1.4. "Гамівна сорочка" колгоспу на українському хліборобі (Част. 1)

В революції 1917 року українське село стало повертатися облич­чям до більшовиків, коли ті підхопили радянське гасло землі й миру, а після завоювання рад запропонували свій варіант національної дер­жавності. Однак спроби уряду X. Раковського відступити від попере­дніх обіцянок зрівняльного переділу поміщицької землі й будувати в Україні "державу-комуну" за російським зразком призвели до падін­ня радянської влади. Врахувавши цей досвід, більшовицька Росія піс­ля поразки денікінських військ віддала українським селянам перева­жну частку поміщицьких земель, внаслідок чого не справдилися роз­рахунки С Петлюри на масове антирадянське повстання весною 1920 р. Тільки після того, як радянська влада почала грабувати селян за допомогою продрозкладки, село знову стало підніматися на боротьбу.

Запровадження непу не дало негайного ефекту, тому що у біль­шості губерній власті продовжували стягувати заборгованість по ми­нулорічній продрозкладці. А влітку й восени 1921 р. виявилося, що південні губернії України, Північний Кавказ і Поволжя охоплені жа­хливою посухою.

У регіонах, не зачеплених посухою, врожайність майже не посту­палася звичайній нормі. Проте через продрозкладку посівні площі іс­тотно скоротилися. Крім того, ці регіони ніколи не давали багато то­варного хліба. Тепер же їм доводилося заступити вражені посухою основні зони товарного землеробства і навіть взяти на харчування їх сільське населення. Так виникла нерозв'язна ситуація з хлібом, в якій масова загибель людей від голоду була ніби запрограмована. Йшлося тільки про те, на які регіони Москва чинитиме найбільший тиск під час вилучення хліба.

Правобережні й лівобережні губернії України були здатні прогодувати південні губернії, якби формально незалежний уряд міг розпоряджатися власними хлібними ресурсами. Однак цих ресурсів явно не вистачало, щоб прогодувати російські міста, розміщену в Україні майже мільйонну Червону армію, власні міста й робітничі селища, сотні тисяч біженців з Поволжя і населен­ня південних губерній. У цій ситуації Раднарком РСФРР розробив свою систему пріоритетів і продиктував відповідну лінію поведінки компартійно-державному керівництву УСРР. Він потурбувався в першу чергу про вивіз хліба з України для забезпечення "червоних столиць", у другу — про потреби Донбасу й армійських гарнізонів, у третю — про поволзьких селян і біженців з Поволжя в Україні. Тур­буватися про українських селян він не став. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України, кожного дня вони розповідали тільки про голод у Поволжі. У серпні 1921 р. Раднарком РСФРР уклав угоду з Американською адміністрацією до­помоги (АРА), яка розпоряджалася продовольчими запасами експе­диційного корпусу США в Європі. АРА почала працювати в Повол­жі, але в Україну її не допустили.

12 серпня 1921 р. В. Ленін підписав спеціальну постанову РПО про застосування надзвичайних заходів при вилученні продподатку. В села і волості, що опиралися, вимагалося вводити війська. Останні повинні були під час збирання натурального податку "негайно вжи­вати найрішучіших заходів примусового характеру"104. Продподаток стягувався навіть у голодуючих губерніях. Про характер застосовува­них "найрішучіших заходів" дає уявлення інструкція Вознесенського повітового особкому від 15 листопада 1921р., в якій зазначалося: "Взяти в кожній волості від 15 до 25 чол. заложників з куркульського і середняцького населення. У випадку, коли яке-небудь село відмов­ляється дати підписку про кругову відповідальність, або ж, давши підписку про виконання продподатку в 48 годин, не виконає, такі се­ла оголошуватимуться ворогами радянської влади. Половина залож­ників має бути осуджена аж до застосування вищої міри покарання — розстрілу, після чого буде взято наступну групу"105.

Лише у січні 1922 p., коли на півдні розпочався масовий голод, X. Раковському було дозволено укласти угоду про співробітництво з АРА. За період своєї діяльності вона надала голодуючим України 191 млн пайків. Від голодної смерті було врятовано сотні тисяч се-лян106.

Цілком зрозуміло, чому в системі пріоритетів компартійно-ра­дянського центру робітники стояли на першому місці, а селяни — на останньому. Голодні й згуртовані робітники для будь-якої диктатури небезпечніші, ніж розпорошені селяни. Однак центр і до селян стави­вся по-різному. Факти свідчать, що поволзьким селянам надавалася допомога, а з голодуючих селян південних губерній України стягува­вся продподаток.

Голод виявився чинником, який ефективніше, ніж каральні екс­педиції, втихомирював повстанців. Збагнувши це, центральний уряд допоміг природному катаклізму справитися з "куркульським бандитизмом", конфіскуючи злиденні продовольчі запаси навіть у голоду­ючій місцевості. У 1921 р. в Україні було вперше запроваджено те­рор голодом.

У 1922 р. українське селянство вперше за багато років припини­ло збройну боротьбу з владою. Радянська влада домоглася вичерпан­ня бунтівного потенціалу села різними засобами, як репресивними, так і економічними. Нова економічна політика почала впливати на село в позитивному сенсі. Після скасування продрозкладки селянин уже знав, які податки має сплатити впродовж року. Вся вироблена продукція після сплати податків залишалася в його розпорядженні, в результаті чого у нього виникала заінтересованість у її виробництві. Замість різнокольорових інфляційних папірців, що циркулювали в обігу, продавець сільськогосподарської продукції став одержувати стійку валюту — червонець.

