2. 9. У пошуках українського радянського патріотизму (Част. 1.)

З початком німецько-радянської війни стала набирати обертів національно-патріотична пропаганда і в Україні. її провідниками, як вже це намітилося з кінця 30-х pp., дедалі виразніше виступали не партійні функціонери, популярність яких серед населення вигляда­ла доволі проблематичною, а представники української творчої еліти, вага яких як політичних фігур неухильно зростала. Вже 24 червня газета "Правда" надрукувала (до того ж українською мо­вою!) патріотичні вірші Павла Тичини і Максима Рильського (від­повідно "Ми йдемо на бій" і "Слово гніву"), в яких автори вислов­лювали впевненість у неминучості перемоги під проводом Сталіна над ворогом494. А Олександр Корнійчук у річищі запропонованої В. Молотовим історичної аналогії у своїй статті в "Правде" від 26 чер­вня запевнив читачів у тому, що так само, як свого часу український народ "разом з великим братом — російським народом розгромив по­лчища Наполеона", так і зараз з'єднані у великій сім'ї народи СРСР знищать "мерзенних фашистських варварів"495. З огляду на відсутність в Україні історичної пам'яті та певних патріотичних сентимен­тів відносно війни 1812 р. тут більше намагалися робити наголос на "вітчизняній війні 1918 р.", в якій "волелюбний український народ під керівництвом Леніна і Сталіна розгромив німецьких інтервентів на Україні". "Такий же ганебний кінець чекає фашистських бандитів сьогодні", — заявив О. Корнійчук на зборах представників київської інтелігенції, що відбулися 27 червня 1941 року в приміщенні Оперно­го театру в Києві496.

Невдовзі після радіозвернення 3 липня до радянського народу Сталіна 6 липня 1941 року до українського народу звернулись україн­ський уряд і керівники Комуністичної партії України497. "Товариші робітники, селяни і інтелігенція великого українського народу! Брати і сестри! Сини і доньки Великої України! — починався текст Звер­нення. — Кровожерливий ворог напав на нашу землю..."498 Вповні в дусі класової ідеології населення попереджалось про загрозу наса­дження в Україні влади німецьких поміщиків, баронів і капіталістів, проте доволі дивним, як для радянської пропаганди, виглядав пасаж щодо намірів Гітлера "знищити нашу національну державу"(!)499.

Цікаво, що серед українських героїв, яких ЦК КП(б)У згадав з метою етнічної мобілізації українців, як певна данина західноукраїн­ському фактору з'явився галицький князь Данило. Це могло свідчити про своєрідний розподіл героїв Київської Русі на "росіянина" Олек­сандра Невського і "українця" Данила Галицького. У 1942 p. M. Ба-жан написав поему "Данило Галицький", за яку, а також за вірш "Кля­тва" і цикл "Сталінградський зошит", йому була присуджена Держав­на премія II ступеня за 1945 р.500 Останній подавався тут у доволі чу­дернацькій зв'язці — разом із великим гетьманом Богданом, Леніним та Сталіним. "Німецьких псів-рицарів рубали мечі воїнів Данила Га­лицького, рубали їх і шаблі козаків Богдана Хмельницького", — за­значалося у Зверненні, — а "кайзерівські полчища знищував україн­ський народ під проводом Леніна — Сталіна в 1918 році"501. Керівни­ки партії та уряду закликали "войовничий український народ" відро­дити традиції українських партизанів і закінчували своє звернення запозиченим у Сталіна ефектним закликом: "Жити у вільній Украї­ні чи потрапити у рабство під Гітлерів гніт — так зараз стоїть пи­тання перед українським народом. Вперед! За нашу рідну Україну, за великий Радянський Союз!"502.

Про занепокоєння керівництва СРСР відносно питання лояльно­сті українського суспільства радянській владі свідчили згадки на сто­рінках центрального органу ВКП(б) про німецьких прислужників до­би "вітчизняної війни 1918 р.", "юди-Троцького" і "юдчиків українсь­ких націоналістів" (стаття М. Бажана "Ніколи не буде Україна раби­нею германського фашизму")503 та про "петлюрівську та націоналістичну нечисть" в гітлерівському обозі (стаття О. Корнійчука "Гітлер — лютий ворог українського народу )   .

Проте з огляду на швидку окупацію німцями України українська радянська пропаганда проходила основні етапи свого становлення вже в глибокому радянському тилу.

Війна швидко відокремила Україну від Росії як політично, так і ментально, вивівши її на кілька років з-під впливу радянської ідеоло­гії та пропаганди. Мало хто з українців, які в 1941 р. лишилися на оку­пованій території, вірив у те, що сталінська влада, влада Москви ко­лись вже повернеться. Навіть росіяни на українському Сході не стіль­ки очікували на повернення "Совєтів", скільки стали на шлях "тихої війни" з українцями за більший вплив на місцеву німецьку адмініст­рацію505. Український націоналізм як альтернативна гітлеризму і ста­лінізму ідеологія опанував умами й серцями людей на заході і не без­результатно почав опановувати східний простір України.

