10.3. Права та обов’язки подружжя в континентальному та англо-американському праві

10.3. Права та обов’язки подружжя в континентальному та англо-американському праві

Права та обов’язки подружжя (чоловіка та дружини) виникають на підставі офіційно зареєстрованого відповідно до діючого у даній державі порядку шлюбу.

У регулюванні особистих немайнових відносин подружжя сучасне законодавство зарубіжних країн виходить із загального принципу рівності чоловіка та дружини. Хоча ще до порівняно недавнього часу (середина минулого століття) особистий статус чоловіка та жінки в сімейних відносинах визначали положення щодо панівного становища чоловіка, його провідної ролі в сім’ї. Нині в законодавстві цих країн уже немає терміна «глава сім’ї», чоловік і жінка є рівними в правах та обов’язках. Основними питаннями немайнового характеру, які врегульовано законом, є визначення місця проживання, вибір прізвища подружжя, участь у вирішенні справ сім’ї.

Законодавство країн континентальної правової системи (зокрема Франції та ФРН) зобов’язує подружжя взаємно вирішувати всі питання життя сім’ї, здійснювати духовне управління сімейними справами, за взаємною згодою визначати місце проживання сім’ї. Закон (пар. 1353 НЦК, ст.215 ФЦК ) зобов’язує чоловіка та дружину проживати разом, а також дозволяє кожному з них самостійно визначати собі рід занять, обирати професію, визначати сферу діяльності. За німецьким законом перевага надається спільному прізвищу подружжя, яке визначається або прізвищем чоловіка, або прізвищем дружини. У Франції дружина має право залишити за собою в шлюбі дівоче прізвище або обрати прізвище чоловіка.

Законодавчі акти кожної держави містять й інші норми щодо особистих немайнових відносин чоловіка та дружини. Одні з них мають суто декларативний характер, за природою є конституційними чи цивільно-правовими, оскільки визначають загальний статус особи. Інші — навпаки, містять конкретні сімейно-правові обов’язки, дотримання яких забезпечується певними санкціями або уповноважує іншу сторону подружжя на певні дії. Зокрема, відповідна норма Французького цивільного кодексу зобов’язує чоловіка та дружину до взаємної вірності, допомоги та підтримки. Якщо один з них порушує ці обов’язки, то інший має право ініціювати розлучення.

У країнах англо-американського права (тут — Англія та США) особисті немайнові відносини подружжя врегульовано дещо інакше. Чоловік і дружина зобов’язуються створити так званий подружній консорціум, обов’язковим елементом якого, зокрема, є обов’язок їх спільного проживання[1], надання одне одному підтримки та певних послуг. Порушення одним з них цього консорціуму дозволяє іншому пред’явити позов про стягнення з винного компенсації (деліктний позов про втрату консорціуму[2]).

Право на прізвище та його зміну врегульовано в Англії та США нормами загального права безвідносно до подружнього (сімейного) статусу: кожна людина вправі обирати собі ім’я та прізвище незалежно від укладення чи припинення шлюбу на влас­ний розсуд; у тому числі це передбачає й можливість узяти пріз­вище чоловіка (дружини) при реєстрації шлюбу чи під час перебування в шлюбі.

Більш розвиненими в зарубіжному праві є норми, що регулюють майнові відносини подружжя: правовий режим майна чоловіка та дружини у шлюбі, порядок управління майном, утримання сім’ї, порядок надання утримання одним з подружжя іншому.

Відносини подружжя з приводу майна, яке знаходиться в їхньому користуванні й розпорядженні та набувається ними за час шлюбу, регулюються законом (легальний режим майна подружжя) або шлюбним договором (договірний режим майна подружжя).

У шлюбному договорі визначаються права та обов’язки подружжя стосовно майна, яке належало кожному з них до шлюбу, набуте за час шлюбу, порядок поділу його на випадок припинення (розірвання) шлюбу, а також інші майнові відносини: утримання дітей або родичів, інших членів сім’ї, розмір участі кожного у витратах на утримання сім’ї, маєтку тощо. Якщо виникають спірні відносини з приводу майна подружжя, вони будуть вирішуватися на основі положень цього шлюбного договору. Однак договірний порядок регулювання майнових відносин подружжя застосовується громадянами не завжди. Як правило, до нього звертаються більш заможні сім’ї, а більшість громадян у разі укладення шлюбу погоджуються з легальним (законним) режимом їхнього майна.

У практиці США застосовуються дошлюбні угоди — контракти, що укладаються нареченими перед одруженням[3]. У них передбачаються правила поділу майна на випадок розірвання шлюбу або смерті одного з подружжя, зобов’язання чоловіка та/або дружини майнового характеру, зобов’язання щодо існуючих (роз­дільних) або майбутніх спільних дітей та інші. Найчастіше такі угоди спрямовані на захист спадкових прав нащадків.

