Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

3.5. Провінціалізація української культури (Част. 1.)

У роки Другої світової війни сталінський режим з кон'юнктур­них міркувань змушений був міцніше опертись на історичну тради­цію і відновити "связь времен" у тому обсязі і тій повноті, які здатні були підняти патріотизм радянських людей у боротьбі з загарбника­ми. Згадали героїзм і патріотизм російського народу, великих воєна­чальників і державних діячів, російську класичну і народну культуру. Дещо зменшився, як зазначалося, тиск на українське національно-культурне життя. У рамках охоронного патріотизму був допущений у певній формі український патріотизм. З'явилися літературно-мисте­цькі твори про окремі сторінки героїчного минулого українського на­роду, радянська пропаганда постійно наголошувала на тезі про дер­жавність України, яку хотіли знищити німецькі окупанти. З пропа­гандистською метою були створені українські міністерства закор­донних справ та оборони. Формально Україна отримала право вступа­ти у зовнішні зносини. За бойові відзнаки було введено високо прести­жну урядову нагороду — орден Богдана Хмельницького.

Завершення війни з Німеччиною знаменувало собою і зміну сус­пільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культу­рних потреб народів. Національний патріотизм не був суспільним ідеалом більшовиків, тому з культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянсь­ка, загальносоюзна. Соціальне замовлення на патріотичні мотиви, як у 20-ті pp. на "українізацію", керівною партійною і радянською вер­хівкою було використане для виявлення національно свідомих еле­ментів українського суспільства з метою їх подальшої нейтралізації. Було взято чіткий курс на провінціалізацію української культури. Пе­реломними в цьому сенсі були друга половина 40-х — початок 50-х pp.

Влітку 1946 р. відбувся перший після війни пленум ЦК ВКП(б), на якому було визначено генеральну лінію партії на післявоєнний пе­ріод і прийнято низку постанов, спрямованих на відновлення радян­ських порядків, а також визначено курс на нову ідеологічну чистку. її проведення Й. Сталін доручив своєму близькому помічникові, членові політбюро ЦК ВКП(б) А. Жданову. Ідеологічна кампанія була спря­мована проти "буржуазної культури" і її носіїв, які нібито зміцнили свої позиції в роки війни, на піднесення радянської, а насправді ро­сійської культури й науки як альтернативи західної, що, за тверджен­ням, перебувала в стані розкладу і занепаду. Практична реалізація курсу партії у сфері культури увійшла в історію під назвою "жданов-щина".

Для проведення ідеологічної чистки до України знову був напра­влений вірний соратник Й. Сталіна, досвідчений погромник україн­ської інтелігенції і культури Л. Каганович. В результаті в деяких ра­йонах з рядів партії було виключено 80—90 % її членів. І якщо в Росії патріотизм зводився в цей час у ранг офіційної ідеології, часто пере­ходячи до рівня великодержавного російського шовінізму і агресив­ного націоналізму, то в Україні український патріотизм тепер ква­ліфікувався лише як буржуазно-націоналістичний, ворожий радянсь­кій владі ухил.

Нова формула радянського патріотизму, запропонована сталін­ськими ідеологами в повоєнний період, поєднувала в собі такі два компоненти, як любов до батьківщини — СРСР і будівництво кому­нізму. Підкреслюючи велич російського народу і його історії, в сус­пільну свідомість цілеспрямовано впроваджувалась думка, що тіль-ки в такої, дійсно великої нації міг з явитися ленінізм   .

Аргументуючи означену тезу, радянські пропагандисти стверджу­вали: "Вперше в історії пролетаріат здобув справжню Батьківщину. Вперше широкі народні маси побачили в державі не знаряддя своїх класових противників, а орган влади народу, який взяв свою долю у власні руки. В цих умовах і виник радянський соціалістичний патріо­тизм як нове явище, принципово більш високе, ніж патріотизм, що ви­являвся на попередніх етапах розвитку суспільства. В нашому патріо­тизмі любов до свого народу і до своєї країни зливаються безроздільно і повністю з любов'ю до своєї держави, з палкою відданістю радянському суспільно-політичному ладові, його засновникам і вождям Леніну і Ста­ліну"119.

Отже, в оновленій доктрині радянського патріотизму вже не було місця національним історіям і культурам, національному патріотиз­мові. Патріотом міг вважатися тільки той, хто поділяв комуністичні ідеали і політику радянської держави. Все, що перебувало за цими, чітко означеними кордонами, оголошувалось ворожими випадами, які межували зі "зрадою Батьківщини". Офіційно, легально міг існу­вати тільки російський патріотизм, а фактично націоналізм, бо він був запорукою єдності країни. "Кожен, хто хоч скільки-небудь серйо­зно вивчав історію Росії, знає, що саме російський націоналізм зав­жди забезпечував цілісність країни..."120, — зауважував нещодавно відомий політолог Г. Кіссінджер.

Новий пропагандистський винахід — радянський соціалістич­ний патріотизм — став тією серцевиною, навколо якої будувалася вся ідеологічна робота партії. У повоєнні роки не було такої сфери діяль­ності, яка могла б розвиватися, не зважаючи на сталінські орієнтири радянського патріотизму. Навіть у музиці це далося взнаки. Зокрема, в ній були відновлені такі жанри, як ода і ораторія — цілком адекват­ні форми вияву торжества імперської волі і дії. Співзвучними новим віянням виявились піднесені твори С Прокоф'єва, Д. Шостаковича, В. Мураделі, А. Хачатуряна та ін.

