3.4. Міф про "нову історичну спільність" (Част. 1)

Наступним кроком (після тез ЦК КПРС до 300-річчя "возз'єднан­ня" України з Росією) на шляху теоретичного обгрунтування посту­пового зближення, а згодом і злиття націй СРСР в одну став XXII з'їзд КПРС (1961 p.), який прийняв нову програму партії. Серед най­більш активно пропагованих в програмі перспектив розвитку кому­ністичного суспільства була і теза про поступове й неухильне стиран­ня в СРСР національних відмінностей, особливо мовних. Правда, в програмі зазначалося, що цей процес буде довготривалим і заверши­ться він на наступному етапі розвитку національних відносин в СРСР, який характеризуватиметься подальшим "зближенням націй і досягненням їх повної єдності".

Ідея "злиття націй" була центральною в комуністичній доктрині побудови інтернаціональної радянської держави в усі її історичні пе­ріоди. Вона базувалася на відомому положенні "Маніфесту Комуніс­тичної партії": "Національна відособленість і протилежності народів все більше й більше зникають уже з розвитком буржуазії, з свободою торгівлі, світовим ринком, з одноманітністю промислового виробни­цтва і відповідних йому умов життя"83. Вважалося, що з переходом до соціалізму процеси ці прискоряться, нації поступово відімруть, на­ціональні риси народів внаслідок знищення їхньої основи — приват­ної власності — неминуче будуть змішуватися і зникнуть84. Тому на­віть вимушений "розквіт націй" в СРСР у 1920-ті pp. був жорстко контрольований і регламентований більшовицьким режимом. У сво­їй основі він спрямовувався до відомої стратегічної мети, озвученої Й. Сталіним у 1930 р. на XVI з'їзді ВКП(б): "Треба дати національ­ним культурам розвинутись і розгорнутися..., щоб створити умови для злиття їх в одну спільну культуру з однією спільною мовою"85.

Прискорювачем партійного курсу на зміцнення інтернаціо­нальної єдності народів, зближення і злиття націй стала політи­ка русифікації, розгорнута в широких масштабах з кінця 30-х pp., коли були прийняті партійні постанови про ліквідацію

будь-яких форм культурного життя національних меншин та про обо­в'язкове вивчення російської мови в національних школах. Проле­тарський інтернаціоналізм набув яскраво вираженого російського відтінку.

Досить активно ішов процес русифікації в повоєнний період. Зміни в суспільстві в період правління М. Хрущова не носили гли­бинного характеру і не могли вплинути на його природу. Доміную­чою тенденцією, хоча й прикрашеною атрибутами лібералізму, зали­шалося посилення концентрації всієї влади в Москві, зміцнення цент­ралізму, асиміляції й русифікації народів СРСР, оскільки головною етнічною базою радянської імперії були визначені росіяни, російсь­кий народ.

Послідовно проводилася лінія партії на посилення уваги до ро­сійської мови, зміцнення її позицій в суспільстві. Центральний орган КПРС — журнал "Коммунист" пропагував ідею про те, що "...на выс­ших стадиях коммунистического общества неизбежно исчезновение национальных различий и слияние наций. Будущее слияние наций предполагает образование единого языка для всех народов"86. Єди­ною мовою мала стати, звичайно, російська. Тож для чого було дума­ти та піклуватися про національні мови?

Виступаючи на вчительському з'їзді в Києві у жовтні 1958 p., за­відуючий відділом освіти і науки ЦК КПРС М. Кузін наголошував, що вивчення української мови в школах з російською мовою викла­дання має бути лише на добровільній основі, і що низькі оцінки в та­кому випадку з цього предмета не повинні бути перешкодою для пе­реведення такого учня до наступного класу чи вступу до вузу... З'їзд виявив певний опір пропаганді таких поглядів. Навіть деякі високі посадовці змушені були заявити, що українська мова повинна зали­шитися обов'язковою для вивчення в російськомовних школах.

