і мільйонами тих, чий рівень життя залежав від стану державного бюджету, поглиблювалася. Широкі верстви населення не могли пристосуватися до нової економічної си­туації й безпорадно чекали допомоги від держави. Багато хто з них підтримав у той час ліві партії, лідери яких закликали повернутися до минулого. Блок лівих партій, який протягом певного періоду фактич­но контролював Верховну Раду, саботував ринкові реформи.

У 1996 р. з'явилися, нарешті, перші ознаки економічної стабіліза­ції, зміцнилася фінансово-банківська система, була майже подолана інфляція. Наслідком цих позитивних зрушень стала грошова рефор­ма. Гривня була введена в обіг 2 вересня. Цим самим були створені передумови для подолання доларизації економіки та відпливу вітчиз­няних капіталів за межі країни.

Але недоліком грошової реформи був штучно завищений курс гривні щодо долара та інших валют. Він явно не відповідав реальній купівельній спроможності української валюти й кризовому стану віт­чизняної економіки. Фіктивний курс ускладнював експортно-імпорт­ні трансакції та не давав змоги швидко покінчити з бартером у внут­рішній торгівлі.

Дефолт, що вразив Російську Федерацію в серпні 1998 p., яскраво продемонстрував залежність української економіки від стану справ у народному господарстві Росії. За короткий період гривня знецінила­ся вдвічі. У доларизованому, тобто вкрай залежному від цін світового ринку українському господарстві відповідно піднялися ціни, що при стабільному рівні зарплат і соціальних виплат призвело до істотного падіння рівня життя.

Країни з перехідною економікою зазвичай використовували два методи фінансової стабілізації — активний і пасивний. Активний ме­тод полягав у жорсткому "прив'язуванні" власної валюти до однієї з високоліквідних валют Заходу або "кошика валют". Така валютно-фінансова політика була ефективною тільки за наявності сильної ви­конавчої влади, яка продуктивно взаємодіє з владою законодавчою. Саме така політика забезпечила країнам Балтії високі темпи еконо­мічного зростання при мі- німумі інфляції.

Україна використовувала для фінансової стабілізації пасивний ме­тод, тобто політику гнучкого (вільного) валютного курсу, який визна­чався взаємодією не обмежуваних адмініструванням ринкових сил. Такий валютний режим давав можливість збалансовувати в країні по­пит на іноземну валюту з її пропонуванням, компенсувати внутрішню інфляцію, підвищити конкурентоспроможність товарів вітчизняного виробника, сприяв нагромадженню валютних резервів Національним банком. Однак він не міг убезпечити країну від небезпек сліпої гри цін на світовому ринку. Саме цей метод фінансової стабілізації був причи­ною того, що Україна зазнала втрат від російського дефолту.

Безсумнівно, що шляхи реформування української економіки не були б такими звивистими за наявності політичної стабільності у сус­пільстві. Проте більшість депутатів Верховної Ради не мала ані часу, ані бажання, ані достатньої кваліфікації, щоб в тиші своїх кабінетів опрацьовувати необхідні закони. Проект закону "Про валютне регу­лювання", як зазначалось у посланні Президента України в 2000 p., чекав своєї черги з 1995 p. 5 Президент України впроваджував курс ринкових реформ переважно за допомогою власних указів.

До осені 1994 р. фінансисти і зарубіжні підприємці вважали, що Україна не здійснює ринкові реформи. Відповідно, ніхто не давав їй кредитів під системні перетворення. Україна залишалася єдиною з країн СНД, яка не співпрацювала з МВФ.

Міжнародні фінансові організації пообіцяли, що нададуть Украї­ні кредити після оприлюднення Л. Кучмою програми ринкових ре­форм. Власне, коли Президент України виступав з викладом своєї еко­номічної програми в парламенті на початку жовтня 1994 p., делегація України уже "вибивала" кредити в МВФ. Адже за повної відсутності "живих" грошей до кінця року український уряд мав зробити кілька ве­ликих платежів, у тому числі — понад мільярд доларів за газ, отрима­ний з Росії і Туркменіїб.

Здійснені в уряді розрахунки показували, що Україні потрібна фінансова допомога на два останні місяці 1994 р. і на 1995 р. в об'ємі близько 6 млрд доларів США. Саме таку суму українські представни­ки назвали на переговорах з керівництвом МВФ і Світового банку. Мова йшла про сукупність різних програм: стабілізаційного кредиту (з метою подолання інфляції), реабілітаційної позики, залучення ко­штів для подолання дефіциту платіжного балансу, утворення ста­білізаційного фонду для нової національної грошової одиниці і, наре­шті, фінансових ресурсів для реструктуризації енергетики, впрова­дження комплексних заходів щодо пом'якшення енергетичної кризи.

У згаданому вище виступі на конференції у Ванкувері Л. Кучма розповів про ці розрахунки та наголосив, що Україна потребує рест­руктуризації зовнішнього боргу 7.