Осібне становище в радянській культурі й пропаганді займала російська література. В ідеології радянського патріотизму вона ви­значалась як головна серед літературної творчості всіх народів Ра­дянського Союзу і розглядалася як джерело збагачення літератури ін­ших народів. Відповідно велась боротьба проти будь-яких проявів національного самоствердження в літературі. Компартійною владою негайно припинялись будь-які спроби самостійного розвитку націо­нальної літератури поза творчістю і впливом російської.

Особливо актуальним було це для України, яку постійно крити­кував ЦК ВКП(б) за недостатнє дотримання кремлівських ідеологіч­них стандартів. Українські письменники змушені були відповідати після війни за твори, написані в роки війни за вказівкою Комуністич­ної партії і підтримувані нею. Відповідно до нового повороту в гене­ральній лінії партії в Україні не було жодного журналу, культурно-освітньої чи наукової установи, які б оминула післявоєнна ідеологіч­на чистка.

Значні зусилля більшовицької влади були спрямовані на витрав­лення історичної пам'яті українського народу. Наприкінці 1946 р. бу­ло затверджено новий, ще більш наближений до російського, україн­ський правопис. Ігноруючи національні традиції українського наро­ду, його історію та культуру, 31 листопада 1949 р. президією Верхов­ної Ради УРСР було прийнято нові атрибути державності (герб, пра­пор, прославляючий Сталіна гімн УРСР), які символізували Україну як залежну частину. Вкотре в Україні було проведено кампанію про­ти академіка М. Грушевського та його історичної концепції. Під ви­глядом боротьби з буржуазним націоналізмом в історії було піддано критиці "Історію України" 1943 р. за редакцією М. Петровського. Ве­ликих нападок зазнав також "Нарис історії української літератури" за редакцією С. Маслова і Є. Кирилюка. Українські журнали та енцик­лопедії звинувачувалися в зосередженості на "вузьких", тобто укра­їнських, темах.

Відображенням репресивної тенденції щодо інтелігенції України була серія постанов ЦК КП(б)У, зокрема «Про перекручення і помил­ки у висвітленні історії української літератури в "Нарисі історії укра­їнської літератури"», «Про журнал сатири й гумору "Перець", «Про журнал "Вітчизна"», «Про журнал "Дніпро"», "Про репертуар драма­тичних і оперних театрів УРСР та заходи до його поліпшення", "Про політичні помилки, незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" та ін.* Практичне виконання цих постанов зламало долі багатьох людей, творчих працівників, учених. Постанови щодо суспільних наук заперечували головний закон науки — об'єктивний розгляд явищ і фактів в усій їх повноті та діалектичних суперечнос­тях, недооцінювали значення аналізу та авторських пошуків. В осно­ву досліджень у галузі суспільних наук пропонувалось покласти ста­лінську концепцію суспільного розвитку, що об'єктивно призводило до посилення позицій формалізму і конформізму, казенного підходу до наукової творчості і в кінцевому підсумку — до підпорядкування тлумачень історичного процесу в інтересах адміністративно-команд­ної системи.

Для ідеологічного забезпечення "нового курсу", підготовки ком­партійних кадрів удосконалювалася система партійної освіти. В 1946 р. в Москві розпочала роботу Академія суспільних наук, а в Ки­єві — Вища партійна школа при ЦК КП(б)У.

Неабиякі зусилля були спрямовані на "культурне" освоєння більшовицькою владою західних регіонів України. Прагнучи ін­тегрувати їх у радянську політичну, економічну, адміністративну й культурно-освітню систему, органи влади, ігноруючи нові істо­ричні умови й місцеві особливості, заходилися здійснювати вже відомий сталінський план "побудови соціалізму" і тими ж відо­мими методами. Для підвищення освітнього рівня населення та поширення комуністичної ідеології туди направлялись тисячі ра­дянських і комсомольських працівників, учителів, лікарів, інже­нерно-технічних працівників, спеціалістів сільського господарст­ва. Вже на початку 50-х pp. в західноукраїнських вузах переважна більшість дисциплін викладалася російською мовою. Наприклад, у Львівському торговельно-економічному інституті всі 56 дисци­плін велися російською мовою, а в лісотехнічному інституті з 41 дисципліни українською мовою — лише 4, в політехнічному інсти­туті з 412 викладачів українською мовою проводили заняття 15. Із 295 викладачів університету ім. Франка лекції українською мо­вою читали лише 49 осіб. Аналогічне становище склалося в педа­гогічному, сільськогосподарському та поліграфічному інститутах м. Львова121.

З роками посилювався ідеологічний контроль партії і держави над суспільством. Ключове значення в цьому процесі відігравали ор­гани цензури, створені ще на зорі радянської влади. У липні 1946 р. утворено Головне управління у справах літератури та видавництв при Раді Міністрів УРСР або, іншими словами, Головліт УРСР, який здійснював цензорський контроль відкритої преси, радіомовлення тощо.

У червні 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла указ про збереження державної таємниці, що пожвавило діяльність орга­нів цензури. Влітку того ж року Головліт СРСР звернувся з пропозицією до Ради Міністрів СРСР — зобов'язати керівників міністерств, відомств і організацій визначити коло питань і відомостей, які забо­ронено опубліковувати у відкритій пресі. У березні 1948 р. Рада Міністрів СРСР затвердила "Перелік найважливіших відомостей, які складають державну таємницю".