У грудні 1958 р. в газеті "Правда" з'явилася стаття М. Бажана і М. Рильського "В ім'я людини", в якій автори виступили проти фак­тично факультативного викладання рідної мови в школах України, їхню ініціативу згодом активно підтримали збори київських пись­менників. Однак цей спротив не міг протистояти масованому тискові Центру.

Реалізація "Закону про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР" ве­ла до прискореного збільшення російськомовних шкіл в республіці. У 1958/59 навчальному році в УРСР було 25,4 тис. шкіл з українсь­кою мовою навчання з 3,5 млн учнів, російськомовних шкіл було 4049, але в них навчалося 1,5 млн учнів, хоча питома вага російського населення в Україні була значно нижчою. У порівнянні з 1955/56 навчальним роком кількість учнів у школах з російською мовою навчання збільшилася на 182 тис, а з українською — зменшилася на 2,5 тис.

Російськомовними були головним чином школи міські. У вели­ких промислових центрах, передусім на сході та півдні України, вони переважали абсолютною кількістю і числом дітей, які в них навчали­ся. Скажімо, в м. Сталіно 98 % учнів навчалися в школах з російською мовою викладання, в Харкові — 87 %, в Одесі — 87 %, Горлівці — 91,3 %. У Кримській області було лише три школи з українською мо­вою навчання, які відвідувало ледь більше 600 учнів. Навіть у Києві, столиці Української РСР, у 1959/60 навчальному році дві третини уч­нів загальноосвітніх шкіл здобували освіту російською мовою. У перший же рік дії шкільного закону кількість російськомовних шкіл в республіці зросла на 143 одиниці.

Новий шкільний закон СРСР, в тому числі його українська копія, продемонстрував зневажливе ставлення влади до мов народів СРСР, став засобом подальшої русифікації і національного знеособлення неросійських народів. «...Стан шкільної освіти в містах України на­стільки скандальний, що відповідна статистика давно вже не публіку­ється, а дані про кількість українських та неукраїнських шкіл ледве чи не належать до найбільших державних таємниць, — писав згодом І. Дзюба у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?". — Але і ті шко­ли, які називаються українськими, по суті, ними не є. Досить побува­ти в будь-якій "українській" школі в Києві, наприклад, щоб пересвід­читися в тому, що поза викладанням усе внутрішнє життя ведеться в них російською мовою і навіть самі вчителя по-українському "сором­ляться" говорити, не кажучи вже про учнів. Отже, здебільшого це — "показуха" і непотрібна театральність для цифри і "для іноземців".

Але найгірше те, що "українські" школи — і це вже стосується і міських, і сільських шкіл — зовсім не виховують національну гід­ність і національне почуття, не дають елементарного усвідомлення своєї національної приналежності та пов'язаних з цим обов'язків, не забезпечують наймінімальнішого знання рідної історії та рідної куль­тури. Бо в більшості з них панує той самий дух вищості і "предпочти­тельности" російської культури та другорядності української як "до­важка" до російської. Тож і не доводиться дивуватися з того, що ви­пускники шкіл України переважно — цілковиті невігласи щодо укра­їнської культури"87.

Русифікації служила не лише освіта, а й засоби масової інформа­ції, видавнича справа. В Україні неухильно зростала кількість росій­ськомовних видань. Так, у 1959 р. в УРСР було опубліковано 4048 назв книг і брошур українською мовою, в 1960 р. — 3 844, а в 1961 р. — 4041. Російськомовні видання становили відповідно 2628, 3893,4416 назв. Такі диспропорції у видавничій справі вели до сумних наслідків — уже в 1963 р. в СРСР лише 4,3 % назв книг були україномовними (при 17 % українського населення в Союзі).

