4.3. Психологія політичних маніпуляцій, міфів та насилля
У сучасній політичній науці недостатньо досліджено особливості та технології політичних маніпуляцій, у процесі яких враховується насамперед психологія людей.
Маніпуляція — це вид психологічного впливу, досконале здійснення якого веде до прихованого спонукання в іншої людини намірів, що не збігаються з її актуально існуючими бажаннями [37, 59].
Політична маніпуляція — це система засобів ідеологічного і духовно-психологічного впливу на масову свідомість із метою нав'язати певні ідеї, цінності; цілеспрямований вплив на громадську думку і політичну поведінку для спрямування їх у заданому напрямку [82, 797].
Політологи політичне маніпулювання досліджують у двох напрямках. Перший — апологетичний, згідно з яким політичне маніпулювання розглядається як необхідний засіб управління свідомістю мас. Другий — соціально-критичний — кваліфікує політичне маніпулювання як принципово нове сприйняття соціальної дійсності [82, 797]. Обидва напрямки мають сенс, особливо в умовах принципово нової ролі засобів масової інформації у формуванні масової свідомості.
Технологія політичної маніпуляції, за визначенням В. Амеліна, здійснюється завдяки впровадженню у свідомість під виглядом об'єктивної інформації несправжнього, однак бажаного для окремих груп змісту; впливу на больові точки суспільної свідомості, які спричиняють страх, тривогу, ненависть; реалізації певних прихованих цілей, досягнення яких комунікант пов'язує з підтримкою громадською думкою своєї позиції [5, 75].
Політичні маніпуляції є двох видів — міжособові і масові. І ті, й інші мають відповідну мету і технології, завдяки яким досягають мети.
Для здійснення міжособових маніпуляцій важливо знати тип і особливості особистості, оскільки саме з їх урахуванням і чиниться вплив на людину, а для того щоб маніпулювати групою людей, особливо великою, необхідно досконально знати її загальні характеристики, вразливі місця.
Історія знає достатньо маніпуляторів — психологічно сильних або просто неординарних особистостей, які вміло впливали не лише на одиниці, а й на великі групи людей завдяки особистісним якостям, уміло використаним технологіям обробки громадської думки у власних або корпоративних інтересах. Наполеон, А. Гітлер, Й. Сталін, М. Горбачов, десятки інших політиків досконало володіли технологією формування громадської думки за рахунок як власних рис, якостей, здібностей та умінь, так і своїх підлеглих, а також за допомогою різноманітних засобів масової інформації.
Політичні маніпуляції найбільше використовуються з метою досягнення влади, її реалізації та утримання. Мета будь-якого маніпулятора чи групи маніпуляторів — підпорядкувати власній волі іншу людину чи групу людей.
Маніпуляції в політиці — не що інше, як спекуляція на людських емоціях і почуттях. Звідси — релігійні війни, глибокі національні сутички і конфлікти, фанатизм, екстремізм, тероризм та інші явища, основою яких є передусім вторгнення в глибинні почуття не лише окремих людей, а й цілих народів і націй.
У політичній маніпуляції використовується все: виразна мова жестів (М. Горбачов); окремі характерні звички (сигара У. Черчілля, люлька Й. Сталіна); красномовна на рівні акторства риторика (Ф. Кастро) тощо. Однак найсильніше і найрезультативніше політичне маніпулювання здійснюється за допомогою мас-медіа — преси, радіо, телебачення, реклами та інших інформаційних засобів.
Завдяки засобам масової інформації створюються і ефективно використовуються як елементи політичної маніпуляції різноманітні іміджі, образи, умовні формули і штампи, стереотипи поведінки, подаються заздалегідь заготовлені відповіді на запитання, що хвилюють багатьох. Маніпулятивний арсенал засобів масової інформації добре відомий: навмисне перекручування реального стану речей шляхом замовчування одних фактів і нав'язування інших, публікація нереальних (брехливих) повідомлень, пробудження в аудиторії негативних емоцій за допомогою візуальних засобів або словесних образів тощо [121, 69].
