Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.3. Соціально-демографічне "розщеплення"

Протягом п'ятнадцяти повоєнних років світ не знав точних і об'єктивних даних про склад і кількість населення в СРСР. Не знали цього достеменно і в Радянському Союзі.

Якщо в усіх європейських країнах переписи населення відбулися через один—три роки після війни, а в Польщі до 1960 р. провели три переписи, то в Радянському Союзі він затягувався, аби нівелювати справжні втрати населення за роки війни. А вони в кілька разів зани­жувалися та протягом десятиліть визначалися цифрою 6 млн осіб.

У 1947 р. в Москві вийшла книга тодішнього члена політбюро ЦК ВКП(б) М. Вознесенського (згодом розстріляного за так званою ленінградською справою) "Воєнная экономика СССР в период Оте­чественной войны". Символічно, що книга була відзначена Сталінсь­кою премією. В ній докладно йшлося про втрати СРСР в роки війни, зокрема й усіх видів худоби, але ніде не називалися цифри людських втрат.

У середині 1945 р. населення України становило 33,5— 34,0 млн осіб. Якби не було війни, то в 1945 р. в Україні мешкало б 43—43,5 млн осіб. Тобто прямі й непрямі (через падіння народжува­ності) втрати за п'ять воєнних років досягли, за орієнтовними оцінка­ми, приблизно 10 млн осіб58. Автори "Книги пам'яті" визначають за­гальні демографічні втрати України з 1 січня 1941 р. до 1 січня 1945 р. в 13,5 млн осіб59.

На фронтах Україна втратила близько 3 млн осіб — майже кожен другий, призваний до лав армії, і 5,5 млн осіб — у зоні окупації. До цього слід додати понад 2,5 млн осіб, вивезених на примусові роботи, з яких назад повернулося лише 800 тис. (200 тис. осіб з різних причин не побажали повернутись).

Перехід до мирного життя дав поштовх значним міграційним процесам. До мирної праці приступили 2,2 млн осіб, демобілізованих з радянської армії. Повертались і ті, що були вивезені під час евакуа­ції на Схід і ті, що перебували на примусових роботах або в полоні за межами України. Впливали на міграційні процеси і депортації осіб, що були визнані соціально небезпечними. За офіційними даними, протягом 1944—1952 pp. у західному регіоні України різним репре­сіям було піддано близько 500 тис. осіб, в тому числі заарештовано понад 134 тис, вбито більш як 153 тис, вислано за межі УРСР без права повернення понад 203 тис. осіб. На рубежі 40—50-х pp. україн­ці становили п'яту частину в'язнів ГУЛАГу. У таборах їх налічува­лось 362,6 тис, в колоніях — майже 143,6 тис. осіб. Серед спецпосе-ленців своєю чисельністю вони поступалися лише чеченцям, а серед засланих і висланих — тільки росіянам60.

Натомість в Україну прибували працівники, робітники, спеціа­лісти, партійні функціонери з інших республік СРСР для здійснення відбудови народного господарства і, зокрема, "радянізації" західних областей України. Вже до середини 1946 р. їх прибуло туди 86 тис. осіб. На початку 50-х pp. майже всі керівні пости в партійних і радян­ських органах західних областей України були зайняті працівниками, командированими із східних областей УРСР, а також з інших респуб­лік Радянського Союзу. Так, у 1953 р. з 742 секретарів обкомів, міськ­комів і райкомів партії лише 62 особи були з місцевого населення. Се­ред 599 працівників апарату обкомів партії з місцевих було 22 особи, серед 2776 працівників апарату міськкомів і райкомів партії лише 285 осіб представляли місцеве населення. У Львові з 1718 професорів та

викладачів 12 вищих навчальних закладів до числа місцевої інтеліге­нції належало всього 320 чоловік. У складі керівників цих навчаль­них закладів не було жодного місцевого працівника. Серед 25 заступ­ників директорів лише один, а серед 42 деканів вузів тільки два були західними українцями61.

Найбільш прискореними темпами зростала кількість росіян у західноукраїнському регіоні. Якщо до війни їх там практично не бу­ло, то в 1959 р. їхня чисельність становила 330 тис. осіб, або 5 % на­селення.

Одночасно значна частина молодих спеціалістів з місцевого на­селення, яка закінчувала вузи, направлялась на роботу в східні обла­сті УРСР, а також в інші республіки Радянського Союзу. Це пере­шкоджало поповненню і закріпленню кадрів спеціалістів та інте­лігенції в Західних областях з місцевого населення.

На демографічному становищі України серйозно позначився та­кож голод 1946—1947 pp., репресії, що їх проводило сталінське ке­рівництво щодо національних меншин. Зокрема, як підкреслювалося, в травні 1944 р. з Криму було насильно виселено кримських татар. Ре­пресії проводилися і проти греків, вірмен, болгар, угорців, поляків та ін. Внаслідок злочинної нацистської політики кількість єврейського населення скоротилася в Україні до 2 %. Безпосередньо в роки війни їх загинуло 600 тис. осіб. Після врегулювання територіального питан­ня з Чехословаччиною у повоєнний період туди було переселено 33 тис. чехів. Переселялися також угорці, румуни. В результаті зміни­вся етнічний склад населення України. Зменшилась чисельність та­ких національних меншин, як поляки, німці, євреї, чехи, вірмени, іта­лійці, румуни та ін., натомість збільшилася частка росіян.