Пом'якшивши режим, влада нарощувала зусилля щодо нівелю­вання національного життя народів СРСР. Новий поштовх цим про­цесам, як підкреслювалося, дав XXII з'їзд КПРС, який визначив про­граму своєї діяльності — формування "нової історичної спільності — радянського народу". Положення про радянський народ як нову істо­ричну спільність присутнє в тезах ЦК КПРС до 100-річчя від дня наро­дження В. І. Леніна (1970 р.), в доповіді Л. Брежнєва на XXIV з'їзді КПРС (1971 р.) та інших партійних документах. Мова йшла фактично про формування нової політичної нації, не позбавленої, однак, окре­мих етнічних рис кожної національності.

Одним із головних ідеологів політики злиття мов і народів СРСР був провідний діяч Комуністичної партії, багаторічний секретар і член політбюро ЦК КПРС М. Суслов. Його філософію "єдиного ра­дянського народу" навіть П. Шелест, керівник комуністів України, назвав через деякий час у своїх спогадах філософією "винищення окремих націй". За визначенням П. Шелеста, це "добре продумана й замаскована пропаганда, спрямована проти піднесення національ­ної свідомості численних народів СРСР, вона закликає лише до єд­нання на основі єдиної культури, до сповідування партійних постула­тів, до визнання зверхності "старшого брата". А своє, рідне, прадав­нє, що склалося історично, впродовж тисячоліть, топчеться й шель-мується, зневажається и руйнується . Як несусвітній шовініст , М. Суслов, за словами П. Шелеста, "зверхньо ставився геть до всіх націй і народностей, а Україну просто ненавидів лютою ненавис­тю. Йому здавалося, що саме це — гніздів'я націоналізму..."89.

Серцевиною концепції "радянського народу як нової історичної спільності" стосовно України була ідеологія "возз'єднання". Саме в ній були закорінені основні елементи опорної конструкції теоретич­ного винаходу партії. Особливо яскраве вираження дана концепція знайшла під час святкування 325-річчя "возз'єднання України з Ро­сією" в 1979 р. Саме в цей час тенденції в трактуванні історії України прийняли ще більш крайню форму, ніж це було в 50—60-ті pp. Зокре­ма, коріння "нової історичної спільноти", згідно з новою інтерпрета­цією, мало сягати ще часів Київської Русі, де на базі спільної терито­рії та спільної ("давньоруської") мови нібито утворилася "єдина дав­ньоруська народність" і з неї започаткувалися "старша" (як за віком, так і за статусом) російська та "молодші" — білоруська й українська нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжу­вали себе усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому "возз'єд­нання" України з Росією в 1654 р., за новою концепцією, було обумо­влено всім попереднім природним та історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно з радянською історіографією, Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб "возз'єднатися" з Росією і росіянами90.

Поповнивши теоретичний арсенал партії, положення про радян­ський народ стало активно впроваджуватись у суспільно-політичну практику і в свідомість населення.

Основою радянського народу як нової нації мала стати багатоша­рова національна свідомість, яку графічно можна було б зобразити у вигляді піраміди. На її вершині — власне російський елемент, нижче — слов'янський ("триєдиний російський народ"), ще нижче — усі ін­ші національності, які населяли Радянський Союз. Під цю схему під­ганялися міжнаціональні стосунки, проводилась відповідна націо­нальна політика. "Нова радянська людина", на думку російського до­слідника тоталітаризму К.Гаджієва, не могла мати національної ос­нови, національного коріння, вона — представник безнаціональної спільноти91.

Комуністичною пропагандою наполегливо насаджувалась думка про етнічну єдність росіян, українців і білорусів. Необхідність масшта­бної пропагандистської кампанії в цьому напрямку зумовлювалась тим, що питома вага росіян у складі населення СРСР зменшувалася, в той час, як мусульманське населення в союзних республіках і деяких автономіях Російської Федерації швидко зростало. (За переписом 1979 р. питома вага росіян скоротилася до 52,4 %, перепис 1989 р. за­свідчив, що росіяни становили вже 50,8 %.) Таким чином, домінування неросійського населення в русоцентричному Союзі РСР ставало спра­вою недалекого майбутнього. Це лякало партійно-державну олігархію і вихід їй бачився в прискореній асиміляції українців і білорусів. Саме тому спрямовуваний Комуністичною партією тиск на "молодших бра­тів" набрав у 70—80-ті pp. особливо потворних форм і розмірів.

