12. ГЕОПОЛІТИЧНІ УРОКИ ТУЗЛИ

ГЕОПОЛІТИЧНІ УРОКИ ТУЗЛИ

Конфлікт навколо Тузли, а фактично з приводу демаркації кордо­нів між Україною та Росією в Керченський протоці збурив в українсь­кому суспільстві вир емоцій, в яких губився смисл проблеми. А вона полягала в суперечності між активним захистом наших національних інтересів і активним відстоюванням курсу на пріоритетність розвит­ку відносин України з великим північним сусідом.

Основні напрями зовнішньої політики України були затверджені українським парламентом ще в 1993 р. і з того часу не переглядалися. У зв'язку з цим, з одного боку, Верховну Раду звинувачували у неба­жанні модернізувати зовнішньополітичну стратегію. З іншого боку, багатьох народних депутатів звинувачували у прагненні колупатися в минулому при з'ясуванні відносин з іншими (малася на увазі Росія) державами.

Безсумнівно, документ десятирічної давності застарів. Проте при розгляді українсько-російських відносин не можна ігнорувати й спільне минуле. Адже воно є не чимось вигаданим, а реальним особи­стим досвідом переважної більшості українців та росіян.

На жаль, російська сторона час від часу намагається повернути ко­лесо історії назад і такі її дії знаходять схвальний відгук у певної части­ни українських громадян. Вже тільки через це доводиться знову й зно­ву "колупатися в минулому". До Росії слід ставитися як до могутнього сусіда, як до країни, пов'язаної з нами століттями спільної долі, проте політично варто триматися від неї, як держави, подалі. Суперечності між наведеними тезами нема. Якщо ми хочемо зберегти власну іденти­чність, потрібно зближуватися з державами, які не мають бажання по­глинути нас.

Ми часто бідкаємося, що українська нація поділена на "східняків" і "західняків", але забуваємо, що цей поділ є наслідком Переяслава. "Західняки" є іншими тільки тому, що перебували під пресом Росії на три століття менше, ніж "східняки". Від 1654 р. імперська Росія по­збавила гетьманську Україну ознак державності й розпочала її руси­фікацію. Після повалення самодержавства знову утворилася само­стійна Україна, та вона тоді не змогла вислизнути з силового поля відновленої більшовиками імперії. Не треба звинувачувати в цьому виключно українських політиків. У російському силовому полі до 1989 р. перебували всі території царської імперії, навіть Польща і Фінляндія.

Радянська країна обмежувала прагнення народів до самостійного життя за допомогою батога і пряника. Пряником була формула націо­нальної радянської державності. В українській конституції проголо­шувалося право УРСР на вихід з Союзу в будь-який момент, однак у реальному житті компартійна диктатура тримала ситуацію з націона­льним самовизначенням українців (як і галузі соціального життя в Україні) під жорстким контролем. Потужна в економічному й демо­графічному відношенні Українська РСР з великими конституційни­ми правами й міцними традиціями визвольної боротьби становила для Кремля особливу загрозу. Тому в сталінські часи вона була знач­но більшою мірою, ніж інші республіки, піддана превентивним реп­ресіям: депортаціям, терору голодом, масовим формам терору проти особистості.

Можливості використовувати масовий терор як метод державно­го управління вичерпалися зі смертю Сталіна. Разом з ліквідацією ГУЛАГу треба було переходити до національної політики, заснова­ної більше на пряниках, ніж на батогах. Найяскравішим свідченням такого повороту в політиці стало грандіозне святкування в 1954 р. 300-річчя "возз'єднання" України з Росією. Безсумнівна лібераліза­ція політичного режиму супроводжувалася риторикою "дружби на­родів", за якою приховувалося бажання нових володарів Кремля пе­реконати українців в тому, що після "возз'єднання" вони мають усе, про що можна мріяти. Цю лібералізовану національну політику вида­тний український мислитель Іван Лисяк-Рудницький назвав "новим Переяславом" '. Проте в рамках цього "Другого Переяслава" розгор­нулася жорстка русифікація всіх сфер українського національно-ку­льтурного життя.

