3.6.2. Новітні тенденції в еволюції власності

Нові об'єкти власності. В умовах інформаційної еко­номіки до об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), належать форми й методи організації пра­вд (особливо з часу впровадження у виробництво системи

Тейлора й наступної заміни її прогресивнішими), наука, інформація. Тому ті підприємства і фірми, держави, які найбільшою мірою стали власниками цих об'єктів, поси­лили свою економічну могутність, конкурентоспромож­ність. Однією з нових важливих рис таких об'єктів еко­номічної власності, як наука та інформація, є те, що во­ни, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії. Крім то­го, їх носіями не лише з техніко-економічного, а й із со­ціально-економічного боку певною мірою стають особи найманої праці. Зростає можливість і необхідність шир­шої персоніфікації таких об'єктів, що зумовлює значне розширення й суб'єктів їх привласнення. Так, в умовах розгортання інформаційної революції зростає інформати­зація праці, а її учасниками стає широке коло висококва­ліфікованих працівників, які внаслідок цього стають но­сіями нового об'єкта привласнення. Інформацію через її специфіку неможливо так само відокремлювати від на­йманих робітників і службовців, як засоби виробництва. Тому навіть у неробочий час вони залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій ком­панії тощо. Таким чином, вони певною мірою стають співвласниками даного об'єкта привласнення, що є од­ним із найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже й заробітної плати, а також участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується й інтелектуальної власності, що форму­ється на основі такого якісного нового елемента системи продуктивних сил, як наука. Американські науковці роз­різняють три основні види інтелектуальної власності на сучасному етапі: 1) приватна власність, що закріплюєть­ся у формі патента або ліцензії; 2) суспільна власність, яка існує як сума знань та ідей, знаходиться в розпоря­дженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою (за належного обміну інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства); 3) проміжна форма власності, або власність, що «про­сочується» і є інноваційною науково-технічною інформа­цією, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації мо­жна створити продукцію у зміненому вигляді.

Така еволюція об'єктів власності зумовлює принципо-І зміни й у товарі робоча сила. Оскільки носієм її все ча­стіше стають найкваліфікованіші робітники та службов-Ц!> тобто робоча сила стає інтелектуально-інформаційно асиченою, то її відчуження від власника відбувається в

якісно новій формі, а традиційні форми такого відчужен­ня значною мірою заперечуються.

Радикальні зміни в суб'єктах власності та її соціалі­зація. Еволюція об'єктів економічної власності зумовлює й глибокі зміни в суб'єктах власності. Вони полягають насамперед у тому, що частина висококваліфікованих на­уковців і спеціалістів, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, університетах тощо, паралельно займається підприємницькою діяльністю, ор­ганізовує свою ризикову (або венчурну) справу. Крім то­го, ці фахівці можуть працювати за контрактом у кіль­кох фірмах або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії та викладати в університеті). Отже, власник такої висококваліфікованої робочої сили, працю­ючи за наймом, може водночас стати суб'єктом приватної власності (в індивідуальній, якщо сам організовує венчур­не підприємство, або колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці та спеціалісти). Така полі-суб'єктність частково поширюється й на частину найма­них робітників і службовців нижчої кваліфікації, коли вони стають власниками певної кількості акцій фірми.

Якщо дати оцінку тих змін, що відбуваються у відно­синах власності з погляду їх об'єктів, і з'ясувати при цьому соціально-економічну спрямованість цих змін, то стає очевидною тенденція до зростаючого усуспільнення цих об'єктів на таких трьох основних рівнях: 1) на рівні окремого підприємства, фірми, корпорації, організації; 2) на рівні держави; 3) на міжнаціональному рівні. З по­гляду формаційного підходу, тобто розвитку світової ци­вілізації від менш розвинутої суспільно-економічної фор­мації до більш розвинутої, еволюція власності з боку об'єктів та суб'єктів привласнення здійснюється у напря­мі соціалізації. Це означає, що серед об'єктів власності домінують ті, які повинні бути у власності або окремих трудових колективів, або у державній.

