11.2. Соціально-економічний розвиток України на рубежі століть

Економіка України, як і Росії, кінця XIX ст.—початку XX характеризувалась періодами злету і занепаду, але в цілому її розвиток відбувався по висхідній. Особливо бурхливе зростан­ня припадає на період 1893-1899 років, перш за все в галузях важкої промисловості, де виробництво зросло у 2 рази. Швид­кими темпами розвивались гірничодобувна і металургійна про­мисловість, машинобудування.

1900-1908 рр. можна охарактеризувати як період деякого занепаду. При цьому обсяги промислового виробництва зрос­тали, але це відбувалось дуже нерівномірно. Зокрема, виплавка чавуну зменшилась, а видобуток вугілля зріс. Зростає кількість зайнятих робочих рук, загальний випуск промислової продукції.

В 1909-1913 рр. відбувається процес економічного зростан­ня, який охопив практично всі галузі господарства України. Особливо швидкими темпами йшло зростання промислової про­дукції.

Циклічність розвитку економіки на початку XX ст. приве­ла до посилення процесу монополізації. Відбувався процес кон­центрації виробництва на найбільших підприємствах. Так 75% чавуну виплавлялось на 9 металургійних заводах, на яких пра­цювало до 80% всіх парових двигунів і робітників металургій­них підприємств. В першому десятилітті XX ст. на базі цих великих підприємств створюються монополії.

В 1902 році було засновано могутній синдикат "Товари­ство для продажу виробів російських металургійних заводів" ("Продамет"), його акціонерний капітал становив 900 тис. крб. Спочатку тут об'єднались 14 заводів для продажу листового і широкополосного заліза, пізніше синдикат почав реалізовува­ти вироби прокату.

На початку століття утворились такі могутні синдикати, як "Продпаровоз" (Рада паровозобудівних заводів, 1901 р.); "Цвях" (1903 р.); "Продвагон" (1904 р.); "Продвугілля" (1904 р.), на частку якого в 1909 р. припадало 60% добутку вугілля Донбасу.

Одним із методів панування монополії початку XX ст. було стримування об'ємів виробництва і підвищення цін на про­дукцію. Перший синдикатний договір в системі "Продамет" сприяв підвищенню цін на залізо. Пізніше "Продамет" увів у практику виплату премій тим підприємствам, які не повністю виконували визначену їм норму виробництва продукції мета­лургії. В 1911 р. підприємства Півдня України, що входили в "Продамет", скоротили виробництво рейок на 20%, а ціни при цьому зросли на 40% .

На рубежі двох століть значну роль в багатьох галузях гос­подарства почав відігравати іноземний капітал. За останнє де­сятиліття XIX ст. об'єм іноземних інвестицій в промисловість і банківську систему Росії зріс з 214,7 до 911 млн. крб. До 96% всіх іноземних капіталів припадало на чотири європейські країни: Францію, Англію, Німеччину і Бельгію, при цьому кожна із цих країн мала свої галузеві орієнтації. Так, Франція і Бель­гія проявляли особливий інтерес до металургії, машинобуду­вання, банківської системи. Англія свої інвестиції направляла у вугільну промисловість Донбасу. На початку XX ст. частка Франції складала 31% в загальному об'ємі іноземного капіта­лу, Англії - 24%, Німеччини - 20%, Бельгії - 13% .

При участі європейських бізнесменів в Донбасі і Криворіжжі були побудовані металургійні заводи, що обладнувались за ос­таннім словом техніки.

Значних успіхів було досягнуто в галузі внутрішньої і зов­нішньої торгівлі: об'єм внутрішньої торгівлі Росії в 1913 р. складав 18 млрд. крб.; зовнішньоторговий обіг в 1913 р. стано­вив 2,6 млрд. крб, що в 1,5 рази більше, ніж в 1909 році. Струк­тура експорту традиційно складалась із сировини сільськогос­подарської продукції, а імпорту — із товарів виробничого при­значення: машин, обладнання, напівфабрикатів. Прибутки від продажу хліба складали 44% вартості всіх експортних над­ходжень в державний бюджет, а прибутки від продукції тва­ринництва - до 22%. Перед першою світовою війною Росія була однією з основних країн — експортерів хліба в світі. Із усього об'єму хліба, що вивозився, приблизно 30% експортува­лось до Німеччини, 20% - до Англії.