Стирання національних відмінностей, особливо мовних, було ви­знано Комуністичною партією тривалим процесом. Тому магістраль­ним напрямком її діяльності в 1970—80-ті pp. залишалася "інтерна­ціоналізація", а насправді — зросійщення, денаціоналізація самобут­ніх культур народів тодішнього СРСР. З кожним новим етапом істо­ричного розвитку процес такої "інтернаціоналізації" посилювався, охоплюючи все нові й нові сфери й галузі, проникаючи глибше і глибше в усі пори національно-культурного життя. Ідеологічним прикриттям цих процесів було жонглювання термінами "розквіт", "зближення", "злиття", "радянський народ". Політичне ж завдання полягало у зміцненні тоталітарної держави, формуванні в людей од­накових поглядів і спільної мети.

Радянське керівництво продовжувало політику "перемішування племен і народів". Росіянами активно "освоювалися" національні ра­йони СРСР і союзні республіки. Заохочувалося переселення росіян в Україну, а українців — за межі УРСР. Якщо в 1923 р. в республіці проживало 3 млн росіян, то в 1959 р. — 7 млн, а в 1970 — близько 10 млн. У 1926 р. статистичне співвідношення українців та росіян в УРСР (без Західної України) становило приблизно 9:1. В 1989 p. ця пропорція (те­пер уже з урахуванням західних українців) зменшилася до 3,3:192. Най­більший відсоток росіян — у Донецькому промисловому районі та на Півдні України. Переважання їх у містах свідчить про те, що прибува­ли і заселяли вони переважно вже освоєні українцями чи іншими наро­дами землі. Користуючись віковою підтримкою етнічної Батьківщини, росіяни справляли значно більший вплив на суспільно-культурні про­цеси, ніж їхня частка в складі України.

Українська мова посилено витіснялася із сфери офіційного вжит­ку. Приклад у цьому подав перший секретар ЦК КП України В. Щер-бицький, виголосивши звітну доповідь на XXV з'їзді Компартії України в 1976 р. російською мовою. Надалі на партійних зібраннях, на сесіях Рад, всіляких активах, зборах, зльотах, семінарах і симпо­зіумах домінуючою стала російська мова. Вимога писати дисертації лише російською мовою (1973 p.), навіть з проблем української мови і літератури, рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнен­ня "вимивали" мову із сфери науки. Навіть мовознавство як наука перетворювалося на своєрідну танатологію, покликану займатися передусім впливами російської мови на національні та у відповідний час засвідчити природність розчинення їх у "новій історичній спіль­ності — радянському народові".

Російська мова насаджувалася в Україні адміністративним шля­хом і одночасно заохочувалося її вивчення. Поряд з тиском держава прагнула формувати і позитивну мотивацію. Оволодіння доміную­чою в Союзі мовою будь-де давало якісно інші можливості соціаль­ної мобільності, в тому числі заробітків і кар'єри. Мотиви освоєння російської мови могли бути різними, однак в кінцевому підсумку на­слідки цього були не на користь обом мовам і культурам. Руйнувала­ся національна ідентичність, а нерідко й змінювалась. Українська ре­спубліканська адміністрація повністю була готова прийняти асиміля­цію, сприяла їй, як і значна частина вже денаціоналізованої інтеліген­ції. Поріг опору асиміляції в українському суспільстві неухильно знижувався. В різних соціальних групах він також різнився — най­більший спротив уподібненню чинився традиційно українським се­лом та національно свідомою інтелігенцією.

Найбільш впливовими агентами русифікації виступали Комуніс­тична партія, комсомол, школа, профспілки, піонерська організація, армія, православна церква, громадські організації. Особливої різниці між державними агентами і громадськими не було, оскільки і ті, й другі перебували під тотальним контролем Комуністичної партії. Відповідно тактика і стратегія русифікаційних зусиль різних агентів були єдиними, уніфікованими.