Унаслідок демографічних змін, що відбулися в 40-х pp., населен­ня республіки в 1951 р. становило 37,2 млн осіб, що на 4,1 млн ме­нше, ніж в довоєнному 1940 р. Суттєвий вплив на демографічні про­цеси мала відбудова та подальший розвиток промисловості, які при­скорили процес урбанізації і призвели до скорочення кількості сіль­ських жителів.

Перший повоєнний перепис населення СРСР став можливим ли­ше в роки хрущовської відлиги — в 1959 р. Саме тому (порівняно з наступними переписами) отримані дані на 1959 р. було подано най­повніше. На кожну союзну республіку було видано окремий том, де наводилася вікова структура населення та єдиний раз були опубліко­вані дані про чисельність військовослужбовців: "у рядах Радянської Армії — 801,1 тис. чол.". Дані наступних переписів 1970 і 1979 pp. у відкритих публікаціях були дуже мізерними. Зокрема, і по СРСР, і по союзних республіках не наводилася вікова структура населення, фа­льсифікувалися по суті показники писемності населення СРСР. При централізованій розробці отриманих від України даних перепису

1989 p. проводилося додаткове перелічування, тому під сумнівом за­лишилася справжня чисельність населення62.

Демографічні зрушення, які відбулися в радянській Україні в другій половині XX ст., були негативними і суттєво вплинули на істо­ричний процес. Зокрема, спостерігалося стійке зниження приросту населення, кількість якого в республіці в 70-х pp. зростала у 2 рази, а в 80-х pp. — у 4 рази нижчими темпами, ніж у 60-х pp. Динаміка віково­го складу розвивалась відносно постаріння населення. Якщо в 1960 р. співвідношення пенсіонерів України до чисельності зайнятих у на­родному господарстві становило 1:3,8, то в 1985 —уже 1:2.

Відбулися зміни і в співвідношенні соціальних груп населення України. Так, чисельність робітників з 8 млн у 1960 р. зросла до 14 млн, а колгоспників зменшилася удвічі й становила в 1989 р. 3,5 млн. Майже у 2,5 раза зросла кількість службовців, вона в 1989 р. дорівню­вала 6,3 млн осіб.

Варто зазначити, що радянська схема соціально-класового по­ділу суспільства не давала повної й об'єктивної картини його струк­тури. Адже в ній не знайшлося місця партійно-державній номенкла­турі — класу, який, власне, і володів усіма засобами виробництва. Відчужені від власності робітники й колгоспники були фактично на­йманими працівниками. До цієї ж категорії належала й інтелігенція, яка не мала соціально-економічних свобод і повністю залежала від системи і власників засобів виробництва, змушена була перейти на державну службу, продаючи свій інтелект за мізерну платню.

В Україні, як і в Росії, продовжувався процес урбанізації. На се­редину 60-х pp. припадає період рівноваги міського й сільського на­селення, а надалі баланс помітно порушився на користь міста й на се­редину 80-х pp. становив 2:1. Якщо в 1961 р. міське населення Укра­їни налічувало 20,6 млн осіб, то в 1986 — 33,7 млн, тобто зросло на 63,6 %. Сільське населення за цей період зменшилося на 23 %. Це бу­ло наслідком не тільки промислового розвитку, а й занепаду україн­ського села.

Соціальна сфера села перманентно перебувала в занедбаному ста­ні. Постійно відставало від міста медичне й культурно-освітнє обслу­говування. Вкрай повільно проводилася газифікація сіл. Це породжу­вало стійкі міграційні настрої у значної частини жителів села, особли­во молоді. Інтенсивна безповоротна втеча сільських жителів до міст призвела до знелюднення та запустіння багатьох українських сіл. З 1975 по 1990 р. чисельність сільського населення зменшилася на 3,5 млн осіб. Особливо загрозлива ситуація склалася в таких областях, як Чернігівська, Сумська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька. Значний відтік сільського населення в міста призвів до того, що в селах залиши­лися переважно люди похилого віку, пенсіонери. Таким селам офіційні

власті навішували ярлик "неперспективних". Там закривалися школи, обмежувалася торгівля, згорталася соціальна сфера.

Обстеження, проведені ЦСУ УРСР та Інститутом економіки АН УРСР, показали, що за 1970—1984 pp. кількість сіл в Україні скоро­тилася більш ніж на 2 тис.

Переселення в міста селян, переважно українців, основних носіїв національної свідомості, традицій і ментальності, з одного боку, сприяло підтриманню їх "українськості" і пом'якшенню русифіка­торської політики. З іншого — відтік молоді з села, яке завжди було джерелом відтворення людських ресурсів, призвів до зменшення там народжуваності. Так, уже в 1979 р. середній склад сільської родини дорівнював міському показникові — 3 особи.

Зменшувалася народжуваність і в містах, що було пов'язано з не­задовільними соціально-побутовими умовами, зокрема високою за­йнятістю жінок у суспільному виробництві (дев'ять з десяти жінок працювали), низьким рівнем системи охорони дитинства, складними житловими умовами, поступовим зростанням дитячого сирітства. У 1970 р. споживання на душу населення в СРСР було удвічі нижчим, ніж у США, без урахування якості товарів і послуг. Для наповнення щотижневого споживчого кошика на початку 80-х pp. американце­ві потрібно було працювати 18 годин, а українцеві — 53 при 41-годинному робочому тижневі.

