Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.11. Український самостійницький рух в роки німецько-радянської війни. 1941 —1945 рр. (Част. 1.)

Агресія Німеччини проти Радянського Союзу започаткувала но­вий етап у боротьбі самостійницьких сил за незалежну українську державність. Початок війни підживлювали сподівання й інших по­літичних течій української еміграції. Так, у листі до співробітника Української бібліотеки ім. С. Петлюри в Парижі І. Рудичіва колишній голова уряду УНР В. Прокопович "вітав переможний похід німецько­го війська на схід, радів і радію з визволення України з-під незносно­го ярма московського"800. Гетьман П. Скоропадський визнавав: "Українці прагнули війни, слушно вбачаючи, що вона може значно наблизити нас до здійснення наших заповідних мрій"801.

Всіляко демонструючи обгрунтованість своєї державотворчої спроможності, провідники бандерівського ОУН оголосили Акт ЗО червня 1941 р. про відродження Української держави. В цьому доку­менті, зокрема, наголошувалося: "Українська національно-револю­ційна Армія, що твориться на Українській Землі, боротиметься далі проти московської окупації за Суверенну Соборну Державу і новий справедливий лад у цілому світі"802. Різко негативне ставлення Бер­ліна до цієї акції стало визначальним фактором переходу бандерівців у опозицію, а потім — і в спротив до гітлерівській владі. У заяві (сер­пень 1941 р.) з приводу дій німецького керівництва після проголо­шення Акту ЗО червня зазначалося: "Організація українських націо­налістів розгорнула була під проводом Степана Бандери широку по­встансько-партизанську акцію на українських землях під московсь­кою окупацією ще перед приходом німецьких військ та героїчними виступами причинилася до звільнення вже великої частини українсь­кої території з-під московської окупації, поклавши безчисленні жерт­ви у боях та масових розстрілах і маскарах по тюрмах"803. Якщо до цього часу подібні документи мали здебільшого декларативний хара­ктер, то в даному випадку йшлося про конкретні справи. Хоча загаль­ного повстання проти радянської влади націоналістам підняти й не вдалося, виступи оунівських боївок проти відступаючих частин Чер­воної армії, радянських органів влади, напади на в'язниці зафіксовані у всіх областях Західної України. Вживалися енергійні заходи щодо зриву мобілізаційних планів, вивезення на схід харчових продуктів, техніки, інших матеріальних цінностей.

У "Загальній інструкції (вказівках у перші дні роботи)" бандерів­ської ОУН наголошувалося: "У всіх селах, районах, містах і обласних центрах владу — в українські руки"804.

Відразу після відходу радянських військ і владних структур оу-нівці силами похідних груп (бандерівських і мельниківських) взялися до творення органів місцевого самоврядування (управ, української міліції тощо). У м. Рівне, що стало резиденцією реихскомісара України Е. Коха, виникає Українська Рада довір'я, до якої увійшли представ­ники самостійницьких сил, в тому числі ОУН(Б). Взявши на себе різ­ні ділянки організаційної роботи, діячі Ради висловлювали сподіван­ня, що німецька сторона враховуватиме перш за все її позицію і спів­працюватиме насамперед з українцями, а не з росіянами чи поляка-ми

Активних заходів щодо формування органів української влади на місцях вживав т.зв. Буковинський курінь, що прямував з Буковини до української столиці. У Києві він демонстративно оголосив про своє підпорядкування Українській національній раді на чолі з М. Велич-ківським. Створена з представників різних регіонів України з ініціа­тиви ОУН Мельника, УНР мала виконувати роль всеукраїнського представницького органу самостійницьких сил. Однак спроби заяви­ти незгоду з нацистською окупаційною політикою закінчилися її роз­пуском у 1942 р.

Похідні групи швидко досягли центральних, південних та схід­них областей України, створили оунівські осередки й розгорнули ор­ганізаційну діяльність. Та сподівання на те, що широкі маси зу­стрінуть "визволення від московської тиранії" суцільним захоплен­ням, виявилися перебільшеними. Агітаційно-пропагандистські зу­силля націоналістів наштовхнулися на інертність основної частини населення і досить успішну радянську контрпропаганду.