Русифікаційні процеси в Україні, як і в Білорусії, були особливо масштабними й глибокими, адже і українці, і білоруси розглядалися, як підкреслювалося, в межах російської етнічної нації, яку треба було консолідувати, ліквідувавши сліди "чужих" впливів. У єдиному по­тоці русифікаторської політики звичайно виявлялись і її регіональні особливості. Процес русифікації на Заході, Сході і Півдні України не був однозначним він відрізнявся і за змістом, і за динамікою. Якщо на Сході і Півдні України у повоєнний період швидких обертів набира­ли власне асиміляційні процеси, то на Заході важливим чинником ру­сифікації залишалися деполонізація та "українізація" на радянсь­кий кшталт. У 1944—1946 pp. з території України в Польщу насиль­ницькими методами було переселено близько 1 млн поляків, а з Поль­щі в Україну — майже півмільйона українців. На початку 50-х pp. був фактично придушений український збройний рух опору, очолюваний Українською повстанською армією. В роки виснажливої війни УПА втратила 250 тис. бійців. З охоплених опором західних областей СРСР каральні органи до 1953 р. депортували 3 млн осіб. Радянізація західноукраїнських земель проводилася в такий спосіб і в таких фор­мах, які в подальшому (у 70—80-ті pp.) забезпечили наростання руси­фікаційних впливів, їх уніфікацію в межах всієї України.

У 1975 і 1979 pp. в Ташкенті відбулися дві всесоюзні науково-практичні конференції щодо дальшого поширення російської мови в національних республіках, покращення її викладання в національних школах. На одній з конференцій рекомендувалося, розпочинаючи з 1979 p., "завести всюди вивчення російської мови в національних до­шкільних закладах для дітей з п'яти років життя". Заохочувався пере­хід на російську мову викладання в старших класах. Передбачалося розширення випуску навчальної літератури російською мовою, під­готовки фахівців з російської мови, інтенсивне переведення на росій­ську мову вузів, технікумів і профтехучилищ. Це була конкретна реа­кція міністерських чиновників та номенклатурних педагогів і вчених на "Брежнєвський циркуляр" — постанову ЦК КПРС "О дальнейшем совершенствовании изучения и преподавания русского языка в союз­ных республиках" від ЗІ червня 1978 p.

ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 26 травня 1983 р. прийняли нову постанову "О дополнительных мерах по изучению русского языка в общеобразовательных школах и других учебных заведениях союз­ных республик". Відповідну постанову прийняли ЦК КП України і Рада Міністрів УРСР 10 червня 1983 р. Міністерство освіти УРСР за­твердило "Додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки". Передбачало­ся, починаючи з 1984 р., при навчанні російської мови й літератури ділити в школах і педучилищах з неросійською мовою навчання класи й групи, більші ніж 24 учні, на дві підгрупи. Розширювалася мере­жа шкіл з російською мовою навчання та з поглибленим вивченням російської мови. Запроваджувалося навчання російської мови в дош­кільних закладах. Передбачалося розширити підготовку вчителів ро­сійської мови й літератури, викладачів і науковців, збільшення ви­дань навчальної, методичної та художньої літератури російською мо­вою. Відновлювалася по суті дореволюційна доплата "за обрусения края": зарплата вчителям, які проводили заняття з російської мови і літератури, встановлювалася на 15 % вищою, ніж іншим учителям. «В бюджеті на утримання установ освіти, — повідомляв ЦК КПРС у секретній інформації ЦК Компартії України, — починаючи з 1984 p., щорічно передбачаються асигнування в сумі 2,5 млн крб на підви­щення ставок заробітної плати учителям початкових класів, які про­водять заняття з російської мови, учителям російської мови і літера­тури 4—10 класів. Збільшений стипендіальний фонд на 357 тис. крб для виплати підвищеної стипендії студентам, які навчаються на спе­ціальності "Російська мова і література"»93.