У 1988 р. СРСР займав 77-ме місце в світі за рівнем життя63. При цьому рівень життя жителів України був значно нижчим не тільки по­рівняно з США, ай з Росією. Так, у 1988 р. середньомісячна заробітна плата робітників і службовців в УРСР становила 200 крб., а в Російсь­кій Федерації — 235 крб., середньомісячна грошова оплата колгосп­ників в УРСР складала 168 крб., а в Росії — 200 крб., загальний обсяг роздрібного товарообороту державної і кооперативної торгівлі на од­ного жителя був відповідно 1213 і 1408 крб. Спостерігалася суттєва різниця між рівнем виробництва та рівнем споживання продуктів харчування в Україні. Зокрема, у 80-ті pp. на душу населення в Украї­ні щорічно вироблялося 81 кг м'яса та м'ясопродуктів, а споживалося — 67, молока і молокопродуктів відповідно 400 і 360, яєць — 358 і 200 штук, цукру 180 і 50 кг, картоплі 360 і 12064.

Залишалася гострою проблема житла. Черга на нього в містах країни зростала і становила в 1985 р. близько 2 млн, а в 1991 p. — по­над 2,5 млн сімей. Незважаючи на приріст населення в 1966—1985 pp. на 5,5 млн осіб, спорудження житла перебувало на рівні кінця 50-х pp. Тож окрему квартиру сім'я очікувала від 10 до 20 років.

Неоднозначні процеси відбувалися у сфері освіти та науки. Необ­хідність мати сильну армію та адекватне цьому завданню озброєння вимагала великої кількості освічених людей. Технічна інтелігенція,

науковці повинні були бути численними, як-то диктувалось екстен­сивним шляхом розвитку радянської економіки. Саме тому впродовж тридцяти років (від 1959 до 1989) володарів атестата про середню та диплома про середню спеціальну освіту побільшало в Україні у 5,3 раза і налічувалося майже 20 млн осіб. Відповідно вузівську освіту мали в 5,9 раза більше людей — 4,2 млн осіб. Правда, якщо в місті ди­плом вищої школи мав кожен дев'ятий, то на селі — кожен тридцять шостий. Кількість науковців зросла з 46,7 тис. у 1960 р. до 215 тис. у 1987 р. Демократизація освіти й пролетаризація студентського скла­ду мали не тільки позитивні, а й негативні наслідки. "З одного боку, це сприяло проникненню знань навіть у "ведмежі закутки", — пише доктор фізико-математичних наук О. Габович. —Але, з іншого боку, інтелігенція вбирала в себе занадто багато особистостей, не спромож­них не те що до творчості, а навіть до сприйняття культурної спадщи­ни Європи"65.

Одним з основних негативних наслідків процесів, що відбували­ся в Радянському Союзі і, зокрема, в Україні в останні радянські деся­тиліття, був моральний розклад суспільства. Не маючи змоги забез­печити реальне підвищення життєвого рівня людей, партійно-радян­ське керівництво держави надало широку можливість кожному за­безпечити собі "солодке життя" власними силами.

Нечуваного розмаху в 70—80-ті pp. набули крадіжки на підпри­ємствах. Слово "несуни" стало загальновживаним і звичним. А несли і везли все, що можна було нести і везти. Однак, якщо рядовий "не­сун" задовольнявся невеликими прибутками, одержаними незакон­ним шляхом, то прибутки корумпованої еліти складали мільйони. Бо­ротьба ж із цими явищами в останні радянські десятиліття уже факти­чно не велася, хоча час від часу відбувалися гучні процеси над "розк­радачами народної власності". Було навіть відновлено смертну кару за "розкрадання соціалістичного майна в особливо великих роз­мірах". Але ці "зразково—показові" заходи лише симулювали захист закону і породжували правовий нігілізм, аморальність і нечесність.

Виховати чесність у радянських людей було дуже важко. Які тільки експерименти не проводилися для цього. Зокрема, в 1958 р. в кооперативній торгівлі активно запроваджувалися торгові точки (ят-ки) без продавця. На польових станах, бригадах і навіть хуторах ста­вилася шафа буфетного зразка, в якій були попередньо розфасовані продукти та штучні товари. Гроші за взяті товари потрібно було зали­шити в спеціальному "грошовому" ящику. В умовах безгрошів'я і на­півголодного повоєнного життя кооператори несли великі збитки від такої "торгівлі". Продукти часто пропадали разом із грошима. (У ті часи навіть з'явився анекдот: "У селі злодії є? — Ні, нема. Але люди самі інколи беруть...".) Тому часто біля цих яток без продавця вимушений був стояти "відповідальний", а то й міліціонер. Однак ідеоло­гія була вище втрат — на початку 1959 р. кооператорів змусили поста­вити 1,4 тис. таких торгових точок, а в 1966 р. — близько 6 тис.66

Не менш екзотичним для радянської дійсності було самостійне отримання (відраховування і забирання з сейфу) заробітної плати — кожна така акція здоров'я бухгалтерам явно не додавала. Ефективність цих і подібних нововведень була мінімальною — у першому випадку роль продавця відігравав міліціонер, зарплата якого була набагато ви­щою від зарплати продавця. У випадку із роздачею грошей держава теж лише втрачала — замість одного касира були задіяні декілька, які уважно стежили за "процесом самостійного відрахування грошей"67.

Реалії радянського способу життя породили і такі специфічні со­ціальні групи людей, як спекулянти, бомжі. У 1983 р. в СРСР було ви­явлено 390 тис. дорослих людей, "не зайнятих суспільно корисною працею".

