9.2. Еволюція і масштаби міжнародної трудової міграції

Перше масове міжконтинентальне переміщення робочої сили по­в'язують з розвитком работоргівлі чорношкірими. Є дані про те, що з Африки в Америку було доставлено 9-10 млн рабів, проте на кожно­го проданого раба припадало три або чотири загиблих під час крива­вих воєн в Африці та при перевезенні рабів в Америку. Через експорт рабів Африка протягом 1650-1850 рр. недорахувалася 50-60 млн чол. (окремі дослідники називають 100 або 150 млн чол.).

Історії людства відомі випадки не лише насильницького вивезен­ня людей, а й їх насильного утримання від еміграції. Так, наприкін­ці XVIII ст. в Англії були прийняті закони, що забороняли промис­ловим робітникам емігрувати за кордон.

У міжнародних міграційних процесах вільної робочої сили виріз­няють три великі хвилі. Перша хвиля (хвиля "старої міграції") охоп­лювала перші дві третини ХІХ ст. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. відбулася друга хвиля. Після Другої світової війни розгорнулася третя хвиля, яку називають хвилею "нової міграції". Якщо у період "старої міграції" відбувалося переміщення переважно промислових робітників, то на межі ХІХ і ХХ ст. у міграції переважало розорене селянство. Протягом періоду "нової міграції" з відсталих країн до розвинених переміщалися переважно некваліфіковані робітники, а також науковці і фахівці. Міграція науковців і фахівців отримала назву "відплив мізків" (brain drain).

Трудову міграцію у 40-х роках ХІХ ст. стимулював небачений до того картопляний голод в Ірландії, а у 80-х роках — падіння цін на єв­ропейську пшеницю, що погіршило рівень життя сільського населен­ня, зокрема, Східної Європи. Аграрне перенаселення (безземелля) і безробіття зумовили трудову міграцію з Європи до Америки.

Статистика свідчить, що протягом 1840-1930 рр. емігрувало щонай­менше 50 млн європейців, переважно до Північної Америки. У ХХ ст. до початку Першої світової війни Європу залишило 19 млн чол., протягом періоду між двома світовими війнами з Європи емігрувало 9 млн чол.

Європейці емігрували передусім до США, економіка яких бур­хливо розвивалася. Значними були потоки до Канади, Австралії, Нової Зеландії, Аргентини. Європейські емігранти залишали пере­важно Ірландію, Англію, Францію, Німеччину. З Росії емігрували

молокани і старообрядці. Емігранти із західних регіонів України пе­реміщувалися переважно до США та Канади, а східних — на Дале­кий Схід, Кубань, до Центральної Азії.

Протягом останніх десятиліть ХХ ст. внаслідок міжконтинен­тальних і внутрішньоконтинентальних міграцій сформувалися нові світові ринки робочої сили. Коротко ознайомимося з регіональними особливостями міграції міжнародної робочої сили.

Глобальним центром міграції стала Західна Європа. У середині 1990-х років до цього регіону щороку прибувало 180 тис. іммігрантів. Нині лише у країнах Європейського Союзу налічується понад 13 млн мігрантів і членів їх сімей. Переважна частина мігрантів зосередже­на у таких західноєвропейських країнах, як ФРН, Франція, Великоб­ританія, Бельгія, Нідерланди, Швеція і Швейцарія. Близько 5 млн іноземців розміщуються у ФРН, понад 4 млн — у Франції (переваж­но вихідці з Північної Африки), Бельгії віддають перевагу іспанці та італійці (близько 1 млн чол.), у Швеції проживає 1 млн фінів.

У 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів. Їх чисельність перевищила 1,1 млн чол. у 1965 р., а у 1987 р. становила вже понад 4,1 млн чол. Протягом 1954-1965 рр. чисельність іноземної робочої сили у Франції зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн чол. і на початку 90-х років становила 7,7 % усього населення країни.

Близький Схід вважають другим центром міжнародної міграції. У нафтодобувні країни регіону приїжджає на промисли значна кіль­кість робітників з Індії, Бангладеш, Пакистану, Йорданії, Ємену, Греції, Туреччини, Італії. У 1975 р. немісцеве населення Бахрейну, Кувейту, Оману, Катару, Саудівської Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратів становило 2 млн чол., у 1980 р. — 4 млн. На початку 90-х років у регіоні працювало понад 4,5 млн іноземців. Наприкінці 90-х років у названих країнах і Лівії налічувалося 5 млн іммігрантів, що становило понад 50 % загальної кількості робочої сили. Мігрантами є, передусім, вихідці з Єгипту, Ірану, Сірії, Йорданії, Палестини. Для порівняння слід зазначити, що чисельність місцевих працівників ста­новила лише 2 млн чол. В Об'єднаних Арабських Еміратах частина іноземців у робочій силі досягає 97 %, Кувейті — 86,5 %, Саудівській Аравії — 40,6 %. З наведеного вище можна зрозуміти, що без інозем­них працівників функціонування економіки нафтодобувних країн Перської затоки просто неможливе.