У 1923 р. аграрна реформа в українському селі завершилася. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільши­лося в півтора рази за рахунок передачі їм поміщицьких земель, а та­кож вилучення тієї частини селянських земель, яка перевищувала трудову норму. Загалом у селянське користування перейшло понад 31 млн десятин землі, тобто 92 відсотки земельного фонду респуб­ліки. Решта залишалася в розпорядженні держави і призначалася для промислового будівництва, створення радгоспів, переселенсь­кого фонду тощо107.

У травні 1923 р. всі податки з селянського двору були зведені до єдиного сільськогосподарського податку в грошовій формі. На гро­ші, одержані бюджетом, державні хлібозаготівельні організації купу­вали зерно на ринку. Основний тягар сільгоспподатку перекладався на заможні верстви. У 1925/26 р. податок не сплачувала п'ята части­на селянських господарств, тобто практично всі незаможники.

Зернове виробництво в середині 20-х pp. досягло довоєнного рів­ня, але його товарність істотно зменшилася. Після ліквідації високо-товарних поміщицьких і селянських підприємницьких господарств село вже не могло забезпечувати всі потреби держави у зерні на екс­порт. Обмеженими залишалися і його можливості постачати зерно на внутрішній ринок. Це стало особливо помітно, коли у промисловості почало розгортатися капітальне будівництво, яке призводило до збільшення споживачів селянської продукції. Зарплата будівельників отоварювалася перш за все продовольчими продуктами.

Звільнення незаможників від податку при постійному збільшенні оподаткування призводило до переобтяження заможних верств села, що негативно позначалося на товарній частині селянської продукції. Керівники державної партії чудово розуміли неминучість таких на­слідків, але не змінювали курсу. Вони бажали розвивати радгоспи і колгоспи, а не пов'язані з ринком господарства фермерського типу.Звільняючи від податку господарства незаможників, вони вирощува­ли собі соціальну опору для тих перетворень у сільському господарс­тві, які диктувалися діючою партійною програмою.

У "командних висотах" економіки, які перебували у держав­ній власності, ринок створювався і контролювався самою держа­вою. Навпаки, ринкові відносини між містом і селом були справ­жніми, а не штучними, як у промисловості. Націоналізація основ­ного засобу виробництва — землі — не робила селянські госпо­дарства залежними від держави. Вони міцно трималися за прива­тну власність на засоби виробництва і віддавали державі свою продукцію тільки по ціні, яка їх влаштовувала. Якщо держава пропонувала нижчу закупівельну ціну, селяни не везли продук­цію на ринок, і в країні виникала хлібозаготівельна криза.

В умовах ринку на селі почала стрімко розвиватися сільсько­господарська кооперація. Селяни ще з кінця XIX ст. організову­вали різноманітні сільськогосподарські кооперативи — поста­чальницькі, збутові, кредитні, переробні. Набули великого розви­тку спеціальні види сільськогосподарської кооперації — машин­но-тракторні, тваринницькі, цукробурякові, насіннєві, меліора­тивні тощо.

Будь-які форми кооперативів не були пов'язані з відчужен­ням селянської власності. Будучи учасниками одного або кількох кооперативів, селянин залишався господарем на своїй землі. Ефект колективізму виникав через взаємодію і взаємопов'язання їхніх інтересів на ринковій основі.

Представлені в програмі РКП(б) колективні господарства ма­ли зовсім іншу природу. Саме за ними закріпилася назва колгос­пів, хоч і кооперативи були колективними господарствами. Доко­рінна різниця полягала в тому, що кооперативи були колектив­ною формою господарювання, але зберігали за кожним учасни­ком його приватну власність, тоді як колгоспи грунтувалися на відчуженні приватної власності. Подібно до акціонерних това­риств, кооперативи могли існувати тільки в ринковому господар­стві.

Ступінь відчуженості засобів виробництва у колгоспів був різний: цілковитий (у найбільш ненависних селянам комунах), проміжний (в артілях) і початковий (у товариствах спільного об­робітку землі — тсозах). Саме тсози можна розглядати як форму господарювання, близьку до кооперативів: у них колективізува­лася тільки функція, зазначена в самій назві. У комунах і меншою мірою в артілях, які проголошувалися комуністичною доктри­ною вищими формами виробничих об'єднань, селянин позбавля­вся власних засобів виробництва та індивідуальної відповідаль­ності за результати господарювання. У виробничому процесі він посідав становище, яке принципово не відрізнялося від ста­новища робітників промисловості — найманої робочої сили.

Власність на засоби виробництва могла бути націоналізованою (цей термін асоціювався з "командними висотами" економіки і зем­лею) або усуспільненою (цей термін міг стосуватися будь-яких засо­бів виробництва, але здебільшого пов'язувався з колгоспами). Проте нація або суспільство — абстрактні поняття в системах господарю­вання. Розпоряджатися засобами виробництва могла тільки організа­ція такого генералізованого рівня, як нація чи суспільство — держа­ва. Оскільки в російському комунізмі як формі комуністичної докт­рини партія "нового типу" зливалася з державою, націоналізовані або усуспільнені засоби виробництва переходили у фактичну власність партії, а точніше — її ЦК. Отже, з встановленням комунізму приватна власність не зникала, а тільки переміщувалася, як і політична влада, на самі "верхи".