Офіційна мовна політика, спрямована на приниження соціальної ролі національної мови корінного і найчисельнішого населення рес­публіки — українців, призвела до різкого звуження сфери її вживан­ня. На кінець 80-х pp. склалося так, що в канадському місті Едмонтоні було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську, Дніпропе­тровську і Харкові разом узятих. Для 700 тис. українців Криму не бу­ло жодної української школи. Поодинокими були (та ще й сьогодні залишаються такими) українські школи або українські класи в про­мислових містах Донбасу та Придніпров'я. Загалом в Україні лише 3,5 % дітей, які пішли в 1990 р. в перший клас, до цього виховувалися в дитячих садках з українською мовою і 14,5 % — в садках, де вжива­лися і українська, і російська мови. На цей час 95-відсотковою росій­ською мовою проводилися заняття у вузах, технікумах і профтехучи­лищах. Із 45 профтехучилищ Києва не було жодного, яке працювало б в українському мовному режимі. На 75 % російськомовними були дитячі садки.

За таких обставин, зрозуміло, українське населення поступово втрачало свою рідну мову, перетворюючись на "радянських людей". Так, між 1959 і 1979 роками чисельність українців, що вважали укра­їнську мову рідною, впала з 93,4 до 89,1 %. Кількість українців, які вважали російську мову рідною, зросла за 20 років удвічі і становила в 1979 р. майже 4 млн осіб. За переписом 1989 p., серед населення України було 72,6 % українців, а, за даними соціологічних до­сліджень, українською мовою вільно володіли лише 67 %.

У передмові до книги "Лихо з розуму" В. Чорновола, виданій у Парижі в 1967 p., автор зазначив, що у зв'язку з відновленням політики зросійщення України серед народу з'являються "підписані чи ано­німні статті, де йдеться про русифікацію державних установ, шкіл, вузів, культурних закладів, про економічну недорозвиненість біль­шості областей України, про вимушену еміграцію українців до Си­біру, про штучно створювану зміну етнічного складу населення УРСР".

Русифікація проводилася одночасно й через інші сфери й галузі культури: видання друкованої продукції, засоби масової інформації, систему охорони пам'яток, кінематограф, концертно-театральну дія­льність та ін. Якщо в 1960 р. книжки українською мовою складали, як уже зазначалося, 49 % від усіх, опублікованих у республіці, то в кінці 80-х pp. — лише 20 %. Кількість назв на мільйон населення становила лише 54, в той час, як у Болгарії — 581, Угорщині — 885. Між 1969 і 1980 pp. частка журналів, що виходили українською мовою, знизилася з 46 до 16%.

Ще гіршою була ситуація із створенням фільмів українською мо­вою. За даними газети "Культура і життя", діючий фільмофонд Укра­їни на 1980 р. налічував 2967 фільмів. Із них тільки 235 — українсь­кою мовою, переважно старі. У 1989 р. в кінозалах республіки було показано 280 нових фільмів і тільки один демонструвався українсь­кою мовою. Щороку Грузія, Вірменія, республіки Середньої Азії дуб­лювали по 50—60 фільмів, Україна — лише 15.

Русифікація і дискримінація посилювалися і в бібліотечній спра­ві, музейному й театральному будівництві. Швидкими темпами зни­жувалася частка українських книжок у бібліотеках. Кількість музеїв в Україні зменшилася з 174 у 1940 р. до 147 у 1972 p., театрів — відпо­відно із 140 до 72. Таким самим було становище з радіомовленням і телебаченням. Російськомовне телебачення захоплювало все нові й нові рубежі у найвіддаленіших населених пунктах республіки.

Дещо кращою була ситуація з українською мовою в західних об­ластях України. Відсоток загальноосвітніх шкіл з українською мовою викладання тут був значно вищим, ніж у центральних, південних чи східних областях. До 1971 р. 25 % лекційних курсів у вузах Західної України читались українською мовою. Однак уже через три роки цей показник упав до 15 %. Так послідовно і цілеспрямовано радянська влада виховувала в українців національний нігілізм і комплекс непо­вноцінності.

