1.2. Об'єкт і суб'єкт соціальної роботи

Інша річ, що збільшується кількість клієнтів соціальної робо­ти, охоплюючи дедалі ширше коло соціальних груп і верств насе­лення. Особливо різко ця тенденція окреслилася в пострадян­ських країнах, зокрема в Україні. Як і в Росії, соціальна робота в Україні стає практично всеохоплюючою, оскільки виникли умо­ви, що практично виключають з ужитку поняття "благополучна соціальна група" [128, 36]. Це суттєво ускладнює діяльність суб'єктів соціальної роботи.

Основним суб'єктом соціальної роботи, центральною дійовою особою будь-якої системи соціальної роботи є соціальний праців­ник. Саме він, безпосередньо контактуючи і взаємодіючи з клієн­тами, надає їм допомогу, підтримує їхні зусилля щодо виходу із скрутної життєвої ситуації (її поліпшення). Зрозуміло, що роль со­ціального працівника як суб'єкта соціальної роботи важко пере­оцінити. Водночас для зміни ситуації на краще часто недостатньо зусиль лише окремих осіб, а інколи й груп. Найчастіше для цього потрібні зусилля організацій і навіть соціальних інституцій різно­го рівня. Керівну й координуючу роль при цьому відіграє держа­ва, створюючи систему державних установ, організацій та інсти­туцій соціальної роботи. У своєрідну підсистему соціальної робо­ти об'єднуються недержавні організації і групи соціальної підтримки та допомоги.

Відомо кілька підходів до класифікації інституцій соціальної ро­боти за різними критеріями [114, 112-117].

За критерієм рівня діяльності, її масштабами розрізняють такі організації:

•  міжнародні (Міжнародна організація праці, Дитячий фонд ООН
та ін.), діяльність яких поширюється на міжнародний простір;

•  загальнодержавні (Міністерство праці та соціальної політики,
Державний центр соціальних служб для молоді та ін.);

•  регіональні (територіальний орган соціальної допомоги, район­
ний центр зайнятості населення та ін.).

За критерієм організаційних рівнів діяльності соціальних інститу­цій соціальної роботи розрізняють п'ять рівнів:

•   перший — розробка політики й планування, окреслення меж
служб (Верховна Рада і місцеві ради, Адміністрація Президента,
Кабінет Міністрів);

•   другий — забезпечення всебічності та широкого територіального
охоплення механізмів для організації та формування служб (мі­
ністерства й відомства);

•   третій — створення системи, управління цією системою,
розв'язання певного кола проблем (Державний центр зайнятості
населення, Державний центр соціальних служб для молоді);

•   четвертий — розв'язання проблеми як окремої ситуації (з клієнта­
ми працюють професіонали: правники, лікарі, соціальні праців­
ники у відповідних установах і службах);

•   п'ятий — розв'язання проблеми як вимоги (інформаційні, кон­
сультативні служби, відділи, які визначають суть проблеми і нап­
равляють клієнтів до відповідних спеціалістів).

За критерієм відомчої підпорядкованості соціальних служб та інституцій (станом на 01.05.2003) розрізняють:

•  Міністерство праці та соціальної політики:

державна служба зайнятості (мережа центрів зайнятості); мережа обласних та міських управлінь і районних відділів соці­ального захисту;

територіальні центри обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян; відділення соціальної допомоги; дитячі будинки-інтернати;

будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів; спеціальні будинки-інтернати; психоневрологічні інтернати; пансіонати для ветеранів; протезно-ортопедичні заводи; заклади спеціальної освіти;

•  Міністерство охорони здоров'я:

установи охорони здоров'я (лікарні та амбулаторно-поліклінічні установи, станції швидкої допомоги, санаторно-курортні, аптеч­ні, санітарно-профілактичні установи); вищі та середні спеціальні медичні заклади освіти;

Український державний центр соціальних служб для молоді (УДЦССМ), обласні, міські та районні центри соціальних служб для молоді;

•  Міністерство освіти і науки:
дошкільні заклади;
середні заклади освіти;
дитячі оздоровчі табори;
школи-інтернати для дітей-сиріт;

спеціалізовані школи-інтернати (для дітей з різними видами зах­ворювань і дітей, які відчувають складності в навчанні); професійно-технічні заклади освіти; вищі заклади освіти різних рівнів акредитації;

•  Міністерство внутрішніх справ:
виховно-трудові колонії;

спеціалізовані приймальники-розподільники для неповнолітніх;

•  Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захис­
ту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Розглядаючи органи соціальної роботи в Україні, зазначимо, що

вони є важливою ланкою в системі соціального управління суспіль­ством і нерозривно пов'язані з політичними, економічними, соціаль­ними процесами. Водночас вони істотно впливають на самопочуття громадян. Нині соціальний захист в Україні перебуває на стадії ста­новлення й розвитку, ведуться пошуки його оптимальної структури, основних функцій, провідних напрямів діяльності на різних рівнях. Зазначена діяльність спрямована на те, щоб за допомогою норма­тивно-правових, економічних, фінансових, соціально-психологіч­них, організаційно-технічних засобів і важелів підтримувати соці­ально вразливі групи населення чи окремих громадян і надавати їм необхідну допомогу.

