Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.10. Політика гітлерівського й сталінського режимів щодо українських національних церков (Част. 1.)

У міру відступу радянських військ на схід на території України відроджується активне релігійне життя. Нацисти вміло використову­вали з пропагандистською метою атеїстичну політику більшовиків і демонстративно заохочували відновлення діяльності приходів різних конфесій. Сутність політики гітлерівської верхівки в стислому вигляді викладена в одній з промов Гейдріха, в якій він рекомендував "не чи­нити ніяких дій проти прагнення православної церкви до поширення свого впливу на маси. Навпаки, слід це заохочувати, наполягаючи з цієї нагоди на відділенні церкви від держави, але треба уникнути ство­рення уніфікованої церкви" 720. Прагнучи розірвати історичні зв'язки України з Росією, керівництво III рейху особливої ваги надавало на­ціональним та міжконфесійним питанням, перетворивши політику в сфері культів на дійовий інструмент нейтралізації "більшовицько-ро­сійських" впливів на українських землях. Під час наради Гітлера 29 вересня 1941 р. зазначалося, що "Велика Україна у з'єднанні з Росією означає небезпеку", у зв'язку з чим все "російське, що на даний мо­мент має місце, повинно поступово припинятись", а в місцях спільно­го проживання "українці мусять бути поставлені над росіянами". Ди­рективи Берліна німецькій окупаційній адміністрації включали вка­зівки "зупиняти кожний вияв російського православ'я та його свяще­ників, а богослужіння на заселеній українцями території здійснювати тільки українською мовою"721.

Втім, такі зовнішні ознаки толерування українцям зовсім не озна­чали, що гітлерівці послідовно підтримують ідею створення єдиної православної структури на теренах України. Якщо директива від 20 листопада 1941 р. санкціонувала діяльність Української автокефаль­ної церкви (поряд з іншими конфесіями)722, то в таємній структурі А. Розенберга, надісланій 18 листопада 1941 p. E. Коху, наголошува­лося, що релігійні об'єднання не мають права займатися політикою і робити публічні заяви, а також вказувалося, що єпископи повинні бу­ти не представниками українського народу, а фактично чиновника­ми, яких призначатиме міністерство окупованих територій Сходу723.

Німецьке вторгнення на територію СРСР дестабілізувало релігій­не життя, розірвало зв'язки між православним центром Москвою та периферією. Це створило передумови для утворення кількох право­славних конфесій і втрати всеосяжного контролю Російської право­славної церкви над канонічними просторами України. Той факт, що екзарх України митрополит Микола (Ярушевич) залишив територію республіки під час наступу вермахту й осів у Москві, дав формальну підставу вважати Києво-Галицьку митрополію такою, що потребує нового керівника.

Окупація України, утворення кількох адміністративно-терито­ріальних одиниць на "східних землях" унеможливили фізичний зв'я­зок православних священиків з двома ієрархічними центрами — РПЦ й Автокефальною православною церквою в Польщі. Це відразу поро­дило відцентрові тенденції серед архієреїв України. Одна їх група, лідером якої був найбільш авторитетний на окупованих українських землях архієпископ Крем'янецький Олексій (Громадський), виріши­ла будувати свою діяльність на засадах автономії, санкціонованої ще патріархом Тихоном і Всеросійським Помісним Собором РПЦ у 1918 р. У відповідності з рішеннями цього Собору лише обрання пра­влячого митрополита Київського й Галицького мало дістати схвален­ня патріарха Московського. У всьому ж іншому Українська право­славна церква діставала повну свободу дій. Як старший серед архієреїв, що перебували в зоні окупації, архієпископ Олексій мав усі підстави для того, щоб очолити УПЦ. Українська ієрархія, що відсто­ювала національну орієнтацію православної церкви, зокрема єпископ Полікарп, висловила йому довіру й підтримку. Однак архієпископ Олексій мав власний погляд на становище в церкві та її майбутнє. 18 серпня він скликав у Почаївській лаврі архієрейський собор, в якому брали участь також архієпископ Симон (Івановський), єпископи Пан­телеймон (Рудик) і Веніамін (Новицький). Ухвали собору єпископів були такими: 1. До Помісного Собору Православної церкви в Україні в складі ієрархії, духовенства і мирян вважати Українську церкву та її ієрархію в канонічній залежності від церкви Російської. 2. Повернути Українській церкві права автономії і автономного управління. 3. Надати найстаршому з наявних ієрархів Православної церкви в Україні архієпископу Олексію у відповідності з 34-м правилом Апос­толів повноваження обласного митрополита. 4. Вважати екзархат у Західній Україні таким, що припинив своє існування, а екзарха мит­рополита Миколу, що залишив свій екзархат, Волинську єпархію і священноархімандритство у Почаївській лаврі в час великої небезпе­ки, таким, що втратив свої повноваження по екзархату, єпархії та Ла­врі724.