Дошлюбні угоди підкоряються вимогам контрактного права. На практиці суди наполягають також на деяких інших умовах, дотримання яких є обов’язковим, інакше може спричинити недійсність такої угоди. Однією з таких вимог є повне розголошення активів і пасивів обох сторін перед укладанням такої угоди. Це дозволяє кожному з подружжя бути обізнаним щодо боргів, зобов’язань іншого, їх кількості й обсягів та усвідомлювати справж­ній зміст угоди, що укладається. Інша вимога — справедливість і прийнятність для сторін умов дошлюбної угоди, інакше вона не буде користуватися позовним захистом.

Закони різних країн не однаково регулюють майнові відносини подружжя. При цьому немає єдиного підходу, наприклад, для країн континентального права чи англо-американської правової сім’ї. Так, у Франції та деяких штатах США діє законний режим спільності майна подружжя, за якого майно, а також доходи від майна та професійної діяльності, набуті чоловіком і дружиною за час шлюбу, належать їм обом на праві спільної власності. При цьому речі (кошти), які належали кожному з них до шлюбу, або одержані за час шлюбу в дар чи в порядку спадкування, є роздільною власністю кожного з них.

У німецькому, англійському та праві більшості штатів США закріплено принцип роздільності майна подружжя: майно, яке належало кожному з подружжя до шлюбу, а також будь-яке майно придбане в будь-який спосіб під час шлюбу належить кожному з них окремо на праві особистої приватної власності. Для забезпечення інтересів подружжя, особливо інтересів заміжніх жінок, законодавство окремих країн містить певні гарантії. Так, закони Англії та деяких штатів США передбачають можливість визнання за одним з подружжя права на частку в майні іншого, закріплюють принцип справедливого поділу майна, набутого за час шлюбу, відповідно до внесків кожного з подружжя, або встановлюють режим спільності на найбільш важливі види майна, набутого у шлюбі (будинок, земельні ділянки та ін.).

У деяких європейських країнах, зокрема в скандинавських (Швеція, Норвегія, Данія), існує режим відкладеної спільності майна подружжя: у шлюбі все майно, як дошлюбне, так і набуте за час шлюбних відносин, належить чоловікові та дружині на праві роздільної власності; кожен з них розпоряджається ним самостійно. У випадку розлучення майно, набуте за час шлюбу об’єднується й поділяється між ними порівну. Іншими словами, у шлюбі діє режим роздільності, у разі його розірвання — режим спільності.

Проблема утримання сім’ї та утримання чоловіком чи дружиною іншого з подружжя вирішується в зарубіжних країнах неоднаково. За німецьким законодавством на кожного з подружжя покладено обов’язок брати участь в утриманні сім’ї та обов’язок взаємного утримання одне одного. Згідно з законами Франції, Англії та США обов’язок утримання сім’ї покладено на чоловіка, який зобов’язаний, у тому числі матеріально, забезпечувати і свою дружину. Чоловік може претендувати на утримання з боку дружини лише в разі його хвороби, нещасного випадку в побуті чи на виробництві та з досягненням певного віку.

Забезпечується право чоловіка чи дружини на утримання через інститут аліментних зобов’язань[4]: якщо утримання не надається добровільно, то воно стягується в примусовому порядку у вигляді систематичних виплат на користь особи, яка його потребує. Аліменти зазвичай стягуються у вигляді щотижневих чи щомісячних виплат, які має здійснювати один з подружжя на користь іншого задля його матеріальної підтримки протягом певного часу або необмежено. Як правило, смерть платника чи одержувача аліментів припиняє аліментне зобов’язання. Повторний шлюб одержувача, істотні зміни у матеріальному становищі будь-якої із сторін можуть бути підставою для зміни розміру аліментів. Така можливість існує, якщо в судовому рішенні чи ордері про аліменти не буде застережено іншого.

Розмір аліментів законом не встановлюється. Його визначення віддане на розсуд суду, який насамперед буде виходити з можливостей платника аліментів і потреб одержувача та врахує, зокрема, такі обставини: матеріальне становище одержувача аліментів, його спроможність самостійно заробляти собі на життя; час, що потрібен дружині, яка вимагає аліментів, для того, щоб здобути (поновити) освіту та повернутися на ринок праці; рівень життя сім’ї під час шлюбу; тривалість шлюбу; вік обох сторін; фізичний і душевний стан особи, що одержуватиме аліменти; фінансове становище платника аліментів.

У тих штатах США, в яких встановлено режим роздільності майна подружжя, інтереси подружжя, окрім аліментів, можуть забезпечуватися також так званим майновим врегулюванням, суть якого полягає в реалізації згаданого вище принципу справедливого поділу майна подружжя у разі розірвання шлюбу[5]. Критерії такого справедливого поділу шлюбного майна, які повинні враховуватися судом, визначено Уніфікованим законом про шлюб та розлучення. До них віднесено: тривалість шлюбу, попередні шлюби кожної зі сторін, будь-які дошлюбні угоди, вік, стан здоров’я, працездатність, заробіток, зобов’язання та потреби кожної зі сторін, інші види доходів, у тому числі аліменти, які вже одержує сторона, на користь якої присуджується майнове врегулювання.