Намагаючись зберегти рештки лояльності з боку українців, Мос­ква вдалася до ряду заходів. По-перше, радянське керівництво спро­бувало розгорнути партизанську й підпільну діяльність в Україні, що мала виступати не стільки в ролі військового фактора, скільки засвід­чити про життєздатність радянського режиму. Після швидкого роз­грому німцями залишеного більшовиками в Україні кволого підпілля і окремих партизанських загонів Москва почала засилати сюди окре­мі групи співробітників НКВС для проведення розвідувальної і теро­ристичної діяльності. Одним із завдань цих груп, що намагалися ви­ступати тут у ролі законної влади та караючої руки Сталіна, стало за­лякування місцевих колаборантів. Проте вся ця тактика аж до кінця 1942 р. майже не спрацьовувала як через стійке небажання населення підтримувати радянських партизанів, так і через нездатність самих партизанів організуватися. Скажімо, навіть уславлений партизан С Ковпак майже рік відсиджувався у лісах, не наважуючись за умов ворожого наставления населення розгортати свою діяльність506. Ра­дянська партизанська присутність в Україні була малопомітною аж до початку наступу Червоної армії під Сталінградом і не справляла суттєвого впливу на українців. Згадуючи про події початкового пе­ріоду війни, секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко пізніше був змуше­ний визнати, що "абсолютна більшість цивільного населення в Украї­ні (виділення наше. —Авт.) не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватися до окупацій­ного режиму"507.

Більш ефективним став інший "український проект" Москви, а саме: збереження нею матриці української радянської державності як такого собі віртуального національного уряду УРСР в евакуації. Він мав закликати українців до опору ворогові, розповідати про міць Чер­воної армії, звірства окупантів, тобто перманентно створювати ефект присутності, що з огляду на небажання німецької влади надати Украї­ні якоїсь бодай формальної автономії було доволі ефективним.

У вересні 1941 р. було розроблено відповідний план щодо функ­ціонування в радянському тилу українських державних, політичних, суспільних і культурних організацій, метою якого мало стати, як за­значалося в документі, "відновлення УРСР та возз'єднання українсь­кого народу"508. Передбачалося насамперед зберегти керівне ядро та­ких найважливіших органів влади, як ЦК КП(б)У, Верховна Рада УРСР, Раднарком УРСР, ЦК ЛКСМУ, Держплан, основних народних комісаріатів, управлінь та комітетів. Поряд з наркоматами промисло­вості, земельних справ, освіти, фінансів, згідно з планом, мав бути евакуйований до тилу також і наркомат внутрішніх справ УРСР та збережені основні кадри деяких інших спецорганів, що випливало з потреби організації роботи на окупованій території509. Вивозилися до тилу також Управління у справах мистецтва, Радіокомітет (з базою у місті Челябінськ), радіотелеграфна агенція (РАТАУ), Головліт. Мали також бути збережені такі республіканські організації та установи, як інститути Академії наук, Товариство культурних зв'язків із закордо­ном, творчі спілки письменників, композиторів, художників, архітек­торів тощо. Планувалось також створення низки суспільних товариств з метою організації наукової, інженерно-технічної, агроно­мічної, педагогічної, медичної та іншої інтелігенції510.

Вивозилися до тилових районів СРСР редакції ряду часописів і газет, а також деякі видавництва як республіканські, так і відомчі. Зо­крема, до Саратова були евакуйовані редакції газет ЦК КП(б)У "Ко­муніст", "Советская Украина", "За Радянську Україну". Остання була передусім зорієнтована на пропаганду на окупованій території Украї­ни. З цією самою метою розгорнули діяльність кілька українських ра­діостанцій — "Радянська Україна" в Москві та ім. Тараса Шевченка в Саратові511. Під егідою ЦК КП(б)У знаходилися деякий час і кілька польськомовних радіостанцій, які транслювали на територію окупо­ваної німцями Польщі.

Отож, зберігаючи матрицю української радянської держави, вла­да не лише подбала про евакуацію партійно-радянської верхівки, але й спромоглася вивезти до тилу значну кількість представників твор­чої та наукової еліти республіки. Слід зазначити, що наявність серед евакуйованих на схід видатних українських діячів мистецтва, науки й культури надавало українській "воєнній діаспорі" виразного націо­нального колориту, що в умовах жорсткої пропагандистської війни з німцями мало неабияке політичне значення. Певною позірною де­монстрацією етнічного характеру української влади, вивезеної до ти­лу, стало усунення влітку 1942 р. М. Хрущова від управління українськими справами. Сталін мотивував це тим, що останній не є україн­цем, а отже, українськими справами нехай займається М. Корнієць — тодішній голова РНК УРСР. Однак уже в лютому 1943 року, після за­вершення Сталінградської битви, коли німців було вибито з "проле­тарської столиці" УРСР — Харкова, Сталін знову доручив Хрущову виконувати функції першого секретаря ЦК КП(б)У, призначивши йо­го водночас членом Військової ради Воронезького фронту512. Отже, під час німецької окупації України, коли український уряд у радянсь­кому тилу мав самим фактом свого існуванням демонструвати наяв­ність національного республіканського центру в евакуації, було не­зручно доручати його керівництво росіянину — М. Хрущову. Проте, коли радянська влада розпочала повернення в Україну, надійне око партократа Хрущова знов стало вельми потрібним тут Сталіну.