Фінансове становище України справді було розпачливим. Дева­львація державних фінансів всередині країни й на міжнародному фінансовому ринку вже відбулася, хоч український уряд не оголошу­вав офіційно дефолту. Однак експерти МВФ вважали, що розміри кредитів, які просили представники України у Заходу, щоб вивести країну з фінансової кризи, надто великі. Тому в повному обсязі Украї­на їх не одержала.

Значно пізніше, у листопаді 2000 р. Л. Кучма визнав надмірну пе­ребільшеність сподівань на зовнішню фінансову допомогу. Він за­значив також, виходячи з досвіду спілкування з фінансовими устано­вами Заходу, й інше: "Фінансова підтримка здійснюваних в Україні реформ надавалася, як правило, з явно необгрунтованими застере­женнями та вимогами і супроводжувалася такими умовами, у тому числі політичними, які далеко не в усьому були адекватними об'єкти­вним обставинам та реальним процесам" 8.

Отримання державою з нерозвинутими контролюючими інститу­ціями зарубіжних фінансових коштів завжди таїть в собі небезпеку. Адже такими кредитами розпоряджаються здебільшого не бізнесме­ни, а чиновники. Тому такі кредити після їх одержання позичальни­ком могли зникнути без сліду, державі ж залишалися лише зобов'я­зання з виплачування процентів за користування кредитом та повер­нення всієї суми кредиту.

Кредити міжнародних фінансових організацій здебільшого нада­валися під загальне зобов'язання уряду здійснювати ринкові рефор­ми і використовувалися ним на власний розсуд. Тому вони об'єктив­но могли сприяти консервації неринкових форм виробничих відно­син і технічної відсталості. Наприклад, можливість оплати енергоно­сіїв за рахунок іноземних кредитів давала змогу й далі використову­вати у виробництві застарілу техніку з підвищеними показниками енергоємності, оскільки уряд мав підстави вважати, що краще уник­нути безробіття та подальшого спаду виробництва, ніж вивести з екс­плуатації надто енергоємне устаткування.

Однак постійне жертвування стратегічними інтересами країни на користь сьогоденню призводило до тяжких наслідків. Наприкінці 90-х pp. Україна стала найбільш енергозатратною країною світу: ма­ючи населення, яке становило 1 % від загальносвітової чисельності, вона поглинала 1,9 % загальносвітового виробництва енергоносіїв. На один долар ВВП українська економіка витрачала в 5,5 разів біль­ше енергоресурсів, ніж країни Центральної Європи і в 12 разів біль­ше, ніж країни Західної Європи 9.

Чимало економістів із занепокоєнням констатували, що Україна "сіла на кредитну голку", оскільки кредити вона постійно спрямовувала на "латання дірок" у бюджеті, а стан її державних фінансів усе більше залежить від зарубіжної допомоги.

Уряди Є. Марчука (з березня 1995 р.), П. Назаренка (з травня 1996 р.) і В. Пустовойтенка (з липня 1997 р.) прагнули залучити в Україну якомога більше зарубіжних кредитів. Це був найлегший шлях розв'я­зання поточних проблем. Проте така економічна політика мала істот­ні негативні наслідки: по-перше, неспроможність вітчизняних виро­бів конкурувати з дешевими й якісними імпортними товарами; по--друге, відсутність можливості у недалекому майбутньому розраху­ватися з кредиторами.

На початку 2000 р. державний зовнішній борг України перевищив 12,6 млрд доларів США. Після російського дефолту загрозливе майбут­нє стало жахливим сьогоденням. З урахуванням стрімкої девальвації гривні розмір зовнішньої заборгованості у пропорційному зіставленні з розміром валового внутрішнього продукту зріс з 22,9 % в 1997 р. до 41,8 % в 1998 р. і 54,2 % у 1999 р.10

Через економічну кризу, перевищення витратної частини держа­вного бюджету над дохідною, постійний дефіцит платіжного балансу (викликаний передусім відсутністю ефективної політики економії енергії) і відплив за кордон вітчизняного капіталу український уряд не мав можливості здійснювати чергові платежі по боргах без оформ­лення та отримання нових позик. За 1996—1998 pp. сформувалася фінансова "піраміда". Країна почала сповзати у боргову яму.

Небезпеку відчули і позикодавці. Вони відмовилися давати нові кредити. Уряд В. Ющенка, який прийшов до влади наприкінці 1999 p., опинився в надто складній ситуації. Майже всі боргові зобов'язан­ня були короткостроковими. Основні платежі по них припадали на 2000—2001 pp.