Святкування 350-річного ювілею Переяславської ради, до чого прагнула Росія, символізувало собою стару тенденцію колишнього імперського центру до поглинення України, здійснювану в якісно но­вих умовах сучасного світу. На відміну від періоду після 1917 p., коли регенерація Російської імперії відбувалася блискавичними темпами, нині цей процес бачиться розтягнутим у часовому вимірі. Спроби Б.Єльцина "кавалерійським наскоком" відновити попередні кордони імперії шляхом створення СНД зазнали провалу. Нові лідери Росії діяли іншим способом, але мали ту ж саму мету.

На тузлівську проблему ще не дивилися під кутом зору всієї істо­рії формування українсько-російського кордону. А зробити це варто, і саме про це піде мова далі.

Будуючи національну державу, Центральна Рада на чолі з М. Грушевським повинна була перш за все визначити її кордони. За основу вона взяла етнографічний принцип і оголосила Україною ті губернії російської імперії, в яких українці чисельно переважали всі інші національні групи, разом узяті. Перепис населення показував, що українців було більше в трьох губерніях Південно-Західного краю (Правобережжя), в трьох губерніях Лівобережжя і в трьох губерніях Новоросії (виходило всього вісім з половиною губерній). Центральна Рада висунула претензії тільки на материкову частину Таврійської губернії, оскільки в Криму українці не становили більшості населен­ня. Не претендувала вона на перших порах і на Кубанську область, населення якої на дві третини складалося з українців. У 1917 р. на Ку­бані вже утворився власний уряд, і переговори про входження краю в Україну слід було провадити з ним, а не з Тимчасовим урядом.

Тимчасовий уряд у Петрограді не бажав дотримуватися етногра­фічного принципу при визначенні української автономії. Юрисдикцію Центральної Ради він визнав тільки на території п'яти губерній — на тих, з якими гетьман Богдан Хмельницький приєднувався до Росії в 1654 р. Раднарком спочатку займав таку ж саму позицію. Та з виник­ненням потреби сформувати альтернативну національній українській державі українську радянську республіку він погодився на кордони, визначені Центральною Радою. Зіграло роль і те, що без підтримки збільшовизованих рад солдатських і робітничих депутатів, які були особливо поширені в Новоросії й на Слобожанщині, створити націона­льну радянську республіку в Україні було неможливо.

Коли влада в Україні у черговий раз змінилася, гетьман П. Скоропадський домігся згоди Кримського уряду генерала С. Сулькевича приєднати Кримський півострів до Української Дер­жави на правах автономного утворення. Одночасно почалися пере­говори про приєднання Кубані. Однак після нового захоплення України більшовиками відновилася радянська республіка в попере­дніх кордонах.

У жовтні 1925 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР пере­дав у підпорядкування Північно-Кавказькому краю Російської Феде­рації два українські округи — Шахтинський і Таганрозький. Після проведення Всесоюзного перепису населення 1926 р. ЦК КП(б)У на­важився звернутися до Москви з проханням повернути ці округи Україні, а також передати їй південні райони Курської і Воронезької губерній, де компактно проживало українське населення. Кількість українців у районах Російської Федерації, що безпосередньо приля­гали до України (Курська і Воронезька губ., Північно-Кавказький край), становила, як засвідчував перепис, понад 2 млн осіб. Проте ЦК ВКП(б) не відреагував на боязкий демарш 2.

Пізніше нарком освіти України Микола Скрипник за сприяння місцевої влади розпочав українізацію 37 районів Північно-Кавказь-кого краю, у тому числі 19 районів Кубанського округу. Успіхи, дося­гнуті внаслідок проведення політики українізації, дали йому змогу знову поставити питання про переведення під юрисдикцію України Кубанського, Шахтинського і Таганрозького округів. У відповідь на це 14 грудня 1932 р. з'явилася постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і Західній області" за підписами В. Молотова і Й. Сталіна. Українізація майже половини районів Північно-Кавказького краю характеризувалась у ній як "петлюрівська". Діловодство місцевих органів влади, а також газети і журнали вимагалося негайно перевести з української на російську мову як "більш зрозумілу" для кубанців. Викладання в школах з ново­го року так само переводилося на російську мову 3.

Можливо, в іншій ситуації населення й обурилося б. Проте захо­ди щодо деукраїнізації підкріплювалися жахливими за своєю суттю економічними заходами: конфіскацією на Кубані всіх запасів продо­вольства, які залишалися у селян і козаків до нового врожаю.