Один з керівників проводу ОУН Д. Маївський (П. Дума) виклав свої спостереження і міркування щодо настроїв населення централь­них та східних областей України у праці "Лицем до народу. Вказівки для пропагандистської роботи серед українців Осередніх і Східних Українських земель". Констатуючи "почуття національно-політич­ної меншовартості значної частини українського населення щодо Ро­сії, "всесоюзної категорії думання", автор з прикрістю визнав, що на­ціональна приналежність має, "особливо в містах, мале значення, скоріше регіонально-територіальне, ніж національно-політичне". Майже суцільну індиферентність місцевий люд виявляв і до осново­положних ідей "дійового" націоналізму донцовського типу"806. Нега­тивно вплинули на ефективність ідеологічних заходів похідних груп кілька факторів: прихід оунівців разом з гітлерівськими окупантами, розкол і неприхована ворожнеча між бандерівцями й мельниківцями, недостатній освітній та культурний рівень пропагандистів, незнан­ня ними специфіки регіону, в якому перебували, і ментальності міс­цевого люду. Для переважаючої частини населення головною стала проблема виживання в сурових умовах воєнного лихоліття, а не бо­ротьба за українську державність. Простим людям було важко зро­зуміти, чому націоналісти вважають головним ворогом більшовиків і не протидіють антиукраїнській лінії гітлерівців. Не знаходили під­тримки й антиросійські гасла, робітники згадують про більшовицькі часи, як про добрі часи. Під оглядом політичним більшість робітни­ків Донбасу зовсім несвідома. Національній приналежності не нада­ють великої уваги. На Донбасі ще в грудні 1941 р. з'явилися летюч­ки ОУН, в яких сказано: "Геть кацапів з України! Україна для украї­нців". Багато людей збентежилось і доводило, що "властиво у мене тільки в паспорті стоїть руський, але ж я народився в Україні і звідси нікуди не піду. Зараз проводити освідомлюючу працю серед робіт­ництва дуже важко"807.

У містах центральної, південної та східної України самостійники зустріли протидію російських груп різної політичної орієнтації і про­сто антиукраїнськи налаштованих місцевих громадян та російсько­мовних "фольксдойче". Останні вступили в конфронтацію не лише з оунівськими емісарами в органах місцевого самоврядування, а й з місцевою інтелігенцією національно-демократичного спрямування, що творила громадські інституції та займалась культурно-просвітни­цькою і доброчинною діяльністю. Подібну ситуацію описує в своїх спогадах член "Товариства Українського Червоного Хреста Полтав­щини" Галина В'юн. Утворене з метою допомоги радянським війсь­ковополоненим товариство об'єднало різних, але об'єднаних патріо­тизмом і поважанням загальнолюдських цінностей людей — О. Дига-ся, Ф. Борківського, автокефальних священиків о. Потульницького, о. Бурка, їх дружин та інших. Практично кожна ініціатива товариства наштовхувалася на протидію808.

Саме через органи місцевого самоврядування, україномовну пре­су, громадські об'єднання націоналісти прагнули провести в життя свої ідеї, завоювати прихильність мас.

У Києві роль координатора виконувала Українська національна рада, довкола якої гуртувалися самостійницькі кола. У грудні при УНР планувалося створити виконавчий орган — Генеральний секре­таріат, однак німецькі власті цього не допустили. У місті члени похід­ної групи під керівництвом О. Ольжича очолили найважливіші від­діли міської управи, ініціювали створення спілок письменників, му­зикантів, інженерів, лікарів та інших, випуск часописів "Розбудова нації" та "Український вісник", взяли під свій контроль газету "Укра­їнське слово", а після її закриття — "Нову Україну"809.

У Дніпропетровську керівні посади зайняли представники банде­рівської ОУН: Б. Олійниченко став головою облуправи, В. Регей — його заступником. Вони з дозволу німців навіть користувалися печат­кою "Українська держава — територіальна адміністрація Дніпропет-ровська    .

У Харкові, крім членів бандерівських і мельниківців похідних груп, активну позицію окреслили ще кілька груп, зокрема представ­ники місцевої інтелігенції, що стояли на платформі антикомунізму й сповідували ідеї українського визвольного руху, — В. Доленко, О. Семененко та ін. їх контакти з оунівцями сприяли поступовому по­доланню перестороги до останніх та просуванню націоналістів на ке-

• «    «     811

рівні посади в міські и районні органи самоврядування   .

Фактором українізації суспільного життя стала преса. Газети "Вільне слово", "Вінницькі вісті", "Волинь", "Дзвін", "Голос" та ін­ші, публікуючи матеріали самостійницького змісту, сприяли форму­ванню національної свідомості населення, прищеплювали їм почуття відповідальності за долю батьківщини.

Активність українських самостійницьких сил викликала занепо­коєння окупантів, які вживали заходів, щоб не допустити поширення їх впливу і політизацію органів місцевого самоврядування. Так, в ін­струкції окупаційної влади "Про ставлення військових частин до українського населення" № 19 вказувалося: "Створені українські на­ціональні місцеві управління або районні управління не повинні роз­глядатися як самостійні управління або уповноважені вищих властей, а як довірені для зв'язку з німецькими військовими властями, завдан­ня яких полягає в тому, щоб виконувати розпорядження або в разі не­обхідності роз'яснювати їх населенню"812.