Говорячи про міграційні процеси на Близькому Сході, варто зга­дати і про міграцію євреїв до Ізраїлю. У результаті підтримки Великобританією сіоністського руху за створення єврейської держави у Палестині частка її єврейського населення зросла з 10 % у 1918 р. до ЗО % у 1936 р. Після 1948 р. до Ізраїлю прибули євреї з понад сотні держав світу, переважно з комуністичних та арабських країн. Насе­лення Ізраїлю зросло з 700 тис. чол. у 1948 р. до 5,3 млн чол. у 1994 р. Протягом 1989-1994 рр. з країн СНД до Ізраїлю прибуло 500 тис. пе­реселенців. Арабські країни вороже ставилися і ставляться до єврей­ської еміграції. Наприклад, президент Іраку Саддам Хусейн визна­вав право на проживання у Палестині лише за тими євреями (і, оче­видно, їх нащадками), які мешкали там до 1935 р.

Третім центром сучасної міграції робочої сили є США. Іммігран­ти завжди відігравали провідну або щонайменше помітну роль у формуванні трудових ресурсів цієї країни. На нинішньому етапі іно­земці становлять близько 5 % робочої сили країни. В імміграції до США після Другої світової війни вирізняють кілька етапів. Спочат­ку був наплив іммігрантів з повоєнної Європи — до США прибули 6,6 млн чол. Другий етап розпочався у 1965 р. Саме тоді було прий­нято закон, що створив сприятливі умови для в'їзду до США вихід­ців з Азії та Латинської Америки. У 1993 р. розпочався третій етап, провідну роль в якому відігравали емігранти з Європи, передусім з Ірландії, Італії, Польщі, а також з Аргентини. У середині 1990-х ро­ків до США та Канади щороку прибували 900 тис. іммігрантів (у т. ч. до США — 740 тис.). Тоді ж із США щороку емігрували 160 тис. чол. Фахівці вважають наведені дані приблизними, оскільки армію легальних мігрантів доповнює велика кількість нелегальних. Лише з європейських країн протягом 1946-1982 рр. до США емігрувало 3,3 млн чол., а до Канади — понад 2 млн чол.

Австралія перетворилася на четвертий міжнародний регіон міг­рації, на зламі тисячоліть там працювали 200 тис. іноземних робіт­ників. З 1982 р. австралійська міграційна політика спрямована на стимулювання економічного розвитку країни. Це означає, що пере­вага надається іммігрантам, які вкладають інвестиції в економіку Австралії.

Азіатсько-Тихоокеанський регіон стає п'ятим центром трудової міграції. Іноземці прямують до Брунею, Японії, Малайзії, Сінгапуру, Південної Кореї, Тайваню, Пакистану. За колоніальних часів Гон­конг також приваблював іноземних працівників. Завозити іноземну робочу силу почала і Японія. Спочатку це були корейці, згодом з'явилися й іранці. Іммігрантів використовують на некваліфікованих ро­ботах. Одночасно Японія експортує свою робочу силу високої квалі­фікації. Такий експорт здійснюється паралельно з прямими інвестиці­ями Японії в економіку країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

У Латинській Америці формується шостий регіон міжнародного ринку робочої сили. Аргентина і Венесуела протягом останніх деся­тиліть ХХ ст. були основними країнами імміграції. Загальна кіль­кість мігрантів у Латинській Америці становить 3 млн чол., проте іс­нують дані, що загальна кількість іммігрантів у країнах Латинської Америки наприкінці ХХ ст. перевищувала 4 млн чол. Аргентина, Бо­лівія, Бразилія, Венесуела, Чилі та Парагвай прийняли спеціальні програми, спрямовані на стимулювання припливу вихідців зі Схід­ної Європи, зокрема з країн колишнього СРСР. Втім, гостра еконо­мічна і політична криза в Аргентині на зламі тисячоліть підірвала ім­міграційну привабливість цієї країни.

Внутрішньоконтинентальні міграційні процеси відбуваються і в Африці. Обсяг такої міграції становить 2 млн чол. Зустрічається ін­формація і про те, що загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки наприкінці ХХ ст. досягла 6 млн чол. Багатші країни вико­ристовують працю некваліфікованих робітників із сусідніх країн, наприклад, для потреб гірничодобувної промисловості. Південно-Африканська Республіка виявляє зацікавленість у прибутті на пос­тійне проживання фахівців з колишнього СРСР.

На африканські країни, розташовані на південь від Сахари, — Кот-д'Івуар, Південно-Африканську Республіку та Нігерію припа­дає понад половина всіх іммігрантів.

Якщо абстрагуватися від регіонального аспекту міжнародного ринку праці і розглядати міжнародну трудову міграцію з точки зору її напрямів між групами країн, то можна вирізнити п'ять основних потоків міжнародної міграції робочої сили:

•  міграція з країн, що розвиваються, до економічно розвинених
країн світу;

•  міграція у межах промислово розвинених країн;

•  міграція робочої сили у межах країн, що розвиваються;

•  міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн до еконо­
мічно розвинених країн світу;

•  міграція науковців і висококваліфікованих фахівців з промислово
розвинених країн до країн, що розвиваються.

На початку 90-х років тільки в світовому капіталістичному госпо­дарстві налічувалося щонайменше 25 млн працівників-мігрантів. Як­що ж врахувати їх сім'ї, мігрантів-сезонників та інші категорії, то за­гальна чисельність іммігрантів була втричі-вчетверо більшою. По­над половина з них виїхала з країн, що розвиваються, а дві третини прибули до промислово розвинених країн.

Найбільшу заробітну плату приватним особам-нерезидентам пропонують у Швейцарії, ФРН, Японії, Бельгії, США, а з країн, що розвиваються, найактивніше використовують робочу силу Півден­но-Африканська Республіка, Малайзія, Саудівська Аравія, Венесуе­ла, Південна Корея.