2. 7. Радянський рух опору па окупованій території України

Як і в регулярній армії, українці та росіяни пліч-о-пліч билися проти ворога в лавах партизанських та підпільних радянських форму­вань. Намагаючись надати спротиву окупантам організованого хара­ктеру, РНК СРСР та ЦК ВКП(б) оприлюднили директиву від 29 черв­ня 1941 p., згідно з якою партійні комітети прифронтової зони мали розпочати створення диверсійних груп і партизанських загонів. Окремою постановою від 18 липня ЦК ВКП(б) скеровував місцеві партійні органи на формування підпільних груп та поєднання їх дія­льності з партизанським рухом.

Однак широкомасштабна підготовча робота здійснювалася від­крито, до партійного підпілля і партизанських загонів потрапило ба­гато випадкових та непідготовлених людей, а підібраний керівний склад здебільшого погано розумів, що має робити і з яким супротив­ником йому доведеться мати справу. Розгалужена мережа німецьких та румунських спецслужб протягом короткого часу зуміла виявити й знищити більшість тих, хто залишився у ворожому тилу і мав вести боротьбу проти окупантів.

Відсутність єдиного керівного центру (цією справою займалися партійні організації, військові ради та політуправління фронтів, ар­мійські розвідоргани, структури НКВС), втрата баз, у яких були за­кладені зброя, одяг, продукти харчування, документи тощо, до межі ускладнили партизанам та підпільникам виконання поставлених пе­ред ними завдань.

На території УРСР координуючі функції з ЗО червня 1941 р. були покладені на оперативну групу ЦК КП(б)У, а з квітня 1942 р. — на 4-е Управління НКВС УРСР. У перші місяці німецько-радянської війни реальний опір агресору в його тилових районах виявляли групи ото-ченців та загони, створені органами НКВС. У них воювали представ­ники різних національностей, переважно українці та росіяни.

Слід зазначити, що на території Західної України радянські пар­тизани вже на початку війни відчули переважно негативне ставлення місцевого населення. Викликане це було кількома причинами, голов­ною серед яких стало несприйняття сталінської політики у краї в пе­ріод першої радянізації краю. Водночас у західноукраїнському регіо­ні з початком війни посилилися сподівання на відродження націо­нальної державності, які підкріплювалися проголошенням акта ЗО червня, а також творенням українських органів самоврядування та поліції на місцях. Національно-самостійницький рух у цей час мав виразну антикомуністичну й антиросійську спрямованість. Прагнучи захопити владу на місцях і продемонструвати здатність управляти державою, представники самостійницьких сил видавали окупантам не лише комуністичний, радянський і комсомольський актив, але й усіх, хто виявив лояльність до сталінського режиму протягом 1939—1941 pp.

Збройні формування Т. Бульби-Боровця, бандерівської та мель-никівської ОУН переслідували відступаючі радянські ар'єргарди, а також партизанські загони, які розгортали боротьбу проти гітлерів­ців. Згідно з офіційною радянською статистикою, до жовтня першого року війни на території України сформовано 738 загонів (26,257 бій­ців) та 191 диверсійну групу (1374 бійці)417.

Однак більшість з них або відступила на схід разом з радянськи­ми військами, або саморозпустилася. Ті, що залишилися на зайнятій ворогом території, діяли у вкрай несприятливих умовах і зазнавали значних втрат.

Великих втрат на початковому етапі війни зазнало також партій­не підпілля, особливо у містах. Гітлерівські спецслужби заздалегідь подбали про те, щоб мати списки партійно-радянського активу, і шляхом арештів та реєстрації знешкоджували потенційний "підрив­ний елемент". Нерідко до цих акцій були причетними політичні про­тивники радянських партизанів та підпільників — представники на­ціоналістичних осередків, заснованих похідними групами обох ОУН, а також місцеві антирадянськи налаштовані громадяни. Всього до літа 1942 р. активну антифашистську боротьбу продовжували тільки 10 % сформованих на початку війни підпільних осередків (близько 2 тис. осіб). Страти радянських підпільників, серед яких більшість становили українці та росіяни, відбулися практично у всіх містах рес­публіки. Загальна кількість жертв серед радянських патріотів сягнула 40 тис. осіб.