Істотні зміни відбуваються у межах інших сторін власності як соціологічної категорії. Так, в юридичній власності зростає дезінтеграція таких прав власника, як право володіння, розпорядження та користування власні­стю. Це означає, що в минулому (тобто на нижчій стадії розвитку капіталізму, коли панувала приватна капіталі­стична власність) ці права належали переважно одній особі. Винятком було сільське господарство, де земле­власник нерідко здавав землю в оренду орендареві. В су­часних умовах власники підприємств у різних галузях

промисловості віддають їх у володіння або розпоряджен­ня, користування, отримуючи за це певну винагороду. Вони також широко практикують передання управління своєю власністю, що означає посилення процесу відо­кремлення капіталу-власності від капіталу-функції.

Ще однією важливою рисою сучасних відносин влас­ності у розвинутих країнах Заходу є, з одного боку, про­цес певної деперсоніфікації капіталістів-власників і пере­хід їх власності до рук юридичних осіб (компаній, бан­ків, інших фінансових інститутів). Так, у 1998 р. інсти-туціональні інвестори володіли у США 52% акцій, в Ан­глії _ 60%, в Німеччині — 68%.

З іншого боку, відбувається процес зростання персоні­фікації власності через механізм придбання акцій. Част­ково він здійснюється і через пенсійні та страхові фонди. У США, наприклад, кількість пайовиків пенсійних фон­дів наприкінці 90-х років становила понад 70 млн. осіб. Водночас в управлінні фондами існує висока концентра­ція влади. Так, незважаючи на те, що у США діє до 1,5 тис. крупних пенсійних фондів, право приймати рі­шення про інвестиції має вузьке коло у кількасот осіб.

Купівля акцій частиною трудящих, особливо за піль­говими цінами (скажімо, в американській компанії «IBM» наймані робітники і службовці мають право ви­трачати до 10% заробітної плати на придбання акцій за цінами, що становлять 85% їхньої ринкової вартості), дає їм змогу в дуже обмежених масштабах привласнюва­ти частину прибутку, частково долає їх відчуженість від засобів виробництва. Крім того, поширення акціонерної власності сприяє за певних умов створенню профспілко­вої власності, власності трудового колективу на певну ча­стину підприємств. Так, у США 11 тис. працюючих ком­панії «Евіс» викупили акціонерний капітал у колишньо­го власника. Необхідні для цього 750 млн. дол. зібрав спе­ціальний трест, позичивши більшу частину грошей у фі­нансових інститутів. Ці інститути надали фірмі позичку на 25 років, яка щорічно повинна погашатися з отрима­ного прибутку за пільговими податковими ставками. Після виплати боргу кожен працівник стане співвласни­ком компанії залежно від отримуваної заробітної плати.

У Швеції в 1983 р. прийнято закон, згідно з яким ча­стина акцій приватних компаній переходить у власність трудящих або до їхніх фондів. Це відбувається за раху­нок спеціального податку на їхні прибутки, а також до­даткових відрахувань з їхнього фонду заробітної плати, іаким чином трудящі набувають певних прав у справах компанії. Зокрема, більшість місць у правлінні цих фон-

дів належить представникам профспілок. У 1990 р. за­вершився процес фінансування п'яти таких фондів. Кож­ний з них має право на придбання не більше 6% акцій у будь-якій компанії, зареєстрованій на фондовій біржі. Рі­шенням Парламенту загальна частка фондів у вартості акцій біржі не повинна перевищувати 5%. Важливою особливістю функціонування цих фондів є те, що провід­на участь у їх управлінні належить громадським органі­заціям, насамперед профспілкам.

Для Швеції також характерна специфічна практика придбання акцій, що дістала назву «конвертібл». Вона полягає в тому, що робітник або службовець надає позич­ку підприємству, на якому працює, а через певний час отримує взамін акції на пільгових умовах. До такої прак­тики вдаються понад 50% усіх фірм, зареєстрованих на Стокгольмській фондовій біржі. Водночас фірм, які пов­ністю викуплені працівниками, порівняно мало, і вони переважно невеликі. Ці фірми становлять 26% загальної чисельності фірм, а середня кількість зайнятих на кож­ному підприємстві не перевищує 35 осіб.

Ця властивість розвитку акціонерної власності має негативний аспект: нерідко корпорації під загрозою звільнення трудящих змушують їх викуповувати окремі збиткові заводи та філіали.