Значної шкоди здоров'ю суспільства завдавав алкоголь. Ще ста­лінський період був ознаменований суттєвим розширенням виробни­цтва та продажу алкогольних напоїв для поповнення запасів казни. Чергова хвиля підйому вживання алкоголю помічена з 60-х pp. Сумна статистика характеризує темпи приросту населення й зростання вжи­вання алкоголю. Так, населення країни від 1940 до 1980 р. збільшило­ся лише на 35 %, а вживання алкогольних напоїв — майже у 8 разів. Період "застою" характеризувався повсюдною пиятикою — і в побуті, і на виробництві. На думку багатьох дослідників, склалося так тому, що протягом тривалого часу в радянському суспільстві існували си­ли, зацікавлені в споюванні народу, відверненні його уваги від реалій політичного та соціального життя. До того ж адміністративно-бюрок­ратична система потребувала все нових і нових коштів.

І в Україні, і в Росії в 70—80-ті pp. поширились такі явища, як наркоманія і токсикоманія. Якщо на початку 1986 р. в Україні було зареєстровано 18,4 тис. наркоманів, то на середину 1987 р. на обліку перебувало вже близько 28 тис. Поширеність цієї хвороби в Україні перевищила середньосоюзний показник у 1,5 раза, а показник захво­рюваності — у 2,4 раза. Проблема охорони здоров'я в країні вирішу­валася вкрай незадовільно. Коштів, які виділялися на потреби галузі, вже не вистачало на те, щоб забезпечити медичні заклади новітньою апаратурою і препаратами. Гострою залишалася і кадрова проблема. Адже кваліфікація значної частини медичних працівників була дале­ко не на найвищому рівні. Офіційна медицина заперечувала нетради­ційні та народні методи лікування, створювала штучні перепони на шляху лікарів-новаторів.

У складних умовах радянської соціально-економічної практики найбільш комфортно почував себе такий соціальний прошарок насе­лення, як партійно-державна номенклатура. Його представники перебували і поза законом, і поза критикою, користувались різними привілеями та послугами спеціальних магазинів, лікарень, майсте­рень, господарств, не доступних для простого народу. Хоча, варто за­значити, співвідношення рівнів життя найбідніших прошарків насе­лення і верхівки номенклатури складало всього 1:4, що не йде ні в яке порівняння з сучасними показниками.

Радянським чиновникам в масі своїй були притаманні такі риси, як відірваність від народу і байдужість до його потреб, невіра в систе­му, в якій вони діяли і в її можливості, визнання своєї повної залежно­сті від держави і праця лише за інструкціями та "поняттями". В 1984 р. їхній "доблесний труд" був "відзначений" 74 тис. анонімних листів—скарг до ЦК КПРС68.

Низький загальний рівень життя, а також інші фактори спричи­нили, як підкреслювалося, уповільнення темпів приросту населення України. Його рівень упав з 13,6 осіб на тисячу жителів у 1960 р. до 1,7 — у 1989 р. За народжуваністю Україна посідала в СРСР в 1990 р. останнє, 15-те, місце. При цьому 80 % дітей в республіці хворіли. Чо­рнобильська катастрофа поглибила небезпеку масових захворювань. У містах з шкідливими виробництвами у кожних двох з трьох дітей спостерігалася алергія. Кожна сьома—дев'ята дитина з'являлася на світ з вродженими вадами. Близько 30 % дітей шестирічного віку за станом здоров'я не були готові до навчання у школі.

Уповільнення народжуваності супроводжувалося поступовим підвищенням показників смертності населення, за якими Україна по­сідала третє місце серед республік СРСР. У деяких областях, зокрема Вінницькій, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Харківській, Черкаській та Чернігівській, спостерігалося переважання кількості померлих над народженими. Близькими до цих показників наприкін­ці 80-х pp. були Донецька, Хмельницька та Луганська області. За три­валістю життя на початку 90-х pp. Україна посідала 32-ге місце в світі, а за рівнем дитячої смертності — одне з перших.

Демографічні, етнічні та міграційні процеси впродовж тривало­го часу поступово, але неухильно змінювали соціальну структуру України. За багато віків її населення набувало все більшої поліет-нічності. Кількість етнічних спільнот, що населяли Україну, збіль­шувалася, одночасно зростала величина частки кожної такої спіль­ноти в загальній кількості населення. На початку XX ст. Україна бу­ла виразно поліетнічною територією, на якій особливо прискорено зростала частка росіян. Якщо до середини XVII ст. московські ім­мігранти в Україні становили поодиноке явище, то згодом, в умовах імперської Росії й СРСР, російський еміграційний натиск на Украї­ну зростав і посилювався.

В імміграційному потоці в Україну в другій половині XX ст. ро­сіяни кількісно переважали інших, що й привело, врешті-решт, до гіпертрофованого розвитку російської меншості. Якщо в 1939 р. в Україні проживало 4 млн росіян (12 %), то в 1959 р. — 7 млн (16 %). Згідно з переписом населення 1989 p., росіян в Україні налічувалося 11,4 млн, що на 884 тис. більше, ніж за переписом 1979. За 1979—1989 pp. част­ка українців серед жителів республіки зменшилась на 0,9 %, а питома вага росіян збільшилася з 21,1 % до 22,1 %. З 1959 р. загальна кіль­кість українців зросла на 16,4 %, а росіян — на 60 %. Частка росіян в населенні України більш як у чотири рази перевершувала частку ін­ших іммігрантів, в той час, як частка українців перевершувала частку росіян лише в 3,3 раза69.

