Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.3.2. Органи управління трудовим потенціалом суспільства

2.3.2. Органи управління трудовим потенціалом суспільства

Управління трудовим потенціалом є вагомою частиною державного регулювання економічних і соціальних процесів, яке безпосередньо забезпечують органи законодавчої, виконавчої та судової влади різних рівнів. До загальної організаційної структури управління державою належать:

Верховна Рада України — найвищий законодавчий орган, який приймає закони, визначає засади внутрішньої і зовнішньої економічної політики, затверджує загальнодержавні програми економічного, соціального, науково-технічного розвитку, охорони довкілля, формує Державний бюджет та приймає інші рішення;

Президент України для реалізації наданих йому повноважень створює свій апарат — Секретаріат Президента України, що аналізує економічні, політичні, соціальні процеси, та за результатами аналізу подає Президенту України відповідні пропозиції;

Кабінет Міністрів України — вищий орган у системі органів виконавчої влади, який спрямовує і координує роботу міністерств та інших органів виконавчої влади. У сфері управління економікою Кабінет Міністрів України забезпечує, зокрема, ведення політики у сфері праці, соціального і культурного розвитку;

міністерства, які підпорядковані Кабінету Міністрів України, і є головною ланкою системи органів центральної виконавчої влади та покликані формувати і реалізовувати державну політику у відповідних сферах суспільного життя;

державні комітети, які сприяють міністерствам та уряду в реалізації державної політики;

місцеві державні адміністрації, які є єдиноначальними органами загальної компетенції.

Виконавча влада в особі Кабінету Міністрів на чолі з Президентом України, спираючись на чинне законодавство, конкретизує, розвиває і вдосконалює нормативно-правове забезпечення відтворення та використання трудових ресурсів, прий­має оперативні рішення у цій сфері, регулює фінансове забезпечення, здійснює підбір і призначення керівних кадрів та загальний контроль.

Функціональні міністерства здійсняють облік населення і ресурсів праці; планування та прогнозування; регулювання демографічних і міграційних процесів; загальну і професійну освіту та профорієнтацію молоді; інформаційне, кадрове і фінансове забезпечення охорони здоров’я; сприяють розвиткові ринку праці та соціального партнерства; вдосконалюють державну систему охорони праці; здійснюють макроекономічне регулювання трудових доходів; контролюють дотримання законодавства з управління трудовими ресурсами та їх використання.

Галузеві міністерства і відомства за допомогою підпорядкованих підприємств і організацій беруть участь у плануванні та прогнозуванні ресурсів праці, здійснюють безпосереднє поєднання їх з робочими місцями, виявляють і реалізують резерви підвищення ефективності використання трудового потенціалу.

В єдиній системі державного управління економічними та соціальними процесами функціонує інфраструктура ринку праці, яка є однією з головних складових системи управління трудовим потенціалом. Інфраструктура ринку праці — сукупність суб’єк­тів матеріально-технічного, організаційного, інформаційного, фінансового і правового характеру, яка забезпечує безперебійне функціонування ринкового механізму та безперервність процесу. Інфраструктура ринку праці гарантує дотримання правопорядку і врахування інтересів усього суспільства та окремих суб’єктів ринкової економіки. Мета й основні завдання інфраструктури ринку праці полягають у забезпеченні ефективного функціонування ринку праці та максимальної продуктивної зайнятості насе­лення, підвищення рівня його гнучкості за рахунок:

своєчасної і достовірної інформації незайнятих громадян, яка має забезпечити їм скорочення часу пошуку робочого місця з відповідними умовами праці та рівнем заробітної плати, що задовольняє; інформування роботодавців про наявність робочої сили, яка їм необхідна;

професійного консультування, навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації незайнятих громадян;

квотування робочих місць для тих категорій осіб, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці;

організації і сприяння розширенню сфери докладання пра­ці зокрема і шляхом розширення втілення гнучких форм зайня­тості;

стримання масових неконтрольованих звільнень і запобігання масовому безробіттю;

розвитку і раціонального фінансування заходів активного спрямування;

своєчасного і справедливого соціального захисту безробітних і членів сімей, які ними утримуються;

прогнозування розвитку процесів у якісному і кількісному аспектах на ринку праці та у сфері зайнятості населення, наукове обґрунтування і розробка заходів державної політики регулювання зайнятості;

розробки дієвих механізмів реалізації намічених заходів;

систематичного контролю дотримання суб’єктами соціально-трудових відносин законодавства та інших нормативних актів про зайнятість населення.

Як бачимо, інфраструктура ринку праці значною мірою здійснює формування, розподіл і використання трудового потенціалу та спрямована на піднесення його якості, відповідності вимогам ринку і підвищення ефективності використання.