На початку 1991 р. у США на підприємствах, частко­во або повністю викуплених робітниками, працювало до 10 млн.. робітників і службовців 11 тис. фірм, що стано­вило майже 10% сукупної робочої сили. Перехід до такої форми власності автоматично зумовив зростання продук­тивності праці на 10—15%. Прибуток робітників цих підприємств складається з двох частин: 1) заробітної пла­ти і 2) дивідендів, що припадають на ту частку власнос­ті підприємства, яка належить окремому робітникові. Ра­ніше цю частку прибутку отримували власники фірми. Характерно й те, що накопичені засоби робітник отримує лише при звільненні. Водночас вони не мають права пре­тендувати на частку власності, що їм належить, а лише можуть отримати її вартісний еквівалент. Власність на­лежить колективові й не дробиться.

Це явище не можна вважати суто капіталістичним, або цілком соціалістичним (не в адміністративно-бюро­кратичному тлумаченні цього питання). Воно відображає суперечливе поєднання протилежних соціальних форм капіталістичного та соціалістичного способів виробниц­тва, капіталістичної та соціалістичної власності.

У процесі еволюції власності змінюються й інші ос­новні економічні риси капіталізму. Зокрема, частково до-

ається така його риса, як відсутність у певної частини пудяпдих  засобів  виробництва,   вони   перестають  бути традиційними продавцями товару робоча сила, меншою мірою (порівняно із зайнятими на приватнокапіталістич­них підприємствах) збільшують капітал та ін.

Значною мірою щодо них втрачає свою силу й така писа суспільної форми капіталістичного способу вироб­ництва, як праця під контролем капіталіста і його влас­ність на виготовлений продукт. Навіть з погляду речово­го змісту сучасного капіталістичного способу виробницт­ва виникають такі нові форми і методи організації виро­бництва (скажімо, бригадна форма організації праці), за яких більшість колишніх функцій капіталіста щодо кон­тролю за працею, а згодом і керуючих (своєчасний вихід на роботу, ритм праці, розподіл заробітної плати, конт­роль за якістю тощо) дедалі більше передаються автоном­ній бригаді. З погляду суспільної форми ці процеси най­доцільніше назвати експлуатацією організаторських зді­бностей трудового колективу. Ця риса також властива праці на монополістичних, державних підприємствах, у змішаних приватно-державних корпораціях. Завдяки цьому на рівні окремих підприємств (одиничний поділ праці) частково втрачає свою силу така риса суспільної форми капіталістичного способу виробництва, як відчу­женість робітників від процесу управління виробницт­вом. Крім того, у деяких розвинутих країн Заходу існує чимало кооперативів, які працюють на засадах самоупра­вління. В країнах ЄС у виробничих кооперативах працює майже 1 млн. осіб. Крім виробничих кооперативів, у цих країнах існують збутові, споживчі, житлові та ін. їх на­лічується понад 120 тис. (виробничих і невиробничих) із кількістю зайнятих майже 2,5 млн. осіб.

На підприємствах, повністю викуплених трудящими, значною мірою перестає існувати така риса капіталістич­ного способу виробництва, як привласнення власниками засобів виробництва більшої частини створеного найма­ними робітниками продукту, зокрема всього додаткового продукту. Залежно від кількості акцій (що, у свою чер­гу, залежить від трудового стажу, рівня кваліфікації, за­робітної плати та інших показників), суми трудових за­ощаджень в ощадних касах тощо, робітники привласню­ють певну частину прибутку. Ця риса втрачає свою силу не повною мірою, тому що іншу частину прибутків при­власнюють різні фінансові інститути (наприклад, банки, Що надають трудящим кредити під високі відсотки), про­мислові, торговельні, транспортні корпорації, які прода­ють або купують, надають послуги таким підприємствам

І вилучають частину прибутків через механізм цін. Ця риса значною мірою втрачає силу лише на тих підприєм­ствах корпоративного і державного секторів економіки на яких частина найманих робітників і службовців може придбати акції за пільговими цінами.

Залежно від масштабів поширення народних підпри­ємств, кооперативів істотно модифікується основна мета капіталістичного способу виробництва. На таких підпри­ємствах головною метою стає максимізація не загального прибутку, а чистого прибутку на одного зайнятого.

Водночас змінюється, втрачає свою силу і така риса суспільної форми капіталізму, як обмеженість споживан­ня частиною робітників і службовців лише вартістю то­вару робоча сила. Якісно нові форми вияву цієї риси на вищій стадії капіталізму зумовлені й тим, що відтворен­ня робочої сили нормальної якості в умовах сучасного ка­піталістичного виробництва уже не може відбуватися ли­ше за рахунок традиційної заробітної плати.