У повоєнний період спостерігалось неухильне зменшення украї­нців на власній території — з 76,8 % у 1959 р. до 72,7 % у 1989 р. Се­редньорічний темп приросту україноетнічного населення зменшува­вся протягом тридцяти міжпереписних років доволі інтенсивно: у 1959—1969 pp. він становив 0,93 %, у 1970—1978 pp. — 0,42 %, у 1979—1988 pp. — 0,28 %70. Це явище було зумовлене не лише зрос­танням темпів масового переселення росіян в Україну, а й українців на неосвоєні (чи занедбані, як то було з Нечорнозем'ям) простори Ро­сії. До того ж варто враховувати зменшення (з 6,3 % до 5,2 %) чисель­ності національних меншин в Україні, про що вже йшлося. Падіння чисельності окремих з них було катастрофічним. Так, кількість євреїв і поляків в Україні зменшилася протягом 1939—1989 pp. від 5 млн до 0,7 млн осіб. До того ж представники національних меншин в Україні масово набували під впливом русифікації рис російської ідентичнос­ті, поповнюючи кількісно російськомовне населення республіки.

Міграційна політика радянської влади найбільше впливала на зміну демографічної ситуації в східних та південних регіонах Украї­ни: в результаті частка українців там знижувалась прискореними тем­пами. Зокрема, в Криму українці були другою за чисельністю (після росіян) національною групою. Порівняно низький відсоток україн­ців — у Донецькій, Одеській та Луганській областях. З року в рік де­мографічна ситуація там ще більше деформувалася. Так, у Донецькій області з 1970 по 1979 р. українців стало більше на26 тис, аросіян — на 238 тис. Переселялися росіяни здебільшого у міста і тому саме там нерідко становили більшість. Причому частка росіян у міському на­селенні збільшувалася у прямій пропорції до розмірів міста — чим більше місто, тим був більший у ньому відсоток росіян.

У 80-х pp. відбувалось активне переселення людей переважно пенсійного віку з Крайньої Півночі, Далекого Сходу, Чукотки та ін­ших районів Росії в Крим, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Чер­нівецьку, Київську та інші області України. Для побудови житла і ве­дення господарства їм виділялись кращі, зокрема приморські, землі. Так Україна неухильно й прискореними темпами перетворювалася з

поліетнічної в двоетнічну країну. Відповідно найпоширенішою серед інших мов в Україні ставала російська. В 1989 р. її вважали рідною 32,8 % населення, з них 11 % становили неросіяни (переважно українці — 8,9 %). У 80-х pp. російською мовою вільно володіли кожні два з трьох українців, а українською — лише кожен четвертий представник російськомовного населення республіки. Побутування української або російської мов траплялося у 97—99 випадках зі 100.

Такий результат не був наслідком дії об'єктивних, природних процесів, а зумовлювався внутрішньою і зовнішньою політикою ра­дянської держави, яка офіційно стимулювала зміну співвідношення українського й російського населення в республіці на користь остан­нього. В реалізації антиукраїнської політики радянському компартій­ному керівництву активно допомагали численні прибічники і при­служники серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному на­родові. Очевидно, найбільшою з них була денаціоналізація молодого покоління, що загрожувала позбавити націю її майбутнього.

За умов "зросійщеної" освіти в Україні швидко денаціоналізову-валась українська інтелігенція, а без неї український народ не міг сформуватися в повноцінну модерну націю, втрачав політичну та ци-вілізаційну силу, перетворюючись якоюсь мірою на етнографічний релікт — аборигенів, що образом і подобою наближались до кубансь­ких козаків та берестейських поліщуків і пінчуків.

Організовані та стихійні міграційні потоки СРСР занесли в Укра­їну мільйони "совєтських" людей. З Росії в Україну прибували не тільки росіяни, а й представники інших народів, в тому числі й мало-чисельних. Зокрема, Російська Федерація мала найбільшу питому ва­гу серед країн з виходу азійських народів — 51 із 82 представлених в Україні етносів. З території Росії вийшла також третина з 39 некорін-них європейських народів. В Україні на кінець 1980-х pp. були пред­ставлені усі 64 корінних народи Росії, що становило близько полови­ни усіх зайшлих етнічних спільнот. їх питома вага серед населення України не була високою. Розселялися вони по Україні не компактно, а розпорошено і не формували осібних етнічних спільнот. Одноетніч-ні шлюби серед них значно поступалися різноетнічним. Хоча самі ім­мігранти і зберігали свою етнічну самобутність, проте їхні діти швид­ко асимілювалися і в більшості випадків вважали себе росіянами або російськомовними українцями. Поява та зростання чисельності цих народів в Україні відбувалися завдяки активній імміграції саме в 1950—1980-х pp.

Зовнішня міграція була, таким чином, одним із найголовніших чинників, що зумовили наявність в Україні на кінець 1980-х pp. 150—200 прийшлих етнічних спільнот, які чисельно становили близько чверті всього населення71. Найбільш поважне місце серед них за своїм соціальним статусом займали, зрозуміло, росіяни.

Росіяни, як зазначалося, були головною етнічною базою імперії. Якщо виходити з того, що нація — це спільність людей в межах од­нієї території, а національність — те, що за межами "нації", то варто підкреслити, що росіяни завжди почували себе на всій території СРСР, у всіх союзних республіках тільки НАЦІЄЮ, в той час, як усі інші — "лише" національністю, фактично національними меншина­ми. Широта розселення росіян робила їх нацією, яка активно взаємо­діяла з іншими народами. 25 млн росіян за межами Росії в 1980-ті pp. були зосереджені переважно в містах і столицях союзних республік, займаючи, як правило, ключові позиції у всіх сферах життя місцевих спільнот, перебуваючи в гущі соціально-політичних, економічних і культурних процесів усіх регіонів СРСР.