Всі спроби Берліна довести, що націоналісти залишаються лоя­льними союзниками німців і готові й надалі битися проти сталінсько­го режиму, успіху не мали. Бандерівці навіть після того, як гітлерівці почали "заламувати їм руки" після Акту ЗО червня, обіцяли співпра­цювати з Німеччиною в боротьбі проти "найбільшого ворога України — московського більшовизму"813. А керівництво крайової екзекути-ви ОУН (Мельника) заявляло, що "хто кидатиме нині гасла акцій, зве­рнених проти тих, які воюють Москву, чинитиме безвідповідальне діло"814.

Вищі німецькі чинники залишили поза увагою і ті численні ін­терпеляції, що надходили від громадських і політичних діячів та ор­ганізацій з приводу розчленування України (передачі Буковини ру­мунам, створення дистрикту "Галичина" у складі Генерального гу­бернаторства тощо). В одному з таких документів, надісланому на адресу Гіммлера й підписаному 24 липня 1941 р. А. Мельником, у якості аргументу звучав "російський мотив" — "Через поділ україн­ського організму буде ослаблена відпірна сила українського народу супроти вічних ворогів — поляків і москалів та створиться грунт для протинімецької пропаганди"815.

Нацистські лідери добре знали, як зарадити цій небезпеці. Склав­ши чітке й досить повне уявлення про плани й можливості оунівців, вони вжили превентивних заходів охопити всі міста України, де встигли легалізуватися члени похідних груп та їх симпатики. Аре­шти й ліквідація значної частини найбільш підготовлених і активних членів самостійницького руху змусила і бандерівців, і мельниківців перейти в підпілля і не афішувати своїх намірів.

Тим часом у вищих ешелонах влади III рейху не припинялися дискусії з приводу "українського питання". Адепти "гнучкої лінії" А. Розенберга, адмірал В. Канаріс обстоювали думку про певні посту­пки українцям з тим, щоб полегшити Німеччині оволодіння цим "життєвим простором". Пропонуючи для України різні форми "особ­ливого статусу" (від держави-союзника до протекторату), А. Розен-берг навіть на час запровадження у рейхскомісаріаті "Україна" ци­вільного управління (18 листопада 1941 р.) рекомендував окупацій­ним властям на місцях "утримуватися від висловлювання думки що­до остаточного оформлення України". Водночас у директивах Е. Ко-ху зазначалося, що "українці самі повинні бути готові до жертв, оскільки без німців вони втратили б все і були б знищені".

Справжня причина турботи про українців проступала в таких словах: "Щоб раз і назавжди перешкодити нападам Москви на Украї­ну, Німецький рейх мусить узяти на себе захист Європи на Схо-ді..."816.

Ще більш відверто і цинічно визначали місце України у новому світопорядку прибічники жорсткої лінії А. Гітлера — Г. Гіммлер, Г. Герінг, Е. Кох та інші. Шеф Головного імперського управління без­пеки Р. Гейдріх 2 жовтня 1941 р. висловив такі перспективи стосовно України: "Поступово вона виділятиметься з великоросійської сфери, водночас вона слугуватиме сировинною і енергетичною базою. При цьому необхідно не допускати, щоб цьому народові надавалась мож­ливість культурного розвитку, створення власної інтелігенції"817. Мотивуючи ставлення до українців, фюрер у найближчому оточенні казав, що "українці також ліниві, погано організовані, по-азіатськи ні гілістичні, як і великороси. Тут не повинно стояти питання етики пра­ці й обов'язку, ці люди не зрозуміють таких речей ніколи, оскільки

и             ..О 1 О

вони реагують тільки на нагайку    .

Незважаючи на те, що основні принципи політичного курсу що­до окупованих земель були вироблені ще до початку війни, Берлін постійно вимагав інформації про становище на зайнятих територіях. У березні—квітні 1942 р. було підготовлене об'ємне донесення про ситуацію в Україні. В ньому визнавалося, що керівництво III рейху припустилося помилки, взявши на віру твердження російської еміграції про те, що СРСР — це Росія і там живе тільки російський народ. На цій підготовці базувалися розрахунки, що російський народ під­німеться проти сталінського режиму і допоможе перемогти більшо­визм і Британію. У вдячність за це німці "мали не допустити існуван­ня незалежної Української держави". Як виявилося з початком війни, ті, хто лобіював перед нацистськими чинниками інтереси російської антикомуністичної еміграції, створили хибне уявлення у німецьких аналітиків про справжній стан справ і можливий напрямок розвитку подій. "Перші місяці війни, — наголошується в документі, — показа­ли, що [в СРСР] немає одного народу, однієї російської нації, і що не­має різниці між більшовизмом і росіянами, ці два поняття стали іден­тичними".