Особливо важливе значення надавалося контролю за ідейно-політичним змістом художньої літератури, творів мистецтва, ма­теріалів радіопередач. Ще в 1922 р. в СРСР з'явилися спецфонди бібліотек, призначені для зберігання "ворожих" і "шкідливих" видань. Після війни Головліт СРСР, за вказівкою Агітпропу ЦК ВКП(б), ввів нове положення про спецфонди літератури, яке ак­тивізувало процес перевірки і "очищення" книжкових фондів країни. Тоді ж було видано зведений список "політично шкідли­вої" літератури, який налічував 7 тис. назв книжок, що підлягали вилученню з бібліотек загального користування. Крім того, стали регулярно випускатися чергові списки на вилучення, в які входи­ли твори численних авторів — жертв репресій чи різноманітних ідеологічних кампаній проти "буржуазних космополітів", "кри-тиків-антипатріотів", "переродженців" в історії, філософії, літе­ратурі й мистецтві, вчених-генетиків та ін.

У 1948 р. органи цензури в рамках контролю за діяльністю бібліотек зобов'язали вилучити 1,1 млн примірників "політично шкідливої" літератури. З читацького обігу виймалися книги еміг­рантів, репресованих авторів, видання релігійного змісту, а та­кож книжки, в яких містилися фотографії, цитати з праць, позити­вні згадки про "ворогів народу". Цензори, наприклад, писали: "Книга засмічена позитивними згадками ворогів народу...". Та­кож було вказано на необхідність внести виправлення в 40 тис. примірників книжок, які містили окремі "недоліки". Зокрема, в романі О. Гончара "Прапороносці" потрібно було "затушувати фрази", в яких згадувався Й. Броз Тіто.

Встановлювався ретельний контроль за букіністичними магази­нами. Уся література, що закуповувалась книгарнями в населення, перед надходженням у продаж підлягала обов'язковій цензорській перевірці. Посилювався нагляд за вивезенням літератури і тими ви­даннями, які надходили з-за кордону. У 1948 р. створено спеціальний відділ з контролю за вивезенням друкованих творів і рукописів. Лише за 1946 — першу половину 1949 pp. заборонено для відкритого кори­стування понад 441 тис. іноземних видань і проведено 32 тис. вилу­чень в іншій зарубіжній літературі, що надійшла до Радянського Со-юзу   .

Наприкінці 40-х pp. усім організаціям та установам країни було заборонено випускати самостійно (поза офіційно існуючими видав­ництвами) книжки, брошури, періодичні видання. За вказівкою Відділу агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) Головліт СРСР провів облік і реєстрацію всіх видавництв Радянського Союзу, внаслідок чого кіль­кість установ і організацій, які здійснювали видавничу діяльність, зменшилася. Так, відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 21 листопада 1949 р. видавничу діяльність було дозволено лише у 8 університетах СРСР, а припинено — у 24.

Водночас постійно проводилося вилучення "шкідливих" книг з бібліотек та книготоргівлі, творів художників з музеїв. Зокрема, в 1952 р. з Львівського державного музею українського мистецтва у спецфонд були передані художні полотна О. Архипенка, В. Берези, О. Білявського, М. Бутовича, І. Іванця, О. Новаківського, О. Курила-са, М. Мороза, М. Сосенка, М. Водзіцької, К. Устияновича, Ф. Краси-цького, П. Холодного, П. Ковжуна, С. Гординського, М. Бойчука, М. Анастазієвського, О. Кульчицької, С. Луцика, М. Федюка, Я. Музи­ки, Р. Турини, І. Нижник, Т. Копистенського, А. Манастирського, В. Бідули, В. Баляса, М. Глущенка, В. Савіна, М. Яблонського, М. О-сінчука, А. Коверка, Г. Нарбута, М. Івасюка, Є. Дзиндри, О. Вінниць­кого таін. Всього було вилучено, а також зникло за невідомих об­ставин бл. З тис. творів живопису, скульптури, графіки123.

4 лютого 1954 р. Головним управлінням з охорони військових і державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УРСР був затвердже­ний черговий секретний список "політично шкідливих видань", які підлягали вилученню з бібліотек громадського користування та кни­готорговельної мережі. Українська громадськість позбавлялася до­ступу до понад ста назв книг лише на тій підставі, що в них згадували­ся прізвища, містилися фотопортрети чи окремі твори викреслених більшовицьким режимом з історії М. Хвильового, В. Винниченка,

0.            Олеся, Г. Косинки, В. Поліщука, М. Скрипника, А. Ніковського,
Агола, Л. Курбаса, С. Ярославенка, М. Зерова, В. Блакитного,

1.            Микитенка, Г. Михайличенка та багатьох інших124. Лише протя­
гом липня—серпня 1954 р. в бібліотеках партійних комітетів підпри­
ємств, райкомів і міськкомів партії республіки органами цензури
було виявлено близько 7 тис. примірників "заборонених до поши­
рення книг"125.