Селяни-власники не могли існувати в суспільстві, будованому більшовиками. Тому одразу після експропріації буржуазії і поміщи­ків ленінська партія поставила питання про зміну соціального стату­су тих, кого зневажливо називали "дрібною буржуазією". Торкаю­чись долі дрібних виробників (ремісників, кустарів) і землеробів, В. Ленін виділяв головне завдання своєї "революції зверху": "Голов­не питання революції полягає тепер у боротьбі проти цих двох остан­ніх класів. Щоб звільнитися від них, треба застосувати інші методи, ніж у боротьбі проти великих землевласників і капіталістів"108. Отже, треба було для селян знайти інші методи, але все-таки "звільнитися від них"...

На початку 20-х pp., тобто після провалу першої спроби комуніс­тичного штурму, ленінська партія опинилася перед дилемою: коопе­ративи чи колгоспи? Можна було поставитися до нової економічної політики, як до нормальної політики на всі часи, тобто обрати магіст­ральним шляхом модернізації сільського господарства кооперативне будівництво. Можна було поставитися до нової економічної політи­ки, як до тимчасової передишки, яка давала державі можливість скон­центрувати всі сили й засоби для створення колгоспного ладу попри небажання десятків мільйонів селян-власників відмовлятися від своєї власності. Цей шлях був пов'язаний з насиллям у величезних масшта­бах. У добу так званого "воєнного комунізму" партія спробувала йти цим шляхом, але зазнала великого фіаско. Відмовляючись від політи­ки "воєнного комунізму", яку він проводив упродовж тривалого часу, з квітня 1918 р. до березня 1921 p., В. Ленін заявив своїм соратникам: "Така політика була б дурістю і самогубством тієї партії, яка спробу­вала б її. Дурістю, бо ця політика економічно неможлива; самогубст­вом, бо партії, які пробують подібну політику, зазнають неминуче краху"109.

Дилему "кооперативи чи колгоспи?" поставив перед партією її вождь, перебуваючи вже на порозі смерті. До того він переконував своїх соратників і всю країну, що неп — це тимчасова політика, яка у майбутньому зміниться політикою соціалістичного будівництва. На­віть у останньому публічному виступі 20 листопада 1922 р. він заяв­ляв з трибуни Московської ради: "З Росії непівської буде Росія соціа­лістична".

Принципову різницю між кооперативами й колгоспами Ленін чу­дово розумів. У брошурі "Про продовольчий податок" (квітень 1921 p.), яка присвячувалася обгрунтуванню нової економічної по­літики в аграрно-селянській сфері, він розглядав селянські коопера­тиви як чужорідне комунізму, а тому негативне явище. В брошурі підкреслювалося, що кооперація дрібних товаровиробників "немину­че породжує дрібнобуржуазні, капіталістичні відносини, сприяє їх розвиткові, висуває на перший план капіталістиків, дає їм найбільшу вигоду". Це не може бути інакше, підкреслював Ленін, "раз є в наяв­ності переважання дрібних хазяйчиків і можливість, а також необхід­ність обміну"110. Тобто його емоційно забарвлений негативізм щодо селянської кооперації пояснювався не особливостями її будови або діяльності, а більш глибинними причинами: її залежністю від товар­но-грошових відносин і ринку.

Неприйняття селянської кооперації Леніним як теоретиком не суперечило її схвальним оцінкам з боку того ж таки Леніна-практика. У згаданій брошурі він закликав до сприяння кооперативному будів­ництву на селі, щоб надлишки селянської продукції, що не вилучали­ся державою через податок, спрямовувалися в русло кооперативного капіталізму, а не надходили до споживача через індивідуальну тор­гівлю. На його думку, кооперованому селянинові легше було пере­творитися на колгоспника, ніж індивідуальному господарю. "Політи­ка кооперативна, — писав він, — в разі успіху дасть нам піднесення дрібного господарства і полегшення його переходу, в невизначений строк, до великого виробництва на началах добровільного об'єднан­ня"111.

Отже, провал комуністичного штурму відсував для Леніна колек­тивізацію за межі будь-яких конкретних строків. На VIII Всеросійсь­кому з'їзді рад, тобто уже в грудні 1920 р. , він змушений був заявити: "Мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводить­ся"112. При переході до непу він казав, що треба зосередитися на коо­перативному будівництві, яке є "передумовою" колективізації.

16 грудня 1922 р. В. Ленін зазнав нового удару, який, схоже, пе­реконав його у неможливості повернення до активного політичного життя. Він домігся в лікарів дозволу щоденно диктувати стенографіс­тці, щоб висловити свою останню волю, і встиг надиктувати три лис­ти до ЦК РКП(б), а потім у формі щоденника — п'ять статей. Другою серед них була стаття на тему, сформульовану так: "Про Центроспіл-ку та її значення з погляду непу". Текст був надиктований у два при­йоми, 4 і 6 січня 1923 р. Н. Крупська передала статтю в ЦК РКП(б) у травні. 26 і 27 травня вона була надрукована в газеті "Правда" під на­звою "Про кооперацію".

В цій статті вождь ухилявся від зіставлення комуністичної по­літики 1918—1920 pp. і нової економічної політики 1921—1922 pp. Але він сміливо починав із неймовірних для догматичних послідов­ників комуністичної доктрини тверджень: при максимальному коо­перуванні населення сама собою досягається соціалістична мета; в непі більшовики зробили поступку принципу приватної торгівлі, але саме з цього випливає (всупереч тому, що думають) гігантське зна­чення кооперації; лад цивілізованих кооператорів — це і є лад соціа­лізму. Осмислюючи заново уроки непу, Ленін диктував: "Кооперува­ти достатньою мірою широко й глибоко російське населення за пану­вання непу — це все, що нам потрібно, бо тепер ми знайшли ту міру поєднання приватного інтересу, приватного торговельного інтересу, перевірки й контролю його державою, міру підпорядкування його за­гальним інтересам, яка раніше була каменем спотикання для багатьох і багатьох соціалістів"113.