У таких самих або ще в гірших умовах перебували мови націо­нальних меншин України. Частка видань мовами національних мен­шин республіки на кінець 80-х pp. становила лише 0,3 %, хоча мова­ми зарубіжних країн друкувалося 3 % всіх видань. З майже півміль-йона осіб єврейського населення України 82 % рідною мовою назива­ли російську.

Російський дослідник К. Плешаков, доктор політичних наук, в статті "Сквозь заросли мифов", поміщеній в російському журнал і"Pro et Contra" в 1997 p., писав, що "русифікація була безсумнівним і очевидним благом для "тюрми народів". З російською мовою в Баку прийшли факси, а в Київ — Ясперс і Сартр"94. Доволі наївне й безпо­мічне твердження. А якби Баку дістався у свій час Англії, а не Росії, то факси, очевидно, могли з'явитися там набагато раніше. І Київ, як­би мав "відчинені двері" в Європу, як-то було до Переяславської уго­ди, і не знаходився за "залізною завісою", отримав би Ясперса і Сарт­ра теж раніше, до того ж без московського транзиту. Хіба обов'язково везти їх у Київ через Москву? Чи шановному вченому невідомо було, що в СРСР не тільки умисно не впускали в українську мову Гегеля, Ньютона, Ейнштейна, Ф. де Соссюра та іншу наукову класику, а й ре­тельно стежили за тим, аби український переклад світового поета, драматурга чи прозаїка не відбувся раніше російського? Навіть твори українських письменників видавалися для українців в Україні нерід­ко в російських перекладах, так само дублювалися російською мовою фільми українських режисерів. З української освіти, науки, культури витіснялося все, що, за улюбленим висловом М. Суслова, "роз'єдну­вало народи".

«Українцям підмінювали історичну пам'ять, національну свідо­мість, мову, пропонуючи натомість ідею панівної нації, російську мову та культуру, кар'єрні перспективи, — пише сучасний дослідник І. В-. Діяк у монографії "Україна — Росія". — Лише ті, хто погоджувався на це, ставав не просто "людьми двох націй", але й змінював в паспор­тах національність, наближав своє прізвище до російського, вважався в імперії братнім українцем і політично благонадійним громадянином. Таким були відкриті службові перспективи. А інакше людина перетво­рювалася на "українського буржуазного націоналіста"»95.

Свято продовжувала справу Переяслава Російська православна церква, яка ще за Петра І остаточно перетворилася в своєрідний де­партамент державного апарату, відірвалася від народу і зрослася з са­модержавством. Фундаментом державного будівництва для російсь­кої імперської державності XIX — початку XX ст. була, як відомо, тріада "православ'я — самодержавство — народність". Фактично відновивши в радянських умовах самодержавство, розвинувши на­родність в обсязі, який не був доступний Російській імперії з другої половини XIX ст., радянські керівники і православну церкву в другій половині XX ст. підпорядкували по суті великодержавним інтересам, перетворили її на ідеологічний підрозділ КПРС.

Попри всі видимі суперечності між двома релігіями — правосла­в'ям і комунізмом, Російська православна церква у повоєнний період знайшла своє місце в системі радянської влади, утвердившись як один із державних інститутів, а згодом перетворившись на рівні підс­відомості в складову життєвого світу "совєтської людини". Про зро­щування церкви і радянської влади під проводом останньої свідчать хоча б такі символічні факти, як визнання церковними ієрархами Ста­ліна "богообраним вождем воїнських і культурних сил Росії" та чоти­риразове нагородження патріарха Алексія І (1945—1970 pp.) орде­ном Трудового Червоного Прапора.

