Бібліотека Букліб працює за підтримки агентства Magistr.ua

1.2. Об'єкт і суб'єкт соціальної роботи

Об'єкт і суб'єкт соціальної роботи є її основними структурними елементами. Під об'єктом розуміють усіх, хто потребує допомоги незалежно від її характеру та специфіки. Усі, хто надає таку допомо­гу, належать до суб'єктів соціальної роботи. Отже, соціальна робо­та — це своєрідна взаємодія об'єкта і суб'єкта, результатом якої є допомога людям у розв'язанні їхніх життєвих проблем.

Зауважимо, що така взаємодія, яку ще можна визначити як об'єктно-суб'єктні відносини, не є незмінною. Адже об'єкт сприймає соціальну допомогу, фігуруючи певною мірою як суб'єкт соціальної роботи. У цьому разі соціальна робота набирає суб'єкт-суб'єктного характеру. Саме посилення суб'єктивної ролі людей, яким надається соціальна допомога, вважається прогресивною тенденцією розвитку соціальної роботи у світі.

У цьому зв'язку в науковій літературі дискутується питання щодо назви об'єкта соціальної допомоги [128, 34]. Більшість авторів такі назви, як "пацієнт", "потерпілий" справедливо відкидають, оскіль­ки вони мають пасивний характер. Адже індивід, який хоча б част­ково зберігає самосвідомість і має змогу нехай і обмежено, під керів­ництвом інших осіб брати участь в усуненні власних життєвих пе­решкод, є дієвою активною особою у наданні допомоги, її оцінці та відповідній корекції. У такому розумінні індивід є скоріше замовни­ком і споживачем соціальних послуг. У цьому зв'язку в літературі із соціальної роботи утвердилася термінологія, згідно з якою особу, яка отримує допомогу від соціального працівника, називають клієн­том, а ті чи інші різновиди такої допомоги — соціальними послугами. Клієнтом може бути як індивід, так і група (сім'я, шкільний клас, групи індивідів та ін.).

Окремі автори [108, 83] розподіляють об'єкти соціальної роботи на три основні категорії: соціально незахищені групи, маргінальні групи і люди з відхиленнями у поведінці. Більш узагальнену класифі­кацію здійснено за критерієм масштабності об'єкта. У цьому розумін­ні об'єктами соціальної роботи є індивіди, сім'ї, групи і спільноти, які перебувають у скрутній життєвій ситуації. Скрутною зазвичай нази­вають ситуацію, що порушує нормальне соціальне функціонування чи ефективну соціалізацію зазначених об'єктів або загрожує їм.

Іноді масштаби об'єкта соціальної роботи невиправдано розширю­ються, виходячи з того, що соціальна робота потрібна всім верствам населення, групам та індивідам, хоча при цьому обумовлюється, що така потреба в одних є потенційною, а в інших — актуальною [128, 36]. Потенційну потребу в допомозі навряд чи слід розуміти як озна­ку об'єкта соціальної роботи. Адже скрутної життєвої ситуації, яка, власне, і спричинює виникнення відносин між об'єктом і суб'єктом соціальної роботи, у цьому разі не виникає.

Інша річ, що збільшується кількість клієнтів соціальної робо­ти, охоплюючи дедалі ширше коло соціальних груп і верств насе­лення. Особливо різко ця тенденція окреслилася в пострадян­ських країнах, зокрема в Україні. Як і в Росії, соціальна робота в Україні стає практично всеохоплюючою, оскільки виникли умо­ви, що практично виключають з ужитку поняття "благополучна соціальна група" [128, 36]. Це суттєво ускладнює діяльність суб'єктів соціальної роботи.