Українців же автори донесення вважали не неграми, а давнім єв­ропейським народом, що, як і німці, переживали періоди культурного піднесення. Місія ж Німеччини, за словами одного з провідних спів­робітників "Східного міністерства" О. Бройтігама, полягала в тому, щоб не закабалити, а створити умови для культурного й економічно­го піднесення України і дружнього ставлення з боку її мешканців, звільнених від більшовизму. Менш переконливою і щирою видається тирада високопоставленого функціонера НСДАП Райграупа, який у листопаді 1941 р. під час засідання членів Української академії наук заявив: "Наша мета — щаслива Європа зі щасливими кордонами... Ми не завойовували священну землю українського народу, а йдеться лише про воєнну здобич складової частини Радянського Союзу. Ми перебуваємо в цій країні як завойовники радянсько-російських зе-мель"819.

Мовна політика окупантів також цілком підпорядковувалася стратегії швидкого поглинання завойованих просторів. Щоб не уск­ладнювати життя військовій та цивільній окупаційній адміністрації і зняти будь-які докори сумління, нацистські ідеологи в циркулярі "Політика й управління людьми в Україні" характеризували мову її народу як суміш різних мов, що поєднала російські, церковносло­в'янські, польські, південнослов'янські, угорські та інші мовні еле­менти820. Заперечуючи самодостатність української мови, гітлерівсь­ка верхівка санкціонувала варварське ставлення до культурних над­бань нашого народу.

Однак у відомстві Розенберга розуміли всю складність проблеми й пропонували власні підходи до її вирішення. В одній з доповідних, що вийшла з надр "Міністерства Сходу", містилася позиція "всіляко сприяти розповсюдженню української мови"821. Конкретизуючи ос­новні напрями політики у сфері культури й освіти, співробітники рейхсміністерства виробили інструкцію, в якій, зокрема, йшлося про витіснення російської мови з побутового вжитку і школи. Неухильно дотримуючись принципу "поділяй і володарюй", окупанти прагнули розпалити ворожнечу між українцями й росіянами. В ареалах їх спільного проживання (Донбасі, Слобожанщині, Півдні), де російсь­ка мова переважала, гітлерівська адміністрація надавала пріоритети українській мові. Втім, до кінця 1941 р. пропозиції "Східного мініс­терства" не мали зобов'язувального характеру і втілювалися в життя безсистемно. Щоб уніфікувати мовну політику, Розенберг 2 лютого 1942 р. видав директиву "Про використання мов на Україні". Згідно з цим документом, німецька мова вважалася офіційною для окупацій­них владних структур, українська — для органів місцевого самовря­дування (міських, обласних управ та ін.). Всі нормативні документи й розпорядження влади мали публікуватися цими двома мовами. В ре­гіонах, де проживало російськомовне населення, впровадження укра­їнської мови в якості офіційної ставилося в залежність від конкретної мовної ситуації, а російська набувала такого статусу. Разом з тим на­віть в таких місцевостях українська мова була обов'язковою для вивчення у школах та спеціальних навчальних закладах. Засобами мовної політики, а також шляхом відселення російського населення планувалося здійснити українізацію Східної та Південної України. У документі містилося таке розпорядження: "Українізація російських областей РК "Україна" здійснюється через імміграцію українського та еміграцію російського населення, що з розвитком процесу украї-нізацп українська мова витіснить російську    .

Українською мовою видавалося 189 газет, а всього — 280 періо­дичних видань на окупованій території республіки823. Вживання ро­сійської санкціонувалося в місцевостях, де більшість складало росій­ськомовне населення, або у виключних випадках, коли цього вимага­ли інтереси пропаганди824.

Протегування українській мові зовсім не означало, що нацисти співчувають "українській справі", це була прагматична лінія, спрямо­вана на нейтралізацію та подолання комуністичних впливів, носієм яких вважалася й російська мова. Прагнучи виграти боротьбу за свідомість населення окупованих територій у сталінської пропаган­дистської машини, відомства Ріббентропа і Розенберга експлуатува­ли саме українську мову.

Тим часом розв'язаний гітлерівцями терор проти самостійниць­ких сил підштовхнув націоналістів до вироблення нової платформи у ставленні до окупантів. На І конференції ОУН (СД)*, яка відбулася у Львові в кінці вересня — на початку жовтня 1941 p., було вирішено поєднувати легальні й підпільні форми діяльності, але відкрито не конфронтувати з німцями. Сподіваючись на перемогу Німеччини над СРСР, бандерівське керівництво готувало організацію до тривалого політичного протистояння з Берліном у питанні про українську дер­жавність. У той момент навіть бандерівське крило все ще не до кінця усвідомлювало ту обставину, що у Гітлера існує власне, цілком сформоване уявлення про майбутнє України. Тому А. Кентій ставить під сумнів твердження П. Мірчука про те, що вже восени 1941 р. провід ОУН(Б) розглядав питання про "підготовку до активної боротьби з німецьким окупантом" і протидію новим "намаганням большевизації українських теренів Москвою"825. В якості аргументів наводяться до­кументи, які засвідчують обережність наступних кроків керівництва ОУН(Б), спроби уникнути зайвих конфліктів та жертв. Розраховуючи на власні сили, бандерівці водночас проголошували своїми союзни­ками всі народи, які ведуть боротьбу проти Москви826.