Найбільш пристосованими до ведення бойових дій проти оку­пантів виявилися партизанські формування, які творилися у лісистих місцевостях північних областей республіки. Оскільки населення да­ного регіону було змішаним, то й до складу партизанських форму­вань входили представники багатьох національностей: українці, ро­сіяни, білоруси, євреї та інші. До того ж партизанські загони, створені в Україні, часто рейдували з метою уникнення каральних акцій гітле­рівців та виконання поставлених завдань по території суміжних обла­стей Російської Федерації та Білорусії, де також поповнювалися за рахунок місцевого населення.

Для забезпечення ефективного керівництва антинацистським рухом Опору Державний комітет оборони 30 травня 1942 р. утворив при Ставці Верховного Головнокомандування Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при військраді Південно-Західного напряму — Український штаб партизанського руху. Четверо україн­ців від грудня 1942 р. до березня 1943 р. обіймали посади в ЦШПР: П. Пономаренко — начальника штабу, В. Сергієнко — його заступника, М. Бумажова — секретаря штабу, М. Долюня — співробітника штабу для доручень. 20 % слухачів навчальних закладів ЦШПР ста­новили українці за походженням. По закінченні курсу підготовки во­ни закидалися в тил ворога, в тому числі на окуповану територію Ро­сійської Федерації, як організатори руху Опору. Або ж виконували функції представників ЦШПР при штабах фронтів та армій.

Національний склад партизанських формувань визначався в цілому тією місцевістю, де вони створювалися й діяли. Разом з тим іс­нували й інші фактори, які впливали на цей показник. На початково­му етапі війни партизанські загони поповнювалися значною кількіс­тю відступаючих радянських воїнів, оточенців, червоноармійців, яким вдалося вирватися з ворожого полону. Серед них налічувалося багато росіян і українців. Так, до складу Чернігівського обласного партизанського загону восени та взимку 1941 р. влилося кілька груп військовослужбовців, що вийшли з оточення, і серед них — майбутній Герой Радянського Союзу В. Клоков, уродженець Челябінської облас­ті, москвич В. Павлов, махачкалинець В. Бондаренко. Частка колиш­ніх військовослужбовців у партизанських загонах Білорусії станови­ла 32 тис, Орловської області РРФСР — 10 тис, Криму — 35 % від загальної кількості народних месників418. Крім того, на інтернаціо­нальний склад партизанських формувань вплинула та обставина, що кістяк руху Опору в перший період війни становили члени розвіду­вальних, диверсійних та організаторських груп, підготовлених по лінії НКВС. Так, від 1 серпня до 1 листопада 1941 р. центральний апа­рат НКВС УРСР та обласні управління сформували, підготували й за­кинули в тил противника 1724 групи загальною чисельністю 28 тис. 188 осіб (у середньому по 17—18 осіб у кожній), тобто понад 80 % усіх партизанських загонів, які діяли на території республіки419.

На початку війни багато загонів створювалися спільними зусил­лями мешканців прикордонних областей УРСР, БРСР, РРФСР, зокре­ма Чернігівської, Гомельської та Орловської областей. Для прикладу, у формуванні Климівського загону ім. Щорса взяло участь населення Городнянського, Щорсівського районів Чернігівської та Климівсько­го району Орловської областей. Чернігівський загін встановив тісні зв'язки з партизанами Климівського, Злинківського та Новозибківсь-кого районів Орловської області, допомагав останнім зброєю та вибу­хівкою, а також навчав мінно-підривної справи, після чого вони спільно брали участь в операціях проти окупантів420.

У листопаді 1941 р. на Орловщину прибули два харківські заго­ни під командуванням М. Воронова та К. Погорєлова, а також ком­сомольський загін з Донбасу, у складі якого перебувало 140 україн­ців та 114 росіян421. Місцеві радянські патріоти допомогли харків'я­нам і донеччанам озброєнням, харчами, одягом422.

Сумський партизанський загін (командир — С. Ковпак, комісар — С. Руднєв) також формувався на інтернаціональній основі. Восе­ни та взимку 1941 р. його склад поповнився військовослужбовцями, в основному українцями та росіянами — О. Цимбалом, І. Архиповим, П. Віхарєвим, І. Демченком, В. Войцеховичем та ін. Командуван­ня Сумського з'єднання надавало допомогу в формуванні партизан­ських загонів у су- міжних районах Орловської та Курської областей.