Активне зовнішньоторгове сальдо сприяло посиленню дер­жавного бюджету. Крім прибутків від зовнішньої торгівлі, важливим джерелом поповнення державного бюджету були прибутки від горілчаної монополії і відкупної системи, від ка­зенних залізниць, а також від непрямих податків.

Державні доходи збільшились з 1,4 млрд. крб. в 1897 р. до 3,1 млрд. крб. у 1912 році. Російський карбованець стає однією із основних валют світу. Загальна сума податків на одного меш­канця країни була в два рази нижчою, ніж в Австро-Угорщині, Франції, Німеччині, в чотири рази нижчою, ніж в Англії.

Як і в попередні роки, велике значення мала кредитна сис­тема на чолі з Державним банком. Він зберігав золотий запас країни, здійснював грошову емісію і основні розрахункові опе­рації. Навколо Державного банку сформувалась велика кількість акціонерних комерційних банків, основним завдан­ням яких було фінансування всього господарства країни.

Особливе місце серед них займали банки земельного (іпо­течного) кредиту, два з них були державними: Дворянський земельний і Селянський поземельний, а десять - приватні. Ці банки видавали субсидії землевласникам, виступали посеред­никами в процесі купівлі — продажу земельних ділянок.

Слід підкреслити, що підприємництво російської імперії початку XX ст. перебувало на стадії зростання, творення. В економіці Росії спостерігались високі темпи виробництва інве­стиційних товарів — майже в два рази вищі, ніж темпи вироб­ництва споживчих товарів. Темпи росту промислової продукції і продуктивності праці були найвищими в світі і складали в середньому 9% в рік (в період з 1880 по 1913 р.), однак за багатьма показниками економіка Російської імперії відстава­ла від інших країн. Росія змушена була закупати за кордоном велику кількість промислового обладнання, майже половину сільськогосподарської техніки. Не дивлячись на значні темпи росту продуктивності праці, за цим показником Росія відста­вала від США в 10 разів.

На початку XX ст. сільське господарство України продов­жувало розвиватися капіталістичним шляхом за умов збере­ження залишків феодалізму, передусім великого поміщицько­го землеволодіння. В цей період існувало чимало поміщиць­ких латифундій, площа яких сягала десятків тисяч десятин землі. Напередодні соціального вибуху 1905 р. в Україні на­лічувалося 35,2 тис. поміщицьких господарств. У маєтках площею понад 500 десятин зосереджувалося майже 9 млн. де­сятин землі, тобто 20% місцевого земельного фонду. На відміну від інших регіонів Російської імперії господарство було більш розвинутим. Як і всюди, сільськогосподарське виробництво в Україні розвивалося нерівномірно, циклічно: періоди підне­сення змінювалися кризами, депресіями, потім знову деяким

пожвавленням. Там, де пережитки кріпаччини були найбільш поширені, переважав прусський шлях еволюції землеробства. І навпаки, в місцевостях із слабкими пережитками кріпаччи­ни переважала тенденція до американського шляху розвитку.

Масові виступи селян в революції 1905-1907 рр. змусили уряд переглянути підходи до вирішення аграрного питання в Росії. Безпосереднє здійснення аграрної реформи розпочалось згідно з указом "Про доповнення деяких постанов діючого закону, що торкається селянського землеволодіння й землеко­ристування" від 9 листопада 1906 р., проект якого розробив О.А. Столипін. Реформа передбачала здійснення трьох груп заходів: 1) виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність; 2) створення хутірського та відруб­ного господарства; 3) переселенська політика. Найголовніша умова - це вихід селян з общини і закріплення за ними землі у приватну власність. Указ 9 листопада 1906 р. вніс корективи в законодавство 1861 р. щодо общини і общинної власності. Якщо до 1906 р. община вважалася власником надільної землі і право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни могли виділити із общини землю, якою корис­тувалися, не рахуючись з волею общини. Земельний наділ ста­вав власністю окремого селянина - господаря. Внаслідок цьо­го на Правобережжі і в Полтавській губернії общинне земле­володіння майже зовсім зникло, а на Півдні і Харківщині воно охопило близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян, котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землю у приватну власність, були українські землероби.

Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Се­лянському поземельному банку. У 1906-1913 рр. селяни Ро­сійської імперії одержали за сприяння Селянського банку 8 млн. 460,4 тис. десятин землі.

Важливою ланкою земельного реформування було виділен­ня селян на хутори і відруби. На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис. хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську, Херсонську, Катери­нославську. Чимало хуторів і відрубів було на Правобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях. Завдяки виділен­ню селян з общини на хутори та відруби розширилися посівні площі в Україні та збільшилися валові збори сільськогоспо­дарської продукції. Висока товарність господарювання в Ук­раїні дозволяла їй за обсягами продажу продукції землеробства

тримати першість серед інших землеробських регіонів російсь­кої імперії. Із загального експорту пшениці, що здійснювався імперією, на Україну припадало 90%. На світовому ринку кори­стувалася попитом така сільськогосподарська продукція, як м'ясо, олія, масло, цукор, домашня птиця, вовна тощо.

Важливою складовою частиною столипінської аграрної реформи була переселенська політика. Суть її полягала в тому, щоб задовольнити бажання тих селян, які прагнули збільшити свої земельні володіння. З боку держави переселенцям нада­валася матеріальна допомога для заведення господарства на новому місці, на соціальні потреби, забезпечувалось безкош­товне медичне обслуговування. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 рр. виїхало близько 1 млн. українських землеробів.

За роки проведення реформи було досягнуто суттєвих успіхів в розвитку аграрного сектора. Сільське господарство почало пе­реходити до інтенсивного способу виробництва. В цей час кількість використаних мінеральних добрив збільшилась в два рази. Однак в цілому не було вирішено проблему голоду і віднос­ного аграрного переселення. Сільське господарство залишалось в основному екстенсивним, його ефективність була низькою.

Хоча капіталізм в Росії на початку XX ст. був розвинутий значно більше, ніж у західноєвропейських країнах епохи бур­жуазних революцій, суто капіталістичні протиріччя тут пере­межовувалися з протиріччями феодалізму і кріпацтва. Дво­рянство в соціально-економічному плані було неоднорідним. Дворянські господарства, які зберігали феодальні засади, роз­кладались, втрачали панівні економічні позиції. Частина дво­рянства набувала рис буржуазії, переводила на капіталістичні рейки сільськогосподарське виробництво.

Буржуазія в Росії, незважаючи на те, що вона посідала в економіці панівні висоти і фінансова залежність царату від неї зростала, політичних прав не мала і до участі у вищих органах влади і управління допущена не була. Однак класова організованість буржуазії сильно зросла.

Серед селянства на початку XX століття відбувався процес глибокої класової диференціації, в ході якої більшість селян розорялася. Становлячи 80% населення країни, селянство пе­ребувало у найбільш безправному стані.

Важливі зміни в правове становище селянства внесла аграр­на реформа П. Столипіна. В умовах України, головним чином у зв'язку з переважанням не громадської, а подвірної форми

селянського землеволодіння, ця реформа була проведена скорі­ше, ніж у центральних районах Росії.

Умови розвитку капіталізму в Російській імперії, в тому числі в Україні, давали капіталістам можливість здійснювати більш жорстоку, порівняно з іншими капіталістичними країнами, екс­плуатацію. Поряд з тим, до 1913 р. по країні знизилась три­валість робочого дня з 11-12 до 9,5-10 годин. Середня заробітна плата в галузях обробної промисловості за 1904-1913 рр. вирос­ла з 205 до 264 крб. в рік.

На початку XX століття в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм переростав в монополістичну стадію. Тут діяли наф­товий, спиртовий, залізничний, цукровий та інші картелі. Про­відне місце в них займав австрійський капітал. У промисло­вості зазначених регіонів України особливо зросло значення банківського капіталу.

На західноукраїнських землях діяла система жорстокої експлуатації. Заробітна плата була надзвичайно низькою, а умови праці робітників дуже важкими.

В цей період на західноукраїнських землях ще більше по­силилась класова диференціація селянства. Розвиток капі­талізму в сільському господарстві здійснювався тут прусським пі ляхом.

На початку XX століття в руках великих землевласників — поміщиків і церкви зосередилося 44% всієї земельної площі західноукраїнських земель. У той же час у сільському госпо­дарстві було зайнято 93,2% українського населення Галичини, Буковини, Закарпаття.