"Каменем спотикання", який став фатальним для ленінської "ре­волюції зверху" 1918—1920 pp., було багатомільйонне селянство. Щоб реалізувати програму РКП(б) 1919 р. , треба було позбавитися селян-власників, тобто докорінно змінити їхню соціальну природу. Чи міг хтось повірити в те, що таке можливе без великої крові? Про­пагандисти твердили про можливість добровільної колективізації се­ла, але самі в це не вірили. У жовтні 1922 р. в Україні існувало 3 тис. колгоспів, серед яких переважали форми з незначним ступенем від­чуження власності. Складалися вони з незаможників, господарювали надзвичайно неефективно й постійно вимагали допомоги від держа­ви, посилаючись на те, що колгоспи — це паростки соціалізму в дрібноселянській країні. Ніхто з справжніх господарів, які переважа­ли на селі, не думав подаватися в колгоспники.

Новий погляд на кооперацію, яка була спроможна існувати тіль­ки в ринкових умовах, виводив державну партію з глухого кута, в який вона загнала сама себе своєю доктриною. В кооперативи селяни охоче йшли з дореволюційних часів. Своєю заявою про те, що "прос­те зростання кооперації для нас тотожне ... зростанню соціалізму", Ленін знімав з порядку денного завдання відчуження засобів вироб­ництва у селян. Тому він недарма попросив стенографістку виділити в статті курсивом найголовнішу думку: кооперація робить перехід до нових порядків "якнайбільш простим, легким і доступним для селя­нина ".

До непу державна партія на чолі з В. Леніним йшла нерішучими кроками, лише поступово осмислюючи необхідність пристосування до ринкової економіки. У статті "Про кооперацію" Ленін зробив чер­говий крок у відступі від комуністичної доктрини, який став ви­рішальним. Він змінив точку зору на кооперацію. Це означало зміну точки зору на ринкові відносини й на політику, пов'язану з ринкови­ми відносинами, тобто на неп. До 1923 р. вождь трактував неп як тимчасовий відступ від обраної лінії на комуністичне будівництво. Тепер було поставлено знак рівності між кооперацією і соціалізмом, між непом і соціалізмом. Це означало відмову від традиційного для більшовиків розуміння соціалізму як першої фази комунізму. Бажав цього Ленін чи ні, але в одній з останніх своїх статей він фактично, хоч у завуальованій формі, відмовлявся від комуністичної доктрини у власній інтерпретації, обгрунтуванню якої присвятив все своє життя. Соціалізм, здатний ужитися з ринковими відносинами, ставав схо­жим на той соціалізм, який пропагували західноєвропейські соціал-демократи з часів Е. Бернштейна, російські меншовики, українські соціал-демократи.

Таким чином, прояснюється значення загадкового для істориків уривка з найбільш знаменитої ленінської статті. Ось він: "Тепер ми вправі сказати, що просте зростання кооперації для нас тотожне... із зростанням соціалізму, і разом з цим ми змушені визнати докорінну зміну всієї точки зору нашої на соціалізм".

Концепція "кооперативного соціалізму" залишилася нереалізо­ваною альтернативою закладеній у програму РКП(б) 1919 р. схемі стратегічних дій державної партії. Тому про неї важко сказати щось певне. Навіть саме існування такої концепції доводиться доказувати зіставленням не однакових в різні часи підходів вождя партії до непу й кооперації. Але в світлі того, як розгорталися події після Леніна, во­на становить особливий інтерес.

Незважаючи на мільйонні тиражі в газетах, журналах і окремих виданнях, які пішли після першої публікації в газеті "Правда", стаття "Про кооперацію" залишилася в партії "непрочитаною". Про це, зо­крема, свідчать дебати на жовтневому (1923 р.) пленумі ЦК КП(б)У. Розглядаючи питання про виробничі об'єднання селян, деякі учасни­ки пленуму ЦК заперечували можливість колективізації. Більшість, однак, вважала за доцільне не знімати цього гасла з порядку денно­го114. В резолюції пленуму процеси колективізації і кооперування проголошувалися рівноцінними в утвердженні соціалізму на селі. При загальній переконаності комуністів у тому, що вищою формою є виробниче об'єднання з максимальним ступенем "усуспільнення", тобто відчуження засобів виробництва, одночасне існування коопе­ративів і колгоспів було не на користь кооперативам. Своє вагоме слово могли б сказати самі селяни, але "робітничо-селянська" держа­ва їх не питала.

У 1923—1924 pp. найбільш впливові члени політбюро ЦК РКП(б) — Г. Зінов'єв, Л. Каменев, И. Сталін і Л. Троцький — займалися політичною боротьбою у власному середовищі. Проблеми гос­подарського будівництва були віддані на відкуп діячам другого еше­лону — теоретику М. Бухаріну й практику О. Рикову. Останні були найближчими співробітниками В. Леніна. Цікаво, що висновок про перетворення кооперування на найважливіше економічне завдання для радянської держави протягом певного історичного періоду упер­ше побачив світ ще в квітні 1923 p., тобто до опублікування статті "Про кооперацію" й навіть до передачі цієї статті в розпорядження ЦК РКП(б). Цей висновок з'явився в резолюції XII з'їзду партії "Про роботу РКП на селі" як буденно-звичайна фраза, без наголосу на принциповому значенні закладеного в ній змісту. Далі в резолюції містилися протилежні цьому висновку положення про актуальність рішення попереднього з'їзду щодо обов'язкової участі комуністів у сільськогосподарських колективах, а також про необхідність держав-ноі підтримки товариств, артілей і комун   .