Росіяни завжди були особливо мобільною, територіально рух­ливою нацією в нашій країні, бо це було перспективно з точки зору панівного становища на місцях. Трагедія корінних націй полягала в тому, що поряд з одним видом нерівності, соціально-класової, коли в суспільстві перевага надавалася (формально) робітникам, селянам, пролетарям, люмпенам (насправді — партійно-бюрокра­тичній верхівці), культивувалася підспудно й інша нерівність — національна. Всім негласно рекомендувалося любити русявого хлопця ... — інші явно чи неявно вважалися людьми другого сорту. На своїй землі.

Перебування росіян в Україні ніколи не складало для них яки­хось проблем. Вони завжди залишалися "першими серед рівних", відчуваючи себе носіями високої історичної місії. Через своє до­мінуюче становище у них не було відчуття інонаціонального сере­довища. Для них взагалі була характерна слабка адаптація до мови і культури національної більшості. Та в дійсності вона була й не потрібною: національно-російська двомовність (як перехідний етап до російської одномовності), престижність "російської" освіти, переваги у всіх сферах російської мови знімали проблему знання української. Цікаво, що більшість росіян, які проживали в Україні, своєю батьківщиною вважали СРСР, в той час як серед українців більшість називали батьківщиною Україну.

Ще одним напрямком соціально-демографічного розщеплення українського народу було заохочення міжнаціональних шлюбів. Якщо на початку XX ст. лише 3 % українців вступали в змішані шлюби, то в 1970 р. — близько 20 %72. На початку 80-х pp. Україна займала перше місце серед союзних республік з міжнародних шлюбів — кожен третій із них був національно змішаним. У Росій­ській Федерації таких шлюбів було 12 %73.

На офіційному рівні це вважалося величезним досягненням "со­ціалістичної інтернаціоналізації". З високої партійної трибуни Л. Брежнєв схвалював зростання кількості міжнаціональних шлюбів: ...погано це чи добре? Ми, комуністи, з упевненістю можемо сказати: добре. Дуже добре".

Фактично ж це було серйозною національною, соціальною, куль­турно-духовною і психологічною проблемою. Адже питанням внут-рісімейних стосунків у змішаних сім'ях майже не приділялось уваги, по суті обминались увагою також питання виховання дітей, їх націо­нальної належності, асимілятивних процесів нарівні сім'ї. А це особ­ливо важливо, бо демонструє механізм соціально-демографічного розщеплення на рівні первинного осередку громадського й суспіль­ного життя — сім'ї, коли її членам байдуже, до якого народу, якої культури вони належать, яка мова рідна, коли зникає почуття рідно­го, змінюється, розмивається духовний світ людини.

Байдужість до національного питання в сім'ї досягла в Україні в 70—80-ті pp. величезних розмірів. Вивчаючи проблему міжнаціо­нальних шлюбів і асиміляції, львівська дослідниця О. Сапеляк на­водить дані соціологічних обстежень, проведених Інститутом мис­тецтвознавства, фольклору та етнографії у 1989 р. і опублікованих в газеті "Молодь України" 10 серпня 1989 p., які засвідчують, що 70 % населення України було байдуже, яку сім'ю утворювати — однорід­ну чи національно змішану74.

Міжнаціональні шлюби перебували у прямій залежності від структури населення, його національного складу. Порівняно з інши­ми республіками Україна становила один з найбільш етнічно зміша­них регіонів СРСР. На початку 80-х pp. у складі її населення українців було 73,6 %, росіян 21,1 %, євреїв 1,3 %, білорусів 0,8 %, молдаван 0,6 %75. При цьому його етнічна строкатість постійно змінювалась внаслідок посилення міграційних процесів і це було однією з об'єкти­вних причин для укладання міжетнічних шлюбів.

За переписом 1970 р. в СРСР, кількість населення, що проживало в місці проходження перепису менше 2 років, становила астрономіч­ну цифру: близько 14 млн осіб, більшість із них росіяни (8 млн) і укра­їнці (2 млн). Переважно це — міграції всередині республік, але знач­на частина припадала і на міжреспубліканські. Протягом двох років, перед переписом 1970 р., в Україну прибуло з РРФСР близько 420 тис. осіб, із Білорусії — 22 тис, Молдови —18 тис. За межі України, в свою чергу, виїхало 552 тис. осіб, у тому числі до Російської Федера­ції 427 тис. У 1989 р. в Російську Федерацію з України прибуло 202 тис. осіб і в зворотному напрямку в Україну — 205 тис. У націо­нальній структурі емігрантів з України переважали українці, а з Росії в Україну — росіяни. У 70-х pp., коли міграційні процеси досягали

максимуму, приріст населення України був забезпечений переважно за рахунок росіян. Так розщеплювався єдиний національний орга­нізм, велика кількість українського населення поступово втрачала ос­новні компоненти етносу, передусім національну свідомість.

Утворення сім'ї за принципом "усе одно, хто за національністю, лише б людина хороша" стало нормою громадського життя в Україні в 70—80-ті pp.