Представники інших течій українського табору також відреагу-вали на посилення репресивної політики нацистів. У кінці грудня 1941 р. оприлюднено "Слово Андрія Мельника, вождя українських націоналістів, з нагоди Нового Року", в якому зазначалося: "Під уда­рами німецької збройної сили та під натиском поневолених народів валиться московська імперія. У німецьких вояках бачимо ми тих, що під проводом Адольфа Гітлера прогнали більшовиків з України; їм ми зобов'язані свідомо й організовано помагати в хрестовому поході проти Москви, незважаючи ні на які труднощі"827.

Попри всі перестороги, висловлені з приводу деяких кроків оку­паційної адміністрації в Україні, автори листа, адресованого А. Гіт-леру у січні 1942 р. (А. Лівицький, М. Величківський, М. Омелья-нович-Павленко, А. Шептицький, А. Мельник), традиційно запевня­ли про готовність продовжувати спільну боротьбу проти "нового ла­ду" — більшовизму828.

У ще обережнішій формі заявив про свою позицію П. Скоропадсь­кий. У лютому 1942 р. у виступі перед однодумцями він високо оцінив роль німецької армії у звільненні значної частини українських земель від більшовицького засилля, а також засудив тих, хто закликав до співп­раці з радянською системою для протидії Німеччині чи прагнув орга­нізувати спротив її збройним силам.

Серед тих, хто швидко перейшов до опозиції займанцям, перебу­вав Т. Бульба-Боровець, але й він головною перешкодою на шляху до відродження української державності вважав червоних партизанів, радянських диверсантів, яких Москва надсилала в німецьке засилля для нищення "націонал-свідомого українського елементу"829.

II конференція ОУН(СД), що відбулася у квітні 1942 p., при­йняла рішення, в яких враховано "близьку можливість збройної боротьби за українську державність у слушний час (розбиття Моск­ви, загальне виснаження, зовнішнє і внутрішнє потрясіння Німеччи­ни)". Повторюючи тезу про те, що вирішальним є "фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маскою він би не виступав (білогвардійщина, більшовизм, слов'янофільство тощо)", у постано­вах конференції також підкреслювалося, що "на осередніх та східних українських землях критику національної політики слід поєднати з боротьбою проти московсько-більшовицьких впливів, проти пропа­ганди партизанщини, санкціонованої московським імперіалізмом". У документах II конференції йдеться вже про необхідність протидії двом "окупантам-загарбникам та імперіалізмам" — радянському й німецькому, хоча стосовно останнього йшлося тоді лише про "крити­ку"830. Втім, уже з цього почала формуватися стратегія опори на влас­ні сили і "двофронтової боротьби". Оцінку російського національно­го фактору відбиває пункт XXV "Політичних постанов": "Ставлення до москалів. Ми поборюємо політичний і культурний актив і всі фор­ми політичного й культурного москвофільства, як знаряддя москов­ського імперіялізму, нейтралізуючи пасивну московську масу"831.

Остаточно курс на активний збройний захист українського наро­ду від імперіалістичної політики Німеччини і Радянського Союзу схвалила III конференція ОУН (СД), яка відбулася в лютому 1943 р. З'ясовуючи плани гітлерівського й сталінського режимів щодо Укра­їни, учасники конференції сформулювали контрзаходи: "а) відірвати від впливів Москви ті елементи українського народу, які шукають охорони під загрозою з боку німецького імперіалізму в Москви; б) демаскувати московський більшовизм, що свої імперіалістичні за­міри і далі поневолити Україну прикриває лозунгами оборони україн­ського народу і других поневолених народів перед німецьким оку­пантом; в) здобути для українського народу і для його національно-визвольної боротьби незалежну позицію на зовнішньополітичному

..ОТО

відтинку    .

На початковій фазі німецько-радянської війни ОУН здійснювала проти сталінського режиму в основному пропагандистські акції (у збройні сутички з ар'єргардами відступаючих червоноармійських підрозділів вступали тільки бульбівці, про що вже згадувалося). Од­нак на зайнятій гітлерівцями території існувала все більш зростаюча присутність радянських партизанів, які фактично були політичними репрезентантами сталінського режиму. Остання обставина (на від­міну від збройних відділів ОУН, а також УПА), згідно з існуючим в той час міжнародним правом, надавала діям червоних "народних ме­сників" легітимного статусу, що підпадав під регулювання чинними міжнародними угодами. Втім, нацисти і тих і інших називали "банди­тами", чим переводили їх у кримінальне правове поле, й вдавалися до відповідних каральних акцій.

Сприймаючи радянських партизанів як представників Кремля, націоналісти намагалися в будь-який спосіб нейтралізувати їх вплив на місцевий люд. Рівень протистояння обумовлювався зростанням потенціалу збройних формувань самостійницьких сил, з одного боку, і радянських партизанів — з іншого, хоча в стосунках між ними вияв­лялися й інші тенденції.