Єднання православної церкви і радянської держави розпочалося з відомої зустрічі И.Сталіна з вищими ієрархами РПЦ та Архієрейсь­кого собору у вересні 1943 р. За розпорядженням "вождя", РПЦ до­зволено було організувати духовну академію і духовні семінарії у всіх єпархіях, свічкові заводи та інші виробництва, видавничі центри церкви. Вищим ієрархам був наданий престижний особняк для рези­денції РПЦ і мешкання, персональні урядові автомобілі, приватні да­чі та ін. Держава взяла на себе зобов'язання забезпечувати їх продук­тами за державними цінами. Архієреї одержали право розпоряджати­ся церковними коштами. Тож зрозуміло, з яких причин Архієрейсь­кий собор прийняв звернення до уряду, в якому дякував особисто Сталіна за "співчутливе ставлення" до потреб церкви і обіцяв, що служителі церкви будуть брати ще активнішу участь "в загальнона­родному подвигу за врятування Батьківщини".

Для зв'язку між РПЦ і урядом у 1945 р. було створено Раду в справах РПЦ (згодом — Рада у справах релігій). На практиці Рада здійснювала повний контроль над діяльністю РПЦ, зокрема цензуру всіх її видань. Очолювали її кадрові офіцери органів безпеки (КДБ). Патріархи Сергій, а згодом і Алексій І завжди випрошували дозвіл на всі церковні заходи. Рада, а не патріарх, формулювала і статут РПЦ.

Наприкінці війни Сталін санкціонував проведення у Москві По-місного собору. Діяльність Собору, який відкрився 31 січня 1945 p., досить широко висвітлювалась на сторінках центральних газет. Ор­ган ЦК ВКП(б) газета "Правда" опублікувала 5 лютого 1945 р. не тіль­ки повідомлення про роботу Собору, а й деякі його матеріали (зокре­ма промову голови Ради в справах РПЦ Г. Карпова), звернення до уря­ду, біографічну довідку про новообраного патріарха Московського і всія Русі Алексія І.

У своєму виступі Г. Карпов відзначив особливі заслуги РПЦ, яка в дні тяжких випробувань "... не переривала свого зв'язку з народом, жила його потребами, сподіваннями, надіями, зробила свій внесок у загальнонародну справу"96. Про минулі гоніння на церкву і віруючих Г. Карпов не сказав жодного слова. Навпаки, з його слів виходило так, що Жовтнева революція "звільнила Російську православну церк­ву від тих пут, які сковували і стісняли її внутріцерковну діяль­ність"97.

Характерно, що церковні ієрархи також не згадували про минулі антицерковні кампанії. У зверненні Собору до уряду говорилось: "Со­бор щиросердно молить Господа про дарування нашій дорогій Вітчиз­ні і союзним з нами країнам якнайскорішої завершальної перемоги над

фашизмом і про примноження сил, здоров'я і років життя нашому лю­бимому Вождю Радянської Держави і Верховному Головнокоманду­ючому нашого славного воїнства Йосипу Віссаріоновичу Сталіну"98. Церковні ієрархи поділяли великодержавницькі погляди Й. Сталіна на радянську імперію, схвалювали послідовну централізацію як держав­ної, так і церковної влади. "Радянізація" РПЦ і її одержавлення здійс­нювалося під безпосереднім проводом Ради у справах РПЦ.

"Відновлена патріархія, — пише сучасний російський історик, професор Б.Соколов, — і в більш ліберальний період ... підтримувала всі заходи радянської влади у внутрішній і зовнішній політиці, навіть якщо вони суперечили не тільки християнським заповідям, а й один одному. Жодного слова осуду не було ні з приводу радянських вторг­нень в Угорщину, Чехословаччину, Афганістан, ні у зв'язку з розст­рілом робітників у Новочеркаську в 1962 p., ні після знищення корей­ського авіалайнера в 1983 ..."".

Навіть всередині РПЦ найганебніші акції щодо релігії і церкви здійснювалися нерідко руками її конформістського керівництва. І це аргументовано доводить у своїй монографії дослідниця даного пи­тання Л. Алексеева100. Участь у пропагандистських кампаніях була тією ціною, яку церковні власті платили за можливість виконувати свій пастирський обов'язок і турбуватися про душі віруючих.

Продовження - Част.2.