В. Гордієнко, описуючи ці події, вказує, що ієрархи не знали про призначення 15 липня 1941 р. місцеблюстителем патріаршого пре­столу РПЦ митрополитом Сергієм Миколая митрополитом Київсь­ким і Галицьким та екзархом України. Ящо й припустити таку мож­ливість, то навіть і тоді, з точки зору існуючих правил, позбавлення Миколи звання екзарха РПЦ на західних землях України та Білорусії (наданого йому в 1939 р.) виходило за межі компетенції Почаївського собору. Рішення собору викликало різну оцінку православних ар­хієреїв: якщо єпископи Антоній і Дамаскин (Малюта) визнали їх правочинними, то архієпископи Олександр і Полікарп (Марцен-ко) з ними не погодилися.

Розуміючи, що без підтримки Києва вплив Автономної церкви буде обмеженим, архієпископ Олексій відвідав колишню столицю. Однак там його зустріли досить стримано внаслідок того, що він ви­знавав юрисдикцію Московської патріархії. Місцеве православне ду­ховенство та громадські кола дали зрозуміти, що хочуть бачити на Київській кафедрі особу з яскраво вираженою українською орієнта­цією. Відразу після цього архієпископ Олексій відбув до Холму для консультацій з архієпископом Іларіоном з пропозицією очолити Ки­ївську кафедру. На початку грудня 1941 р. архієпископ Олексій скли­кав черговий собор єпископів, від імені якого знову запропонував Іларіону Київську єпархію. Підтримку даній кандидатурі висловили також Адміністратура Автокефальної церкви на чолі з єпископом По-лікарпом (Сікорським), Всеукраїнська церковна рада у Києві і навіть митрополит А. Шептицький. Позитивна відповідь від архієпископа Холмського та Підляського надійшла 26 грудня. Тим часом собор на­дав Олексієві титул митрополита Волинського і Житомирського та екзарха України. Не зважаючи на канонічний зв'язок з РПЦ, Автоно­мна церква цим самим кидала виклик Московській патріархії, ігнору­ючи її ставленика в Україні митрополита Миколу. З іншого боку, це був відчутний удар по амбіціях прихильників Автокефальної церкви і вагома заявка на провідні позиції в рейхскомісаріаті "Україна". З цим не могли погодитися ні лідер апологетів автокефалії архієпископ По-лікарп, ні митрополит Харківський та Охтирський Феофіл (Булдовсь-кий), який до певного часу займав осібну позицію. Власне бачення ситуації в листі до митрополита Олексія (23 жовтня 1941 р.) окреслив митрополит Діонісій. Рішення Почаївського собору він вважав не­правомірним з кількох причин: по-перше, підпорядкування Право­славної церкви в Україні РПЦ неможливе внаслідок того, що "під те­перішню пору не існує правильної й на засадах канонічних організо­ваної Церкви російської", по-друге, Православна церква в Україні, згідно з Томосом Константинопольського патріарха від 13 листопада 1924 p., була незалежною церквою і "перебувала в канонічному зв'яз­ку з великою Церквою Цар горо дською"; по-третє, оскільки каноніч­не право забороняло поширювати повноваження одного церковного об'єднання за рахунок іншого, "Московська патріархія з її місцеблю-стителем митрополитом Сергієм, підпорядковуючи собі терени на­шої св. Автокефальної Церкви, поступала всупереч приписів кано­нічних"725.

Цей крок прискорив формування автокефальної ієрархії на зем­лях, що увійшли до складу рейхскомісаріату "Україна". За підтримки активістів автокефального руху з Волині митрополит Діонісій відно­вив юрисдикцію над Волинню, а також поширив її на Наддніпрянщи­ну. 11 серпня 1941 р. він повідомив українських архієреїв про ство­рення чотирьох нових єпархій — Житомирської, Кременецької, Лу­цької та Поліської. В листі визначалися засади, на яких мала будува­тися діяльність цієї гілки Автокефальної церкви: 1) національний ха­рактер; 2) автокефальність; 3) соборний устрій, що дає мирянам ши­рокі можливості для управління церквою. Дії митрополита Діонісія обнадійливо сприйняли прихильники автокефалії УПЦ у Києві. Колишні священики та віруючі УАПЦ формації 1921 р. ініціювали організаційні збори, на яких було відновлено Всеукраїнську право­славну церковну раду (ВПЦР)726. До складу церковної ради увійшли: митрофорний протоієрей Л. Юнаков — почесний голова Ради, підпо­лковник М. Рибачук — голова Ради, протопресвітер П. Длугопільсь-кий — перший заступник голови, І. Руденко — другий заступник голо­ви, диякон В. Чорноморець — секретар, І. Твердохліб — скарбник, протопресвітер Феодосій Павловський, митрофорний протоієрей Ми­кола, священик П. Касьянчук, Ф. Коваль — члени Ради. Українська Церковна Рада розмістилася в Митрополичій палаті при соборі Св.Софії. Головним напрямом її діяльності стала українізація церкви та об'єднання автокефальних церков на всіх українських землях727.