Вже після смерті В. Леніна у матеріалах XIII з'їзду РКП(б) (тра­вень 1924 р.) ідеї статті "Про кооперацію" єдиний раз відбилися в не-спотвореному вигляді. З'їзд порушив питання "Про кооперацію" окремим пунктом порядку денного й підкреслив, що відтепер просу­вання до соціалістичного господарства визначатиметься двома пара­лельними моментами: зрушеннями в розвитку великої державної промисловості та успіхами кооперування населення. Гасло колекти­візації в рішеннях з'їзду не згадувалося.

На XIV Всесоюзній партконференції (квітень 1925 р.) з програм­ною доповіддю "Про кооперацію" виступив О. Риков. Він виклав по­пулярною мовою концепцію "кооперативного соціалізму" і спеціаль­но зупинився на питанні про співвідношення кооперативного будів­ництва й колективізації. Голова Раднаркому СРСР уже зрозумів, що спроба Леніна відкинути зовсім ідею колективізації не знайшла під­тримки у керівних партійних колах. Найближчий співробітник Ле­ніна, який успадкував після нього свій державний пост, уже не запе­речував доцільності колгоспного будівництва, проте не надавав йому самостійного значення. Він не сподівався, що селяни-власники (за компартійною термінологією — середняки) підуть у колгоспи, але соціалістичне майбутнє села бачив у кооперативах.

За більшовицькою практикою проект резолюції на з'їздах і кон­ференціях опрацьовував доповідач. Але від проекту резолюції, який відбивав основні ідеї риковської доповіді, нічого не залишилося піс­ля того, як з ним попрацював генсек. В резолюції XIV партконферен­ції все-таки проголошувалося, що "кооперативне будівництво набу­ває тепер надзвичайно важливого значення". Однак треба звернути увагу на те, як ця теза аргументувалася: "В умовах свободи товаро­обороту й панування дрібного товарного виробництва на селі кооперація є основною суспільно-економічною формою зв'язку між дер­жавним господарством і дрібним товаровиробником села"116. Отже, кооперація розглядалася всього-на-всього як "форма зв'язку" двох протилежних соціально-економічних укладів. Ідея Леніна про тотож­ність зростання кооперації зростанню соціалізму безслідно зникла. Далі по тексту резолюції відбувалася реанімація, здавалося б, похова­ної ленінським заповітом ідеї колективізації. Щоправда, тут Сталін обмежився обережною ремаркою: "Колективізації сільського госпо­дарства необхідно приділяти більше уваги, ніж це робилося досі"117.

Минуло лише кілька місяців, і жовтневий (1925 р.) пленум ЦК РКП(б) уже поставив вимогу "всебічно сприяти будівництву колгос­пів (сільськогосподарських комун, сільськогосподарських това­риств) маломіцного і середнього селянства"118. Отже, колективізація, яка раніше вважалася актуальною тільки для незаможників, мала по­ширитися на селян-власників.

ЗО грудня 1926 р. була ухвалена перша постанова ЦК ВКП(б) в галузі колективізації сільського господарства — "Про підсумки рад­госпного й колгоспного будівництва". На відміну від пізніших, вона не суперечила інтересам селян: йшлося тільки про добровільну коле­ктивізацію незаможного селянства, для якого колгоспи з урахуван­ням податкових та інших пільг, а також прямої державної допомоги були прийнятним виходом. Передбачені цією постановою нові пільги сприяли залученню незаможників у колгоспи. Кількість колгоспів в Україні зросла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12 042 у жовтні 1928 р. Пи­тома вага тсозів серед них зросла відповідно з 6,8 до 71,7 відсотка. Проте переважна більшість бідноти, не кажучи вже про селян-влас­ників, не поспішала ламати звичний уклад життя. До жовтня 1928 р. в УСРР було колективізовано менше 4 відсотків площі селянського землекористування119.

У 1927 р. Сталін активізував пропаганду колгоспів. У його рете­льно зважених заявах не було жодного слова проти кооперативного плану, який вважався основою аграрної політики ВКП(б) і користува­вся широкою підтримкою у селянському середовищі. 9 вересня члени американської робітничої делегації почули від нього, що В. Ленін на­креслив конкретні шляхи поступового підведення селянства до соціа­лістичного будівництва через кооперацію. Одночасно генсек повто­рив позитивні висловлювання Леніна 1918—1919 pp. про колгоспи.

На зустрічі з іноземними робітничими делегаціями, що прибули до Москви на святкування 10-річчя Жовтневої революції, Сталіна за­питали: "Як думаєте ви здійснювати колективізм у селянському пи­танні?" Відповідь була такою: "По лінії організації індивідуальних селянських господарств у кооперацію та по лінії організації селянсь­ких господарств, головним чином бідняцького типу, у виробничі то­вариства". Сталін нібито не додавав нічого нового до вже відомої лінії ЦК ВКП(б) у цьому питанні. Однак він тут же визнав за необхідне за­перечити те, про що в нього ніхто не запитував: "До всеосяжної колек­тивізації справа не дійшла й не скоро дійде"120. Ці два слова — "всео­сяжна колективізація" — уперше були вимовлені й надруковані. Ніхто ще не міг тоді збагнути жахливого змісту нового словосполучення.