Ця теза широко пропагувалася офіційними засобами масової ін­формації, хоча абсолютно суперечила попереднім уявленням про будову сім'ї. Основною проблемою при створенні міжнаціональної сім'ї, пише О. Сапеляк, була не мовна чи релігійна відмінність, а ха­рактер побутової культури різних етносів. Внутрісімейна динаміка безпосередньо залежала від дії загального контексту соціальних умов, випливала з неї, переломлюючись через психологічні процеси, що складають картину побутових відносин кожного етносу.

"Кожен народ, кожна нація, кожна етнографічна група — це не лише своєрідна мова, елементи одягу, харчування, а й відносини між статями, молоддю і старшими, батьками і дітьми, сусідами і знайо­мими, це особливості привітань і ведення розмови, частувань і свят, характер жартів, сприйняття і ще безліч не помітних для сто­роннього ока дрібничок. Те, що в побуті несуттєве для одного на­роду, виявляється важливим для іншого, оскільки відносини в сім'ї, спосіб сімейного життя у всьому його багатогранному комп­лексі складалися віками в кожного народу, по-своєму навіть у ко­жної етнографічної групи"76.

Зростаюче число міжнаціональних шлюбів, навіть якщо серед них було немало вдалих і щасливих, цілісно можна зарахувати до ти­пово радянських соціальних експериментів. Експериментів штучно стимульованих і небезпечних. їх здійснення порушувало дальший розвиток народу як цілісності, призводило до виховання нових поко­лінь не на культурі, а на "стику" культур, роздвоюючи їхню етнопси­хологічну стійкість.

Присутність росіян в Україні та дифузія російського і українсько­го етносів вели, фактично, до розмивання останнього і витворення нового українського субетносу — "новоросів", які, залежно від по­літичних та культурних умов, могли (і можуть нині) вважати себе або росіянами, або українцями. Характеризуючи російську імперську іс­торію, відомий російський публіцист В. Прокоф'єв писав нещодавно у "Московских новостях": "Росія закабалила нові колонії — як їй зда­валося — навіки. Оскільки віри в те, що прибалта, західні українці, молдавани погодяться на роль напіврабів Росії не було, то Росія поча­ла змінювати демографічний склад поневолених країн... Для місце­вих мешканців радянська влада була потрійним злом — тоталітаризмом, окупацією і перетворенням в національну меншину у своїй рід­ній країні..."77.

Сталінська політика перемішування народів у єдиному союзному казані була спрямована і на активне переселення українців у віддалені райони СРСР. Оскільки "вождю всіх племен і народів" виселити всіх українців з рідної землі не вдалося, то переселяли частинами за допо­могою "батога і пряника". Режим широко використовував таку фор­му "інтернаціоналізації", як "обмін спеціалістами", "оргнабори" — вербування робочої сили для освоєння районів нового господарсько­го розвитку — Сибіру та Далекого Сходу, видобутку корисних копа­лин, промислових новобудов у важкодоступних регіонах Росії. Для багатьох мешканців радянської України це було єдиною можливістю поліпшити своє матеріальне становище, придбати житло і т.д. Разом з тим у Росії осідало багато офіцерів Радянської армії, господарських керівників — вихідців з України, тисячі українських фахівців високої кваліфікації. Найбільша кількість українців наприкінці 80-х pp. була зафіксована у Москві та Підмосков'ї — 438 тис. осіб. Великим цент­ром зосередження залишався Ленінград, де українців налічувалося понад 150 тис, що становило понад 3 % населення другої російської столиці.

У 50—80-ті pp. до примусово заселених українцями Сибіру, Ка­захстану, Далекого Сходу, Уралу, Півночі додалися нові адреси доб­ровільних і не зовсім добровільних поселень наших земляків. Пере­пис 1989 р. наочно продемонстрував результати цієї політики. На той час питома вага українців серед усього населення Росії становила З %. У Приморському краї мешкало 186 тис. українців, у тому числі близько 12 тис. у Владивостоку. У Ямало-Ненецькому національно­му окрузі українці становили 17,2 % населення, в Чукотському авто­номному окрузі — 16,8 %, в Магаданській області — 15,4 %, в Куста­найській — 14,6 %, 105 тис. їх проживало на Кольському півострові, 268 тис. — в Тюменській області.

Географія розселення у повоєнний період характеризувалася зна­чним скороченням українського населення в східних районах Росій­ської Федерації і зростанням їх чисельності серед усіх жителів північ­них і північно-східних районів. Це пояснюється насамперед тим, що впродовж 30—40-х pp. північні регіони були місцем заслання та спе-цпоселення мільйонів українців насамперед з політичних мотивів. Частина з них там залишилася. Значна кількість українців працювала на нафтових і газових родовищах Півночі, займалася видобутком зо­лота та кольорових металів.

Серед українців Росії досить високим був відсоток людей із спе­ціальною освітою. Зокрема, кількість українців з вищою освітою ста­новила майже 20 %, а з середньою спеціальною і вищою освітою — понад 45 % від загальної кількості українців, які проживали в Росії78.

Українцям, які переселялися в Росію з особистих причин чи "еко­номічних міркувань", вистачало пасіонарності — вони були актив­нішими та енергійнішими від місцевих росіян. "Українці, опинив­шись в Росії, — пише відомий політолог А.Окара, — не відчувають, зазвичай, ніякого провіденціалізму у своїй міграції, службі чи будь-якій іншій діяльності, фактично і стали тією силою, яка "збирала" Ве­ликий Євразійський Простір, "вибудовувала" чимало російських ре­гіонів"79.