Члени ВПЦР за сприяння київського бургомістра Базалія виру­шили до Варшави, де обговорили з митрополитом Діонісієм перспек­тиви автокефального руху в Україні. 17 жовтня 1941 р. на зборах ВПЦР у Києві відбулося об'єднання всіх церковно-православних те­чій, що залишалися поза межами Автономної церкви. Трохи згодом виникли церковні ради у 8 колишніх обласних центрах, що визнавали зверхність ВПЦР та підтримували зв'язки між собою728.

У перші дні жовтня у Полтаві виникла українська церковна рада на чолі з досвідченим церковним діячем Миколою Шевченком, яка мала вплив на всю Полтавщину.

Восени 1941 р. активну діяльність розгорнула Рівненська церков­на рада. 29—ЗО листопада під головуванням І. Корноухова відбулося засідання ради, предметом якої був стан справ у Православній церкві на Волині729.

Центром автокефального руху стала Волинь. Німці дозволили створити на Волині громадську організацію — Українську раду до­вір'я, більшість членів якої становили прихильники автокефалії укра­їнського православ'я. 31 серпня — 1 вересня 1941 р. у м. Рівне вони провели нараду, учасники якої прийняли рішення, в якому вони одно­значно висловлювалися за автокефалію і незалежність Української православної церкви. Автори ухвали пропонували: "До часу скликан­ня, на підставі закону 1 січня 1919 p., Всеукраїнського Церковного Собору Рада Довір'я вважає за необхідне покликати тимчасову ад­міністрацію Української Православної Церкви на звільнених тере­нах, яка, будучи національно-українською за своїм складом, вела б справи церкви з цілковитим забезпеченням суто національного хара­ктеру та довела б до скликання Всеукраїнського Церковного собору в Києві"730. Голова Ковельської та Луцької архієпархій Полікарп, якого митрополит Діонісій у серпні підніс до сану архієпископа, 28 листо­пада провів у Луцьку перше засідання єпархіальної ради. До її складу входили голова міської управи інженер М. Єрмолаєв, М. Олійник, С. Наїдко, полковник Филипович, директор М. Талаш, інженер П. Го-лубович, професор П. Покальчук, Є. Тиравський, інженер Ю. Костян-тинов, професор М. Тарнавський, професор В. Федоренко, прото­ієрей Л. Долинський, П. Тимощук, В. Михайлівський. На порядку денному засідання стояло два питання: 1) доповідь архієпископа По-лікарпа про стан Православної церкви на колишніх землях Польщі та на Великій Україні; 2) доповідь Є. Тиравського про зустріч з архієпи­скопом Крем'янецьким та Рівненським Олексієм (19 листопада, повертаючись поїздом з Холму, архієпископ затримався на кілька годин в Луцьку, де мав бесіди з місцевим громадянством). Після обговорен­ня доповідей учасники засідання прийняли ухвали, в яких піддавала­ся осуду "москвофільська діяльність архієпископа Олексія та сущих з ним єпископів"731.

13 грудня 1941 р. на нараді представників церковних рад Волині було прийнято резолюцію наступного змісту: "Виступити рішуче проти неканонічної і надзвичайно шкідливої для Української Право­славної Церкви діяльності архієпископа Крем'янецького Олексія і оточуючих його єпископів з висвітленням цілої справи тяжкого стану церковного життя, просячи його Блаженство призначити Адміністра­тором Православної Церкви на звільнених землях України єдиного по цей бік річки Бугу єпископа — українця Полікарпа, архієпископа Луцького і Ковельського". Учасники наради висловили готовність до співпраці з церковними радами інших регіонів України, зокре­ма ВПЦР у Києві732.

24 грудня 1941 р. митрополит Діонісій на підставі "Патріаршого і синодально-канонічного Томосу Вселенської і Царгородської пат­ріархії про визнання православної церкви в Польщі автокефальною", з метою "впорядкування церковного життя на визволених від більшо­виків українських землях" призначив архієпископа Луцького і Ко­вельського Полікарпа "Адміністратором Української автокефальної церкви на звільнених землях України"733. Більшість сучасних вітчиз­няних істориків вважають Томос достатньою канонічною підставою для такого рішення (Д. Степовик, В. Ващенко, Ю. Волошин та ін.). Д. Поспєловський, автори й видавці православного журналу "Вера и жизнь", російські історики церкви не погоджуються з таким твер­дженням і стоять на тому, що в роки війни в Україні відродили тради­цію "неканонічної, липківської УАПЦ". "Неолипківським", "неоса-мосвятським" більшість зарубіжних (В. Алексеев, Т. Ставру, Д. Пос­пєловський) та російських (В. Якунін, О. Васильєва та ін.) дослідни­ків вважає висвячення автокефальних єпископів Івана (Губи), Ника-нора (Абрамовича), Фотія (Тимощука), Мануїла (Тарнавського), Мстислава (Скрипника), Сильвестра (Гаєвського), Михайла (Хоро­шого), Григорія (Огійчука), Геннадія (Шиприкевича), Володимира (Мальця), Георгія (Коренистова) в першій половині 1942 р.