Українські державні та партійні діячі використовувалися переду­сім не ЦК КП(б)У та РНК УРСР, які мали, як зазначалося вище, зде­більшого віртуальний характер, а апаратом ЦК ВКП(б). їх також по­декуди засилали в Україну для роботи на окупованій території513. Щодо української інтелігенції, то вона була розпорошена по різних тилових регіонах СРСР. Наприклад, значна частина українських мит­ців — літераторів, художників, композиторів, а також українські кіностудії розміщувалися в Середній Азії — Ташкенті, Ашхабаді, Са­марканді та ін. Однак справжнім центром української радянської ін­телектуальної та творчої еліти стала в ті часи столиця Башкирі!' — Уфа. Сюди була евакуйована Академія наук УРСР з її кільканадцять­ма інститутами, в тому числі гуманітарними — Інститутом історії та Інститутом мови й літератури. (На 1 січня 1943 р. у 18 інститутах АН України нараховувалося 527 співробітників514.) В Уфі виходили газе­та "Література і мистецтво", журнал "Українська література" та аль­манах "Україна в огні". Також розміщувалося правління Спілки пи­сьменників України, а отже, перебував український літературний бо­монд. Цікаво відзначити, що ще в першій половині 1939 року у таєм­них зведеннях НКВС багатьох із цих поетів і письменників — зірок української літератури першої величини — інакше як "націоналіста­ми" не називали, проте надалі ситуація стрімко змінилася. Підсадже­ні в період "возз'єднання українських земель" міцною рукою першо­го секретаря М. Хрущова на сходинки українського політичного по­тяга, вони вже під час радянсько-німецької війни почали відігравати помітну роль в українському радянському істеблішменті. Саме їм, та­ким непересічним та неоднозначним особам, як М. Бажан, О. Дов­женко, О. Корнійчук, М. Рильський, П. Панч, П. Тичина, Ю. Яновсь-кий та ін., а не сірим партійним функціонерам на кшталт Гречухи, Ко-рнійця і К° належала поважна роль у творенні українського радянсь­кого патріотизму та формуванні етнічної ідентичності. Така ситуація природно випливала з попереднього політичного досвіду більшови­цької партії. Пам'ятаючи про сумну долю своїх націонал-комуністич-них попередників, українські партократи дуже обережно ставилися "до експериментів в національному питанні", поступаючись тут па­льмою першості творчій еліті.

Водночас після невдалого початку війни сильно упав авторитет партійної влади. Тож не випадково, що остання вирішила покращити свій рейтинг за рахунок залучення до вищих щаблин державного управління видатних українців.

Найвизначнішою подією в цьому плані стало призначення на­прикінці 1942 р. М. Бажана та П. Тичини на високі посади в українсь­кому уряді, відповідно заступника голови РНК УРСР з питань куль­тури та наркома освіти УРСР. Пікантності цьому неординарному за­ходу додавало й те, що П. Тичина не був членом партії, що не лиши­лося поза увагою евакуйованих. Подейкували, що це є певний по­літичний крок, "гра в демократію перед Заходом — хочуть показати, що в СРСР може бути безпартійний міністр"515. Проте українська ін­телігенція із радістю зустріла цю звістку. "Ось це буде справжній український уряд", — казали її представники. — Такі фігури створять авторитет українському уряду"516. Дехто навіть вбачав у цьому певні зміни, що відбулися у політиці радянської влади відносно перманент­но ганеної національної інтелігенції. "Ось, нарешті, українцям, які досі були в загоні, — казав письменник Л. Смілянський, — дали до­рогу"517. Те, що зміни в політиці уряду були викликані важкими умо­вами війни, також було зрозумілим. "Це німці навчили нас, як воюва­ти і як створювати справжній український уряд", — відверто зазначив композитор М. Вериківський518. Сповнені ейфорії від перспектив, що, здавалося, відкриваються, українські інтелігенти висловлювали навіть сподівання у тому, що новий нарком освіти П. Тичина "повер­не на свої місця українських учителів, які ні за що були заарештовані і вислані" до війни519.

Політика призначення на вищі посади в республіці видатних укра­їнців тривала й надалі. Невдовзі драматурга О. Корнійчука "зробили" наркомом закордонних справ УРСР. Колишній член ЦК КП(б)У, пер­ший секретар ЦК ЛКСМУ В. Костенко розповідав, що під час наступу радянських військ в Україні восени 1943 p. M. Хрущов певний час брав із собою на фронт, "з метою вивчення", відомого українського кіноми-тця О. Довженка, якого планував висунути на один з найвищих постів у республіці — голови Верховної Ради УРСР520.