Поряд з таким планомірним, систематичним контролем за літературою, сталінський режим проводив періодичні викриваль­ні кампанії серед інтелігенції, щоб добитись цілковитого її послу­ху. Вони відбувалися і в Росії, і в Україні, здобувши найбільший розмах у перші післявоєнні роки. Саме тоді, після прийняття від­повідних загальнопартійних рішень, ЦК КП(б)У ухвалив низку розгромних постанов, присвячених питанням науки, літератури й мистецтва і направлених на викриття різноманітних "політико-ідеологічних прорахунків", допущених представниками української інтелігенції. Вістря усіх кампаній, проведених в УРСР, спрямовувалось на боротьбу з "українським буржуазним націо­налізмом", проти "ідеалізації національного минулого".

Найбільш гострої критики зазнали О. Довженко, М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко. Ще наприкінці війни на одному із за­сідань політбюро ЦК ВКП(б) Й.Сталін вказав на "антиленінські по­милки і націоналістичні перекручення" в кіноповісті О. Довженка "Україна в огні". "Кіноповість Довженка "Україна в огні", — під­креслив Й. Сталін, — є платформою вузького, обмеженого україн­ського націоналізму, ворожого ленінізму, політиці нашої партії і ін­тересам українського і всього радянського народу"126. Через кілька років виявлено "рецидиви націоналістичної ідеології" в поемі М. Рильського "Мандрівка в молодість", романі Ю. Яновського "Жива вода", в повісті І. Сенченка "Його покоління". Нищівній кри­тиці піддано львівських письменників П. Карманського, М. Рудни-цького, А. Патрус-Карпатського, яких звинувачено в націоналізмі і виключено зі Спілки радянських письменників України. Названо "порочними" окремі твори Л. Первомайського, Ю. Смолича та ін­ших авторів. М. Рильського, Ю. Яновського, П. Карманського пер­ший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович відкрито називав "ворога­ми українського народу в письменницькій тозі" і ставив завдання переконати читачів "у нашій об'єктивній оцінці їх як ворогів"127. За кампаніями критики й самокритики в пресі та на засіданнях у наукових і культурних інституціях пройшли слідом (в 1946— 1947 pp.) арешти близько 10 тис. науковців, літераторів, діячів культури. Наступ на українську культуру в повоєнний період О. Довженко охарактеризував як "ґвалтування народної душі і на­смішку над його історією, попраниям елементарних прав"128.

У 1948 р. розгорнуто кампанію боротьби з генетикою, оголо­шеною буржуазною псевдонаукою. Початок їй поклала серпнева сесія Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук імені Ле­ніна, яка стала тріумфом лисенківщини, так званої народної агро­біології. У доповіді президента ВАСГНІЛу Т. Лисенка, виголоше­ній на сумнозвісній сесії і попередньо схваленій особисто Ста­ліним, розвінчувався "реакційний вейсманізм-менделізм-морга-нізм" і завдавався нищівний удар по генетиці, клітковій теорії, фізіології вищої нервової діяльності та інших біологічних дисцип­лінах.

За словами В. Сойфера, лисенківщина чи лисенкоїзм — "це зо­всім не система помилкових, антинаукових поглядів однієї люди­ни, підтримуваної лідерами офіційної ідеології та державного апа­рату, а соціальне явище, що виникає в умовах зовнішньої планової побудови науки, а насправді жорсткого і безперервного диктату партії над вченими". Ідейні основи даного явища закладалися ще тоді, "коли інтелігенція була оголошена непролетарським прошар­ком класового суспільства і коли Ленін закликав до створення но­вої, позбавленої "експлуататорського нальоту" інтелігенції, рекру­тованої з робітничого класу і трудового селянства".

Після згаданої сесії розпочався справжній погром у радянській біології. У серпні — жовтні 1948 р. в Україні пройшли республікан­ська та обласні наради працівників біологічних, сільськогосподар­ських і медичних наук за участю практиків-мічурінців, на яких різко критикувались провідні вчені-біологи, зокрема М. Холодний, Д. Третьяков, С. Гершензон, М. Гришко (Київ), І. Поляков, Л. Дело­не, Є. Фінкельштейн (Харків), Л. Литвинов, С. Гребинсь-кий, Р. Чеботарьов (Львів), Д. Кальянов (Дні- пропетровськ), І. Ю-гас (Ужгород) та багато інших. Учених змушували зрікатися своїх поглядів і переконань, засуджувати власні помилки і прорахунки, відмежовуватися від "менделізму-морганізму як прояву ворожої зарубіжної ідеології в біологічній науці...".

У всіх навчальних закладах України було вилучено окремі під­ручники і навчальні посібники, написані прихильниками генетики. Переглянуто програми з біологічних та суміжних наук, знято курси "Генетика з основами селекції", "Динаміка розвитку організму", "Вступ у біологію", "Дарвінізм", "Генетика розведення сільськогос­подарських тварин". У серпні того ж року ЦК ВКП(б) прийняв постанову "Про стан викладання біологічних наук і заходи щодо зміцнення біологічних кафедр у вищих навчальних закладах", а ЦК КП(б)У — постанову "Про заходи щодо перебудови роботи науко­вих установ, кафедр, видавництв, журналів і газет України в області біології і зміцнення цих ділянок кваліфікованими кадрами".