Слід зазначити, що навряд чи фінансове становище України в пе­ршій половині 2000 р. було кращим, ніж у другій половині 1994 р. Проте поліпшилася загальноекономічна ситуація. В 1999 р. і — особли­во — в 2000 р. припинився спад виробництва в основних галузях про­мисловості та народного господарства. В. Ющенко домігся своєчасно­го прийняття Верховною Радою бездефіцитного бюджету і домовив­ся з кредиторами про реструктуризацію зовнішніх боргів. Виявилося, що Україна може жити без щорічних кредитних вливань.

Існують дві форми запозичення зарубіжних фінансових кош­тів — державні позики й приватні інвестиції (прямі та портфельні). Обсяг останніх зріс в Україні з 484 млн доларів у 1994 р. до 3122 млн доларів у 1999 р. п Порівняно з кредитними (портфельними) інвести­ціями прямі іноземні капіталовкладення були невеликими, оскільки ринкові перетворення в Україні ще не завершилися.

На "ринку" панував не підприємець, а чиновник, що створювало сприятливі умови для виникнення корупції. Корупціонери бачили в іноземних інвесторах небажаних конкурентів. Бюрократичну тяганину долали, як правило, тільки потужні корпорації або обізнані з міс­цевими умовами вихідці з країн СНД. У виступі на засіданні Верхов­ної Ради в березні 1997 р. Л. Кучма змушений був визнати очевидне: "На шляху іноземного інвестора ще лишається безмежний ланцюг штучних бар'єрів, подолання яких потребує велетенських зусиль. Не останню роль у цьому відіграє корумпованість частини державного апарату" 12. Не дивно, що український ринок був малопривабливим для іноземного інвестора. Держава взяла на себе роль основного по­зичальника зарубіжного капіталу, й саме цей капітал був каталізато­ром ринкових перетворень.

Головним напрямом трансформації радянського суспільства було реформування відносин власності. Падіння тоталітарного режиму від­булося швидко, але перебудова створеної за роки "соціалістичного бу­дівництва" економіки потребувала значно більше часу. Економіка пе­рестала бути командною, але залишилася державною. За 1991—1993 pp. у приватну (в тому числі кооперативну) власність пере­йшло тільки 3,6 тис. підприємств та організацій, переважно дрібних13.

Стратегія широкої приватизації вперше була накреслена у подано­му до Верховної Ради документі "Про основні засади економічної та соціальної політики" (жовтень 1994 p.). Проголошувалося, що інститу-ціональні перетворення і, перш за все, радикальні зміни у відносинах власності, здійснюватимуться не на основі послаблення, а, навпаки, посилення регулюючого впливу держави. Головним у новій економіч­ній політиці ставав принцип керованого за участю держави формуван­ня сучасних ринкових механізмів. Утвердження останніх давало змогу здійснювати цивілізований демонтаж адміністративних важелів управління.

Прискорене формування приватного сектору потребувало держав­ної підтримки, що мала включати такі компоненти: визначення пріори­тетних напрямів приватної підприємницької діяльності та стимулю­вання їх засобами фіскальної політики; спрямування частини коштів від приватизації державного майна на підтримку та розвиток приват­ного підприємництва; резервування для суб'єктів приватного підпри­ємництва частки державних контрактів на конкурсних засадах; спри­яння залученню іноземних інвестицій та іноземної допомоги у приват­ний сектор 14.

Приватизація державного майна здійснювалася всупереч опору лівих партій. Останнім вдавалося, як правило, паралізувати законода­вчу діяльність Верховної Ради, спрямовану на створення правової ба­зи приватного підприємництва. Найбільший опір довелося подолати під час прийняття Конституції України. Пропозиції комуністів і про­гресивних соціалістів зводилися до вилучення з проекту Основного За­кону ст. 41, яка гласила: "Право приватної власності є недоторкан­ним". У кінцевому підсумку стаття набула такого вигляду: "Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним" 15. Остаточна редакція норми стала менш виразною за формою, але спотворити її суть лівим так і не вда­лося.

В "Основних засадах економічної та соціальної політики" обґру­нтовувалася доцільність утворення фінансово-промислових груп — об'єднань підприємств, пов'язаних між собою єдиним технологіч­ним циклом, а також працюючих з ними банків. ФПГ розглядалися як важіль структурної перебудови економіки і залучення інвестицій з внутрішнього і зовнішнього фінансових ринків. Однак Верховна Ра­да провалила законопроект. Цим було перекрито шлях для регульова­ної законом приватизації великої промисловості. Натомість створю­валися монополістичні об'єднання, які, використовуючи зв'язки з представниками виконавчої і законодавчої влади, забезпечували собі надприбутки, а державі завдавали величезних збитків.

У березні 1997 р. у виступі, пов'язаному з поданням річного по­слання до Верховної Ради Л. Кучма звинуватив уряд П.Лазаренка у не­послідовній і невиваженій політиці на ринку енергоносіїв. В результаті заохочуваної державними органами монополізації цього ринку, як він заявив, створилася загроза енергетичній та економічній безпеці держа­ви. Президент України повідомив парламент, що доручив вивчити ста­новище на газовому ринку Раді національної безпеки й оборони1б. Роз­слідування стало початком кінця політичної кар'єри П. Лазаренка.