Основним суб'єктом соціальної роботи, центральною дійовою особою будь-якої системи соціальної роботи є соціальний праців­ник. Саме він, безпосередньо контактуючи і взаємодіючи з клієн­тами, надає їм допомогу, підтримує їхні зусилля щодо виходу із скрутної життєвої ситуації (її поліпшення). Зрозуміло, що роль со­ціального працівника як суб'єкта соціальної роботи важко пере­оцінити. Водночас для зміни ситуації на краще часто недостатньо зусиль лише окремих осіб, а інколи й груп. Найчастіше для цього потрібні зусилля організацій і навіть соціальних інституцій різно­го рівня. Керівну й координуючу роль при цьому відіграє держа­ва, створюючи систему державних установ, організацій та інсти­туцій соціальної роботи. У своєрідну підсистему соціальної робо­ти об'єднуються недержавні організації і групи соціальної підтримки та допомоги.

Відомо кілька підходів до класифікації інституцій соціальної ро­боти за різними критеріями [114, 112-117].

За критерієм рівня діяльності, її масштабами розрізняють такі організації:

•  міжнародні (Міжнародна організація праці, Дитячий фонд ООН
та ін.), діяльність яких поширюється на міжнародний простір;

•  загальнодержавні (Міністерство праці та соціальної політики,
Державний центр соціальних служб для молоді та ін.);

•  регіональні (територіальний орган соціальної допомоги, район­
ний центр зайнятості населення та ін.).


За критерієм організаційних рівнів діяльності соціальних інститу­цій соціальної роботи розрізняють п'ять рівнів:

•   перший — розробка політики й планування, окреслення меж
служб (Верховна Рада і місцеві ради, Адміністрація Президента,
Кабінет Міністрів);

•   другий — забезпечення всебічності та широкого територіального
охоплення механізмів для організації та формування служб (мі­
ністерства й відомства);

•   третій — створення системи, управління цією системою,
розв'язання певного кола проблем (Державний центр зайнятості
населення, Державний центр соціальних служб для молоді);

•   четвертий — розв'язання проблеми як окремої ситуації (з клієнта­
ми працюють професіонали: правники, лікарі, соціальні праців­
ники у відповідних установах і службах);

•   п'ятий — розв'язання проблеми як вимоги (інформаційні, кон­
сультативні служби, відділи, які визначають суть проблеми і нап­
равляють клієнтів до відповідних спеціалістів).

За критерієм відомчої підпорядкованості соціальних служб та інституцій (станом на 01.05.2003) розрізняють:

•  Міністерство праці та соціальної політики:

державна служба зайнятості (мережа центрів зайнятості); мережа обласних та міських управлінь і районних відділів соці­ального захисту;

територіальні центри обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян; відділення соціальної допомоги; дитячі будинки-інтернати;

будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів; спеціальні будинки-інтернати; психоневрологічні інтернати; пансіонати для ветеранів; протезно-ортопедичні заводи; заклади спеціальної освіти;

•  Міністерство охорони здоров'я:

установи охорони здоров'я (лікарні та амбулаторно-поліклінічні установи, станції швидкої допомоги, санаторно-курортні, аптеч­ні, санітарно-профілактичні установи); вищі та середні спеціальні медичні заклади освіти;


•  Державний комітет у справах сім'ї та молоді:

Український державний центр соціальних служб для молоді (УДЦССМ), обласні, міські та районні центри соціальних служб для молоді;

•  Міністерство освіти і науки:
дошкільні заклади;
середні заклади освіти;
дитячі оздоровчі табори;
школи-інтернати для дітей-сиріт;

спеціалізовані школи-інтернати (для дітей з різними видами зах­ворювань і дітей, які відчувають складності в навчанні); професійно-технічні заклади освіти; вищі заклади освіти різних рівнів акредитації;

•  Міністерство внутрішніх справ:
виховно-трудові колонії;

спеціалізовані приймальники-розподільники для неповнолітніх;

•  Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захис­
ту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи.
Розглядаючи органи соціальної роботи в Україні, зазначимо, що

вони є важливою ланкою в системі соціального управління суспіль­ством і нерозривно пов'язані з політичними, економічними, соціаль­ними процесами. Водночас вони істотно впливають на самопочуття громадян. Нині соціальний захист в Україні перебуває на стадії ста­новлення й розвитку, ведуться пошуки його оптимальної структури, основних функцій, провідних напрямів діяльності на різних рівнях. Зазначена діяльність спрямована на те, щоб за допомогою норма­тивно-правових, економічних, фінансових, соціально-психологіч­них, організаційно-технічних засобів і важелів підтримувати соці­ально вразливі групи населення чи окремих громадян і надавати їм необхідну допомогу.