Водночас з метою підвищення авторитету партії, а також поси­лення контролю за потенційно опозиційною українською інтеліген­цією останню мало не силоміць намагалися загнати до лав КП(б)У. Наприклад, під час війни з цього приводу постійно чинився тиск на академіка Л. Булаховського, а композиторові М. Вериківському лише до 1943 р. тричі наполегливо пропонували стати комуністом521. Останній вперто відмовлявся, із занепокоєнням спостерігаючи, як один за одним "здавалися" інші безпартійні митці. "Рильського таки затягли до партії, — констатував він після чергового на нього тиску, — а який з нього комуніст"522. Зволікати надалі ставало просто небез­печно. "Знову мордують пропозиціями про вступ до партії, — скар­жився у приватній розмові в травні 1943 р. член-кореспондент Акаде­мії архітектури СРСР Заболотний, — ще скажуть, що Заболотний "ворог радянської влади"523. (Зазначимо, що безпартійний міністр П. Тичина був змушений вступити до лав партії в 1944 p., a M. Бажан став членом партії ще у 1939 р.)

Ця проблема турбувала й О. Довженка. "У всіх республіках на­шої країни, — записав він у своєму щоденнику 3 січня 1944 p., — ви­датні інтелігентні робітники культури (крім руських), якщо вони не є членами партії, цим самим уже мають в очах офіційних кіл вигляд підозрілих націоналістів незалежно від їхніх найкришталевіших у ро­зумінні інтернаціоналізму поглядів і всієї діяльності. Се я знаю і від­чуваю много літ уже на собі"524. При цьому сам Довженко, на відміну від тих українських інтелігентів, хто не хотів вступати в партію через незгоду з її політикою, зокрема національною, не вступав до ВКП(б) не через ідейну незгоду, а через невіру в тих, хто цю ідею втілював. "Як мені жалько. Я не член Комуністичної партії, — писав він у своєму щоденнику навесні 1942 р. — Написана і анкета, і біографія, а подати у фабричну ячейку нікому. Я не бачив там чистих рук. Горе мені. Буду ж я виконувати, мабуть, до смерті партійне Ленінове діло в безпартійних лавах. Нехай мерзота... робить своє каїнове діло. Хай ненавидять і плямують мене. Під моїм українським дубом їдять жо­луді... свині і шакали. Може, так і треба, "бо немає господа на небі". А суржики з начальства? Та цур їм, горепакам..."525.

Така специфічна "конвергенція" влади і творчої еліти не лише наочно демонструвала факт збереження і діяльності в радянському тилу українського уряду, але й водночас надавала додаткових ди­відендів радянській пропаганді, що мала піднести бойовий дух украї­нців в Червоній армії та вела боротьбу за уми й серця населення на окупованих землях України.

Провідною темою цієї пропаганди стала тема патріотизму, що, з одного боку, було даниною війні, яка зазвичай мобілізує етнічність і сприяє пробудженню національної свідомості, а з іншого — офіційно "санкціонувалася" владою. Червоною ниткою у виступах на числен­них зібраннях та мітингах "представників українського народу" про­ходила думка про те, що Гітлер зруйнував українську державність і не має намірів її відновлювати, а також про те, що німці руйнують українську національну культуру та грабують її матеріальні багатст­ва. Відносно колгоспників, які лишилися вдома, очікуючи на те, що німці віддадуть їм землю, радянська пропаганда наголошувала, що обіцяної землі вони від нацистів не отримали і ніколи не дочекають­ся. На цьому тлі природно підносилася ідея відродження української радянської державності. Найпомітнішим заходом щодо цього з тих, що проводилися в евакуації, стало святкування 25 грудня 1942 р. 25-ї річниці з дня проголошення першим Всеукраїнським з'їздом рад Української РСР. В Москві було проведене урочисте засідання Пре­зидії Верховної Ради і Ради Народних Комісарів УРСР разом із пар­тійними і суспільними організаціями, на якому з доповіддю "25 років УРСР" виступив голова Ради Народних Комісарів УРСР М. Кор-нієць526. А 27—31 грудня 1942 р. на честь цього ювілею в Уфі було проведено сесію АН УРСР. Від імені українського уряду виступив щойно призначений наркомом освіти УРСР видатний поет П. Тичи­на. Крізь весь його виступ виразно проходила думка про те, що в той час, коли в німецькому рабстві нищиться українська культура, "тут, у столиці Башкири, один за одним виходять написані вченими ка­пітальні роботи з історії України, української національної культури, які перед лицем усього світу проголошують, що українська культура жива, безсмертна, дух українського народу незламний"527.

Над темою патріотизму працювали як окремі митці, так і цілі ін­ститути та творчі колективи528. Однак найбільш виразно тема патріо­тизму знайшла своє відображення у художній творчості українських письменників. Стиль і дух цього специфічного патріотизму-націона-лізму воєнної доби характерно демонструє передмова до літератур­ного альманаху "Україна в огні", виданого в Уфі у 1942 році:

"Україна в огні!

В огні повстань наша земля. "Бий німця!" — гукає з глибини сто­літь київський князь Святослав. "Бий німця!" — махає гетьманською булавою Богдан Хмельницький. "Бий німця!" — волає з могили над Дніпром Шевченко...

Україна в огні!

Будьмо гідними синами нашого народу! Слава вірним синам Ра­дянської України, слава героям (перелік імен) — потомкам славних запорожців ...

Україна в огні!

"Наша дума, наша пісня не вмре, не загине". Правда, батьку Тара­се. Вічно житиме в серці народу твоє віще слово. Не понімечать пога­нці наш народ... народ безсмертний!