Розвиткові легальної підприємницької діяльності від самих пер-шопочатків особливо дошкуляло нестабільне законодавство й по­стійно зростаючий податковий тиск. З одного боку, прибуток фізич­них осіб за прогресивною шкалою міг оподатковуватися за найви­щою в світі ставкою, а з другого — низка підприємницьких структур (у 1996 р. — майже 11 тис.) у галузях, де оберталися колосальні кош­ти (нафта, газ, електроенергія, метал, хімія, цукор і спирт) й які мали статус спільних підприємств або працювали на давальницькій сиро­вині, були звільнені від оподаткування 17. Оподаткування уникали й підприємства, які використовували бартерні схеми.

У другій половині 90-х pp. було перебудовано систему податко­вих органів. Модернізація дала змогу істотно збільшити надходжен­ня до бюджету, незважаючи на зменшення максимальної ставки при­буткового податку з фізичних осіб з 90 до 40 %. Було послаблено по­датковий прес на сільських товаровиробників і малі підприємства, знижено податкове навантаження на фонд заробітної плати. На поча­ток 2000 р. змінили форму власності понад 65 тис. підприємств та ор­ганізацій. Понад 70 % загального обсягу промислової продукції виро­блялося на недержавних підприємствах 18.

Оскільки ліві сили мали вплив на прийняття рішень Верховною Радою, парламент всіляко стримував легальні приватизаційні проце­си. Жодна з програм приватизації не була ним затверджена. Особли­во негативну роль відіграла "справедлива" приватизація через сертифікатні аукціони. На багатьох підприємствах акції розпорошилися, й фактичними господарями цих підприємств стали їхні директори, які за нових умов могли діяти, як їм заманеться. Такі псевдовласники не­рідко використовували майно й доходи контрольованих ними під­приємств для власного збагачення. Вони не виплачували своєчасно заробітну плату, не здійснювали обов'язкових платежів до бюджету та пенсійного фонду, затримували взаєморозрахунки. Вони досить швидко консолідувалися і перетворилися в найбільш консервативну силу, яка знаходила спільну мову з лівими партіями в парламенті й блокувала разом із ними подальшу приватизацію.

Ще більш суперечливо, ніж в індустріальних галузях, відбувало­ся реформування виробничих відносин у сільському господарстві.

Маючи чудові умови для сільськогосподарського виробництва і найвищий серед європейських країн показник землезабезпеченості (понад півгектара орної землі в розрахунку на душу населення), Україна значно поступалася розвинутим державам за показником за­безпечення свого населення продовольством. Перевага в цьому від­ношенні над іншими регіонами Радянського Союзу ще не свідчила про благополучний стан справ у сільському господарстві республіки. Понад 3,481 млн колгоспників і 1,172 млн працівників радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств (разом — понад 8,9 % чи­сельності населення республіки) у 1990 р. не справлялися з постачан­ням міст продуктами харчування 19. Тим часом, значно менша частка населення в країнах Західної Європи, працюючи не на кращих, ніж в Україні, землях, забезпечувала не лише потреби внутрішнього ринку своїх держав продуктами харчування, а й виробляла сільськогоспо­дарську продукцію на експорт.

Українська політична еліта здебільшого розуміла, що колгосп­но-радгоспний лад не має майбутнього. 18 грудня 1990 р. було ухва­лено Земельний кодекс України, який, хоча й у декларативній формі, містив основні положення щодо реформи аграрних відносин, вклю­чаючи визнання права приватної власності на землю. У березні 1991 р. земля була оголошена об'єктом реформи, здійснення якої поклада­лося на місцеві ради народних депутатів і Раду міністрів УРСР. Утім концепції земельної реформи так і не було розроблено. Органи влади продовжували лише декларувати наміри.

Восени 1991 р. уряд В. Фокіна запропонував Верховній Раді план перетворень, скопійований зі схем російських реформ. Передбачало­ся, що впродовж 1992 р. колгоспи будуть перетворені в асоціації або господарські товариства. При цьому проголошувалося право кожно­го колгоспника на вихід з колгоспу і створення власного приватного господарства.

Верховна Рада під тиском уряду почала розробку пакета відпо­відних законодавчих актів. 20 грудня 1991 р. було прийнято Закон України "Про селянське (фермерське) господарство", в якому, зокре­ма, йшлося про утворення спеціального земельного фонду (через ви­лучення частини земель, що перебували у користуванні колгоспів і радгоспів) для надання з нього ділянок усім громадянам, які виявляли бажання організувати фермерське господарство.