Одним з найбільш помітних наслідків спільної бойової діяльнос­ті сумських, орловських та курських партизанів стало створення взи­мку 1941—1942 pp. партизанського краю в Хінельських лісах, який охоплював понад 100 населених пунктів. Вони завдавали гітлерів­цям відчутних втрат у живій силі, порушували роботу залізничних комунікацій, здійснювали агітаційні акції423.

Під натиском ворога партизани передислокувалися у південну частину Брянських лісів, де також виник партизанський край площею 12 тис. квадратних кілометрів з населенням понад 200 тис. осіб424. Крім напруженої бойової діяльності, партизани проводили серед на­селення інтенсивну антифашистську ідеологічну роботу. Надрукова­ні у з'єднанні О. Сабурова листівки розповсюджувалися серед меш­канців Сумської, Чернігівської, Орловської, Курської та Воронезької областей425. Саме партизанський край став базою для підготовки рей­дів з'єднань С Ковпака та О. Сабурова на Правобережну Україну. Ко­місар сабуровського з'єднання 3. Богатир писав: "Підготовка до рей­ду на правий берег Дніпра відбувалася за найактивнішої допомоги й живої участі брянських партизанів. У складі партизанських загонів України діяли та пішли в рейди сотні кращих синів російського на­роду"426.

Одним з активних виявів співпраці та бойової співдружності українських і російських антифашистів стало створення Чернігівсь­кого партизанського з'єднання, яке формувалося спільними зусилля­ми Чернігівського та Орловського підпільних обкомів партії. Коман­диром з'єднання став О. Федоров, його заступниками — М. Попуд-ренко та П. Марков, комісаром призначено В. Дружиніна, а началь­ником штабу — Д. Рванова. Поряд з мешканцями Чернігівщини та Орловщини у з'єднанні воювали П. Ушаков та С. Лиманський з Ал­таю, мінери П. Пермяков, Д. Єрмолаєв, В. Галкін, І. Борисенко, С. Бес­сонов, медсестра А. Болтунова з Новосибірська. Учасники руху Опо­ру знаходили підтримку у місцевого населення, яке спізнало всі стра­хіття "нового порядку". З теплотою згадував ставлення до партизанів селян Орловщини О. Федоров: "Коли ми прийшли у Клітнянський ра­йон стомлені, потріпані фашистами, то зустріли тут неоціненну брат­ську допомогу. Колгоспники й робітники давали нам хліб, м'ясо, одяг. Ми відчували сердечну турботу, ми переконалися в тому, що люди безмірно ненавиділи фашистів, і важко сказати, хто тут не був партизаном"427.

Злам у війні, що настав на початку 1943 p., стимулював розвиток партизанського руху, урізноманітнення тактики партизанської боро­тьби, яка все більше узгоджувалася зі стратегічною лінією Ставки ВГК. З середини червня 1942 р. до середини березня 1943 р. ЦШПР підготував і направив у тил противника 2679 інструкторів підривної справи та мінерів. У спецшколах Саратова, Москви та інших міст протягом 1943 р. підготовлено 1200 організаторів партизанського ру­ху на території України, 425 з яких вже в першому півріччі перетнули лінію фронту428.

З весни 1943 р. Центральний та Український штаби партизансь­кого руху разом зі штабами та військрадами фронтів та армій розпо­чали розробку планів оперативного використання великих партизан­ських угруповань з метою забезпечення успішних наступальних дій Червоної армії. Одними з перших у цьому плані були задіяні сумські, орловські та курські з'єднання під час боїв за визволення цих облас­тей. Народні месники завдавали ударів по транспортних артеріях, якими користувалися групи армій "Центр" та "Південь", здійснювали розвідувально-диверсійні акції, відбивали у ворога награбовану сіль­ськогосподарську продукцію та худобу.

Готуючись до бойових дій у районі Курська, гітлерівці здійснили широкомасштабну каральну акцію проти 11 бригад орловських і 8 формувань сумських партизанів, які дислокувалися в південному ма­сиві Брянських лісів. У сутичках з ворогом загинуло понад 4300 бійців та командирів, хоча втрати противника були значно біль­шими. Та, незважаючи на каральні заходи, партизани УРСР, БРСР та РРФСР провели понад 33 тис. операцій429.