Лише протягом двох місяців, що минули після серпневої сесії ВАСГНІЛу, у вузах СРСР з роботи звільнено 115 осіб, у тому числі — 10 деканів, 65 завідуючих кафедрами і ще 9 професорів, 23 доцен­ти та 8 асистентів. Серед звільнених були декани біологічних фа­культетів Львівського та Ужгородського університетів, завідуючі кафедрами: Київського університету — С. Гершензон (дарвінізму), М. Гришко (генетики і селекції); Харківського університету — І. Поляков (дарвінізму і генетики), сільськогосподарського інститу­ту — Л. Делоне (біології і генетики), медичного інституту — Є. Фін­кельштейн (біології); Львівського медичного інституту — Є. Єфи-мов (біології); Ужгородського університету — Рогаль (дарвінізму) таін.

Чистка торкнулась також працівників академічних інститутів, дослідних станцій і лабораторій та інших наукових закладів, що за­ймалися розробкою проблем біології. Завдання полягало не лише в

тому, щоб розвінчати відвертих прихильників генетики, а й у вияв­ленні працівників, які "намагалися примирити матеріалістичний та ідеалістичний напрямки, звужуючи гостроту боротьби з анти-мічурінським напрямком". Для з'ясування стану біологічної науки на місцях і надання "допомоги" республіканській партійній орга­нізації відділ пропаганди і агітації ЦК ВКП(б) направив в Україну кількох перевірених борців з "менделізмом-морганізмом", зокрема завідуючого лабораторією Інституту генетики АН СРСР І. Глущенка.

Ще однією наукою, яка не відповідала вульгарно потрактовано-му матеріалізмові, стала кібернетика. Вона одержала клеймо "воро­жої" і була фактично заборонена, що на тривалий час унеможливило дослідження у визначальній ділянці науково-технічного прогресу.

Ідеологічних гонінь зазнали українські фізіологи: за спроби захи­стити "метафізичні концепції" і "ревізувати матеріалістичне вчення І. Павлова" критиковано академіка О. Богомольця, професо­рів Р. Кавецького, Д. Воронцова, М. Сиротіна, Ю. Спасокукоцького. На сесії наукової ради з проблем фізіологічного вчення академіка І. Павлова при Академії наук СРСР, що відбулася влітку 1952 р. в Ки­єві, "викриті" серйозні помилки (ідеологічного характеру) в роботі Інституту клінічної фізіології АН УРСР й Інституту експеримен­тальної біології та патології Міністерства охорони здоров'я Украї­ни.

На рубежі 40—50-х pp. проведено кампанію боротьби з "низь­копоклонством перед Заходом", "безродним космополітизмом", що носила відкритий антисемітський характер. Початок їй поклала ре­дакційна стаття "Про одну антипатріотичну групу", опублікована в газеті "Правда" на початку 1949 р. Тоді ж появилися аналогічні ма­теріали в газетах "Культура и жизнь", "Комсомольская правда" та ін. періодичних виданнях. У березні 1949 р. відбувся пленум прав­ління Спілки радянських письменників України, на якому прозвуча­ли різкі політичні звинувачення на адресу групи літературних кри­тиків. У доповіді Л.Дмитерка говорилося, що в республіці "трива­лий час вели свою шкідницьку роботу критики—космополіти Сте-бун (Кацнельсон), Санов (Смульсон), Адельгейм, Гордон...". Допо­відач акцентував увагу на тому, що мова йде "не про якісь окремі не­доліки..., а про серйозну диверсію космополітів та їх прихвоснів", які "об'єдналися на основі підривної роботи". Тоді ж розпочалося слідство у справі Єврейського антифашистського комітету, яке за­кінчилося жорстокою розправою над його керівниками.

У 1950 р. розгорнуто дискусію з приводу вчення академіка М. Марра, використану для наступу на українську культуру. В центрі її знаходились питання про класовий характер мови, подолання "пе­режитків буржуазно-націоналістичних поглядів" з проблем мово­знавства. В багатьох статтях і монографіях, у численних доповідях на учених радах і наукових конференціях пропагувалась теза про "злиття мов" як неминучу перспективу розвитку радянського сус­пільства, як об'єктивний і закономірний процес на шляху до кому­нізму. Після публікації роботи Й. Сталіна "Марксизм і питання мо­вознавства", за підтримку теорії М. Марра рішенням Президії АН СРСР знято з адміністративних посад кількох титулованих учених.

Чергові проробляння в середовищі української інтелігенції спричинила публікація кількох редакційних статей "Правды", на­самперед "Проти ідеологічних перекручень в літературі" (липень 1951 р.). В ній різко критикувався вірш В. Сосюри "Любіть Украї­ну", який з'явився в журналі "Звезда" в перекладі О. Прокоф'єва. Цей твір, написаний в 1944 p., багато разів видавався в Україні і ко­ристувався великою популярністю. Кожний рядок його пройнятий ніжністю і любов'ю до рідної землі. Але "Правда" виявила в ньому "націоналістичні збочення", оскільки В. Сосюра оспівував не ра­дянську, не соціалістичну, а "якусь одвічну Україну, Україну вза­галі". В статті згадано тих, хто не виявив належної пильності, хва­лив вірш поета (зокрема М. Рильського), хто не дав йому принци­пової партійної оцінки (правління Спілки радянських письменни­ків України).