ЗО січня 1992 р. було зроблено новий великий крок у напрямі ре­формування аграрних відносин: Верховна Рада ухвалила Закон Укра­їни "Про форми власності на землю". Проголошувалося, що поряд з державною можуть існувати колективна і приватна форми власності на землю, причому всі вони є рівноправними. Цим законодавчо спро­стовувався один з найголовніших постулатів комуністичної доктри­ни — про необхідність націоналізації всієї землі (проте все ще визна­валася колективна власність на землю, яка протиставлялася приват­ній власності).

Колективної форми власності на землю некомуністичні країни не знали. Було зрозуміло, що, запроваджуючи цю форму власності, Вер­ховна Рада України мала на меті закріпити землю за колгоспами, права власності на яку за радянських часів вони не мали. Проте залишалося незрозумілим, як колгоспи могли б реалізувати це право: чи прийнят­тям розпорядчих рішень на загальних зборах колгоспу більшістю голо­сів, чи делегуванням цього права правлінню колгоспу або його голові. У будь-якому випадку "колективний" розпорядник землі фактично на­ділявся правом приватної власності. Колективна форма власності на землю була фікцією, такою ж самою, як і суспільна власність.

Зміст Закону України "Про форми власності на землю" свідчив, що ті, хто його ухвалив, керувалися стереотипами недавнього радянсь­кого минулого, а тому були неспроможні юридично коректно оформи­ти реальні майнові відносини у суспільстві.

На початку 1992 р. Верховна Рада ухвалила два документи про­тилежного змісту: постанову "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" й Закон України "Про колективне сільського­сподарське підприємство". Перший з'явився під тиском реформато­рів, стурбованих пробуксовуванням земельної реформи. В ньому пе­реглядалися деякі норми Земельного кодексу 1990 p., що гальмували організацію фермерських господарств. Другий "протягли" депута-ти-аграрії, які були зацікавлені у збереженні існуючого становища.

Рішення Верховної Ради України про перетворення колгоспів в асоціації або господарські товариства так і не було виконано у 1992 р. Паювання або акціонування у 1992 р. провели менше 50 % колгоспів. Лише на початку 1995 р. становище змінилося — було розпайовано чи акціоновано 8,8 тис. колгоспів (94 % від загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних сільськогосподарських підприємств (КСП), чле­ни яких мали право власності на частку майна (пай), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів та 175 акціонерних товариств 20.

Проте паювання чи акціонування майна колгоспів і радгоспів не вирішувало основного питання аграрної реформи — питання про зе­млю. Тому виробничі відносини між державою та сільськогосподар­ськими підприємствами, а також всередині останніх залишалися не-реформованими. Земля — основний засіб сільськогосподарського виробництва — не паювалася і не акціонувалася.

"Партія влади" на обласному й районному рівнях здебільшого га­льмувала процес виділення фермерам земельних ділянок і відмовля­лася надавати їм реальну допомогу. Спостерігалося й зворотне — па-терналістське ставлення до фермерів, але воно, як правило, пере­пліталося з особистою зацікавленістю.

З-поміж колгоспників мало хто відважувався стати фермером — ор­ганізатором і виконувачем усього циклу сільськогосподарських робіт. Демографічна структура сільського населення характеризувалася пере­важанням людей старшого віку, а вони розглядали колгосп або радгосп (КСП), в якому пропрацювали все трудове життя, як підприємство, що має допомагати їм у пенсійному віці. Крім того, у колгоспників не було коштів, щоб придбати засоби виробництва для фермерського господар­ства, а в держави не було інституцій, які б надавали фермерам позички для придбання засобів виробництва на вигідних умовах, бо земля була виключена з ринкового обороту і не підлягала заставі. Нарешті, промис­ловість не виробляла техніку, придатну для експлуатації у фермерсько­му господарстві. Через все це в Україні налічувалося в 1993 р. менше ніж 15 тис. фермерських господарств. Через п'ять років число їх зросло до 35 тис.21 Втім у масштабі країни це була мізерна кількість.

Дотації колгоспному та радгоспному виробництву з кожним ро­ком обходилися суспільству все дорожче. Держава надавала КСП кредити, які ті не повертали. У 1991—1994 pp. сільське господарство стало одним з головних чинників розкручування інфляційної спіралі.

В документі "Про основні засади економічної та соціальної по літики" (жовтень 1994 р.) наголошувалося, що стратегічна ме- та агра­рної політики — формування реального власника й господаря землі, розвиток соціальної інфраструктури села, вирішення продовольчої проблеми.

Державна монополія на землю виявилася згубною не тільки для селянства і сільського господарства, а й для держави в цілому. Прива­тизація землі мала стати локомотивом аграрних перетворень. Земля повинна була належати тим, хто її обробляє. Треба було повернути первинне значення спотвореному більшовиками лозунгу "Землю — селянам!"

У листопаді 1994 р. з'явився президентський указ "Про невідкла­дні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільського­сподарського виробництва", в якому йшлося про три головні пробле­ми земельної реформи — приватизацію землі, оцінювання землі, фо­рмування ринку землі.