УАПЦ не визнала Московська патріархія, ієрархія якої вважала спосіб утворення Автокефальної церкви неканонічним, оскільки ма­тірна церква — РПЦ — не давала згоди на цю акцію. До того ж ар­хієпископ Полікарп, митрополит Діонісій та інші архієреї УАПЦ за­суджувалися за контакти з гітлерівцями734. Адміністратор УПЦ ар­хієпископ Полікарп у березні 1942 р. дав відповідь на ці звинувачен­ня, вказуючи на неприпустимий характер взаємин митрополита Сергія і безбожницького сталінського режиму. На цьому протистояння двох ієрархів не закінчилося. Місцеблюститель патріаршого престо­лу РПЦ апелював до східних церков з тим, щоб вони своїм авторите­том вплинули на непокірного українського владику. У квітні того ж року архієпископ Полікарп виступив з другою заявою такого змісту: "Минуло шість тижнів від часу, коли я мусив дати відповідну відпо­відь московському митрополитові Сергієві за його напади на мене та на Православну Церкву в Україні. Одначе знається, що вірно відда­ний Москві Сергій уважає себе все ще покликаним вмішуватися в розвиток церковного життя в остаточно визволеній від большевиць-кого терору Україні.

Ось так недавно звернувся він до грецько-православних єписко­пів Левантійських держав* і сходу з просьбою, щоб скликати синод, який мав би постановити санкції проти мене, причому мав би взяти під увагу навіть справу моєї анатеми. Щоб мати для такого потягнен-ня якусь відповідну підставу, поширює Сергій плітку, буцімто з німе­цького боку я мав бути визначений Керченським патріярхом. Це нове встрявання митрополита Сергія у внутрішнє життя церкви в Україні я якнайгостріше відкидаю та заявляю, що Православна Церква в Украї­ні ніколи не була канонічно залежна від Москви, що підтверджує си­нодально-канонічний Томос Візантійського патріярха з 1924 року. Через те всі діяння митрополита Сергія не можуть торкатися України. Твердження про призначення мене Керченським патріярхом є виду­мане.

Ці нові намагання митрополита Сергія виключити мене з церков­ної спільноти та його встрявання в наші церковні справи ще раз дока­зують, як тісно він зрісся з більшовизмом та як мало йому лежить на серці церковне життя в Україні. Тому митрополит Сергій повинен знати, і хай про це почує цілий світ, що по відвороті Червоної армії з України знову віддано українському православному населенню для його релігійних потреб ті церкви, які большевики замінили були на зерносховища, театри та клюби. Під німецькою владою розвивається церковно-релігійне життя вільно та без перешкод". Далі архієпископ Полікарп вказав на невідповідність дій місцеблюстителя патріаршо­го престолу РПЦ, що сповідував угодовську політику стосовно біль­шовиків, які нищили православне духовенство, і водночас дорікав співпрацею з німцями Українській автокефальній церкві735.

Архієпископ Олексій також оприлюднив власне ставлення до за­яв свого канонічного зверхника. В одному з останніх своїх пастирсь­ких листів він нагадав про атеїстичну навалу більшовизму і з вдячніс­тю говорив про німецьку армію, завдяки якій стало можливим відро­дження релігійного життя в Україні. "Але, на жаль, ми почули, — пи­сав архієпископ Крем'янецький, — що в англійських часописах гост­ро заатаковано саме наших німецьких визволителів, і то за атаковано тими, що не повинні були цього робити. Це зробив митрополит Сер­гій, який через 10 років бачив та сам перейшов через жах і страхіття більшовицького життя й більшовицьких знущань над церквою та вір­ними. Він, митрополит Сергій, напевно добре знає, як скоро відбува­лося релігійне життя на Україні й як дуже різниться воно від попере­дніх форм. Хоч він це знає, намагається він своєю заявою спинити не­стримний розмах українського духа та волі.