З метою підтримки стратегічного наступу радянських військ ЦШПР у серпні—вересні провів найбільшу за час війни операцію "Рейкова війна", спрямовану на порушення діяльності залізничних комунікацій ворога. Лише на лінії Брест — Калинковичі — Гомель — Брянськ партизани трьох республік підірвали понад 27 тис. рейок, а на рокаді Орша — Хутір-Михайлівський —13 тис. рейок430.

Істотну допомогу учасники руху Опору надавали регулярним військам у процесі підготовки і форсування водних перешкод. З на­ближенням передових радянських з'єднань до межиріччя Десни, Со-жа, Дніпра й Прип'яті тут зосередилося близько 20 тис. партизанів, які знищували ворожі гарнізони, пускали під укіс ешелони, топили річкові судна, готували переправи і плавзасоби.

Як і в діючій армії, у партизанських загонах воювали представни­ки багатьох національностей. Так, у з'єднанні М. Попудренка частка українців становила 41 %, росіян — 43 %, білорусів — 10 %431. Інтернаціональними за своїм складом були з'єднання Ю. Збанацького, М. Таранущенка та ін. У Житомирському з'єднанні на 1 лютого 1943 р. з 2284 бійців та командирів налічувалося 904 українці, 75 ро­сіян, 504 білоруси, а на 26 лютого 1944 р. — 974 українці, 497 росіян, 694 білоруси. У кавалерійському з'єднанні М. Наумова станом на 28 листопада 1943 р. з 1186 осіб українці становили 520, росіяни — 280, а в кінці січня 1944 р. з 1440 бійців 731 були українцями, 329 — біло­русами432. Загалом в антифашистському русі Опору на території України брали участь представники 62 національностей, але саме українці складали ядро партизанських формувань — 59 % (росіяни — 22,2 %). Лише у з'єднаннях С. Ковпака й В. Ушакова росіяни за чисе­льністю переважали українців. Так, у період Варшавсько-Львівсько-го рейду ковпаківської дивізії з 1688 бійців та командирів нарахову­валося 595 росіян і 473 українці433.3 виходом на Правобережну Укра­їну рейдуючі з'єднання поповнювалися здебільшого місцевим насе­ленням.

Однак розраховувати тут на масову підтримку місцевих мешкан­ців радянські партизани не могли. Лісова зона Полісся і Волині була насичена збройними самостійницькими формуваннями, серед яких організованістю і реальним військовим потенціалом відрізнялася Українська повстанська армія. Ще задовго до того, як лінія фронту почала неухильно просуватися на захід, радянські партизани контак­тували з національними українськими боївками і загонами. Досить часто справа закінчувалася розмежуванням і домовленістю про нейт­ралітет, але з часом все частіше траплялися сутички, а то й справжні бої між представниками двох політичних сил.

Аби уникнути втрат, радянське керівництво стримувало коман­дування партизанських з'єднань від сутичок з упівцями. Натомість ставилося завдання брати на облік "всі націоналістичні формування", засилати до них агентуру, вести розвідувальну і розкладову роботу. Директиву такого змісту ЦШПР адресував 3 листопада 1943 р. шта­бам партизанського руху на місцях434.

Серед низки подій, що ілюструють рівень конфронтації, — ніч­ний бій групи Медведева, що намагалася перейти р. Случ у районі, контрольованому УПА (березень 1943 p.); сутички рейдуючого з'єд­нання О. Федорова (вересень—жовтень 1943 p.); зіткнення між ра­дянськими партизанами й повстанцями в Колківському, Степансь-кому, Деражнянському й Цуманському районах з великими обо­пільними втратами (жовтень 1943 р.) та ін.435

Як політичні представники радянської влади радянські партиза­ни й підпільники становили реальну загрозу позиціям націоналістич­ного підпілля у західноукраїнському регіоні. Агітаційні акції "черво­ної партизанки" конкурували з аналогічними заходами бульбівців обох проводів ОУН та командування УПА. До речі, нерідко пропагандистська робота радянських загонів велася російською мовою (особливо, коли йшлося про друковані матеріали: листівки, газети то­що). Та все ж не це визначало нижчу порівняно з націоналістичною ефективність ідеологічних зусиль радянських агітаторів. Західноук­раїнський регіон, навіть шокований реаліями нацистської окупації, не зміг так швидко забути кривди, заподіяні сталінським режимом. Навіть перші невдачі націоналістичного руху на початку окупаційно­го періоду істотно не зменшили тут кількість прихильників ідей укра­їнської суверенної державності.