Названа публікація викликала миттєву реакцію і породила справжній шквал викривальних статей та промов. Уже через кіль­ка днів газета "Радянська Україна" помістила на своїх сторінках статтю "Ідейно порочні вірші", а дещо пізніше — передову під на­звою "Докорінно поліпшити ідеологічну роботу". Відбулися емо­ційні обговорення в творчих спілках, академічних інститутах, пар­тійних комітетах, під час яких звучали сотні варіацій офіційної оцінки на зразок: «націоналістичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну" викликає в трудящих Радянської України почуття проте­сту і обурення». У листопаді 1951 р. пройшов пленум ЦК КП(б)У, на якому гостро засуджено "помилки" у творчості окремих україн­ських письменників.

На всіх згаданих зібраннях редакційна стаття "Правды" харак­теризувалась як "новий прояв батьківської турботи партії і товари­ша Сталіна про дальше зростання найбільш передової у світі радян­ської літератури...". На них говорилось, що керівництво Спілки ра­дянських письменників послабило політичну пильність, вимогли­вість до ідейної спрямованості літературних творів, що в комісіях і секціях СРПУ панувала атмосфера захвалювання, культивувалась думка про непогрішність провідних письменників. Робилися закиди на адресу редколегій "Літературної газети" (редактор А. Хижняк), журналів "Вітчизна" (Л. Новиченко), "Жовтень" (Ю. Мельничук), "Советская Украина" (Б. Палійчук), видавництва "Радянський пись­менник" (голова редакційної ради — Н. Рибак).

До числа порочних потрапили оповідання "Артистка" І. Вільде, "Овсієві клопоти" Г. Тютюнника, "Автограф" 3. Каменкович, "На яр­марку" і "Явтух Каленикович" Ю. Яновського. Критиці піддано по­вісті "Софія" і "Золоті ворота" Л. Смілянського, книжки "Гори і до­лини" та "Весна людства" С Крижанівського, вірші "Україно, рідний краю" С. Воскрекасенка, "Канадській українці" Л. Забашти, "Лист" та "Оксано, мрійнице" П. Воронька. За "архаїзацію старовини і любу­вання минулим" преса критикувала поетів І. Виргана, П. Усенка, П. Дорошка, С Голованівського. Об'єктом нападок були твори Л. Первомайського, зокрема вірш "Жінка біля Золотих Воріт": перед зором автора "мусили б стати не древні Золоті ворота Києва, а черво­ні зорі Кремля, до яких звертає свої очі все передове людство". Нема­ло ідейних "прорахунків" виявлено у працях літературних критиків, зокрема Ю. Кобилецького, С. Шаховського, О. Килимника, О. Баби-шкіна, А. Трипільського.

Не меншу пильність демонстрували обласні партійні комітети та спілчанські організації. Вказано на окремі ідейно-політичні помилки в романі Б. Буряка "Тарас Журба", у творах В. Беляева і М. Бірюкова, статтях і нарисах М. Яцківа та М. Рудницького, на "прояви українсь­кого буржуазного націоналізму" у вірші "Іван Франко" та поемі "Га­личина" А. Шмигельського (Львів). За ідейні прорахунки критикова­но роман "Торжество життя" М. Дашкієва, повісті "Заробітчани" К. Гордієнка і "Женя Маслова" В. Добровольського, вірші "Чолом то­бі, земле" та "Як терпко пахне сон-трава" Г. Брежньова (Харків). За прояви аполітичності піддано критиці книгу Б. Левіна "Золоті зер­на" та один з нарисів В. Кучера (Чернігів), деякі твори О. Билинова та Ф. Ісаєва (Дніпропетровськ), П. Ребра і О. Джигурди (Запоріжжя) таін.

Низку застережень викликала дослідницька і видавнича діяль­ність науковців Інституту української літератури імені Т. Шевченка. В письменницькій організації республіки зауважили і викрили "по­милки націоналістичного характеру", допущені при виданні творів класиків, у тому числі І. Котляревського, В. Стефаника, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, а також антології української кла­сичної поезії, в яку "поряд з письменниками демократичного табору включили твори О. Кониського, Олени Пчілки та інших письменни­ків буржуазно-націоналістичного табору". В грудні 1951 р. в газеті "Радянська Україна" з'явилася стаття групи авторів, які звинувачува­ли викладачів Львівського університету — доцентів Г. Гербільсько-го, В. Осечинського та ще кількох — у "серйозних хибах у викладанні історії". Хиби полягали в тому, що викладачі читали лекції нібито "в дусі буржуазного об'єктивізму".

Кампанія набрала такого розмаху, що загрожувала "перемолоти" майже весь письменницький потенціал республіки. Виконуючи вказівку ЦК КП(б)У про посилення критики українських митців, редак­ції газет і журналів гарячково змагалися в "принциповості" й "насту­пальності". Лише в липневому номері журналу "Жовтень" було роз­критиковано 3 8 письменників, у тому числі всю письменницьку орга­нізацію Львова. Президія СРПУ згодом визнала, що в передовій стат­ті цього номера редакція "легковажно жонглювала цілими обоймами, складеними з імен відомих письменників, кидаючи їм тяжкі звинува­чення". Навіть кореспондент "Правды" Є. Кисельов з прикрістю кон­статував, що критика українських письменників у засобах масової ін­формації носила поверховий і бездоказовий характер.