Першим кроком на шляху до приватизації землі було її роздержа­влення. Земля, що перебувала у користуванні колективних госпо­дарств, тобто колгоспів і радгоспів, які набули форми КСП, віднині проголошувалася власністю КСП , а не держави.

Таке роздержавлення уможливлювало паювання землі. А щоб останнє стало реальним, встановлювалась пріоритетність права кож­ного окремого члена КСП над правом усього КСП стосовно земель­ного паю, що належав членові колективу. Тобто селянин сам міг ви­рішити, чи залишати земельний пай у колективному підприємстві або акціонерному товаристві на умовах оренди, чи виокремити його і за­снувати власне приватне господарство фермерського типу. Така при­ватизація землі не означала ліквідації звичних для селян колективних форм господарювання. КСП могли існувати, але тільки після того, як кожен власник земельного паю самостійно вирішував, як йому госпо­дарювати — у колективі чи індивідуально. Така норма президентсь­кого указу відповідала критеріям демократичного суспільства.

Роздержавлення і паювання землі покладалося на керівників і фа­хівців КСП, що майже усувало їхній опір земельній реформі. Маючи ве­ликі майнові паї, ця категорія найбільш впливових у сільській місцевос­ті працівників ставала економічно зацікавленою у здійсненні реформ.

За 1995—1997 pp. документи на право земельної власності отри­мали майже всі колективні господарства. Після цього повинна була розпочатися реалізація завдань другого етапу реформи — формуван­ня реального власника землі, передача землі безпосередньо тим, хто її обробляє. Сертифікати, що засвідчували право на земельний пай, протягом 1994—2002 pp. одержали близько 7 млн осіб. Середній роз­мір паю складав 4,2 га.

Але на цьому реформа призупинилася. Сертифікат констатував, що селянин має право власності на певну частину земельного масиву, який після роздержавлення належав всьому КСП. Але щоб отримати державний акт на володіння цією землею, потрібно було виділити її з-поміж інших земель безпосередньо на місцевості, тобто необхідно було провести межування усіх земель КСП, оскільки вони були різної якості і призначення. Реальний поділ землі на паї перетворився на го­стру соціальну проблему. До того ж розпаювання земель того чи ін­шого КСП означало фактичне припинення діяльності цього КСП.

Завершальний етап аграрної реформи був проведений згідно пре­зидентського указу від 3 грудня 1999 р. "Про невідкладні заходи що­до прискорення реформування аграрного сектору економіки" 22.

Ключовими напрямами цього етапу стали:

по-перше, забезпечення більш високого рівня персоніфікації вла­сності за умов збереження цілісності господарсько-територіальних комплексів, а також більш ефективне використання землі та майна, зокрема, збереження соціальної сфери села, яка свого часу утримува­лася на кошти колгоспів і радгоспів;

по-друге, здійснення переходу на земельно-орендні відносини між власниками земельних паїв і суб'єктами господарювання;

по-третє, створення максимально сприятливої економічної об­становки для розвитку та розширення підсобних господарств з перс­пективою надання найкращим з них статусу юридичної особи (себто фермерського господарства).

Частка продукції приватного сектору у загальному виробництві сільськогосподарської продукції за 90-і pp. зросла з 29,4 до 59,9 % (за вартістю)23. Зокрема, у виробництві картоплі вона зросла з 71 до 98 %, овочів — з 27 до 85, фруктів та ягід — з 54 до 82, м'яса у забійній ва­зі — з 29 до 71, молока—з 24 до 62, яєць — з 38 до 63, вовни — з 11 до 5024. Звичайно, вражаюче збільшення частки приватного сектору у ви­робництві сільськогосподарської продукції свідчило не стільки про йо­го безпосередні успіхи, скільки про розвал колективного сектору, який з кожним роком виробляв все менше продукції в абсолютному вимірі. Підсобне господарство втрачало статус підсобного і ставало основ­ним, підвищення його товарності потребувало розширення особистих земельних ділянок. Виділення селянам на їхні паї в КСП майна у ви­гляді будівель і споруд, техніки, робочої та продуктивної худоби, зна­рядь праці також зміцнювало особисте господарство.

Впродовж року після введення в дію президентського указу на селі було додатково створено 4 тис. підприємств, а на початок 2001 загальна їх кількість р. досягла 15 тис. Разом з тим було збережено цілісність зе­мельних та майнових комплексів більшості КСП. Понад 85 % договорів оренди селяни уклали з правонаступниками КСП, 10 % — з підприємни­цькими структурами (як правило, інвесторами їхніх господарств) і тіль­ки 5 % — з фермерами. Три чверті керівників і спеціалістів КСП утвори­ли на основі колишніх КСП нові приватні формування25.