Терор голодом спричинив загибель сотень тисяч місцевих жите­лів. Українська Кубань загинула. Нащадки запорозьких козаків, які вижили в атмосфері державного терору, певною мірою ще зберегли козацькі традиції, але під пресом тоталітарної держави денаціона­лізувалися (коли тузлівська проблема особливо загострилася, в украї­нській пресі висловлювалися побоювання, що саме кубанські козаки, а не збройні сили Росії, можуть бути використані як ударна сила).

Передача Шахтинського і Таганрозького округів з України в Ро­сію в 1925 р. пройшла майже непоміченою. Залишається вона непо­міченою й сьогодні. Навпаки, передача Кримської області в 1954 р. з Росії в Україну в рамках святкування 300-річчя Переяславської ради була проведена надзвичайно урочисто. Відповідно після 1991 р. адре­совані Україні вимоги повернути Крим і особливо "місто російської слави" Севастополь перетворилися на постійну і добре організовану кампанію. Вона здійснювалася роками, хоча, за домовленістю між союзними республіками, адміністративні кордони Радянського Сою­зу, що розпадався, ставали державними кордонами нових республік. Цей принцип не мав винятків, тому що інакше в житті новоутворених на терені СРСР держав постали б анархія та хаос. Будучи прийнятою в 1991 p., зазначена домовленість відповідала міжнародному принципо­ві непорушності післявоєнних кордонів у Європі, закріпленому в узго­джених рішеннях Загальноєвропейської наради з безпеки та співробіт­ництва в Європі (Гельсінкі, 1975).

Україна роками "пробивала" укладення Договору про дружбу, співробітництво і партнерство з Росією, в якому зафіксувалася б від­сутність територіальних претензій одна до одної з боку обох сторін. Російська сторона визнавала принцип перетворення адміністратив­них кордонів 1991 р. на державні, але бажала отримати за свою згоду істотні поступки від України при визначенні статусу Чорноморсько­го флоту в Криму. Як відомо, це їй вдалося.

У квітні 1999 р. Б.Єльцин поставив свій підпис під згаданим до­говором. Здавалося, що всі можливі проблеми у взаємовідносинах сторін вичерпані. Та виявилося, що ситуацію можна дестабілізувати оригінальним способом: будівництвом дамби в Керченський протоці навпроти Тузли. Цим кроком Росія дотиснула українську сторону в питанні про режим користування Керченською протокою і спільне використання природних ресурсів Азовського моря.

Не слід зациклюватися лише на розгляді конфліктів в українсь­ко-російських відносинах. Безперечно, не варто забувати й про те, що обидва народи століттями перебували в одній державі та об'єднани­ми зусиллями відповідали на виклики історії. Московський журнал "Украинская жизнь" у липні 1914 р. вийшов з передовою статтею, в якій містилися такі знаменні рядки: "Ми повинні виявити відповідне нашому національному розвиткові розуміння сучасних подій, здоро­вий політичний розум та організовану волю нації, що тисячами ни­ток — кровних, племінних, економічних та історичних — зв'язана з країною, що стоїть зараз проти Німеччини та Австро-Угорщини" 4. Автором цієї передовиці був Симон Петлюра.

Та ось пройшло лише 3,5 роки, і головний отаман Армії УНР С. Петлюра змушений був вести війну з Росією. У безнадійній ситуа­ції він послав на станцію Крути необстріляних юнаків, щоб зупинити війська Муравйова, які рвалися до Києва.

У 1998 р. Укрпошта мала випустити марку, присвячену 80-річ- чю бою під Крутами. Що це був за бій, в якій війні? Представники Укр-пошти звернулися до автора цього нарису задля рецензування тексто­вої частини марки: війна в ній визначалася як українсько-більшови­цька. Щоб переконати поштових службовців назвати цю війну украї­нсько-російською, довелося показати їм новий підручник для школи, в якому містилося неможливе для радянських часів словосполучен­ня: українсько-російська війна. Війни (в точному розумінні цього по­няття) бувають поміж державами і народами, але не поміж народом і партією.