Складовою загальної системи соціального захисту є установи, які безпосередньо цим займаються. Основними ознаками будь-якої сис­теми є спільна мета, певна структура, базові засади з визначеною ієрархією функціональної компетенції. Органи соціальної роботи мають на меті здійснення політики держави, громадських структур, забезпечення населення потенційними життєвими благами, сприян­ня нормалізації людських соціально-психологічних взаємовідносин, розвитку самостійності в управлінні. Фактично всі організаційні

структури суспільства в широкому розумінні розв'язують проблеми соціальної роботи. У вужчому розумінні цю роботу виконують спе­ціалізовані органи, установи, відомства, які безпосередньо займа­ються умовами праці, побуту, дозвілля, охорони здоров'я, безпеки населення тощо.

Організаційну структуру інститутів соціального захисту населен­ня можна охарактеризувати як усталений, впорядкований зв'язок і взаємодію органів соціальної роботи та його суб'єктів, що забезпе­чують загальні умови раціональної організації і нормального здій­снення системи допомоги та підтримки груп і осіб, які опинилися у стані соціального ризику, відповідно до їхніх інтересів, потреб, мож­ливостей. Об'єктивна необхідність створення такої структури випли­ває безпосередньо з потенції соціальної дії індивідів і є способом розв'язання соціальних суперечностей у суспільних відносинах. Спонтанність у вирішенні цього питання може призвести до хаосу, соціально-політичної нестабільності. З огляду на викладене призна­чення структурних органів соціального захисту як по вертикалі, так і по горизонталі полягає у підтримці повноцінного існування інди­віда через систему функціонування органів управління, яка передба­чає професійну компетентність її працівників. Ця система має бути ефективною, динамічною, гнучкою, тобто здатною до оперативної перебудови своїх структурних підрозділів для найкращого забезпе­чення населення, безумовно, з урахуванням економічного, соціаль­но-політичного й духовного розвитку суспільства.

До 1 січня 1991 р. основною ланкою в цій системі було Міністер­ство соціального забезпечення України. Основні його функції поля­гали в підготовці документів на виплату пенсій та їх нарахуванні, частковому розв'язанні проблем інвалідів та деяких інших питань. Протягом 1989-1990 pp. для матеріального забезпечення виплати пенсій було створено Пенсійний фонд України. З метою кращого со­ціального забезпечення інвалідів створено спеціальну структуру — Фонд соціального захисту інвалідів. Основним завданням міністер­ства стала розробка соціальної політики щодо найбільш незахище-них верств населення. Це відбито і в новій його назві — Міністерство праці та соціальної політики України.

Перейменування органів соціального забезпечення з наголосом на соціальному захисті — не формальність. Цим підкреслюється пе­реорієнтація діяльності цих органів на підтримку тих, хто цього потребує (слабких, немічних). Решта категорій населення мають самі дбати про себе. Нині Міністерство праці та соціальної політики Ук­раїни обслуговує близько 80 % населення. Обслуговування передба­чає не так пенсійне забезпечення, як розробку законодавчих актів щодо різних видів допомоги людям, які її потребують (діти, хворі, ін­валіди, безробітні та ін.), пояснення їх застосування, встановлення зв'язків із місцевими адміністраціями, участь у формуванні та здій­сненні соціальної політики держави загалом.

Характерною функцією закладів соціальної роботи в суспільстві є певні соціальні дії, які виконують структурні елементи системи со­ціального захисту населення. Ці дії регулюються певними нормами, контролюються і мають забезпечувати інтереси системи соціального захисту населення.