Оунівці ревно стежили за всіма спробами пасивного чи активно­го спротиву окупантам, бажаючи уникнути відплатних акцій. Тому їх турбувало посилення руху опору, який набував комуністичного заба­рвлення й антифашистського спрямування. Вже навесні 1942 р. в до­кументах ОУН(Б) знаходимо інформацію про комуністичне підпілля й партизанку. Націоналісти пов'язували успіх більшовицької пропа­ганди з жорсткою політикою нацистів, які підштовхували місцеве на­селення до організованих виступів. Та в цілому об'єктивна картина, що поставала з інформаційних джерел ОУН(СД), обрамлювалася тенденційними політичними висновками. Для прикладу, в "Суспіль­но-політичному огляді життя на українських землях" крайового про­воду ОУН на ПЗУЗ за квітень—травень 1942 р. стверджується: "У відповідь на дрібні виступи більшовицьких диверсантів, що, до речі, не наносять німцям майже жодної шкоди, кинулися німці проти не­винних ні в чому безборонних українських сіл і з тваринною жорсто­кістю вимордовують населення, палять майно... Тут маємо справу з мовчазною, але свідомою співпрацею обох ворогів України"833. В од­ній з націоналістичних листівок (літо 1942 р.) містився заклик "не ви­конувати вимог Москви щодо створення банд (партизанів), оскільки це призведе до тяжких втрат, які будуть вигідні тільки Москві"834. З цих та інших документів ці зауваження перекочували до праць аполо­гетів та істориків ОУН в українській діаспорі. Аби уникнути обшир-них коментарів, зазначимо лише одне: відплатні акції окупанти кида­ли на цивільний люд і після збройних виступів ОУН та УПА. Співста-влення ж доцільності руху Опору, його призначення, завдань резуль­татів з наслідками контрзаходів окупаційної адміністрації та військ коректне з моральної, але не з суто військової точки зору. Тому вза­ємні звинувачення радянського і націоналістичного підпілля слід розглядати в ідеологічній площині.

Принципову можливість питання про взаємини з радянським ру­хом Опору засвідчує постійна увага до них з боку керівництва ОУН. У червні 1942 р. з'являється листівка ОУН(СД) "Партизанщина і на­ше ставлення до неї", а в жовтні — ще одна листівка під аналогічною назвою — "Партизанка і наше ставлення до неї". Констатуючи, що радянське підпілля діє від літа 1941 p., автори летючок окреслюють значні масштаби його поширення на ЗУЗ. Матеріали листівок, незва­жаючи на їх пропагандистський жанр, нерідко слугували своєрідним керівництвом до дії. В даному випадку йшлося про "активно вороже" ставлення ОУН до комуністичного руху Опору, а радянські партиза­ни вважалися "агентами Сталіна й Сікорського". Отже, в ідеологічно­му сенсі поборювання червоної партизанки обумовлювалося необ­хідністю протидії "імперіалістичній політиці Москви". У війсь­ково-стратегічному плані провід ОУН(СД) обстоював необхід­ність тривалої підготовки до загального всеукраїнського зриву, оскільки вважалося, що не партизанка сотень чи навіть тисяч, а національно-визвольна революція мільйонів може гарантувати успіх"835.

Закликаючи до нагромадження сил та очікування "свого часу", оунівські зверхники втрачали ініціативу, не встигали за розвитком подій, ставили себе в невигідне становище порівняно з "червоними народними месниками". Позиція проводу обох ОУН не відповідала інтересам широких верств населення, які потерпали під гнітом наїз­ників. Трагічні реалії підштовхували до практичних дій спротиву ни­щівним заходам окупантів. Першими вдалися до збройних сутичок з гітлерівцями загони під командуванням отамана Т. Бульби-Боровця. Пізніше (восени 1942 р.) без санкції керівництва почалися спонтанні антинімецькі виступи військових відділів бандерівської і мельників-ської ОУН. При цьому всі ці формування, а надалі й УПА, діяли зде­більшого партизанськими методами, єдино можливими і найбільш ефективними за тих обставин.

У літературі та спогадах учасників переважно наводяться факти, які ілюструють непримиренність сторін. Цим відзначаються як радян­ські документи, так і матеріали та публікації представників українсь­кого зарубіжжя. Водночас якось в тіні залишається та обставина, що військові формування самостійників не лише конфронтували, але й на­магалися знайти компромісні рішення чи дотримуватися нейтралітету.

У вересні 1942 р. відбувалися переговори між Т. Бульбою-Боров-цем та полковником А. Лукіним з партизанської групи Д. Медве­дева836. Плідних результатів вони не принесли, однак сам факт подіб­них контактів засвідчив прагнення "розійтися миром" в той момент, коли німецькі чинники, перебуваючи під манією перемог на Східно­му фронті, провадили безоглядну, брутальну окупаційну політику в Україні.