У політичному звіті ЦК XV з'їзду ВКП(б) Сталін зазначив, що темп розвитку сільського господарства не можна визнати задовіль­ним. У характерній для нього катехізисній формі він ставив запитан­ня: де вихід для сільського господарства? Може, в уповільненні тем­пу розвитку нашої промисловості? Не очікуючи наперед зрозумілої незгоди із запропонованим виходом, він формулював "очевидну" відповідь: вихід — у переході дрібних і розпорошених селянських го­сподарств у великі й об'єднані господарства на основі громадського обробітку землі, в переході на колективний обробіток землі на базі нової, вищої техніки. Під тиском генерального секретаря ЦК у дирек­тиви з'їзду по розробці перспективного плану були закладені високі показники колективізації сільського господарства на кінець п'ятиріч­ки, з охопленням до 20 відсотків селянських посівів. Прогнозувалася, таким чином, практично стопроцентна, тобто зовсім малоймовірна колективізація бідняцьких господарств.

У радянській історіографії стверджувалося, що "командні висо­ти" економіки й дрібнотоварне селянське господарство сполучалися між собою в роки непу опосередковано, тобто через ринок. Однак у ринковій змичці між містом і селом був один нюанс, сформульований Сталіним таким чином: "Воно (селянство. — Авт.) сплачує державі не тільки звичайні податки, прямі й опосередковані, але воно ще пе­реплачує на порівняно високих цінах на товари промисловості — це по-перше, і більш або менш недоодержує на цінах на сільськогоспо­дарські продукти — це по-друге"121.

Справді, держава могла знижувати рівень хлібозаготівельних цін, тому що була монополістом у закупівлі зерна. Одночасно вона могла завищувати ціни на промислові товари, тому що була монопо­лістом в їх виробництві. Штучно створюваний перепад у цінах дістав досить точну назву — "ножиці цін". За їх допомогою "відстригало­ся" до половини доходів селян від реалізації продукції122.

Усередині політбюро ЦК ВКП(б) спостерігалися істотні відмін­ності в поглядах відносно того, як використовувати "ножиці цін" для капітального будівництва у промисловості. Л. Троцький, Л. Каменев і Г. Зінов'єв вимагали застосувати максимальний розрив у цінах. Й. Сталін займав центристську позицію: не заперечуючи в принципі використання цінової політики для перерозподілу національного до­ходу, він стояв за помірний розхил "ножиць". М. Бухарін, О. Риков і М. Томський схилялися до запровадження у сільському господарстві відновлювальних цін, які повністю повертали селянам кошти, витра­чені на виробництво продукції.

Після прискорення темпів індустріалізації вже з 1926/27 р. хитка ринкова рівновага порушилася. Це проявлялося передусім у вигляді товарного дефіциту. Ціни на товари, вироблені в державному секторі, залишалися примусово стабільними, але самі товари відразу після по­яви в магазинах зникали з продажу: попит явно перевищував пропо­зицію. Спроби держави стримати інфляційне зростання цін на сільсь­когосподарську продукцію призводили до того, що селяни відмовля­лися везти на ринок свої товари. В країні спалахнула хлібозаготівель­на криза.

Влада розцінила її як свідомий саботаж хлібозаготівель. Винним оголосили "куркуля". Після завершення зрівняльного поділу землі (в Україні — у 1923 р.) поняття "куркуль" перестало вживатися в зако­нодавстві і в пропаганді, але не надовго. Щоб здійснити експропріа­цію селянських засобів виробництва під виглядом колективізації, не­обхідно було розколоти селянство за майновою (а в пропаганді — за соціальною) ознакою. Треба було протипоставити бідняків і середня­ків бідняцького походження колишнім або нинішнім "експлуатато-рам-глитаям".

Центристську позицію у питанні про хлібозаготівлі Сталін за­ймав про людське око. Ні "надіндустріалізатори", ні ті в ЦК ВКП(б), кого хвилювали інтереси селянства (М. Бухаріна і його прибічників незабаром охрестили правим ухилом в партії), не збиралися вийти за межі непу. Навпаки, Сталін скористався влаштованою ним же хлібо­заготівельною кризою, щоб проголосити "всеосяжну" колективіза­цію поточним завданням державної політики. Справжня позиція Ста­ліна виходила за межі непу. Хлібозаготівельні кризи, названі незаба­ром "кризою непу", генсек зробив способом повернення до політики комуністичного штурму 1918—1920 pp.

Для боротьби з хлібозаготівельною кризою були запроваджені надзвичайні заходи. Державним органам надавалося право притягати селян, винних у саботажі хлібозаготівель, до карної відповідальності. Щоб розколоти село, біднякам було надане право закуповувати за ни­зькими хлібозаготівельними цінами або навіть у кредит до чверті ви­явлених ними запасів хліба у тих селян, які відмовлялися продавати його державі.