Перетворення колгоспів і радгоспів на КСП нічого не змінювало по суті. Розпаювання ж землі, навіть без визначення земельних діля­нок на місцевості, призводило до радикальної зміни виробничих від­носин. Нові приватні формування майже нічим не нагадували колгос­пи і радгоспи. Перехід на земельно-орендні відносини між селянами й тими підприємцями, які брали на себе відповідальність за функціо­нування колишніх КСП, становив найбільш м'яку форму аграрної ре­форми. Кожен власник земельного паю мав або віддати свою землю (крім присадибної ділянки) в оренду, або розпочати самостійне гос­подарювання.

На кінець 2000 р. в Україні залишалося близько 1,5 тис. колишніх КСП, які з різних причин не стали справжніми приватними господар­ствами 2б. Вони набули форми кооперативів із численними засновни­ками. Такі кооперативи не відрізнялися від колишніх КСП, а точ­ніше — від колгоспів або радгоспів.

Навесні 2000 р. вистачало песимістичних прогнозів щодо наслід­ків дії президентського указу "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки". На підставі окре­мих, хоч і досить численних фактів у той час прогнозували зрив по­сівної кампанії та розвал тваринницької галузі. Втім підсумки першо­го року господарювання в нових умовах виявилися цілком задовіль­ними. Виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло за 2000 р. на 9,2 %27. У 2001 р. було отримано рекордного врожаю зе­рнових (майже 40 млн тонн), а валова сільськогосподарська продук­ція зросла у порівнянні з попереднім роком на 9,9 %.

Це не означало, однак, що основні труднощі трансформаційного періоду для сільського господарства вдалося подолати. Залишалися нерозв'язаними питання щодо врегулювання усього комплексу май­нових відносин у реформованих підприємствах, формування ринку землі, забезпечення державного захисту приватної власності на зем­лю, запровадження механізмів іпотечного кредитування та страху­вання сільськогосподарського виробництва тощо.

Від 2002 р. в Україні діє новий Земельний кодекс. Парламент ухва­лив його, долаючи опір лівих партій в ході тривалих і виснажливих де­батів. У десяти розділах кодексу виписані основні організаційно-право­ві засади землеволодіння та землекористування. Кодекс гарантує право власності на землю, рівність прав її набуття фізичними та юридичними особами, принципи, форми та умови володіння, користування й розпо­рядження землею. Купівля та продаж землі дозволяються з 2005 р.

Отже, найбільш болючий етап аграрної реформи можна вважати пройденим.

Економічна криза в Україні цілком пояснюється повільними тем­пами або незадовільною якістю ринкових реформ. Звинувачувати у цьому народ немає підстав. За межами своєї Батьківщини українські громадяни працюють, як правило, доволі ефективно. У своїй же краї­ні їм бракує належних умов для повноцінної праці. Йдеться переду­сім про жалюгідну оплату праці.

На науковій конференції, що відбулася 16 листопада 2000 р., у промові "Формування нової історичної реальності", а також у щоріч­ному посланні "Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2000 році", поданому до Верховної Ради у березні 2001 р., Л. Кучма визнав, що реформи в Україні й після 1994 р. здійснювалися значною мірою хаотично і безсистемно. Структурні деформації в народному госпо­дарстві поглибилися, а розрив у доходах між багатими та бідними по­мітно зріс. Навіть після того, як намітилося стабільне зростання про­мислової продукції (з квітня 1999 p.), рівень реальної заробітної пла­ти продовжує знижуватися. У 2000 р. обсяг промислової продукції зріс на 12,9 %, а рівень реальної заробітної плати знизився на 0,9 %. В цілому за 1991—2000 pp. ВВП скоротився майже на 60 %, обсяг про­мислової продукції — на 48,9, а сільськогосподарської продукції — на 51,5 %. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,8, а реальні випла­ти пенсій — у 4 рази 28.

У 2000 р. кабінет В. Ющенка виплатив борги по пенсіях в розмірі 1,2 млрд грн., завдяки чому здобув широку популярність серед пен­сіонерів. Проте Закон про індексацію пенсій був проігнорований, на чому уряд заощадив до 1,6 млрд грн.29 Діяльність цього уряду майже не поліпшила становища тих, хто одержував зарплату або пенсії. На­впаки, штучне утримування стабільного курсу гривні при досить іс­тотній інфляції національної валюти на внутрішньому ринку призве­ло до того, що середній рівень зарплат і пенсій виявився нижчим, ніж прожитковий мінімум.

Найбільш узагальнююче уявлення про матеріальне становище народу в умовах соціально-економічної трансформації дає динаміка мінімальної заробітної плати, тобто того встановленого законом поро­гу, нижче якого не може опускатися заробіток будь- якої людини. У СРСР мінімальна заробітна плата була встановлена в розмірі 70 крб. у схваленому в 1971 р. Кодексі законів про працю. До розпаду Союзу вона залишалася незмінною.