Нацистські спецслужби ретельно відстежували тенденції в роз­витку націоналістичного й комуністичного резистансу, фіксували найменші повороти й нюанси в поведінці. У повідомленні поліції без­пеки й СД від 23 жовтня 1942 р. констатувалося, що бандерівці стосо­вно "більшовицьких банд дотримуються доброзичливого нейтраліте­ту", в той же час займаючи "різку позицію проти Німеччини". Органи СД привертали увагу рейхскомісара України Е. Коха до того, що на­ціоналісти розчаровані німецькою політикою і виявляють схильність "до зближення з бандами більшовицького походження"837. Звісно, в дійсності не було ніякого "зближення" на ідеологічній чи організа­ційній основі — надто вже різними, коли не полярними, були завдан­ня і мета самостійницьких і військових підрозділів і радянських пар­тизанів. Однак з тактичних міркувань і в 1942, і в 1943 pp. зафіксова­но чимало випадків "невтручання" й "нейтралітету" сторін, узгодже­ного розмежування зон дій. З наближенням Червоної армії ситуація змінилася. Правобережна й особливо Західна Україна стали театром гострих зіткнень між УПА, радянськими і польськими партизанськи­ми формуваннями, оскільки жодних ілюзій щодо ставлення Кремля до форми української державності самостійницькі сили не мали.

Сказане не слід сприймати як ідеологізацію взаємин націоналіс­тичного й радянського підпілля. Вони набували різних форм і виявів, відзначалися суперечливим переплетінням ідеологічних, морально-психологічних і навіть соціально-побутових факторів. Так, українсь­ка допоміжна поліція, що на західноукраїнських теренах в більшості населених пунктів перебувала під контролем ОУН, з перших місяців війни залучалася до протипартизанських операцій, виявлення партій­но-радянського й комсомольського активу, підпільників, диверсій­но-розвідувальних та організаторських груп, надісланих з радянської території на окуповані нацистами землі. У пропагандистських та ін­структивних матеріалах ОУН(СД) зустрічаємо вказівки службовцям шуцманшафту ставитись до чужонаціонального елементу, "як до сво­го населення", поборюючи при цьому "імперіалістичні тенденції мо-

ото

скалів та поляків і носив цієї ідеї     .

У кінці 1943 p., коли справа йшла до безпосереднього зіткнення українського визвольного руху з велетенською державною машиною Радянського Союзу, провід ОУН(Б) у документі "До внутрішнього положення" ще раз окреслив ставлення до радянських партизанів. Шкідливість червоної партизанки пояснювалася тим, що вона: "1. Провокує німців до виступів проти українського народу. 2) Нищить свідомий український елемент. 3) Є одиноким чинником, що веде комуністичну роботу на українських землях й через це вво­дить дезорієнтацію серед частин населення (промосковська орієнта­ція). 4) Своїми діями старається паралізувати визвольний рух україн­ського народу. 5) Є передовим загоном московського імперіалізму і тим самим є ворогом визвольної боротьби поневолених народів..."839.

В архівних документах, мемуарній і науковій літературі зафіксо­вано чимало фактів зіткнень червоних партизанів з учасниками само­стійницького руху. Весною 1943 р. в одному з таких боїв партизани з'єднання під командуванням О. Сабурова вбили 233 козаків-буль-бівців840.

Та все ж радянське керівництво більш непокоїли дії УПА і зброй­них відділів ОУН(Б). Поряд з розвідувальними завданнями командири партизанських з'єднань мали виявляти керівників націоналістичного підпілля і знищувати їх. У відповідь повстанці робили наскоки, засід­ки на партизанські групи і цілі загони. Влітку 1943 р. в Сурезьких лісах відділи УПА розбили з'єднання Михайлова841. Протягом черв­ня—серпня у бої з радянськими партизанами вступали підрозділи ВО "Заграва" і ВО "Тютюнник", що рейдували Житомирщиною842. Знач­них втрат у зіткненні з партизанами П. Вершигори на Володимирщині зазнав загін УПА "Січ". Житомирська партизанська дивізія ім. Щорса лише з 1 січня до 10 березня 1944 р. мала на рахунку 26 боїв та сутичок з українськими повстанцями844.

Наприкінці 1943 р. спільними зусиллями партизанських з'єднань під командуванням О. Федорова, В. Бегми, Таратути та Іванова було проведено операцію проти відділів УПА, які були розбиті і втратили 327 осіб845.