Для запровадження надзвичайних заходів у життя ЦК ВКП(б) розпорядився відрядити на хлібозаготівлі керівників партійних ко­мітетів всіх рівнів, не виключаючи членів політбюро ЦК. У спеціаль­ній директиві ЦК парткомам ситуація, що склалася, і насамперед зро­стання ринкових цін на хліб, пояснювалася так: "Приватник і куркуль використали добросердя і забарність наших організацій, прорвали фронт на хлібному ринку, підняли ціни й створили у селян вичікувальні настрої". Отже, селяни звинувачувалися у вичікуванні, коли держава підвищить хлібозаготівельні ціни до рівня ринкових. Дирек­тива вимагала арештовувати "спекулянтів, куркульчиків та інших де­зорганізаторів ринку і політики цін", негайно віддавати їх під суд, не обтяжувати судові процеси зайвими формальностями123.

У січні 1928 р. Сталін виїхав у Сибір і в низці виступів перед міс-цевими властями виклав таку програму дій:

зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба по державних цінах, а в разі відмови — застосувати надзвичайні заходи і конфіскувати надлишки;

у найближчі 3—4 роки провести часткову колективізацію сіль­ського господарства;

услід за частковою провести суцільну колективізацію.

Отже, гасло всеосяжної, суцільної колективізації, яке суперечило самому поняттю добровільності вступу в колгоспи, висувалося як за­вдання на п'ятирічку. Сталін розумів, що надзвичайні заходи, за до­помогою яких можна було подолати одну хлібозаготівельну кризу, не допоможуть у статусі постійно діючих. Як продрозкладка часів ле­нінської "революції зверху" вони були придатні для однократного вилучення готової продукції. Власне, природа продрозкладки і надз­вичайних заходів була однакова: примусова реквізиція виробленої продукції в довільних розмірах. А за селян треба було "взятися" на стадії виробництва продукції, тобто через колгосп.

Протестуючи проти надзвичайних заходів, М. Бухарін у своїх ви­ступах заявляв, що колгоспи не можна вважати стовповою дорогою до соціалізму, а партія повинна керуватися ленінським кооператив­ним планом. Й. Сталін деякий час витримував паузу, а 2 червня 1928 р. надрукував у газеті "Правда" статтю "На хлібному фронті". Зовсім не згадуючи Бухаріна, він писав: "Іноді колгоспний рух про­тиставляють кооперативному рухові, гадаючи, очевидно, що колгос­пи — одне, а кооперація — інше. Це, звичайно, неправильно. Деякі доходять навіть до того, що колгоспи протиставляють кооперативно­му планові Леніна. Нічого й казати, що таке протиставлення не має нічого спільного з істиною. Насправді колгоспи є вид кооперації, найбільш яскравий вид виробничої кооперації".

Прихильність Сталіна та його однодумців, яких у партії вияви­лося немало, до колгоспів була цілком зрозумілою. Відчуження засо­бів виробництва у формі колективізації тягло за собою і відчуження кожного окремо взятого трудівника від колективно виробленої про­дукції. Вступаючи в колгосп, селянин делегував свої права на розпо­рядження як засобами виробництва, так і продукцією групі людей (правлінню) або одній людині (голові правління), які здійснювали ке­рівництво. Шляхом прямого адміністративного впливу на цього ке­рівника у поєднанні з опосередкованим впливом обов'язкових нор­мативних актів державні установи одержували можливість визначати, скільки виробленої продукції треба залишити на розширене відт­ворення у громадському господарстві колгоспів і на задоволення по­треб колгоспників, а скільки — вилучити у централізований фонд. "Всеосяжна" колективізація була потрібна, щоб забезпечувати неек­вівалентний обмін між містом та селом, викачувати селянські кошти в бюджет або прямо вилучати селянську продукцію в натуральному вигляді. Колгосп був своєрідною "гамівною сорочкою", яка позбав­ляла селянина зв'язку з ринком, тобто можливості вирішувати — продавати або не продавати свою продукцію державі.

"Майстер дозування" (так висловлювався М. Бухарін, харак­теризуючи Сталіна) не поспішав з оголошенням своїх далекосяж­них планів. Короткий запис його виступів у січні 1928 р. в різних районах Сибіру уперше був опублікований тільки в 1949 р. Неп був популярний, а від комуністичного штурму 1918— 1920 рр. за­лишилися тяжкі спогади. Задумуючи на початку 1928 р. повтори­ти комуністичний штурм, на цей раз — переможний, генсек на словах відхрещувався: "Розмови про те, що ми нібито скасовуємо неп, запроваджуємо продрозкладку, розкуркулення і т.д., є контр­революційним базіканням"125.

Тим часом країну готували до сталінської "революції звер­ху". Органи державної безпеки розгортали грандіозну пошукову операцію, виявляючи й збираючи по селах зброю, яка залишилася з часів війни. Селяни повинні були залишатися організаційно роз­порошеними і беззбройними.

У 1928 р. в основних хлібовиробних регіонах (Україна, Пів­нічний Кавказ) стався великий недорід. Прагнучи врятувати ста­новище, О. Риков вніс на затвердження політбюро ЦК питання про імпорт 80—100 млн пудів хліба з виплатою до 200 млн руб. у валюті, але не дістав згоди. Тоді він запропонував імпортувати 50 млн пудів, але йому відповіли, що валюта потрібна для індуст­ріалізації. На квітневому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б) Сталін так пояснював позицію більшості членів політбюро, яка тепер зав­жди йшла за ним: "Ми це діло відкинули, вирішивши, що краще натискувати на куркуля і витиснути в нього хлібні надлишки". Проте справа була не в тому, що краще. Риков домовився, нареш­ті, про закупівлю хліба в кредит на пільгових умовах, але й це не влаштувало Сталіна. В його розрахунок не входило поліпшення становища з постачанням хліба населенню, зовсім навпаки. Тому на пленумі ЦК дав зовсім безпомічне обгрунтування позиції біль­шості політбюро: "У даний час завдання полягає в тому, щоб про­явити нам належну стійкість і витримку, не піддаватися на брех­ливі обіцянки щодо відпуску хліба в кредит і показати капіталіс­тичному світові, що ми обійдемося без ввозу хліба"126.