Чи можлива українсько-російська війна в нашу епоху? В грудні 2003 р. в Лондоні відбулася міжнародна конференція "Трансформа­ція НАТО: порядок денний для нового століття". Міністр оборони Євген Марчук, який очолював українську делегацію, в розмові з ко­респондентом Української служби Бі-Бі-Сі назвав можливу війну з Росією актом шизофренії5. Справді, нині дуже важко уявити собі мо­жливість розв'язання українсько-російської війни, особливо при су­часному політичному режимові в Росії. Проте режими змінюються, а Росія вже оголосила нову військову стратегію, в якій зазначається, що вона залишає за собою право на превентивний удар, у тому числі й ядерний. Хто захистить Україну, якщо владу в Росії захопить без­відповідальний політик?

У 1917—1919 pp. російські війська чотири рази (!) захоплювали Україну. Історики називали тодішні події громадянською війною. Однак насправді громадянською можна назвати тільки війну між білими й червоними російськими формуваннями на території Украї­ни. Захоплення ж України російськими військами обох кольорів тре­ба вважати міжнаціональною війною. Саме такі війни є характерни­ми під час розпаду багатонаціональної імперії. Кожна з націй, якщо вона не може дійти згоди шляхом політичних домовленостей з іншою нацією, відстоює в таких війнах свої інтереси.

Русифікація українського народу, що почалася після Переяслав­ської ради, набула особливої інтенсивності під час перебування України в радянській тоталітарній державі. Вона призвела, на жаль, до глибоких змін у національній самосвідомості багатьох верств українського населення, і тепер російські політичні лідери можуть розраховувати на те, що для реалізації національних інтересів своєї країни в Україні їм не знадобиться війна. Щоправда, без силової скла­дової реалізація цих інтересів може розтягнутися на тривалий час.

У кожному номері газети "День" друкуються діаграми, які відо­бражають результати останніх соціологічних опитувань з якої-не-будь певної проблеми. Наведу результати двох опитувань, що стосу­ються мови.

На питання "Якою мірою Ви володієте українською мовою?" 74 % опитаних відповіли, що володіють вільно, 4 % — не володіють, всі інші володіють частково. Разом з тим, російською мовою вільно володіють 82 % громадян, і лише 2 % — не володіють. Мимоволі на­прошується риторичне запитання: в якій іншій країні державною мо­вою володіють гірше, ніж недержавною? 6

Ще менш промовистими є відповіді з приводу того, якою мовою здебільшого громадяни розмовляють удома. 50 % респондентів від­повіли, що українською, 48 % — російською, 2 % — іншою 7.

З огляду на такі реалії зрозумілою стає реакція опитуваних щодо того, чи потрібно зробити російську мову другою державною? Як свідчать результати опитування, опубліковані в газеті "День" від 21 серпня 2001 p., позитивну відповідь на це запитання дали 44 % рес­пондентів. За даними, наведеними в тій же газеті 17 грудня 2003 р. число таких громадян зросло до 55 %. Але ж зрозуміло, що саме рідна мова корінного населення є основою міцності національної держави. Неважко спрогнозувати, беручи до уваги національні особливості України, що якщо в ній існуватимуть дві державні мови, одна з яких буде мовою сусідньої країни, то країна знову поділиться на Малоро­сію, Новоросію, Південно-Західний край і поки що україномовні за­хідні області. Для завоювання такої України армія непотрібна.

Майже всі в Росії переконані в тому, що українці і білоруси — це ті ж самі росіяни, тільки відірвані від Росії-матері на період з татаро-монгольського завоювання Київської Русі до Переяславської ради. Так вчили всі російські історики, починаючи від Татіщева, Карам­зіна, Соловйова, Ключевського. Зовнішню переконливість цієї істо­ричної схеми забезпечувала одна проста обставина: великі князі мос­ковські походили з династії Рюриковичів. За чотириста років, як пи­шуть і в сучасних російських підручниках з історії, виникли порівня­но несуттєві етнографічні розбіжності між нащадками русичів. Воз­з'єднання трьох народів —російського, українського й білоруського і злиття їх в один вважається природним та бажаним. Саме такою є позиція російських націонал-патріотів, які отримали значну підтрим­ку електорату під час останніх виборів до Державної Думи РФ. На географічних картах, які демонструвалися від їхнього імені, в межі Великої Росії з числа пострадянських країн не входили лише три кра­їни Балтії, які вже перебувають під парасолькою НАТО. З успіху на­ціонал-патріотів на цих виборах випливає, що тиск на Україну поси­люватиметься.