Зростаючу роль у цьому процесі відіграють соціальні витрати буржуазної держави, тобто витрати на розвиток освіти, охорони здоров'я, професійну підготовку, випла­ту пенсій і відшкодування у разі безробіття тощо. У Шве­ції на соціальні цілі держава витрачає третину всього ВНП (найвищий показник серед розвинутих капіталіс­тичних країн). У США за 1950—1999 pp. лише з феде­рального бюджету такі витрати зросли з 22,9 до понад 1 трлн дол. З 1951 по 1991 рік витрати держави (у цінах 1982 р.) на душу населення зросли більш як у 5 разів у США, ФРН і Швеції, у 7 разів — у Франції, у 4 рази — у Великобританії.

Джерелом цих витрат є значною мірою податкові над­ходження від трудящих, а також податки з прибутків компаній та фірм. Такі витрати водночас виступають як загальнонаціональна форма заробітної плати і свідчать про зростаючий колективний капіталістичний та суспіль­ний характер відтворення робочої сили й посилення ролі у ньому сучасного колективного капіталіста — буржуаз­ної держави та всього суспільства. Соціальні витрати пе­вною мірою доповнюються соціальними програмами кор­порацій.

Для розвитку товарно-грошових відносин в умовах сучасного капіталізму властива дія суперечливих тенден­цій: до їх розширення і до їх підриву. Кожна з них, У свою чергу, зумовлена дією низки факторів. Хоча панів­ною є тенденція до підриву товарно-грошових відносин, водночас інтенсивно зростає роль позаринкових зв'язків обміну між товаровиробниками, збільшується підрив то-

варного виробництва у межах гігантських олігополістич-них об'єднань. Це зумовлює еволюцію грошей як загаль­ного еквівалента, поступовий перехід до безгрошового су­спільства.

На вищій стадії капіталізму якісних змін зазнає така риса цього способу виробництва, як вільна конкуренція. Гігантські корпорації підпорядковують собі дрібні та се­редні підприємства; вільна конкуренція змінюється мо­нополією, олігополією (тобто колективною монополією), модифікуються її форми та методи. Головною сферою дії законів конкуренції стає корпоративний сектор економі­ки. Монополія не усуває, а діалектичне заперечує вільну конкуренцію. Але домінує на вищій стадії капіталізму не конкуренція, тим паче не вільна конкуренція, а монопо­лія в її колективній формі, тобто олігополія.

На вищій стадії капіталізму якісних змін зазнає дер­жава. Залишаючись, як і у період домонополістичного ка­піталізму, елементом надбудови, буржуазна держава з пе­реростанням продуктивними силами вузьких меж приват­номонополістичної власності стає й елементом базису, суб'єктом виробничих відносин, гігантською силою, що поєднує економічну, політичну, юридичну, ідеологічну та інші сили. У цій ролі держава насамперед діє в інтересах монополістичної буржуазії, значною мірою відстоює коле­ктивні інтереси капіталістів. Саме тому вона є наймогут-нішим капіталістом. Держава, державна капіталістична власність зокрема, сприяє розвиткові продуктивних сил загалом і передусім головної продуктивної сили — трудя­щих (розвитку освіти, охорони здоров'я, навколишнього середовища тощо). На її дії впливають виступи трудящих та інші фактори. Тому вона частково відображає інтереси переважної частини населення, трудящих.

На підставі еволюції основних рис технологічного способу виробництва та його суспільної форми можна дійти висновку, що сучасний капіталізм є поєднанням не лише експлуататорських, а й низки важливих рис, ланок перехідних до соціалізму форм, окремих елементів соці­алістичного способу виробництва. Його називають «капіталізмом з людським обличчям».

Частка держави в кінцевих доходах населення знач­но коливається залежно від рівня заробітної плати. На­приклад, в Японії у 10% найбідніших людей майже 28% доходу формується за рахунок заробітної плати, приблизкпо — В1Д 1нДивІДУально1 трудової діяльності и майже оі) /о — за рахунок дотацій від органів соціального забез­печення. У цій країні один із найнижчих показників у світі щодо різниці доходів між найбагатшими та найбіднішими.