Разом з тим категорії населення, які найбільш потерпали від "но­вого порядку", встановленого нацистами, поступово схилялися до думки про те, що лише радянські війська спроможні розбити німець­ких зайд та їх союзників і тим самим припинити кровопролитну війну й відновити мирне життя у краї. Дана обставина успішно використо­вувалася компартійним ідеологічним апаратом, аванпостом якого на окупованих землях були радянські партизани й підпільники.

З цим питанням логічно пов'язане інше. У жовтні 1942 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову про створення нелегального ЦК КП(б) України, який мав координувати і допомагати районним, міським та обласним підпільним комітетам в організації спротиву окупантам. Поява мережі підпільних комуністичних осередків (нехай і недостат­ньо дійових та впливових) символізувала й демонструвала легітим-ність і перманентність радянської влади на "тимчасово окупованій території", хоча й у партійній формі. Ця ідея "працювала" і назовні (спрямовуючись проти реальних і потенційних супротивників кому­ністичного режиму), і всередину, тобто на мить не піддавала сум­нівам скороминучість окупації України, що залишалась "плоть від плоті" невід'ємним членом "єдиної родини радянських народів".

І вже якось за інерцією повоєнна партійна історіографія акценту­вала увагу на кількісних параметрах "всенародної боротьби в тилу ворога" (перебільшена кількість партизанських формувань, їх членів та здобутків), що врешті-решт обслуговувало сформульовану вище ідеологему.

Чимало українців билися з ворогом у партизанських загонах, сформованих на території Російської Федерації. В областях, що ме­жували з УРСР, це були, в основному, місцеві етнічні українці, а в ін­ших регіонах — переважно оточенці, колишні військовослужбовці. Серед 35 тис. народних месників, які діяли в Ленінградській області, останні становили 2,9 % (666 бійців). Двоє уродженців України — ко­мандир 5-ї партизанської бригади К. Карицький та В. Плохий — за ратну звитягу в лавах ленінградських партизанів удостоєні звання Ге­роя Радянського Союзу. З 24 204 учасників руху Опору в Калінінсь-кій області 556 були вихідцями з України. На Смоленщині воювало 635 (3,6 %) українських антифашистів. Багато наших земляків з пар­тизанських бригад І. Садчикова та С. Гришина за виявлену хороб­рість нагороджено орденами й медалями. 517 громадян республіки билися в лавах ставропольських і Краснодарських партизанів. Пліч-о-пліч з 1238 росіянами у кримських загонах важку боротьбу в горах вели 670 українців.

Та найбільше українців (3999) налічувалося серед народних мес­ників Орловської області. Громадяни УРСР входили до складу керів­них структур: Брянського штабу партизанського руху — полковник Д. Польський, капітан В. Литвиненко, інтендант 3-го рангу М. Зава-лій, військовий технік 2-го рангу О. Баришевський, старший лейте­нант Ф. Томаш, молодший лейтенант В. Соколюк та сформованого на його базі (липень 1943 р.) Орловського штабу — Л. Медведев, Г. Ло­бань, Ф. Шапран, Р. Зихлинський, М. Дмитрієнко та ін. Г. Ткаченко, М. Дука, І. Гудзенко, В. Бойко, С. Кочур стали партизанськими комб­ригами, М. Мелешко, Ф. Власов, И. Чернявський — начальниками штабів. Серед багатьох нагороджених — М. Дука й П. Стрілець, які стали Героями Радянського Союзу436.

Спільні дії українських і російських партизанів створили для окупаційної адміністрації та військового командування Німеччини цілу низку проблем, які до кінця війни вони так і не змогли вирішити. Не вдаючись до викладу питань про конкретні здобутки радянського руху Опору, наголосимо ще раз на тому, що поряд з суто військовою функцією він відігравав важливу ідейно-політичну роль, не дозволя­ючи агресору ні на мить повністю утвердитися на загарбаних землях, цілковито закріпитися на них і стати повновладним господарем. На­селення захоплених нацистами територій з діяльності (як бойової, так і пропагандистської) радянських патріотів переконувалося, що у Мо­скві вважають ці землі не втраченими, а лише "тимчасово окуповани­ми", що їх повернення в лоно єдиної радянської держави — це лише справа часу. Окуповані території стали місцем зіткнення кількох іде­ологій та політичних сил, і червоні партизани репрезентували радян­ську владу у всіх її виявах (з перевагами і вадами включно).