Русифікація українців набула особливо потворних розмірів і форм ще у часи Л. Брежнєва, які залишилися в пам'яті переважної більшості вихованих радянською дійсністю людей як період віднос­ного матеріального добробуту. Здавалося б, навіщо було так акти­візувати процес "зросійщення" українського народу в часи внутріш­ньополітичної стабільності імперії? А пояснення просте: у середині 1960-х pp. демографи попередили, що в найближчі 25—30 років ро­сіяни стануть національною меншиною у власній країні. На збіль­шення народжуваності серед них годі було сподіватися, і тому Кремль взявся за русифікацію найближчих "родичів" росіян — украї­нців та білорусів.

Демографічна ситуація в сучасній Росії — вже не тривожна, а про­сто жахлива. Кількість населення зменшується, переважно за рахунок низької народжуваності серед росіян. За найбільш песимістичними прогнозами, чисельність населення РФ впродовж найближчих 50 років скоротиться вдвоє, тобто до 70 млн осіб 8.

Демографічна криза такого масштабу може призвести до фактич­ної втрати Росією Сибіру й Далекого Сходу. Цим регіонам загрожує не примітивне завоювання, а заселення мігрантами. Щільність засе­лення російських територій за Уралом на порядок менша, ніж в євро­пейській частині РФ, — 2,4 особи на 1 км2. При цьому майже все на­селення зосередилося у великих містах, а величезні території між ни­ми зовсім безлюдні. А в прилеглих до Амуру регіонах КНР щільність населення становить 130 осіб на 1 км2. Такий перепад цих показників наводить на невеселі роздуми 9.

Політична еліта РФ передбачає виникнення в майбутньому не­безпек, пов'язаних з погіршенням демографічної ситуації. У статті "Що загрожує Росії?", опублікованій в 2002 p., всім відомий Євген Примаков сказав відкритим текстом: "Через народжуваність, яка стрімко знижується, і падіння тривалості життя людей, — що значною мірою викликане поганим харчуванням, повсюдно поширеним палін­ням і зловживанням алкоголем, — населення Росії зменшується майже на мільйон осіб на рік... Криза посилюється через нерівномірний роз­поділ населення по території Росії, з щільністю практично близькою до нуля на Далекому Сході та в Сибіру. Вакуум ніколи не зберігаєть­ся надовго" 10.

З усього вищесказаного можна зробити такий висновок: щоб за­безпечити своє майбутнє, російській державі треба поглинути свого ближнього сусіда, тобто нашу країну. Мова йде про те, що російська сторона має намір продовжити у нових формах процес "інтегруван­ня" України до Росії, який був загальмований на півтора десятиліття внаслідок розвалу Радянського Союзу. Хоч українці, на відміну від чеченців або татар, перебувають поза кордонами РФ, їх поглинення вважається більш перспективною справою.

Виховане у росіян впродовж багатьох століть відповідної пропа­ганди бажання "увібрати в себе" українців навряд чи можна характе­ризувати як вияв агресії. Щоправда, залишається відкритим питання, чи на краще, чи на гірше це для нас. На це питання різні громадяни України дають різні відповіді, залежно від багатьох чинників, не останню роль серед яких відіграє ступінь їхньої русифікованості.

Відомо, що з давніх-давен бажання панівних кіл імперії розчини­ти українців у середовищі росіян знаходило відгук серед певної час­тини української еліти. Вихідці з козацької старшини ставали дворя­нами, освічені українці з різночинців здобували теплі місця в імпер­ському бюрократичному апараті. Тим, хто не бажав бути малоросом, а продовжував називати себе і представників своєї нації українцями (за етнотопонімом "Україна", що існував з часів середньовіччя) дово­дилося нелегко, адже російська імперія відбирала в українців разом з їх історією навіть їхнє власне ім'я — самоназву народу.

Якщо в централізованій імперії є дві більш-менш рівноцінні за чисельністю нації, одна з них завжди зазнає національних утисків, бо її існування сприймається елітою панівної нації як джерело потенціа­льного сепаратизму. В Австрійській імперії (до складу якої свого ча­су входила частина українських земель) після тривалої боротьби між австрійцями та угорцями було знайдено консенсус — двоєдину мона­рхію Австро-Угорщину. Російська імперія пішла шляхом денаціона­лізації українців. Саме цей шлях здавався володарям імперії реалісти­чним, бо росіяни та українці мали багато спільного між собою.