Після двох інших статей в "Правде" — "Невдала опера" та «Про оперу Богдан Хмельницький» — розгорнулась кампанія ідеологічної чистки в музиці. Перша стаття була присвячена опері Г. Жуковського "Від усього серця", схвально зустрінутій музичною громадськістю. "Правда" гостро розкритикувала цей твір, оскільки автори лібрето "висунули на перший план сімейну драму і обійшли найголовніше в житті колгоспів і їх людей" — "патріотичну працю радянського се­лянства". В другій статті мова йшла про оперу К. Данькевича "Богдан Хмельницький", постановки якої успішно пройшли на сценах Одеси, Києва, Харкова. Але під час показу твору в Москві з'ясувалось, що лібрето, написане О. Корнійчуком та В. Василевською, містить чис­ленні "ідейні прорахунки", що й спричинило гучні публічні пророб­ляння.

На пленумі Спілки радянських композиторів України, склика­ному в жовтні 1951 p., піддано критиці її керівників — Г. Верьовку, А. Штогаренка, А. Філіпенка, які своїми позитивними відгуками на опери "Від усього серця" та "Богдан Хмельницький" лише "дезо­рієнтували музичну громадськість і радянських глядачів...". На пле­нумі критиковано музичну комедію В. Нахабіна і Д. Клебанова "За ваше здоров'я" ("ця п'єса... неправильно вирішує питання ідейного навантаження"), Третю симфонію Б. Лятошинського ("творча не­вдача", пов'язана з проявами формалізму), вокальний цикл П. Гай­дамаки на слова В. Сосюри, а також деякі пісні П. Майбороди, М. Жербіна, Я. Цегляра, О. Сандлера, С. Жданова ("слабі з ідейного погляду") та ін.

Досить показовим був виступ на пленумі львівського композито­ра А. Кос-Анатольського. Він розповів про свою роботу над балетом "Хустка Довбуша", про численні доопрацювання і переробки твору. "Але мене переслідує фатальна думка, — мовив митець, — чи не буде з цією "Хусткою" так, як з тими двома творами? Все, що появилося в оперовому мистецтві, пішло шкереберть, тільки одна "хусточка" по­висла в повітрі. Але навіть якщо б ще критикували, я далі буду пра­цювати, бо цей твір мусить бути повноцінним". Композитор додав, що написав музику на вірш В. Сосюри "Любіть Україну", проте, "на щастя, цей твір не був ще ніде виконаний і не приніс жодної шкоди".

На різних зборах, пленумах і активах композиторам нагадували про відповідальне завдання, поставлене перед ними партією: "Наздо­гнати і перегнати композиторів-класиків". І про те, що треба більше писати про дружбу народів, героїв наших днів, індустріалізацію України й гіганти промисловості. Секретар ЦК КП(б)У І. Назаренко обурювався, що "...ні Комітет в справах мистецтв, ні керівництво Спілки композиторів ніяких практичних заходів не розгорнули для того, щоб була написана опера і цим покрити свої гріхи, щоб ми мог­ли сказати: ось, народ, ось, партія, получайте від нас доброякісну опе­ру на сучасну тему". Політичне керівництво республіки вбачало го­ловне завдання композиторів у тому, "щоб створювати класичну му­зику, щоб створювати класичні опери".

Очевидно, що такий контроль не допускав жодних відхилень від ідеологічних канонів, визначених зверху і зафіксованих в офіційних документах. Не лише цензори — самі митці, примушені обставинами, здійснювали щоденний нагляд за ідейною "чисто­тою" власної творчості. Як у І. Світличного: "Що день Божий вчи­няє душа самогубство". Безпідставно звинувачені і публічно спап­люжені письменники й композитори змушені були писати листи-покаяння, в яких визнавали свої "помилки". 10 липня 1951р. газета "Правда" помістила такий лист В. Сосюри, адресований редакції. З аналогічними заявами виступили в пресі О. Корнійчук, В. Васи-левська, К. Данькевич. Усе це свідчило, під яким жорстким мо­ральним тиском перебувала творча інтелігенція, як обмежувались її можливості творити для народу і заради народу.

Дещо змінилась ситуація у післясталінський період. Деста-лінізація суспільно-культурного життя об'єктивно вела до його оновлення, національного пробудження в радянських респуб­ліках, у тому числі й Україні та Росії. Серед різних категорій насе­лення України зріс інтерес до української мови і культури, до істо­рії свого народу. З'явилися нові періодичні видання. Українська література поповнилася такими видатними творами, як "Зачарова­на Десна" й "Поема про море" О. Довженка, "Гомоніла Україна" П. Панча, "Вир" Г. Тютюнника, "Людина і зброя" О. Гончара та "Правда і кривда" М. Стельмаха. Хрущовська "відлига" породила нове покоління талановитих митців—"шестидесятників".

Однак і в цей і в наступні періоди наступ комуністичних ідео­логів на українську культуру не тільки не припинявся, а набирав нової сили і різноманітних форм. Так, курс на "зв'язок школи з життям" в кінці 50-х pp. призвів до зменшення майже вдвічі фінан­сування освіти, відповідно — до зниження рівня заробітної плати викладачів. Прагнення до збільшення кількості вузів і шкіл спричинило різке зниження якості освіти. Навчальні програми були скорочені, інші ж піддані політехнізації. З навчальних планів зникли логіка, психологія, педагогіка. Програми були переванта­жені матеріалами прикладного характеру. Викладацький склад у 60-ті pp. став переважно жіночим. Знизилась успішність учнів, про­падав інтерес до навчання. Виникло другорічництво і відсів дітей із школи після 7-го класу, внаслідок чого не було виконано фактично програми загальної 8-річної освіти. Провалом закінчилось залучення учнів до праці, яке носило формально-карикатурний характер. В ре­зультаті значна частина молодого покоління була деморалізована і виявилась нездатною ні до якої праці.