В Україні під час запровадження гривні мінімальна зарплата була встановлена в розмірі 15 грн. і за два роки підвищена до 55 грн. (у до­ларовому еквіваленті — з 8,5 до 26,6). Спричинена російським дефо­лтом інфляція істотно знизила купівельну спроможність цього мінімуму. У квітні 2000 р. держава підвищила гарантований мінімум до 90 грн., але це було еквівалентно лише 16,6 долара США. Відтоді офіційно мінімум заробітної плати почав зростати й на початок 2002 р. становив 25,7 долара США (140 грн.). На другу половину 2002 р. Верховна Рада встановила мінімум у 165 грн., тобто 30 доларів США.

Якщо ми порівняємо мінімальну (26 доларів США) і середню (60 доларів США) українські місячні зарплати з відповідною статисти­кою високорозвинутих країн Заходу, то побачимо колосальну різни­цю в цифрах. Відповідні величини становлять: у Франції — 900 і 2550 доларів, у Великобританії — 950 і 2790, у США — 880 і 2890 доларів. Звичайно, в цих країнах іншим є й рівень цін на основні послуги, але різниця в доходах вражає.

В останні роки знову стає традиційним завершувати розповідь про соціально-економічні реформи на оптимістичній ноті. Втім наслідки системної кризи радянського ладу ще не подолані остаточно в жодній зі сфер суспільного життя. Проте в економічному житті з'явилися пер­ші ознаки того, що контури ринкової економіки вже сформувалися.

Ринкова економіка потребує специфічного державного регулю­вання, але вона завжди має залишатися живим організмом, спромож­ним зростати й оновлюватися відповідно до умов, у яких він розвива­ється. Приріст валового внутрішнього продукту склав в Україні 5,9 % у 2000 р. і 9,1 % в 2001 р. Обсяг промислової продукції в 2000 р. зріс на 12,9 %, а в 2001 — на 14,2 % 30.

2003-ій р. теж став одним з найкращих за часи незалежності. ВВП зріс на 9,3 %, промисловість — на 15,8 %, обсяг продукції машинобудування — на 35,8 %. Машинобудування все більшою мірою почало перебирати на себе локомотивну функцію зростання української еко­номіки 31.

Одночасно поліпшилася якість економічного зростання. Позит­ивні результати 2000 р. були досягнуті в умовах 26-відсоткової інф­ляції. У 2001 р. інфляція знизилася до 6 %, а приріст інвестицій в осн­овний капітал зріс на 17,2 %. У цьому році вперше прискорення т-емпів економічного зростання супроводжувалося скороченням рівня безробіття й підвищенням реальної заробітної плати; вдвічі скороти­лася заборгованість із зарплати, майже на третину зросли пенсії. Вал­ютні резерви збільшилися з 1,5 млрд доларів США в 2000 р. до 4,4 млрд у 2003 р.32

Отже, можна висловити цілком обгрунтоване ствердження: рин­кові реформи почали давати результати.

Слід взяти до уваги, що показники державної статистики дають лише часткове уявлення про стан української економіки. Більше тре­тини всього обсягу ділової активності ще й досі перебуває в "тіні", т-обто поза державним обліком. Останнім часом (з січня 2004 p.), внас­лідок різкого зниження податків з фізичних осіб, економічна дія­льність стає більш прозорою. Тому статистичні показники матеріаль­ного добробуту підвищуються не тільки внаслідок власне зростання оплати праці, а й за рахунок виходу економічної діяльності з "тіні".

Середня заробітна плата в народному господарстві в грудні 2003 р. перевищила еквівалент 100 доларів США і склала 550,9 грн., що м-айже на чверть більше, ніж у грудні попереднього року. Проте відмін­ності в рівнях оплати праці між окремими галузями є вражаючими. Найвищі середні зарплати, нараховані штатним працівникам, стано­вили в грудні 2003 p.: 1940 грн. (фінансова діяльність), 995 грн. (ав­іатранспорт), 932 грн. (сфера послуг). Найнижчі зарплати були зафік­совані у сферах освіти (421 грн.), охорони здоров'я (340 грн.), сільсь­кого господарства (248 грн.). Регіональні відмінності в показниках середнього рівня оплати праці також надзвичайно високі — від 951 грн. у Києві до 366 грн. в Тернопільській області.

Державні інститути виявилися нездатними ефективно регулю­вати здійснення ринкових перетворень, в нашій країні (як і в Росії) ще не сформувалося розвинуте громадянське суспільство. Тому все ще триває, незважаючи на очевидний економічний поступ, зубожіння з-начної маси населення, що так і не змогло пристосуватися до пост­радянських ринкових трансформацій. Водночас посилюється конце­нтрація фінансових коштів і майна в руках нечисленних скоробага­тьків. Соціальна ж поляризація, як відомо, з одного боку, гальмує де­мократичні перетворення, а з іншого — породжує нагромадження в суспільстві вибухонебезпечного протестного потенціалу.