До інфраструктури ринку праці належать Міністерство праці та соціальної політики України, система державної служби зайнятості, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, суб’єкти підприємницької діяльності посередництва у працевлаштуванні громадян України за кордоном (комерційні біржі працевлаштування), які працюють за ліцензіями Державного центру зайнятості; Науково-дослідний інститут праці і зайнятості населення Мінпраці та Національної академії наук України в Києві, Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин (Луганськ) Мінпраці України, Інститут підвищення кваліфікації кадрів державної служби зайнятості. До даної інфраструктури можуть входити також різні благодійні фонди; комерційні, ліцензовані Державним центром зайнятості, біржі працевлаштування та центри підготовки і профорієнтації кадрів.

На рис. 2.3.1 відображено сучасну (2004 р.) структуру інфраструктури ринку праці і державного регулювання зайнятості населення.

Міністерство праці та соціальної політики України (Мінпраці України) — є центральним органом виконавчої влади, який координує формування, розподіл та використання трудових ресурсів, а також забезпечує проведення державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, охорони праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соці­ально-трудових відносин, координує реалізацію державних і регіональних соціальних програм, налагодження соціального партнерства. Мінпраці України співпрацює з міністерствами економіки, фінансів, юстиції, закордонних справ внутрішніх справ, та іншими як центральними, так і регіональними органами виконавчої влади.

Рис. 2.3.1. Склад інфраструктури ринку праці
і державного регулювання зайнятості населення:

Безпосереднім провідником державної політики зайнятості і стрижнем інфраструктури ринку праці є Державна служба зайнятості. У грудні 1990 р. постановою Ради Міністрів УРСР була ство­рена республіканська, а від початку 1994 р., — Державна служба зайнятості. Первинна база, на якій створилася служба, ні кількісно, ані якісно не відповідала завданням, які були поставлені перед нею. Вона налічувала 2200 працівників, тобто на 1 працівника служби припадало майже 24 тис. жителів, що в 20 разів перевищувало аналогічні показники, які на той час існували у Швеції та Німеччині. Матеріальна база була вкрай обмежена, бракувало приміщень. У 2005 р. служба має хоча ще й недостатню, але вже відносно задовільну матеріально-технічну, інформаційну і видавничу базу.

Діяльність ДСЗ базується на таких п’яти міжнародних принципах:

безплатність надаваних послуг;

доступність — тобто надання послуг рівною мірою усім суб’єктам ринку праці — як тим, хто шукає роботу, так і тим, хто шукає робочу силу;

добровільність — відсутність будь-якого примусу у трудовому посередництві;

рівність — надання послуг усім громадянам без жодної дискримінації;

відкритість — надання повної інформації стосовно працевлаштування, вільних робочих місць, чинних законодавчих актів щодо зайнятості і безробіття.

Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» (стаття 19), ДСЗ виконує такі функції:

аналізує та прогнозує попит і пропозицію на робочу силу, інформує населення та державні органи управління про стан ринку праці;

консультує громадян, власників підприємств, установ та організацій або уповноважені ними органи, які звертаються до служби зайнятості, про можливість одержання роботи і забезпечення робочою силою, вимоги, що ставляться до професій, та з інших питань, що є корисними для сприяння зайнятості населення;

веде облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

подає допомогу громадянам у підборі роботи і власникам підприємств, установ та організацій або уповноваженими ними органам у підборі необхідних працівників;

організує за потреби професійну підготовку і перепідготовку громадян у системі служби зайнятості або направляє їх до інших навчальних закладів, що ведуть підготовку та перепідготовку працівників, сприяє підприємствам у розвитку та визначенні змісту курсів навчання і перенавчання;

надає послуги з працевлаштування та професійної орієнтації громадянам, які бажають змінити професію або місце роботи, вивільненим працівникам і незайнятому населенню;

реєструє безробітних і подає їм у межах своєї компетенції допомогу;

бере участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості та заходів щодо соціальної захищеності різних груп населення.

Як і кожна система управління, ДСЗ має основні показники своєї діяльності. До них належать:

кількість громадян, які звернулися до органів ДСЗ з різних питань за звітний термін (місяць, квартал, рік);

кількість наданих громадянам послуг (консультаційних, профорієнтаційних, навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації, у відкритті своєї справи тощо);

кількість громадян, яким сприяли у працевлаштуванні та їх питома вага серед тих, які звернулися з цього приводу;

стан організації громадських робіт і кількість задіяних на цих роботах громадян;

стан використання коштів Фонду на активні та пасивні заходи.

Отже, з організаційно-структурного погляду можна констатувати, що в Україні створено цілком сучасну державну систему управління трудовими ресурсами праці. Однак ефективність її функціонування ще невисока через недосконалість нормативно-правого забезпечення, нестачу висококваліфікованих кадрів на ключових постах з досвідом роботи у ринкових умовах, недостатню матеріально-технічну базу, особливо у низових ланках системи, обмеженість у коштах [4, с. 165—186].