Найважливіше завдання створюваної організаційної структури цієї системи полягає в тому, щоб через розгалужену мережу управ­лінських ланок, органів самоврядування, громадські об'єднання ре­алізовувати визначені й виправдані пріоритети соціальної політики держави. Як і в будь-якому соціальному явищі, тут є характерна внутрішня структура, ієрархія та механізми функціонування.

Отже, формування системи соціального захисту — цілеспрямова­на і систематична діяльність суб'єктів і об'єктів суспільства загалом. Нині система соціального захисту в Україні перебуває на стадії змі­ни, оновлення, реорганізації, що зумовлено соціально-політичними й економічними процесами трансформації суспільства. Одна з проб­лем полягає в тому, щоб розмежувати й узгодити діяльність законо­давчої та виконавчої гілок влади, кожна з яких активно впливає на політику соціального захисту населення. Інститути державної влади структурно поділяються на три гілки: законодавчу владу (Верховна Рада, органи регіонального й місцевого самоврядування), виконав­чу (Президент, уряд України з відповідними інститутами управлін­ня, владними установами) і судову, яка так само має певну структу­ру. Активно впливають на політику держави, настрої і поведінку лю­дей також засоби масової інформації.

В Україні формується правова база соціального захисту населен­ня. Прийняті й набрали чинності такі закони України: "Про соціаль­ну роботу з дітьми та молоддю", "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", "Про пенсійне забезпечення", "Про статус ветеранів війни, гарантії

їх соціального захисту", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про межу малозабезпеченості", "Про статус і соціальний захист на­селення, що постраждало від Чорнобильської катастрофи", "Про ос­нови соціальної захищеності інвалідів", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" та ін. Розроблені й здій­снюються Державна програма зайнятості населення, Національна програма громадських робіт, Цільова державна програма зайнятос­ті молоді, Комплексна програма розв'язання проблем інвалідності, Національна програма "Діти України" та ін. Прийнято ряд указів Президента, постанов Кабінету Міністрів України про оплату праці, державну допомогу, компенсації, субсидії, пільги та іншу підтримку соціально вразливих верств і груп населення.

Формується також нова організаційна структура реалізації соці­альної політики. Так, у Верховній Раді України діють комісії з праці, соціальних питань, у справах чорнобильців, пенсіонерів і ветеранів, молоді. До окремих комісій входять підкомісії, що здійснюють зако­нодавчу діяльність щодо освіти, сім'ї, жінок і материнства, інших питань соціального розвитку країни. При Президентові України створено Комісію з питань соціального захисту населення, Комітет у справах жінок, материнства і дитинства; при Кабінеті Міністрів України — Раду у справах інвалідів. Улітку 1994 р. засновано Фонд соціального захисту населення України.

Центральні органи через законодавчу ініціативу, бюджетну й кад­рову політику, систему контролю, іншими засобами і способами впли­вають на всі ланки системи соціального захисту населення — управлін­ня праці та соціального захисту обласних, Київської та Севастополь­ської міських і районних державних адміністрацій, трудові колективи.

Підкреслюючи провідну роль державної системи соціальної ро­боти в Україні, зазначимо, що останніми роками вона зазнає знач­них змін. І, мабуть, чи не найважливіша з них — створення великої кількості недержавних організацій, підвищення їхньої активності та впливу в усіх сферах життя суспільства. Наприклад, за даними дос­лідника В. Полуйка, 80 % організацій із соціальної роботи, які діють у Західній Україні, — це новостворені організації; лише кожна деся­та з них існувала за часів радянської влади [160, 1].