Хай живе народ!"529

Відповідне патріотичне забарвлення мали й назви творів україн­ських митців, вміщені в цьому альманасі: "Мій народ", "Голос мате­рі" П. Тичини; "Моєму світлому краєві", "Україна", "Дума", "Слово про рідну матір" М. Рильського; "Пісня про мою Україну" С. Голова-нівського; "Пісня Тараса Бульби" Л. Первомайського; "Україна моя","Київ", "Тарасові Шевченкові" А. Малишка; "Над рікою Дніпром" І. Сенченка; "За Україну" П. Усенка тощо530.

Поети не лише закликали українців на захист рідного краю, але й силою художнього слова створювали узагальнюючий образ Батьків­щини, яка вже не асоціювалася лише з абстрактною Радянською Україною з її індустріальними краєвидами та Дніпрельстаном. Бать­ківщина постає у творчості українських поетів як вся історія і культу­ра народу, вся його духовна скарбниця, якій загрожує ворог і яка кли­че на захист. Тут, безумовно, були свої нюанси. Скажімо, якщо у вір­ші А. Малишка "Україна моя" батьківщину ще символізують класово умотивовані постаті народних ватажків Залізняка, Наливайка та геро­їв громадянської війни, то створений М. Рильським образ матері-віт-чизни вміщує в собі прадавню українську історію від Боянової Київ­ської Русі до таких невмирущих символів української нації, як Сково­рода, Шевченко, Франко, Лисенко. Апогеєм творчого вияву патріо-тизму-націоналізму в поезії можна, безумовно, вважати вірш В. Со-сюри "Любіть Україну", за який йому спочатку в 1944 році дали Ста­лінську премію, а в 1947 р. піддали поета нещадному цькуванню.

Як це було на той час і в Росії, розробка національною інтеліген­цією актуалізованої війною теми патріотизму усунула деякі старі іде­ологічні перешкоди на шляху до розбудови культурницького націо­налізму. Проте тут український варіант мав свою специфіку і, щоб з'ясувати це, розглянемо побіжно "будівельні блоки" цього націона­лізму, якими зазвичай виступають мова, історія, традиції і т. ін.

Стан розвитку української мови в Україні завжди був для націо­нально свідомої інтелігенції незагоєною раною, адже перманентна русифікація та поступове її витіснення з ужитку російською мало не перетворилася наприкінці 30-х у незворотний процес. Як уже згаду­валося вище, загроза світової війни та приєднання до УРСР українсь­ких земель на заході змусили владу не лише пригальмувати цей про­цес, але й подбати про певний розвиток української мови, літератури, а також історії. За завданням ЦК КП(б)У ще до війни гуманітарні ін­ститути АН УРСР почали працювати над рядом проектів, зокрема складанням російсько-українського словника, підготовкою підруч­ників з історії України та історії української літератури, а також над удосконаленням українського правопису.

Питання щодо реформування українського правопису завжди бу­ло більш політичним, ніж академічним, адже воно відбивало не стіль­ки ступінь розвитку української мови, скільки ступінь свободи та на­прямок політичної орієнтації України531. Під час війни проблема пра­вопису знов набула гострого ідеологічного забарвлення, що не остан­ньою мірою було пов'язане з тією політикою, яку проводив на окупованих землях нацистський режим. З метою послаблення російського впливу нацисти мали наміри замінити усі алфавіти неросійських на­родів латинськими. Таку думку висловив, зокрема, М. Борман у листі до А. Розенберга від 23 липня 1942 р.532 України це стосувалося чи не в першу чергу. 28 січня 1943 року з Берліна до Києва надійшло тер­мінове розпорядження: подати проект латинізованої української абе­тки. Цю абетку розробляла в столиці України спеціальна Правопис­на комісія на чолі з відомим українським мовознавцем Василем За-вітневичем533. Абетка вироблялася на кшталт чеської і мала на ме­ті, як зазначав у своєму щоденнику письменник А. Любченко, "ро­зірвати московську пуповину і формально приєднати Україну до Європи". "Через цю одну кирилицю і болгарицю, — писав він, — скільки лиха зазнав мій нарід    .

Важко сказати, чи були ці події пов'язані між собою, проте 26 квітня 1943 року в Уфі відбулося обговорення проекту "Українського правопису (з основами граматики)"535. На цій нараді питання про прийняття нового правопису називалося "першочерговим завданням, без якого не можна просуватися на фронті освіти, друкувати підруч­ники тощо"536. Потреба у цьому заході пояснювалася застарілістю, невідповідністю існуючого правопису практиці і тим, що він давно вже не переглядався537. Редактор проекту "Українського правопису (з основами граматики)" академік Л. Булаховський повідомив, що про­ект був готовий уже в грудні 1942 року, його спочатку переглянули в ЦК КП(б)У, а потім в Уфі продивилися члени комісії — М. Бажан, П. Тичина, М. Рильський, Ю. Яновський і він сам — і, врешті-решт, дійшли у цьому питанні повної згоди   .

В основу проекту, як зазначив академік, було покладено три ос­новні моменти:

"1) щоб правопис був простий і приступний для народу;

щоб правопис відбивав ті зміни в житті мови і народу, які від­
булися і які відбуваються зараз, і щоб віддавав запах, аромат, красу
народної мови і особливо в наш час вітчизняної війни, коли нових ба­
гато слів і термінів з'явилося;

щоб український правопис в основному далеко не відходив від
правопису російського     .