Складовою загальної системи соціального захисту є установи, які безпосередньо цим займаються. Основними ознаками будь-якої сис­теми є спільна мета, певна структура, базові засади з визначеною ієрархією функціональної компетенції. Органи соціальної роботи мають на меті здійснення політики держави, громадських структур, забезпечення населення потенційними життєвими благами, сприян­ня нормалізації людських соціально-психологічних взаємовідносин, розвитку самостійності в управлінні. Фактично всі організаційні

Організаційну структуру інститутів соціального захисту населен­ня можна охарактеризувати як усталений, впорядкований зв'язок і взаємодію органів соціальної роботи та його суб'єктів, що забезпе­чують загальні умови раціональної організації і нормального здій­снення системи допомоги та підтримки груп і осіб, які опинилися у стані соціального ризику, відповідно до їхніх інтересів, потреб, мож­ливостей. Об'єктивна необхідність створення такої структури випли­ває безпосередньо з потенції соціальної дії індивідів і є способом розв'язання соціальних суперечностей у суспільних відносинах. Спонтанність у вирішенні цього питання може призвести до хаосу, соціально-політичної нестабільності. З огляду на викладене призна­чення структурних органів соціального захисту як по вертикалі, так і по горизонталі полягає у підтримці повноцінного існування інди­віда через систему функціонування органів управління, яка передба­чає професійну компетентність її працівників. Ця система має бути ефективною, динамічною, гнучкою, тобто здатною до оперативної перебудови своїх структурних підрозділів для найкращого забезпе­чення населення, безумовно, з урахуванням економічного, соціаль­но-політичного й духовного розвитку суспільства.

До 1 січня 1991 р. основною ланкою в цій системі було Міністер­ство соціального забезпечення України. Основні його функції поля­гали в підготовці документів на виплату пенсій та їх нарахуванні, частковому розв'язанні проблем інвалідів та деяких інших питань. Протягом 1989-1990 pp. для матеріального забезпечення виплати пенсій було створено Пенсійний фонд України. З метою кращого со­ціального забезпечення інвалідів створено спеціальну структуру — Фонд соціального захисту інвалідів. Основним завданням міністер­ства стала розробка соціальної політики щодо найбільш незахище-них верств населення. Це відбито і в новій його назві — Міністерство праці та соціальної політики України.

Перейменування органів соціального забезпечення з наголосом на соціальному захисті — не формальність. Цим підкреслюється пе­реорієнтація діяльності цих органів на підтримку тих, хто цього потребує (слабких, немічних). Решта категорій населення мають самі дбати про себе. Нині Міністерство праці та соціальної політики Ук­раїни обслуговує близько 80 % населення. Обслуговування передба­чає не так пенсійне забезпечення, як розробку законодавчих актів щодо різних видів допомоги людям, які її потребують (діти, хворі, ін­валіди, безробітні та ін.), пояснення їх застосування, встановлення зв'язків із місцевими адміністраціями, участь у формуванні та здій­сненні соціальної політики держави загалом.

Характерною функцією закладів соціальної роботи в суспільстві є певні соціальні дії, які виконують структурні елементи системи со­ціального захисту населення. Ці дії регулюються певними нормами, контролюються і мають забезпечувати інтереси системи соціального захисту населення.

Найважливіше завдання створюваної організаційної структури цієї системи полягає в тому, щоб через розгалужену мережу управ­лінських ланок, органів самоврядування, громадські об'єднання ре­алізовувати визначені й виправдані пріоритети соціальної політики держави. Як і в будь-якому соціальному явищі, тут є характерна внутрішня структура, ієрархія та механізми функціонування.