Декляруючи за збереження московських інтересів, санкціонує він 25-річний кривавий терор Кремля проти Христа, проти нашої віри, проти церков та всіх вірних. Сприяючи більшовицьким можно­владцям, схвалює митрополит Сергій незчисленні вбивства єписко­пів, духовних та вірних і нищення та безчещення незчисленних цер­ков. Ця декларація — це чиста облуда, яку ми караємо погордою пе­ред цілим світом"736.

"Газетна війна" між ієрархами різних православних конфесій в окупованій Україні та за її межами свідчила про досить складну ре­лігійну ситуацію, якою вміло користувалися обидва тоталітарні ре­жими — сталінський та гітлерівський. Поставивши релігійні структу­ри під цілковитий контроль, Берлін і Москва використовували їх у власних політичних інтересах.

Питання про співвідношення приходів та духовенства двох право­славних конфесій в роки окупації і донині залишається дискусійним. За свідченням єпископа Никанора (УАПЦ), протягом трьох місяців на території рейхскомісаріату "Україна" утворилося 518 автокефальних парафій, кількість духовенства складала 455 осіб, 226 з яких мали до­воєнний стаж і повернулися до пастирського служіння, а 136 були щойно висвяченими. І.Власовський веде мову про 150 автокефальних громад на Полтавщині й Дніпропетровщині та 100 — на півдні Украї­ни (Кіровоградська, Одеська й Миколаївська області)737. Автори книги "Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине" (К., 1985, с. 183) констатували наявність 500 приходів Автокефальної та 5600 — Автономної церкви перед приходом Червоної армії в Україну.

Продовжуючи співставлення чисельності приходів та священно­служителів УАПЦ й Автономної церкви, Д.Поспєловський наводить дані по Київській єпархії: у 1943 р. тут нараховувалося 500 автоно­містських та 298 автокефальних храмів, 600 кліриків Автономної та 434 — Автокефальної церкви738.

Найбільш грунтовно дослідив цю проблему німецький учений Фрідріх Гейєр. Даючи характеристику 15 автокефальним і 16 автоно­містським архієреям, він вказував, що перші були більш політизова-ні, тоді як другі виявляли схильність до аскетичного, суто релігійного життя, оскільки майже всі були ченцями. За національним складом єпископат УАПЦ був (за виключенням двох архієреїв і митрополита Діонісія) російським, в той час як майже всі єпископи Автономної церкви мали українське коріння739. Окрім архієпископа Олексія (Гро­мадського), до складу Автономної церкви входили архієпископ Си-мон (Івановський), схиархієпископ Антоній (князь Абашідзе), який помер у Києво-Печерській лаврі 1 листопада 1942 p., єпископи Пан­телеймон (Рудик), Веніамін (Новицький), Антоній (Марценко), Дамаскин (Малюта), Іоанн (Лаврієнко), Іов (Крестович) та інші740.

Згідно з інформацією, наданою архієпископом Пантелеймоном, у 1943 р. в єпархії діяло 500 парафій, на відміну від 410, вказаних Ф. Гейєром на кінець 1942 р. Разом з парафіями УАПЦ виходила за­гальна цифра — 800 православних приходів, що складало трохи мен­ше половини діючих парафій у дореволюційній Київській єпархії. 72 % священиків Київської єпархії повернулися до виконання пас­тирських обов'язків (600 — Автономної церкви та 434 — УАПЦ) у

•'      741

роки війни   .

У Полтавській єпархії до революції діяло близько 1200 приходів, а на початку 1943 р. — 140 приходів та стільки ж священиків Автоно­мної церкви. УАПЦ мала на цей час 102 пастирів, 12 з яких були щой­но висвячені, а 6 прибули з Волині. Кількість автокефальних прихо­дів Гейєр не називає, вказуючи лише, що в самій Полтаві діяло 6 авто­номістських та 4 автокефальних приходи742. З періодики того часу відомо, що таких було понад 60. Однак радянські джерела говорять про те, що в період окупації відновилися Богослужіння у більш як 300 храмах. Отже, дані періодики та Ф. Гейєра щодо Полтавської єпархії можна вважати заниженими743.

За даними В. Алексеева і Т. Ставру, на Поділлі лише 20 % культових споруд залишалися незруйнованими. Перебуваючи у прикордонній смузі, Подільська єпархія опинилася під особливою увагою радянських органів. У результаті репресивних заходів у єпархії залишилося всього 10 кліриків744. У період окупації єпископ Автономної церкви Дамаскин сприяв організації на Поділлі близько 600 приходів (до революції їх налічувалося 1500), які обслуговува­ли 223 пастирі.

У Житомирській єпархії в 1943 р. діяло 300 автономістських та 100 автокефальних приходів (до революції — 800 парафій РПЦ).

Єпископ Автономної церкви Леонтій висвятив близько 200 пас­тирів, які закінчили короткотермінові курси. 318 приходів Автоном­ної церкви було відкрито в Дніпропетровській єпархії. В обласному центрі діяло 10 з них (до революції — 27)745.