В цілому запропоновані комісією зміни в українському правопи-сі (при їхній певній половинчатості) були значним кроком уперед у напрямку українізації зрусифікованого т.зв. Київського варіанту. Перш за все, слід відзначити, що, згідно з проектом, пропонувалося поновити в алфавіті таку знакову українську літеру, як "ґ", яка, як від­значалося, була раніше "усунута без серйозних підстав"540. Однак ро­билося це не в повному обсязі, а переважно щодо старих українських слів, що вочевидь мало компромісний характер.

Серед інших запропонованих комісією змін привертає увагу по­вернення до традицій української фонетики, порушених раніше на догоду русифікації. Скажімо, пропонувалося писати "ї", а не "і" — ге­роїчний, архаїчний, мозаїка тощо; "і", а не "и" — народній, східній; Европа замість Європа тощо. До речі, останнє викликало найбільші дискусії, кінець яким поклав поет-урядовець М. Бажан.

Назвавши сумною історію складання в останні 10—15 років українського правопису, він зазначив, що це є "справою ворожих нам людей", яку вони робили, виходячи з антинародних, антирадянських, націоналістичних тенденцій. "Внаслідок цієї ворожої діяльності, — визначив М. Бажан, — знижується рівень письменності. Гіршає навчання дітей рідною мовою, вноситься плутанина в роботу    .

Письменник-урядовець підкреслив велике державне значення за­твердження проекту українського правопису й зазначив, що в прин­ципах правопису української мови — державної мови Української радянської держави — мусять бути відбитими принципи української радянської державності. До таких він передусім відносив "великий принцип єдності українського народу, починаючи від північного До­нця і аж до Карпат". "Писання для нашого народу, — наголосив Ба­жан, — мусить бути єдине, воно мусить об'єднати і східно-північні говірки нашої мови, і західні говори, підкоряючи їх всі принципу єд­ності нашої української мови"542. З огляду на це заступник голови Верховної Ради УРСР покритикував за нерозуміння цього моменту наукового співробітника інституту мови й літератури Лисенка, який у дискусії заперечив правильність вживання слова "Європа", мовляв, у народі так не говорять543.

Однак остаточна крапка щодо затвердження українського право­пису під час війни так і не була поставлена. Диспут довкола цього пи­тання тривав ще не один рік, втрачаючи з кожним новим етапом свою "прогресивність". Особливо гострою виявилася проблема вживання літери ґ. Нарком освіти П. Тичина до останнього не бажав підписува­ти проект правопису без поновлення цієї літери. Лише після того, як президент АН УРСР О. Богомолець натякнув йому на те, що "віднос­но літери ґ є пряма вказівка Й. Сталіна", Тичина підписав "Українсь­кий правопис", який став чинним з 1946 р.544

Фігурально висловлюючись, інтелігенти й партократи не лише писали, але й розмовляли різними українськими мовами. Для перших мова була сенсом буття і основою всіх основ, для інших — лише фор­мою, в якій вони мали спілкуватися з народом. Більш всього, чимало українських достойників, передусім через брак культури, на загал розмовляли ламаною мовою. О. Довженко звав їх за це "суржики з на­чальства". "Сотні наркомів, — писав він у щоденнику в квітні 1942 р.

— Всі молоді і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одяг­нені. Багато їдять і часто гімнастикою не займаються, і робить нічого. Вигляд повітовий. Багато з них не вірять у душі у свої високі посади. А загалом не погані люде. Мови не знають і не знатимуть, розмовля­ють і думають суржиком"545.

Дорікали інтелігенти владі і за її байдужість до українських мов­но-культурних питань. Наприклад, письменник Ю. Яновський 2 січ­ня 1943 р. після чергового урочистого мітингу, на якому М. Гречуха "1,5 години говорив про досягнення УРСР", з роздратуванням зазна­чив у кулуарах, що голова українського уряду навіть не знає про існу­вання єдиного в СРСР "грубого" українського журналу. Між тим, ре­дакція йому акуратно цей журнал надсилала. "Що ж тоді робить цей уряд?" — риторично запитував письменник546.

Як прояв неповаги до себе і певний виклик сприймався українсь­кими інтелігентами той факт, що дружина голови Спілки письменни­ків України О. Корнійчука ("генерала", як його глузливо називали по­за очі) польська письменниця Ванда Василевська навіть на офіційних українських заходах демонстративно виступала російською мовою. "Ванда Василевська добре знає українську мову, — зазначав Ю. Я-новський, — проте виступає на пленумі російською мовою. Звісна річ, що вона зневажає українську культуру"547. Проте що там парток­рати і влада — більшість евакуйованих з України не розмовляли українською мовою. І це не могло не дратувати поборників українст­ва. Наприклад, органи НКВС фіксували висловлювання на кшталт того, що до Уфи "неповноцінно евакуйовано українське населення", позаяк "мало хто тут розмовляє українською мовою, а справжній український народ залишився в Україні"548.