Отже, формування системи соціального захисту — цілеспрямова­на і систематична діяльність суб'єктів і об'єктів суспільства загалом. Нині система соціального захисту в Україні перебуває на стадії змі­ни, оновлення, реорганізації, що зумовлено соціально-політичними й економічними процесами трансформації суспільства. Одна з проб­лем полягає в тому, щоб розмежувати й узгодити діяльність законо­давчої та виконавчої гілок влади, кожна з яких активно впливає на політику соціального захисту населення. Інститути державної влади структурно поділяються на три гілки: законодавчу владу (Верховна Рада, органи регіонального й місцевого самоврядування), виконав­чу (Президент, уряд України з відповідними інститутами управлін­ня, владними установами) і судову, яка так само має певну структу­ру. Активно впливають на політику держави, настрої і поведінку лю­дей також засоби масової інформації.

В Україні формується правова база соціального захисту населен­ня. Прийняті й набрали чинності такі закони України: "Про соціаль­ну роботу з дітьми та молоддю", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", "Про пенсійне забезпечення", "Про статус ветеранів війни, гарантії

Формується також нова організаційна структура реалізації соці­альної політики. Так, у Верховній Раді України діють комісії з праці, соціальних питань, у справах чорнобильців, пенсіонерів і ветеранів, молоді. До окремих комісій входять підкомісії, що здійснюють зако­нодавчу діяльність щодо освіти, сім'ї, жінок і материнства, інших питань соціального розвитку країни. При Президентові України створено Комісію з питань соціального захисту населення, Комітет у справах жінок, материнства і дитинства; при Кабінеті Міністрів України — Раду у справах інвалідів. Улітку 1994 р. засновано Фонд соціального захисту населення України.

Центральні органи через законодавчу ініціативу, бюджетну й кад­рову політику, систему контролю, іншими засобами і способами впли­вають на всі ланки системи соціального захисту населення — управлін­ня праці та соціального захисту обласних, Київської та Севастополь­ської міських і районних державних адміністрацій, трудові колективи.

Підкреслюючи провідну роль державної системи соціальної ро­боти в Україні, зазначимо, що останніми роками вона зазнає знач­них змін. І, мабуть, чи не найважливіша з них — створення великої кількості недержавних організацій, підвищення їхньої активності та впливу в усіх сферах життя суспільства. Наприклад, за даними дос­лідника В. Полуйка, 80 % організацій із соціальної роботи, які діють у Західній Україні, — це новостворені організації; лише кожна деся­та з них існувала за часів радянської влади [160, 1].

Процес розвитку недержавних організацій у соціальній сфері Ук­раїни зумовлюють кілька причин [114, 132]: • криза тоталітарної держави та системи соціального захисту;

•   неможливість виконання державою взятих на себе зобов'язань у
сфері соціального захисту;

•   прагнення людей реалізувати свої інтереси та задовольнити наяв­
ні потреби;

•     намагання людей знайти тих, хто має аналогічні проблеми.
Часто орієнтиром щодо структури створюваних недержавних ор­
ганізацій в Україні слугують напрями діяльності подібних структур
за кордоном. На Заході громадські організації, чия місія полягає у
розв'язанні соціальних проблем, класифікують так:

•   організації за місцем проживання;

•   групи само- та взаємодопомоги;

•   організації, які надають послуги певним групам клієнтів;

•   групи, що створюються для лобіювання;

• групи, котрі створюються для виконання медичних і соціальних
досліджень;

•     "парасолькові" чи посередницькі організації, що створюються для
координації діяльності інших груп та забезпечення їх ресурсами.
Водночас структура таких організацій в Україні не повторює ціл­
ком іноземні зразки, а є специфічною. Дані про неї наведені в довід­
нику творчого центру "Каунтерпарт" [31]. Основними місіями не­
державних організацій у соціальній сфері є захист інтересів і їх лобі­
ювання — 2,9 %, робота з молоддю — 5,4, робота з жінками — 3,0,
захист інтересів ветеранів і робота з ними — 3,4, соціологічні дослід­
ження — 0,6, реабілітація й охорона здоров'я населення — 6,8,
розв'язання проблем інвалідів — 7,8, вирішення проблем сім'ї, дітей,
сиріт — 7,6, допомога людям похилого віку, пенсіонерам — 2,8,
вирішення проблем, пов'язаних із Чорнобильською аварією, — 2,0,
милосердя — 1,8 %. Загалом в Україні частка недержавних організа­
цій, зорієнтованих на соціальну роботу, становить 44,1 %.

Згідно з наведеною структурою в України до особливостей гро­мадських організацій у соціальній сфері належать такі [114, 23]:

•   невелика кількість їхніх членів;

•   недостатній досвід роботи і співпраці їхніх членів і керівників;

•   орієнтація на перерозподіл ресурсів лише на користь членів своєї
організації;

•   неготовність до співпраці з іншими організаціями і структурами,
які діють у соціальній сфері.