Одним із засобів взаємного пропагандистського впливу стали ли­стівки. Радянський ідеологічний апарат закидав матеріали, в яких на­ціоналістам пропонувалося скласти зброю і прийти з повинною в ра­дянські органи власті. Оунівські та упівські летючки пояснювали червоним партизанам мету своєї боротьби і закликали приєднатися до них. У летючках схвалювалася антинімецька діяльність "народних месників" і роз'яснювалась необхідність боротьби проти сталінської тиранії. Здебільшого вони закінчувалися гаслами на кшталт "Смерть Берлінським і Московським імперіалістам!"846

Німецько-радянська війна, що затягнулася на роки, принципова відмова Берліна підтримати державницькі домагання українського самостійницького табору змусила теоретиків ОУН переглянути окре­мі положення доктрини і політичної тактики й стратегії. Значною мірою це торкалося українсько-російських стосунків.

Усвідомлюючи безперспективність і непопулярність гасла "Україна для українців", ідеологи ОУН еволюціонують в бік "спіль­ної боротьби всіх уярмлених більшовицькою імперією народів" про­ти "сталінської тиранії". Згодом серед них знаходиться місце й росій­ському народові. Якщо протягом 1941—1942 pp. це питання перебу­вало здебільшого в пропагандистській, декларативній площині, то в 1943 р. набуло практичного значення. В процесі підготовки III конфе­ренції ОУН дебатувалася лінія щодо національних меншин в Україні. На одному з засідань Революційного проводу ОУН (ймовірно, воно відбулося на початку 1943 р.) було підготовлено "Чернетку постано­ви про відношення ОУН до російського народу й національних мен­шостей на Україні та до народів Східної Азії". Появу численних на­ціональних меншин на українських землях (а головне — російської) автори документа пов'язують з плановою колонізаційною політикою Москви. При цьому "московський імперіалізм намагався використа­ти [їх] як власні агентурні сили у його боротьбі проти українського народу". Застерігаючи представників нацменшин, і в тому числі ро­сіян, від "вислужування" перед Москвою, постанова містила заклик стати до спільної боротьби за Українську самостійну соборну держа­ву. Лише УССД "забезпечить національну і суспільно-економічну свободу всіх своїх жителів". Підставами для міжнаціональної консо­лідації вважалась нищівна політика німецьких окупантів та 25-річне засилля над обома народами "московського імперіалізму і воєнщи-ни". Майбутні повоєнні взаємини російського й українського народів передбачалося будувати на паритетних засадах, "як рівний з рівним на площині визнання обома народами взаємних прав на власні держа­ви", а також з врахуванням "взаємних національно-державних ін­тересів". Оскільки основний тягар війни й випробування, викликані нею, випало нести цим двом народам, вони мали спільно стати на бо­ротьбу проти гітлерівського та більшовицького режимів і "білогвар­дійського мілітаризму"847. Під останнім, очевидно, розумілась та час­тина російської еміграції, яка прагнула скористатися воєнною ситуа­цією для відродження "єдиної та неподільної Росії".

Попри всю декларативність і загальний характер даного доку­мента, він став своєрідною першою схемою, за якою мали конструю­ватися українсько-російські стосунки на перспективу. Гарантія прав російської меншини в Україні пов'язувалася з правом українців на суверенну державу та її рівноправний статус у взаєминах з Росією.

У керівному середовищі ОУН проблема українсько-російських відносин дебатувалася досить інтенсивно. Теоретичне обгрунтування нових підходів знаходимо в молодих представників поміркованого крила ОУН(Б) Й. Позичанюка та О. Дякова.

Спеціально для обговорення в керівних колах спеціалістів Й. По-зичанюк* написав статтю "Тактика щодо російського народу"**. Зазна­чаючи, що "правильна і спритна" політика стосовно російського наро­ду є одним з головних завдань, автор наголошує, що вона має базувати­ся на такій засаді: російський народ мусить відіграти свою історичну роль у розвалі більшовицької імперії. Альтернатива для ОУН форму­люється риторично: 'Чи ми й далі йдемо по вузькій лінії розпалювання національного українсько-російського і українсько-польського анта­гонізму..., чи ставимо питання... у площині орієнтації й підтримування революції соціально-політичної і національної в цілім СРСР, насампе­ред в Росії, базуючись на всіх існуючих передумовах до того". Щоб досягти результату, Й. Позичанюк пропонує мобілізувати проти ста­лінського режиму найширші, в першу чергу російські маси, викорис­товуючи розбіжності й прорахунки більшовиків та їх методи. Від оу-нівців не залишився непомітним перехід Кремля до експлуатації росій­ських національних символів, що оцінювалося як прояв "слабости та ідеологічно-політичного банкрутства в масах, і насамперед в російсь­ких". Цій тактиці пропонувалося протиставити не "зоологічний" націо­налізм, за який вони (більшовики. — Авт.) привчили маси ненавидіти нас, і не інтернаціоналізм, що його маси ненавидять після всієї більшо­вицької практики, а поступову ідею національної співпраці, миру й єд­ності на принципі волі, незалежності та дружби народів, як рівний з рівним.

Продовження - Част.2.