Проте і з поверненням в Україну творчу еліту не могла втішити ситуація "на фронті українського мовлення". Не було прийнято жод­них заходів щодо розширення сфери вживання української мови. Не було жодних указів з приводу українізації зрусифікованих міст, про­те перманентно звучала глорифікація на честь російського народу та його досягнень і постійно робився наголос на єдності, братерстві та дружбі радянських народів.

М. Джилас згадував, що югославську делегацію "бентежила і ди­вувала відверта русифікація суспільного життя у Києві. В театрі роз-мовляли російською, деякі газети виходили російською мовою... Цікаво, що югослави, з їхньою чутливістю до національного питання, звернули увагу і на той факт, що на чолі республіки було поставлено не українця. В свою чергу росіянин М. Хрущов у цей період всіляко уникав розмов про своє неукраїнське походження. "Оскільки було незручно, — коментував це у своїх споминах М. Джилас, — що на Україні навіть голова уряду — не українець! Було дійсно дивним для нас, комуністів, здатних виправдовувати і пояснювати все, що могло б зіпсувати ідеальну картину, яка зображувала нас самих, що між українцями (нацією за розмірами більшу за французьку і де в чому більш культурну за російську) не знайшлося особи на місце голови уряду"550. Сам М. Хрущов ніколи публічно не виступав українською мовою, хоча його доповіді завжди перекладалися і друкувалися обо­ма мовами. Така позиція лідера українських комуністів вже сама по собі сприяла русифікаторським тенденціям у партії, в якій завжди ко­піювали поведінку вождів.

Через рік після повернення в Україну Хрущов фактично проголо­сив війну українському мовному націоналізму, назвавши 23 листопа­да 1944 р. на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У ворогами усіх тих, "хто не любить російської мови"551. (Пригадаємо, що для М. Бажана ворогами були ті, хто гальмує розвиток української мови.) В цьому своєму виступі Хрущов приділив увагу не стільки розвиткові україн­ської мови (про це він майже не згадував), скільки правильному став­ленню українців до мови російської. "Російська мова для нас не фран­цузька, яку не могли зрозуміти російські селяни ("Калякають, як наші пани", — говорили вони за Л. Толстим під час війни 1812 року), а має кровну спорідненість, як і наша дружба"552, — втовкмачував Хрущов, не помічаючи двозначності такої паралелі, адже виходило так, що як свого часу російські селяни, так і українці мають наразі терпіти у себе вдома мову своїх панів.

Вістря критики Микита Сергійович спрямував, звісна річ, проти інтелектуалів. "Є серед української інтелігенції такі, — зазначав він, — які "вихваляють російську культуру, захоплюються творами ро­сійського мистецтва", а водночас "не можуть терпіти російської мо­ви". (Той, хто визнається в любові до росіян, а не може терпіти росій­ської мови, не може бути чесною людиною, значить, у нього червото­чина", — так формулював цю думку Хрущов в одній з редакцій про­мови.)553 Ще більш конкретизуючи своїх опонентів, голова уряду УРСР зазначав, що є "серед письменницької публіки такі, які хочуть відгородитися від впливу російської культури". "Вони розміркову­ють так, — вів далі Хрущов, — чому б не примусити усіх, хто живе на Україні, користуватися лише українською мовою. Зрозуміло, що такі "теорії" спрямовані проти дружби українського й російського наро­дів. За цими твердженнями про мову ховається націоналістичний черв'ячок, який намагається підточити братерські узи російського й українського народів. Звісна річ, проти таких спроб ми повинні й бу­демо вести нещадну боротьбу"554. Разом з тим Микита Сергійович покритикував і "наших працівників", які дають привід для націона­лістичних дорікань, адже там, "де можна писати українською, вони пишуть російською і за ці факти хапаються     .

Водночас, критикуючи український мовний націоналізм щодо російської мови, Хрущов виступав його ревним прихильником стосовно польської. "Звичайно, — зазначив він на тому ж пленумі, — ми повинні мати польські школи, позаяк є польське населення, проте в цих польських школах викладання має вестися за нашими програма­ми — за програмами УРСР. У всіх учбових закладах викладання має вестися українською мовою. Тут поступатися не можна. Перш за все, поляки можуть викладати і українською мовою. Це більш за все сто­сується Львова. Там багато польської інтелігенції, яка може виклада­ти українською чи російською, а якщо вона не викладає, то це лише через те, що не хоче. Вони не хочуть себе компрометувати в очах Ми-колайчика, вони хочуть зберегти чистоту своєї національної гідності і не бути пов'язаними з Радянським Союзом. З цим треба покінчити. Якщо хтось не хоче залишатися в СРСР — нехай їде в Польщу, ми на­дамо усі можливості"556.