Політичне маніпулювання має багато спільного з політичною демагогією як формою свідомого обдурювання широких мас, спекуляції на реально існуючих труднощах та проблемах, потребах і сподіваннях громадян. В арсеналі політичного демагога поширені такі засоби, як перекручування дійсності, популізм, підтасовування фактів, виголошення безвідповідальних заяв, обіцянок, облудні присягання, визначення винних, ворогів, боротьба з якими нібито поліпшить існуюче становище, тощо. Політичний демагог — найчастіше ще й користолюбець, авантюрист, а то і просто брехун, людина безвідповідальна і нечесна.
Політична демагогія традиційно найбільш поширюється в період соціально-економічної нестабільності у суспільстві.
Дістають поширення в політичних процесах міфи. Міф — розповідь як символічне відображення деяких подій, що існували в окремих народів у певний час, на початку їх історії.
Крім того, завжди, а також і нині існує певна міфізація досить відомих понять, завдяки чому явища, покладені в їх основу як реально нео-своєні і непізнані, мають бути представлені як схвально сприйняті. Наприклад, держава, народ, влада та ін.
Існує кілька визначень поняття "політичний міф". Розглянемо найпоширеніші з них:
• політичний міф — це реакція на неможливість раціонально пояс
нити радикальні зміни, що відбуваються [84,158, 159];
• політичний міф — це символічна мовна форма політичної куль
тури, що має фактично ті самі цілі, що й ритуал. Міф — це драматичне,
символічно сконструйоване представлення реальності, яке люди прий
мають на віру [72,253].
У політичні міфи люди вірять, оскільки це дає змогу зрозуміти невідоме або віддалене минуле. їх використовують і з метою мобілізації значної кількості людей на певні дії, скажімо, на підтримку непопулярних політичних рішень політичних діячів і навіть антинародних політичних режимів.
Основні типи політичних міфів — головні, або провідні; за структурою "ми і вони"; героїчні; псевдоміфи [72, 254-257].
Головні, або провідні, міфи дають змогу у той чи інший спосіб формувати, спрямовувати колективну, загальнонародну свідомість. До них належать міфи про окремі нації (наприклад, про великі переваги американської нації), держави, політичні устрої, режими, форми правління. Так, є чимало міфів про унікальність окремих політиків — державних, громадських діячів, президентських форм правління чи, скажімо, народовладдя.
Міфи за структурою "ми і вони" створюють і використовують виключно з метою виокремлення окремих структур, їх протиставлення. Наприклад, політичні партії, громадські об'єднання, групи тиску надто часто використовують міфи "ми і вони" під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки з єдиною метою — подати себе у виграшному вигляді, кращій ситуації, ніж їх супротивники.
Героїчні міфи пов'язані насамперед із конкретними людьми — політичними, державними діячами, лідерами, непересічними особистостями, що видаються загалу взірцями для наслідування.
Псевдоміфи — це міфи сучасної, тимчасової, короткотривалої дії. Скажімо, у період виборів надто багато політиків формують і поширюють думку, що "лише вони і тільки вони спроможні вивести країну з кризи", "покінчити з казнокрадством, корупцією і тіньовою економікою", "вирішити проблему безробіття" та ін.
Конструюють міфи суб'єкти політичного процесу, а поширюються вони фактично всіма засобами інформації з урахуванням того, що психологічні міфи надто сприйнятливі людьми і потребують немало зусиль для спростування, деміфологізації.
Життя кожної людини, всього людського загалу регламентується відповідними законами, нормами, правилами поведінки як писаними, так і неписаними. Серед них є такі, яких слід дотримуватися всім, оскільки від цього залежить комфортність, моральний стан усіх або багатьох людей (наприклад, перехід вулиці на зелене світло). Але є й такі правила і норми, дотримуватись яких люди вимушені, бо цього потребують чи вимагають інші, які примушують діяти саме так.
У політиці, політичній боротьбі, діяльності часто використовуються далекі від моральних форми і методи впливу на інших людей. Серед них поширене політичне насилля як форма отримання, збереження, зміцнення влади, панівного становища класом, суспільною групою, окремим політичним лідером.