Багато українських переселенців були вже денаціоналізованими, вони не відчували етнічного дискомфорту. їхня енергія не мала на­ціонального забарвлення. Навпаки, більшість таких українських міг­рантів прагнула (свідомо чи підсвідомо) позбутися свого українства і перетворитися, як їм здавалося, на "повноцінних" росіян.

Більшість же українців, які зберегли різною мірою національну свідомість і які попадали в Росію, навіть не відчуваючи етнічної дис­кримінації, також втрачали почуття своєї національної ідентичності, бо їм не було на кого психологічно обіпертися — національної дер­жави фактично не існувало, а далеко не всі вони були людьми сильно­го духу, щоб протистояти в стократ сильнішому асиміляційному тис­кові.

Недемократичність радянського суспільства не дала можливості українцям розбудувати в Росії мережу етнічних організацій та уста­нов, що створило б умови для збереження національної ідентичності та функціонування їх як діаспори, незважаючи на значну інтегрова­ність у суспільне життя Російської Федерації. На відміну від західної діаспори, яка була не лише етнокультурним, а й національно-політи­чним об'єднанням, українська діаспора в Росії складалася тільки як етнокультурне (до того ж не завжди виразне) об'єднання. Оскільки внутрішня самоорганізація українців у Росії була відсутня, то без неї важко було етнічно самоідентифікуватися. "Українськість" російсь­ких українців займала з часом все менше місця в душі, голові і побу­ті. Процес цей, звичайно, був дуже індивідуалізованим, оскільки на­ціональні почуття належать до ірраціонального боку людської пси­хіки, вони складніші за переконання, які моделюються на раціо­нальному рівні. Тож в одних ця "українськість" залишалася на рівні етнографічного додатку до нової сутності, в інших існувала попо­лам з "російськістю", коли і українська, і російська культури сприймалися як рідні та рівновеликі. Отже, знову етнопсихоло­гічне роздвоєння, знову існування на "стику" культур.

Загалом же українці, які проживали за межами України, доволі швидко русифікувалися. В 1989 р. більше половини з них вважали своєю рідною мовою російську. Сам цей факт різні дослідники інтер­претують по-різному. Одні трактують це таким чином, що російсько­мовні вихідці з України зараховують себе до українців більше за інерцією, а насправді вже асимілювались з росіянами. Інші ж виходять з того, що мовна асиміляція приховує істинну "українськість" навіть у багатьох із тих, хто в ході перепису населення назвав себе росіяни­ном. Це дає їм можливість визначати чисельність української діаспо­ри в Росії наприкінці 80-х pp. не в 4,4 млн, як це випливає з даних пе­репису 1989 p., а в 10—20 млн осіб80.

Важко судити про точність тих чи інших даних. Політика руси­фікації, яка здійснювалася в СРСР з метою творення "нової історич­ної спільності — радянського народу", призводила до того, що часто українців автоматично записували росіянами. Так було на Кубані, в Бєлгородській, Воронезькій областях та інших регіонах Російської Федерації.

Розчинення українців у російському етнічному просторі не від­бувалось безслідно. "Український етнічний вплив змінив антрополо­гічний вигляд великоруського народу, — пише А.Окара, — недарма останнім часом виділяють окремий етнічний великоруський підтип — "український" (поряд із поморами, сибіряками, донськими, ураль­ськими й іншими козаками, старообрядцями деяких згод, центрально російським підтипом тощо)"81.

Так впродовж 50—80-х pp. радянське суспільство поступово, але неухильно "розщеплювалося" як соціально, так і демографічно. Під­тримувана пропагандою теза про наявність у країні двох дружніх кла­сів — робітників і селян та важливого соціального прошарку — со­ціалістичної інтелігенції загалом відповідала дійсності. Хоча на пра­ктиці ця величина не була такою незмінною, застиглою. В радянсько­му суспільстві виникло чимало соціальних груп, які не вписувалися у звичну і, як трактувалося, незмінну формулу. З'явилася маса декласо­ваних елементів. З іншого боку, на повну силу заявив про себе багато­мільйонний партійно-номенклатурний клас, справжній власник ба­гатств країни, який користувався в народі не меншою "любов'ю", ніж дореволюційні капіталісти і феодали. Небезпечною була демораліза­ція радянського суспільства, втрата ним соціальних орієнтирів та іде­алів.

Аналіз вченими системи регулювання національних відносин в Росії дає змогу стверджувати, що в багатонаціональній державі мож­ливі три форми існування національності: 1) дер- жавний централізм як придушення всіх інородців державною нацією; 2) обласний феде­ралізм як панування "корінної" національності історично успадкова­ної області над національними меншостями (місцевий централізм) і 3) національний федералізм як повна рівність національностей, яка не знає принципово національних меншостей у вигляді колективів, не­рівноправних з чисельно або соціально й історично пануючими на­ціональностями82. Культивування комуністичним режимом на прос­торах СРСР здебільшого першої з названих форм не було домінантою

ні внутрішньої, ні зовнішньої єдності народів, в тому числі українсь­кого й російського, скоріше, навпаки. Зміна кордонів між Україною та Росією в довоєнний та післявоєнний періоди, індустріальні пересе­лення ЗО—80-х pp. для освоєння східних і північних районів СРСР, примусові переселення та депортації, міграційні процеси та міжет­нічні шлюби руйнували і українську, і російську національні спільно­сті. В сукупності макронаслідком болісного соціально-демографіч­ного "розщеплення" і в Україні, і в Росії стало безболісне "розщеп­лення" Союзу РСР у 1991 р.