Якщо стару гвардію української творчої еліти партократам все ж вдалося примусити припнути язика і вони не будирували більше ро­сійсько-українського мовного питання, проблема постала з молодою генерацією, яка почала після закінчення війни повертатися з армії до­дому. Сповнені ейфорії від перемоги та зрослої національної погор­ди, вони хворобливо сприймали реалії радянської національної по­літики. Отож були випадки на кшталт того, що був описаний завідую­чим відділом мистецтва й літератури управління пропаганди ЦК КП(б)У Золотоверхого 2 жовтня 1945 р. У документі, який мав назву "Довідка про націоналістичні прояви на семінарі молодих письмен­ників у Спілці письменників", зазначалося, що докторові філологіч­них наук Тамарченкові, який почав читати лекцію про робітню класи­ків Пушкіна, Толстого, Шевченка й Франка російською мовою, чле­ном літературного об'єднання журналу "Дніпро" лейтенантом Гон­чаруком, який щойно прибув з армії, було демонстративно задане за­питання: "Доки у нас будуть писати і читати різні московські україн­ці?"557 Ці ж молоді письменники спитали у В. Сосюри: "Чому у нас на Україні дозволяють російські школи й російську мову, а в РСФСР українських шкіл нема і українська мова не дозволена?" На що пере­ляканий поет послався на некомпетентність558. Молоді письменники висловлювали незадоволення з приводу того, що в РРФСР пригнічу­ються українці, адже на Кубані мешкає український народ, який роз­мовляє тією ж мовою, що й українці, проте всі вимоги відкрити на Ку­бані українські школи лишаються безплідними559.

Евакуйований до Уфи Інститут історії АН УРСР продовжував розпочату ще до війни роботу над чотиритомним підручником з істо­рії України для вузів, 1-й том якого вийшов в Уфі у 1943 р. У столиці Башкири у 1942 р. вийшов також науково-популярний "Нарис історії України" (у 1943 р. його перевидали в Канаді, а 1944 р. — в Києві)560. Проте здебільшого українська історична наука в часи війни перейма­лася не академічною, а історико-патріотичною тематикою. Науковці Інституту історії готували серію науково-популярних брошур про українських національних героїв: П. Сагайдачного, І. Сірка, М. Кри­воноса, С Палія, І. Ґонту та ін. У тематичних планах в числі книжок і брошур, що мали бути видані українською мовою, крім професійних істориків М. Петровського, К. Гуслистого, В. Дядиченка та ін.561, до написання історико-патріотичної літератури були залучені й літера­тори. Письменник І. Ле, наприклад, писав нарис про Северина Нали­вайка, кінорежисер О. Довженко одержав замовлення підготувати брошури про М. Щорса, О. Пархоменка, Артема (Сергеева); П. Панч видав брошуру про "Вітчизняну війну українського народу проти німецьких окупантів в 1918 р." тощо562. Так само, як і в російському варіанті, в Україні творилася система героїв і символів національної історії, за допомогою яких влада сподівалася підносити бойовий дух українців. Проте тут була своя специфіка. На відміну від Росії, де те­ма громадянської війни майже не фігурувала в числі лідерів, в україн­ській історії найважливішими періодами поряд із визвольною війною 17 ст. визнавалася в цей час і "Вітчизняна" війна 1918 року. Крім то­го, і це було найважливішим, модель української історії, що її твори­ли історики УРСР, обов'язково повинна була вкладатися в "матрьош-ку" російської історії, не виходити концептуально поза її меж, не су­перечити їй ідеологічно, інакше вона просто не мала права на життя.

Яскравим прикладом тут може слугувати питання про історичні коріння національної державності, цієї альфи й омеги будь-якого на­ціоналізму. Шукаючи свого місця у потоці часу, українські націона­лістичні історики давно вже вступили у боротьбу за "київську спад­щину" з російськими істориками, обстоюючи пріоритетне право українського народу на творення Давньоруської держави. Ця претен­зія не лише руйнувала усталений російський міф про виключні росій­ські права на київську минувшину, але й назагал виключала російсь­кий фактор з давньої української історії. В контексті насадження ста­лінською ідеологією ідеї старшого брата — великого російського на­роду — така українська візія була абсолютно для неї неприйнятною. Тож радянські історики намагалися знайти "третій шлях" у цій конт-роверсії. Директор інституту історії АН УРСР М. Петровський спро­бував вирішити цю проблему через впровадження і розробку на укра­їнському історичному грунті актуалізованої війною ідеї радянського російського історика Б. Грекова про "давньоруську народність". У 1942 році в Уфі на січневій сесії відділу суспільних наук АН УРСР він виголосив доповідь "Київська Русь — спільний початковий пе­ріод в історії російського, українського і білоруського народів". Під­давши критиці як російських великодержавних, так і українських на­ціоналістичних істориків, Петровський зазначив, що Київську державу населяв у XII— XIII віках "єдиний народ", "всі східнослов'янські племена становили один народ     .

Відштовхуючись від принципу етнічної єдності, Петровський за­пропонував концепцію української історії як історії перманентної "боротьби українського народу проти соціального і національного гніту, боротьби за возз'єднання в єдиній українській державі, за об'єднання з великим братнім єдинокровним народом російсь­ким"565. Його перший том історії України був суцільно присвячений боротьбі за возз'єднання з Росією передовсім за часів козацької доби. За версією науковця, Богдан Хмельницький уже в 1648 р. знав голов­ну мету війни з Річчю Посполитою — приєднання до Росії, і в цьому полягала його основна історична роль566.

Людина, яка запропонувала зовсім іншу філософію історії Украї­ни, не була фаховим істориком, це був видатний український поет Максим Рильський.

Продовження - Част. 2.