Майже всі монастирі підпорядковувалися Автономній церкві. Юрисдикцію УАПЦ визнавали понад 20 монастирів: чоловічі Дер-манський (60 ченців) та малий монастирі поблизу Рівного, а також Більовський таКорецький жіночі (130 черниць) обителі. Архієпископ УАПЦ Никанор з гіркотою визнавав, що Автокефальна церква майже не має монастирів (Більовський і Дерманський монастирі відійшли до УАПЦ пізніше). Архієрей називав причиною такого становища те, що чернецтво вважало священиків і єпископів УАПЦ неканонічни-ми. Вірне ортодоксальним православним традиціям, воно вбачало ре­зони створення Автокефальної церкви не в релігійних, а в політичних мотивах746.

В. Алексеев і Т. Ставру наводять твердження місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Сергія (Страгородського) про те, що в Україні 95 % населення сповідували православ'я, причому 55 % належали до Автономної церкви, а 40 % — до УАПЦ747. Важко сказа­ти, наскільки наведені цифри відображають дійсний стан речей, адже обліку віруючих в роки війни німецькі власті не вели, а радянські ор­гани (Рада у справах РПЦ при РНК СРСР) не мали в той час точних узагальнених даних.

Для рядових віруючих поділ у більшості випадків (особливо у Великій Україні), належність до певної конфесії принципового зна­чення не мали. Однак у західному регіоні, де масова релігійність під­кріплювалася високим рівнем національної свідомості, підтримка ав­токефалії Православної церкви асоціювалася з боротьбою за відро­дження незалежної української держави.

Взаємини Автономної й Автокефальної церков були складними. Практично в кожному генеральному окрузі діяло по дві єпархії. Так, у Миколаєві після приходу німців виникли єпархіальне управління та духовна консисторія Автономної церкви на чолі з архієпископом Ан-тонієм (Олександром Марценком), що прибув з Кам'янця-Каширсь-кого на Волині. Пізніше до міста приїхав архієпископ Михайло (Фе­дір Хороший), який очолив приходи автокефальної орієнтації. У ра­дянських документах відзначалося, що обидва архієреї в період окупа­ції "вели антирадянську роботу, виступаючи перед віруючими з контр­революційними проповідями, і випускали у світ різного роду антира-дянські відозви". Обидва ієрархи під час відступу німецьких військ виїхали на Захід748. Рівненсько-Крем'янецькою єпархією УАПЦ керу­вав єпископ Платон, в той час як Волинську єпархію Автономної церк­ви очолював архієпископ Олексій (Громадський)749.

У лютому 1942 р. до Адміністратора УАПЦ архієпископа По-лікарпа прибув спеціальний посланець від Київської церковної ради протоієрей П. Косянчук з проханням відвідати Київ найближчим ча­сом або надіслати нововисвяченого єпископа-українця. З газети "Во­линь" довідуємося, що надісланого до Києва єпископа Пантелеймона ніхто з киян не визнає і він обертається в тісному колі росіян та "мало­росів". Призначення єпископа-українця до Києва зустрілося б з гар­ним бажанням населення та внесло б у церковне київське життя спо­кій та духовну полегшу для вірних750. Полікарп призначив на Київсь­ку кафедру єпископа Никанора, а його заступником і помічником — нововисвяченого єпископа Мстислава (Скрипника). Саме останній став ключовою фігурою УАПУ в Києві. Він виявив здатність до компромісів, тактичної гнучкості и не применшував реальних досяг­нень єпископа Пантелеймона. Ініціативний та енергійний архієрей Автономної церкви зумів завоювати прихильність місцевої влади, і в самому місті йому підпорядковувалося 14 храмів та 8 монастирів у той час, коли УАПЦ мала у своєму розпорядженні Андріївську та ще дві церкви, єпископ Мстислав намагався нівелювати суперечно­сті між двома конфесіями і домагався об'єднання з Автономною це­рквою, для чого готувався вступити в переговори з єпископом Пан-телеимоном   .

Єпископ Пантелеймон вступив у гостру конфронтацію зі Всеук­раїнською православною церковною радою, яка в результаті цього конфлікту в лютому 1942 р. була розпущена окупаційною владою. Причиною протистояння стала непоступливість членів ВПЦР у пи­танні про автокефалію. Досить напружено складалися стосунки ке­рівників УАПЦ й АПЦ — Полікарпа (Сікорського) й Олексія (Гро­мадського). Запевняючи опонентів у тому, що він є прихильником ка­нонічної автокефалії Української православної церкви, митрополит Олексій закликав дочекатися визнання цього статусу помісними цер­квами, в тому числі й РПЦ. Архієпископ Полікарп відстоював істори­чну обумовленість і тяглість автокефалії українського православ'я, що не потребувало додаткових канонічних атрибутів. У гострій поле­міці доходило до обопільних образ: вищий достойник АПЦ звинува­чувався у "москвофільстві", а Полікарп іменувався "єресіархом", "роз­кольником" тощо.