Та український народ демонстрував дивовижний опір денаціона­лізації, постійно породжуючи в своєму середовищі борців за національне визволення. На різних історичних етапах імперія змушена була боротися з мазепівцями, петлюрівцями, бандерівцями. Найбільш страхітливих переслідувань український народ зазнав у сталінські ча­си, коли під корінь знищувалися ті прошарки населення, які могли в майбутньому становити небезпеку для тоталітарної держави.

Українці завжди відділяли імперську державу, в якій перебували, та її правителів, від яких зазнавали утисків, від державоутворюючого народу. Русофобські настрої серед них і тепер непопулярні. За дани­ми соціологічних опитувань, опублікованими 28 січня 2003 p., 53 % респондентів заявили, що мають цілком позитивну думку щодо Росії, а 36 % — скоріше позитивну, ніж негативну п. Соціологічне опиту­вання, проведене в листопаді 2003 p., тобто вже після Тузли, теж за­свідчило про надзвичайно високий рівень симпатії українців до ро­сіян: 84 % опитаних заявили, що вважають російський народ побра­тимом українського і не ставляться до росіян як до іноземців 12.

Проте все менше людей в Україні прагне приєднуватися до Росії. За період після 1991 р. громадяни України відчули переваги само­стійної держави. Ті, хто пішов у школу на початку 1990-х років, тепер входять у життя, знаючи нефальсифіковану історію свого народу, і повною мірою розуміють, що дуже небезпечно жити в країні, де по­літичні рішення приймаються без врахування місцевих інтересів. Чим більше часу відділятиме нас від вікопомного 1991 p., тим більше таких людей матиме Україна.

Після підписання угоди про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП) серед українських політиків знову завирували при­страсті: куди йти, якій інтеграції надати перевагу? Бо хоча представ­ники всіх гілок української влади і задекларували відданість ідеї єв­ропейської інтеграції, однак вони вже збагнули, що до Євросоюзу Україну не поспішають приймати, оскільки параметри її економіки не відповідають європейським стандартам. У той же час могло вияви­тися, що при вступі до ЄЕП наша держава зможе дістати істотні еко­номічні вигоди. Як тут бути?

Головне прагнення українських політиків щодо ЄЕП — це утво­рення зони вільної торгівлі в його межах. Російські політики, однак, налаштовані на більш глибоку інтеграцію: вільний перелив капіталів і робочої сили, митний союз, єдина валюта. Чия візьме?

Цілком можливо, що ЄЕП чекає інша доля, ніж СНД. Але слід па­м'ятати, що російські підприємці діють солідарно з російськими по­літиками. Наміри останніх були задекларовані Альфредом Кохом 24 жовтня минулого року, коли в програмі "Свобода слова" (НТВ) об­говорювалася тузлівська криза. Виступаючи в прямому ефірі, А.Кох заявив, що інтереси Росії не обмежуються островом Коса Тузла, що їй повинні належати і Крим, і Херсон, і Миколаїв, і Одеса.

Ці вимоги не нові, вони висувалися з 1991 р. Наприклад, долуж-ковський мер Москви, один із "прорабів" горбачовської "перебудо­ви", Гавриїл Попов просто і прямо вимагав приєднати до Росії Оде­су і Крим. У Коха стратегічна мета залишається тією ж, хоча підхід до справи якісно інший: "Будет ли там развеваться украинский флаг или российский триколор, меня, откровенно говоря, не очень инте­ресует. Важно, чтобы по факту это были российские земли, которые учитывали наши интересы, и чтобы там присутствовал российский капитал, российские люди, российские интересы. Для этого, мне ка­жется, дипломатические каналы уже исчерпаны. Мне кажется, по­езд ушел, и получить де-юре эти территории невозможно. Остается один-единственный путь — это экономическая экспансия, это фак­тически скупка этих земель, скупка этой недвижимости, скупка этих заводов, скупка инфраструктуры и так далее, и так далее".