Ознаки деградації системи освіти стали більш виразними у 70—80-ті pp. Українські школи інтенсивно денаціоналізовувались. Справа доходила до курйозів, коли українські діти нав- чалися росій­ської мови з підручників, що називалися "Родная речь", а україн­ської — з підручників під назвою "Українська мова".

На початку 60-х pp. розпочався новий наступ і на сферу українсь­кої літератури, передусім на творчу молодь. Після відвідання М. Хру­щовим виставки модерністського мистецтва і в Україні, і в Росії роз­горнулася боротьба з модернізмом, абстракціонізмом, будь-якими новаціями, які виходили за рамки традиційного реалістичного мисте­цтва. Розпочалися атаки на І. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, І. Драча, М. Вінграновського, С Голованівського та ін. Йшла кампа­нія проти тих, хто приділяв "надмірну увагу" негативним явищам сталінського періоду, хто зберігав "надмірну мовну індивідуаль­ність".

Шквал критики за "вільнодумство", "занепадницькі настрої", "ізольованість від великої радості радянського буття" наростав, поки не вибухнув арештами в серпні — вересні 1965 р. Найбільше їх було в Києві та Львові. Загалом по Україні заарештовано 60 осіб, у тому чис­лі братів Б. і М. Горинів, О. Заливаху, С. Караванського, В. Мороза, М. Осадчого, А. Шевчука.

Арешти викликали неоднозначну реакцію серед інтелігенції. Од­ні, як О. Гончар чи А. Малишко, стали на більш радикальні позиції в творчості. Інших, як І. Драча чи пізніше І. Дзюбу, було примушено писати покаянні заяви, хоча своїх поглядів і переконань вони не змінили.

У 1966 р. відбулися політичні процеси над 20 заарештованими. На 6 років таборів суворого режиму за "антирадянську агітацію і про­паганду" був засуджений учитель і літератор зі Львівщини М. Го­ринь. У виступі на судовому процесі він гостро критикував націо­нальну політику Комуністичної партії, зросійщення і дискримінацію українського народу. У таборах Мордовії М. Горинь написав кілька документальних праць про колоніальне становище України. Ці праці з'явилися пізніше у самвидаві.

Там же, у Мордовії, відбував покарання за "націоналістичну дія­льність" викладач історії з Волині В. Мороз. В ув'язненні він написав "Репортаж із заповідника Бери", де описав мордовські табори і пану­юче там беззаконня. Першого вересня 1969 р. його було звільнено, а 1 червня 1970 р. знову заарештовано за "антидержавну пропаганду", виявом чого були праці "Мойсей і Датан", "Хроніка опору" і "Серед снігів". В. Мороз був засуджений на 6 років спеціальної тюрми, 3 ро­ки таборів суворого режиму і 5 років заслання. Одночасно з арештом В. Мороза були проведені обшуки в колишніх політичних в'язнів О. Мешко, І. Сеник, В. Чорновола.

Четвертий раз потрапив за грати у 1965 р. за виступи проти руси­фікації українських шкіл поет, літературний критик, перекладач і жу­рналіст С. Караванський. Загалом за своє життя в ув'язненні він про­був 30 років.

У 1968 р. було розгорнуто широку кампанію цькування Олеся Гончара за роман "Собор". Зокрема, в Дніпропетровській області оцінку йому давали на зборах партійних організацій, які було про­ведено повсюдно. В російськомовній інформації обкому, адресо­ваній першому секретареві ЦК КПУ П. Шелесту, зазначалося, що "зрілий майстер художнього слова... відійшов від правди життя і в кривому дзеркалі показав працю, побут і духовний світ металургів і колгоспників Придніпров'я, провів якийсь ворожий водорозділ між керівниками і масами, суб'єктивно протиставив далеке мину­ле сучасності..."129.

Варто зауважити, що партійний контроль в радянській системі ніколи не послаблювався "без команди", і в час "відлиги", і після неї він носив тотальний характер, проникав в усі найглибші шпа­рини суспільно-культурного життя, не минаючи найменших, що-найневинніших відхилень від генеральної лінії. Особливо відчутним був цей контроль саме у сфері українського культурно­го життя, будь-яких націоналістичних проявів. У 1968 р. на листо­падовому пленумі ЦК Компартії України був підданий критиці Львівський обком партії "за недостатній контроль при постановці спектаклю І. Вільде і Б. Антківа "Сестри Річинські" в театрі ім. М. Заньковецької, коли під час вистави виконувався українсь­кий національний гімн". Насправді, як виявилося, в спектаклі про­тягом 16 секунд (8 тактів) виконувалася українська обрядова пісня "Многая літа" на популярну в минулому серед різних верств насе­лення Західної України мелодію композитора Я. Ярославенка. Об­ком партії запопадливо повідомляв ЦК Компартії України, що "зразу після вистави 20 жовтня ц.р. згадані слова і музика були за­мінені українською народною піснею "Де згода в сімействі"130. Так на клітинному рівні з українців радянською системою витрав­лювалась національна свідомість, натомість тотально насаджува­лась російсько-союзна.

Продовження - Част. 1.