Хлібозаготівельну кризу 1928/29 р. Сталін бажав подолати прос­тим способом: узаконенням надзвичайних заходів. Нові закони, по­ява яких обґрунтовувалася турботою радянської влади про постачан­ня населення хлібом, повинні були підготувати і полегшити державі здійснення суцільної колективізації сільського господарства.

28 червня 1929 р. ВЦВК і РНК РСФРР прийняли постанову "Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконання загально­державних завдань і планів". З липня вона була продубльована ВУЦВК і РНК УСРР. Вводилися обов'язкові планові завдання по хлібоздачі з розкладкою на село за принципом самообкладання. Мета такої організації хлібозаготівель однозначно полягала в тому, щоб зіштовхнути між собою на сільських сходах більш заможні верстви села з менш заможними. Це створювало напруженість, яку можна бу­ло використати під час колективізації. Необхідність такої напружено­сті Сталін обґрунтовував на основі власного досвіду: "Значення уральсько-сибірського методу хлібозаготівель, здійснюваного за принципом самообкладання, саме в тому й полягає, що він дає мож­ливість мобілізувати трудящі верстви села проти куркульства для по­силення хлібозаготівель"127.

Якщо господар ухилявся від поставок зерна за завданнями сіль­ських сходів, сільрадам дозволялося штрафувати його у межах п'яти­кратного розміру вартості хліба, який підлягав здаванню. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників продавалося з торгів. Групо­вий опір розкладці або ухилення від продажу хліба після накладення штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за ст. 57 і 58 Кри­мінального кодексу УСРР. В них передбачалися більш ґрунтовні по­карання: конфіскація всього майна, депортація у віддалені регіони СРСР. Чверть надходжень від штрафів і продажу майна з торгів пере­раховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти128.

Весною 1929 р. у 22 округах України (з чотирьох десятків) було розпродано майно 18 тис. селянських господарств, які ухилилися від виконання зобов'язань по хлібозаготівлях, накладених на них сільсь­кими сходами. Восени, коли надзвичайні заходи були узаконені, було розкуркулено 15 тис. селянських дворів. Доповідаючи про це сумнів­не досягнення, генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор на XI з'їз­ді республіканської партійної організації заявив, що в 1929 р. хлібо­заготівлі були успішно закінчені фактично затри місяці129.

Для керівників партії "куркульська небезпека" була технічним важелем, за допомогою якого вони розраховували загнати в колгоспи всю селянську масу. Раніше Сталін та його послідовники зовсім не переоцінювали небезпеки соціальної диференціації села. На XV з'їзді ВКП(б) В. Молотов спеціально зупинився на питанні про те, хто та­кий куркуль, назвав два критерії для визначення господарств експлуататорського типу (використання найманої праці і оренда землі), але тут же зробив істотні застереження. Він заявив, зокрема, що оренда залишається "у переважній своїй частині середняцькою". Торкаю­чись складеної комісією РНК СРСР таблиці соціального розшаруван­ня села, він резонно зазначив, що група під назвою "Ті, хто наймають сезонних робітників" (7,9 відсотка селянства) не може бути цілком куркульською, бо до неї входять, за іншими ознаками, не менше 2—З відсотків середняків. Звідси випливав висновок: "Визначити загаль-ний відсоток куркульства є завданням майже неможливим    .

Розпливчатість критеріїв, за допомогою яких окреслювалася екс­плуататорська верхівка села, була вкрай потрібною для конструкто­рів колгоспного ладу. Вони могли оголосити куркулем кожного більш-менш заможного селянина і розчавити його силовими органа­ми "робітничо-селянської" держави. Але навіть цілковита незамож­ність не рятувала тих, хто виступав проти колективізації. Кмітлива влада винайшла політичний неологізм — "підкуркульник".

Сталін був переконаний, що зможе, на відміну від 1919 р., вста­новити безпосередній (а не опосередкований грошима) виробничий зв'язок між містом і селом. Тому держава цілком знищила сформова­ну за роки непу систему приватної торгівлі. У містах і на новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом й ін­шими продовольчими товарами по картках. Базарну торгівлю хлібом заборонили під приводом її негативного впливу на хлібозаготівлі. Призначені для сільського споживача промтовари були передані в фонд отоварювання хлібозаготівель на основі контрактації.

Контрактаційний договір між державою і колективами (переду­сім торговельною кооперацією) або одноосібними господарствами втратив добровільний характер і став обов'язковим. Зрозуміло, він був обов'язковим для селянської сторони, зобов'язаної поставляти за договором певну кількість хліба. Зобов'язання держави щодо поста­чання за договором промтоварів виконувалися в межах наявних това­рних фондів. У постанові ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1929 р. "Про осно­вні підсумки й чергові завдання в галузі контрактації зернових по­сівів" перемога над ринком, яка здавалася владі зовсім близькою, бу­ла ознаменована невеличкою термінологічною революцією: това­ри стали називатися продуктами. Контрактаційний договір розгля­дався як "засіб організації планового продуктообміну між містом і селом"131.

Продовження - Част. 2.