З точки зору національної політики спільну боротьбу українців та росіян у ворожому тилу Кремль вважав ще одним підтвердженням тези про "інтернаціональну єдність", непорушну дружбу братніх на­родів — російського, українського та білоруського. І це переконання значило для нього інколи більше, ніж розбиті гарнізони противника чи пущені під укіс ешелони.

Бойове братство, спільні жертви й перемоги над ворогом, який загрожував самому існуванню українського й російського народів, були одним з історичних феноменів попри всю складність і неодноз­начність багатьох подій Другої світової війни. У широкому контексті українсько-російських стосунків не мож­на обійти увагою звитягу трудівників у тилу обох республік у роки війни. Трудовий подвиг радянських селян, робітників, інтелігенції знайшов гідне висвітлення в літературі. Вражаючі уяву масштаби і стислі терміни евакуації промислових підприємств, колгоспів, радго­спів, МТС, наукових, культурно-освітніх установ стали можливими завдяки не лише координуючим діям відповідних державних і пар­тійних органів, але й самовідданим зусиллям мільйонів трудящих.

У цілому з України у східні райони Радянського Союзу було виве­зено понад 5 тис. промислових підприємств, 45 % великої рогатої ху­доби, значну кількість сировини, матеріалів, сільськогосподарської продукції, техніки, евакуйовано близько 3,5 млн громадян республіки, здебільшого робітників та ІТП, службовців установ, партійно-радянсь­ких функціонерів, творчої інтелігенції.

У Поволжя було передислоковано 226 підприємств, на Урал — 667, до Західного Сибіру — 244, Казахстану й Середньої Азії — 308, ще частину — до Східного Сибіру й Закавказзя437. Завдяки цьому, про­мислове виробництво на Уралі зросло у 3,6 раза, у Сибіру — в 2,8 ра­за, Поволжі — в 3,4 раза438. Зростання виробничого потенціалу су­проводжувалося змінами в національній структурі робітників та слу­жбовців. До початку 1942 р. робітничі кадри Башкири зросли на 70 % за рахунок 50 тис. евакуйованих громадян України, Уралу — на 65 %, Західного Сибіру — 71 %, Поволжя — 65 %439.

Українські інженери й техніки увійшли до складу керівних орга­нів заводів, цехів, шахт, МТС, колгоспів і радгоспів, культосвітніх установ. Головний інженер "Машчермету" (м. Сло- в'янськ) І. Не­помнящий став заступником директора Кузнецького металургійного комбінату по боєприпасах, директор коксохімічного заводу в Маріу­полі — заступником директора Кузнецького металургійного заводу, директор "Дніпроспецсталі" — керівником одного з заводів у Кузба­сі, відомий новатор О. Стаханов — директором шахти № 31 у Кара­ганді. Лише у м. Сталінську (Кемеровської обл.) на керівних посадах перебувало 28 працівників, що прибули з УРСР440.

Нові завдання, пов'язані з перебудовою промисловості на воєн­ний лад, вимагали нестандартних рішень, поширення передового до­свіду, продуктивних форм організації праці. В Кузбасі, де працювало 11 Героїв Соціалістичної Праці, українські гірники змагалися зі свої­ми місцевими колегами. Один з ініціаторів соцзмагання український гірник О. Семиволос писав про творчу співпрацю шахтарів Криво­ріжжя й Уралу: "Ми, криворіжці, вчилися працювати в уральців, уральщ — у нас    .

Кваліфіковані фахівці вищої і середньої ланки, кадрові робітники щедро ділилися своїми знаннями з місцевими виробничниками, до­помагали в підготовці нових кадрів. 770 кваліфікованих робітників протягом першого року після евакуації підготував колектив Одесько­го заводу ім. Жовтневої революції, 380 — хіміко-фармацевтичний за­вод "Здоров'я трудящих"442.

Прибулі з України працівники сільського господарства дали но­вий імпульс цьому життєво важливому сектору економіки. Відомі на всю країну майстри високих урожаїв П. Ангеліна, Ф. Дубковецький, Н. Заглада, С. Литвиненко, М. Савченко, Л. Хоменко мали багато уч­нів та послідовників серед російських трудівників. Високопродукти­вним господарюванням відзначилися механізатори Чорноострівської МТС Кам'янець-Подільської області, Охтирської МТС Сумської об­ласті, Хортицької МТС Запорізької області, "Червоний Жовтень" з Харківської області, "Авангард" з Дніпропетровської області, які бу­ли вивезені й розташовані у Саратовській області443.