Одним із зовнішніх виявів протистояння було ставлення до укра­їнізації церкви. Залишаючись на позиціях традиціоналізму, духовен­ство Автономної церкви продовжувало правити Службу Божу церко­внослов'янською мовою. Ієрархія УАПЦ і національно свідома час­тина мирян настійно вимагали проведення відправ українською мо­вою. На цьому Грунті неодноразово виникали конфліктні ситуації. Ось лише кілька епізодів.

15 лютого 1942 р. церковний хор Дубенського собору почав співати Літургію українською мовою. З цим не погодився настоятель храму, який категорично заборонив диякону здійснювати богослу­жіння рідною мовою прихожан. У волинському с. Кримка миряни звер­нулися до о.Варницького з проханням відправити богослужіння з на­годи роковин злуки У HP і ЗУ НР. Панотець категорично відмовився від підтримки патріотичної акції, що викликало обурення громадян і різке падіння авторитету пароха серед односельців752.

У с. Оржев молодь під керівництвом одного з активістів украї­нізації церкви п. Гончаренка організувала хор і вивчила Літургію українською мовою. Одначе Службу Божу в місцевій церкві по-укра­їнськи не відправляли, оскільки цьому противився о. Рижук. Внас­лідок такої позиції місцевого пароха віруючі масово перестали від­відувати церкву.

В с Здовбиці поблизу Здолбунова священиками місцевого храму були колишні офіцери царської армії. Прохання прихожан перейти на українську мову богослужінь вони зверхньо відкинули, "бо мужи­цька мова для цього непридатна". Панахиди за полеглих героїв не відправлялися, оскільки настоятель вважав, що "не стоит за бандитов молиться".

Навіть для такого міста, як Сарни, українська мова під час від­прав була рідкісним явищем. Завдяки зусиллям громадськості, ЗО ли­стопада 1941 р. о. Ю. Палій по-українськи служив панахиду по героях Базару (на честь 20-річчя події). Не були марними й зусилля молоді с Оржів, де 23 листопада вперше Слово Боже звучало рідною мово-ю753. У березні 1942 р. в Олександрії (Рівненський генеральний округ) з ініціативи відділу пропаганди окружного товариства "Про­світа" й "Сільського Господаря" відбулася конференція культосвіт­ніх працівників району, на яку прибуло близько ЗО осіб. Разом з ін­шим розглянуто й церковні справи, зокрема про мову культових від­прав. З'ясувалося, що з 7 священиків, які служили в районі, двоє ко­ристуються "чужою нам мовою", з приводу чого учасники прийняли відповідне рішення. У Вербівському районі з ініціативи протоієрея Міцевича відбувся з'їзд місцевих священиків. У результаті жва­вого обговорення всіх питань порядку денного духовенство Ве-рбівщини прийняло ухвалу про перехід до української мови бого­служінь754.

Важливим чинником українізації церкви стала періодична преса. Сотні статей, присвячених ролі православ'я у відродженні української державності, духовності, культури, сприяли піднесенню національної свідомості, збільшенню числа прихильників ідеї автокефалії УПЦ.

В одному з грудневих випусків часопису "Волинь" (1941 p.), ре­дакція якої стояла на позиціях автокефалії українського православ'я, було вміщено матеріал, спрямований проти консервації старих по­рядків у релігійних справах. У замітці, зокрема, відзначалося: "Кре-м'янець (резиденція керівника Автономної церкви архієпископа Оле­ксія Громадського —Авт.) сьогодні старається відігравати роль пе­вного центру українського церковно-релігійного життя. Але чо­мусь крем'янецьке духовенство не може зрозуміти, що живе в україн­ській дійсності, й відправляє богослужіння живою Московською мо­вою. В монастирі відбулася панахида по замордованих "руками без­божників" жертвах у крем'янецькій в'язниці. Але жоден священик ні в проповіді, ні в молитвах не згадав, що це були українці, за українсь­ку справу карались у в'язниці і там же загинули"755.

18 січня газета повідомляла, що в Рівненській єпархії вже кілька тижнів поминають архієпископа Олексія в якості екзарха Православ­ної церкви в Україні. З часу проголошення Владики керівником УАПЦ навіть священики промосковської орієнтації стали поминати "церкви в Україні". До того про Україну не згадувалося жодним сло­вом756.