Кох говорив відкритим текстом, обґрунтовуючи свою програму скуповування України: "Процесс экспансии российского капитала в Украину, в конечном итоге, оторвет ее от ориентации на Америку, на НАТО и развернет ее в сторону России. И если мы этому процессу бу­дем помогать, то этот процесс в ближайшие несколько лет, может быть, десять лет, завершится. И мы получим дружественную, эконо­мически полностью связанную с Россией Украину" 13.

Програма економічної інтеграції України та Росії доповнюється нещодавно озвученою Анатолієм Чубайсом ідеєю "ліберальної імпе­рії". Це — своєрідний політичний дах над ЄЕП.

Термін "ліберальна імперія" одразу закрутився у засобах масової інформації, і кожний політик чи політолог дає йому власне визначен­ня. На мою думку означення "ліберальна імперія" треба розглядати в сукупності з іншими означеннями російської імперії, царська імперія і радянська імперія, — тобто як результат їх послідовного логічного розвитку.

Спочатку російська імперія була царською, з часом стала самоде­ржавною. Імперську матрицю великі князі московські отримали ра­зом з ярликом на княжіння від своїх монголо-татарських володарів мало не з часів Івана Калити. Російську державу доби Івана III, а особ­ливо Івана IV Грозного, уже цілком можна вважати імперією, хоча на Заході її називали Московією навіть на початку царювання Петра Ве­ликого.

Після падіння самодержавства багатонаціональну імперію відро­дили більшовики, надавши їй своєрідної форми. Створена В.Леніним політична система була двоелементною. Вона складалася з влади ра­дянських органів, які формувалися на загальних виборах, і компар­тійної диктатури — незалежної від волі виборців. Така політична сис­тема могла існувати, поки тривала компартійна диктатура. Коли партія розпалася, разом з нею розпалися і соціалістична співдружність країн-сателітів у Центрально-Східній Європі, і Радянський Союз.

Сучасна Російська Федерація має три чинники, які визначають її імперський статус: традицію, найбільшу в світі територію з невичер­пними природними ресурсами та ядерну зброю. Традиція, що йде від монголо-татарських часів, найбільше заважає РФ інтегруватися в Єв­ропу. В усякому разі, правлячі кола Росії таких намірів не висловлю­ють.

Російський політичний лад істотно відрізняється від європейсь­кого. Різниця визначається не конституцією, а характером суспільст­ва, зокрема високим ступенем залежності основної маси населення від держави і відсутністю розвинутих громадських інституцій. По суті, лібералізм сучасного російського політичного ладу виявляєть­ся тільки у відсутності самодержавної влади спадкового монарха або компартійної диктатури, оскільки демократія хоча і має конституцій­не забезпечення, але є керованою.

Пострадянська Україна в соціальному плані мало відрізняється від Росії. Відмінність тут, мабуть, полягає тільки в тому, що ми не ма­ємо паливних ресурсів, які можна було б продавати за валюту й таким чином залагоджувати гострі соціальні проблеми. Але це означає, що для того, аби бути суверенною і забезпечувати своїм людям високі життєві стандарти, Україна повинна розвивати інститути громадян­ського суспільства, тобто вона має інтегруватися з Євросоюзом, а не з Росією.

"Ліберальна" імперія відрізнятиметься від радянської тим, що в ній не буде широких конституційних прав для союзних республік, аж до права виходу кожної з них з імперії. Ці права в радянські часи були номінальними, але ж настав такий момент, коли виявилося можли­вим прийняти декларацію про державний суверенітет, а вслід за цим і вийти з Союзу. У випадку з "ліберальною імперією" такого бути не може, оскільки в ній не буде союзних республік. Існуватимуть тери­торії з виборними органами влади і з широким самоуправлінням. Власне, їхнє існування вже започаткувалося, бо ліберальна імперія — це й є Росія, тільки збільшена до розмірів Радянського Союзу.

Чи варто нам занапащувати свою незалежність, яка в 1991 р. хоча й була здобута безкровно, але за яку пролито кров багатьох мільйонів людей кількох попередніх поколінь? І, нарешті, найважливіше пи­тання. Чи збереже український народ у ліберальній імперії свою на­ціональну ідентичність, чи не зникне він з лиця Землі? Якщо це ста­неться, 400-та річниця Переяславської ради пройде непоміченою...