Процес розвитку недержавних організацій у соціальній сфері Ук­раїни зумовлюють кілька причин [114, 132]: • криза тоталітарної держави та системи соціального захисту;


•   зростання недовіри до існуючих державних інституцій та установ;

•   неможливість виконання державою взятих на себе зобов'язань у
сфері соціального захисту;

•   прагнення людей реалізувати свої інтереси та задовольнити наяв­
ні потреби;

•     намагання людей знайти тих, хто має аналогічні проблеми.
Часто орієнтиром щодо структури створюваних недержавних ор­
ганізацій в Україні слугують напрями діяльності подібних структур
за кордоном. На Заході громадські організації, чия місія полягає у
розв'язанні соціальних проблем, класифікують так:

•   організації за місцем проживання;

•   групи само- та взаємодопомоги;

•   організації, які надають послуги певним групам клієнтів;

•   групи, що створюються для лобіювання;

• групи, котрі створюються для виконання медичних і соціальних
досліджень;

•     "парасолькові" чи посередницькі організації, що створюються для
координації діяльності інших груп та забезпечення їх ресурсами.
Водночас структура таких організацій в Україні не повторює ціл­
ком іноземні зразки, а є специфічною. Дані про неї наведені в довід­
нику творчого центру "Каунтерпарт" [31]. Основними місіями не­
державних організацій у соціальній сфері є захист інтересів і їх лобі­
ювання — 2,9 %, робота з молоддю — 5,4, робота з жінками — 3,0,
захист інтересів ветеранів і робота з ними — 3,4, соціологічні дослід­
ження — 0,6, реабілітація й охорона здоров'я населення — 6,8,
розв'язання проблем інвалідів — 7,8, вирішення проблем сім'ї, дітей,
сиріт — 7,6, допомога людям похилого віку, пенсіонерам — 2,8,
вирішення проблем, пов'язаних із Чорнобильською аварією, — 2,0,
милосердя — 1,8 %. Загалом в Україні частка недержавних організа­
цій, зорієнтованих на соціальну роботу, становить 44,1 %.

Згідно з наведеною структурою в України до особливостей гро­мадських організацій у соціальній сфері належать такі [114, 23]:

•   невелика кількість їхніх членів;

•   недостатній досвід роботи і співпраці їхніх членів і керівників;

•   орієнтація на перерозподіл ресурсів лише на користь членів своєї
організації;

•   неготовність до співпраці з іншими організаціями і структурами,
які діють у соціальній сфері.


Становлення недержавних об'єднань (НДО) в Україні відбуваєть­ся надто повільними темпами через такі фактори:

•   відсутність традицій громадянського суспільства, сприйняття на­
селенням НДО як посередника від імені держави;

•   недостатню поінформованість про сутність діяльності НДО;

•   брак чіткого правового забезпечення діяльності НДО;

•   розпорошеність НДО;

•   невикористані резерви щодо взаємодії з державними структурами,
діловими колами, міжнародними недержавними організаціями;

•    амбіційність і вузькість інтересів окремих керівників НДО, низь­
кий рівень внутрішньої демократії (суб'єктивний фактор).
Завершуючи розгляд суб'єктів соціальної роботи в Україні, за­
значимо, що нині в країні відбувається формування багатопрофіль-
ної функціонально-організаційної системи органів соціальної робо­
ти. Це відкриває нові можливості для соціального захисту населення.
Водночас ефективне обґрунтування управління і керування соціаль­
ною сферою неможливі без визнання альтернативності, неоднознач­
ності та поліваріантності розвитку структури органів соціальної
роботи, розмежування їх компетенції на різних рівнях і взаємодопов-
нення, коригування з урахуванням становлення ринкових відносин
у суспільстві.

Крім об'єктів і суб'єктів, до структури соціальної роботи нале­жить також соціальна ситуація. Саме вона, окреслюючи конкретний стан проблеми у конкретного клієнта соціальної роботи, орієнтує, на що насамперед має бути спрямована в цьому разі соціальна допо­мога. Отже, соціальна ситуація, в якій перебуває клієнт, є предметом соціальної роботи, безпосереднім полем докладання зусиль соціаль­ного працівника [128, 41].

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+