На території Російської Федерації перебували наукові й культур­но-освітні установи. Близько 75 % тематики Академії наук УРСР роз­роблялося на матеріалах і об'єктах Башкирії. Плідно діяли наукові й навчальні інституції України, вивезені в інші республіки, Інститут економіки, Об'єднаний український університет, Одеський держу­ніверситет та ін.

Влітку 1943 р. АН УРСР з Уфи переїхала до Москви. Пріоритет­ною залишалася оборонна тематика, яка виконувалася інститутами АН УРСР у співпраці з 300 НДІ, підприємствами й установами Радян­ського Союзу.

Особливих успіхів досяг Інститут електрозварювання АН УРСР на чолі з Є. Патоном. Метод швидкісного автоматичного зварювання було запроваджено на заводах, що виробляли танки й авіабомби.

Раціоналізації всього електрогосподарства Кіровського танково­го заводу сприяли розробки вчених Інституту енергетики АН УРСР під керівництвом професора А. Матвеева. Інститут фізичної хімії ви­найшов спрощений і дешевий метод отримання деінсекційної рідини з місцевої сировини.

Неоціненне практичне значення мали дослідження колективу Ін­ституту клітинної фізіології під керівництвом академіка О.Богомоль­ця з розробки препаратів, які сприяли швидкому загоєнню ран і пере­ломів. У цьому ж напрямі працювали вчені Інституту біохімії на чолі з академіком О. Палладіним, які винайшли метод застосування віта­міну К3 для загоєння ран, виразок, обморожень, пролежнів. Широке практичне застосування набув метод лікування, вироблений науков­цями Українського експериментального інституту хвороб очей (ди­ректор — академік В. Філатов), він дозволив повернути зір багатьом воїнам Червоної армії. Бригада наукових співробітників Українсько­го Інституту клінічної медицини під керівництвом М. Стражеска ус­пішно вирішила одну із складних проблем лікування й реабілітації хворих і поранених радянських воїнів.

Справжнім виявом соціальної солідарності стало побутове обла­штування громадян України, евакуйованих у різні регіони Російської Федерації. Місцеві органи влади, незважаючи на відсутність коштів, житла, матеріальних засобів, намагалися зробити все від них залеж­не, щоб забезпечити прибулих мінімумом необхідного для життя і праці. Згідно з постановою Свердловського МК ВКП(б) та міськради від 17 жовтня 1941 р. "Про порядок розселення робітників, інженер­но-технічних працівників, що прибули у Свердловськ", були виявле­ні надлишки житлової площі, куди поселяли евакуйованих. Постано­ва виконкому Челябінської облради й бюро обкому партії (3 вересня 1941 р.) "Про трудове й господарсько-побутове влаштування еваку­йованого населення" зобов'язувала партійно-радянські органи на місцях прискорити забезпечення евакуйованих роботою, предметами першої необхідності, одягом та взуттям444.

Евакуйований колектив Харківського тракторного заводу спочат­ку працював у м. Сарпеті (Сталінградська обл.), а з 1942 — на Алтаї. Протягом стислих термінів у Барнаулі були підготовлені теплі житла, організоване харчування танкобудівників. У Рубцовську, де пробле­ма житла була особливо гострою, харків'ян прийняло у свої родини місцеве населення445. Значну турботу про київських машинобудів­ників виявляли профспілкові, партійні й радянські органи Сверд-ловська, на околицях якого розміщувалося устаткування заводу "Більшовик". У житлових будинках Красноярська розташували ро­бітників та інженерно-технічний персонал заводу сільськогосподар­ського машинобудування "Комунар" з Запоріжжя. Спільно з російсь­кими фахівцями з Люберець українські машинобудівники налагоди­ли тут виробництво сільськогосподарських механізмів, комбайнів та запасних частин до них.

Навіть не ідеалізуючи умови, в яких перебували евакуйовані гро­мадяни України, слід визнати, що творча співпраця представників ви­робничих колективів двох республік, щедрість і чуйність місцевих мешканців, які ділили дах і шматок хліба з прибулими, були більш ти­повим явищем, ніж черствість і нерозпорядливість чиновників, его­їзм окремих людей.