Ряд публікацій містив тенденційні, суб'єктивні твердження, що свідчили про явну заангажованість авторів. Так, у статті "Більшови­цькі махінації навколо Церкви", вміщеній у часописі "Вінницькі віс­ті" на початку 1942 p., представники Автономної церкви звинувачу­валися в тому, що легко можна було значною мірою інкримінувати й прихильникам УАПЦ. Автор матеріалу стверджував: «Незважаючи на загальну для обох релігій назву "православіє", українське право­слав'я нічого спільного не мало й не має з московським. Діячі остан­нього, що вспадкували, з одного боку, візантійську консервативну мертвячину, а з другого — методи католицьких єзуїтів (од Фотія че­рез Победоносцева до сьогоднішніх енкаведистів включно), завжди перетворювали церкву на кубло інтриг, на осередок політиканства, на засіб духовного гноблення народів. Чужа всьому цьому є націо­нальна Українська Церква з її рідною народною мовою та законними архіпастирями — духовними, а не політиканствуючими провідника­ми». На підставі того, що архієпископ Олексій оголошений екзархом України, перебуваючи в юрисдикції московської патріархії, автор статті звинувачує його в тому, що він "кладе Церкву в Україні до ніг московського патріарха, агента НКВД", а отже, і сам є таким аген-

ТОМ757.

У листопаді 1941 р. "Український голос" опублікував "Думку православного українця", яка зводиться до закидів на адресу Авто­номної церкви у співпраці з більшовицькими спецслужбами, праг­ненні її єпископату затягнути "українців назад у духовне московсь­ке рабство"758.

Спробу історичної ремінісценції та моралізаторсько-викриваль­ного аналізу діяльності Православної церкви у міжвоєнній Польщі здійснено в статті Чернігівця "Карти на стіл" ("Волинь", січень 1942 p.). Автор викриває "пристосуванство" православної ієрархії до польського режиму, його "аморальність" (на основі переліку літера­тури, що зберігалася у Крем'янецькій консисторії) і, нарешті, перехо­дить до головного, закликаючи уявного опонента: «Пора відкрити, нарешті, карти, і коли думаємо про русифікацію, то не треба того прикривати релігією.

... Справа проста. Нам залежить на оздоровленні церковного жит­тя, оживленні справжньої віри й її поглибленні (а що це неможливе без рідної мови в богослужінні — то і на українізації) — вам залежить на безоглядній русифікації, за всяку ціну, коштом віри й православ'я.

Це не боротьба "тихонівців" і "липківців", а боротьба проти чис­тої української православної віри, яку боронила свого часу УАПЦ в Києві — оборонить і тепер»759.

А ось яку аргументацію на користь українізації Православної це­ркви висунув автор іншої публікації в тому ж виданні під символічною назвою "Руки геть!" Серед авторів, які полегшували більшови­кам антирелігійну роботу на українських землях, у статті перелічено такі: 1) низький рівень освіти духовенства; 2) прагнення священно­служителів, замість поглиблення й поширення православної віри справжньою працею серед своїх "овечок", вдержати їх при собі лише незрозумілим, таємничим обрядом богослужіння та звичкою до пев­них форм (що не вимагало ні спеціальних зусиль, ані інтелігентнос­ті); 3) формальне ставлення духовенства до власних обов'язків і час­то не відповідний становищу спосіб життя.

Все це зводило релігію до однієї лише форми. Однак серед укра­їнського духовенства була певна частина, зацікавлена в "консерву­ванні" такого становища до часу, коли знову запанує "Матушка Ра-сєя". Для цього вони серед духовенства і вузького кола "своїх людей" підтримували дух "єдінства", не лише церковного, але й "общерусь-кого". За зовнішнім прагненням утримати церкву в традиціях церков­нослов'янських канонів проступає прагнення підтримати всюдисущу руку Москви над собою.

Характеризуючи мовну проблему, автор нагадав, що і староєв­рейська, і церковнослов'янська мови мали тисячолітню історію. Але саме тому, що болгари не розуміли грецької, Кирило і Мефодій пере­клали Святе Письмо на староболгарську мову, якою розмовляли їх сучасники, бо "субота для людини, а не навпаки", і сам Ісус Христос наказав апостолам проповідувати і молитися мовами тих народів, се­ред яких вони несли Слово Боже. За словами автора публікації, в часи Гетьманщини українізованою староболгарською мовою не лише мо­лилися, але й писали книги. Петро І заборонив друкувати книги та­кою мовою і звелів перейти на російський варіант староболгарської. А 1734 року було наказано знищити всю богослужбову літературу, видану українізованою староболгарською мовою. Автор наполягав, що "оскільки тепер ніхто не пише і не вчиться староболгарською мо­вою, то необхідно впроваджувати в богослужіння українську. А кано­нічне крутійство та посилання на те, що коли українська церква по­над 300 років була під Москвою, то вже настало "право передавання", це справа людей непорядних, яким треба сказати: "Руки геть!"760.

Продовження - Част.2.