На відміну від фізичного, економічного, військового або психологічного політичне насилля має системний, загальний характер, оскільки існуюча політична система завжди будь-що намагається зберегти владу, створену політичну систему від розпаду.
Масштаби використання політичного насилля зумовлені типом політичного режиму. І хоча до насилля вдаються за всіх режимів, але найбільш дієво та активно його використовують тоталітарний та авторитарний режими. Зазначимо, що всякий політичний режим намагається хоча б якоюсь мірою або і повністю обгрунтувати, виправдати, легалізувати насилля.
Політичне насилля буває прямим і прихованим. Пряме політичне насилля здійснюється шляхом застосування сили (війна, військовий терор, політичні репресії), приховане — без застосування сили, але шляхом духовного, психологічного тиску, економічної блокади, політичного та іншого втручання.
У політиці політичне насилля зумовлене різноплановістю, несумісністю інтересів різних суб'єктів політики, політичного процесу. Якщо більш гуманними, цивілізованими способами подолати наявні неузгодження, суперечності не вдається, протилежні сторони вдаються до політичного насилля.
Політичне насилля класифікують за ступенем жорстокості, за способом обгрунтування, за ставленням до актів насилля суспільства.
Політичне насилля також класифікують за його суб'єктом як індивідуальне і колективне.
Політичне насилля поділяють ще й на такі види:
• індивідуальне структуроване;
• індивідуальне неструктуроване;
• колективне структуроване;
• колективне неструктуроване.
Структуроване політичне насилля використовують за умови більш-менш чітко встановлених правил, тоді як неструктуроване більш хаотичне, чиниться поза всякими правилами. Класичним зразком структу-рованого політичного насилля є феодальні відносини між феодалом і його підлеглими.
Прикладів індивідуального структурованого політичного насилля також багато, особливо там, де надмірну владу перебирають окремі політики, лідери політичних партій, громадських організацій, окремих соціальних груп.
Колективне структуроване політичне насилля здебільшого здійснюється такими організованими і сильними інститутами, як армія, поліція, міліція та ін. Характерно, що воно при цьому не просто легітимізується, а й санкціонується державою, її органами. Так, армія, як і поліція, міліція, спецпідрозділи, завжди має здебільшого державну символіку. Та й ієрархія підпорядкування в цих органах тримається аж ніяк не на демократичних засадах.
Єдиним, мабуть, що може виправдати колективне структуроване насилля, є те, що воно покликане підтримувати стабільність державних інститутів, держави в цілому.
Неструктуроване колективне насилля, навпаки, ставить за мету розхитати стабільність державних органів, власне держави. Це бунти, страйки, повстання, масові безладдя, учасники яких ідентифікують себе не з державою, як при структурованому колективному насиллі, а з народом або з певною його частиною. Психологічно це виправдано, оскільки тоді можна виправдати найнедостойніші, аморальні дії і вчинки.
Характерно, що неструктуроване колективне насилля спочатку хаотичне, спонтанне, кимось спровоковане, але пізніше, і особливо після певних політичних перемог, воно поступово структурується, набуває продержавного забарвлення. Так, революційна армія з часом стає регулярною, поліція — народною та ін.
Окремого розгляду потребують такі форми політичного насилля, як тероризм, масові вбивства, репресії, геноцид. їх антигуманна, аморальна сутність загальновідома.
Політичне насилля притаманне нестабільним, авторитарним, тоталітарним суспільствам і значно меншою мірою — демократичним. Це можна пояснити тим, що демократичні режими відкидають політичне насилля як засіб вирішення будь-яких проблем, оскільки люди з високим рівнем свідомості завжди можуть знайти спільну мову.
В умовах авторитарного, тоталітарного режиму вважається, що люди просто не здатні діяти раціонально, сумлінно, з користю для себе та інших. Вони, мовляв, від природи несвідомі, тупі, агресивні, а тому над ними треба владарювати, підкоряти більшість волі меншості.
Іноді, за будь-яких політичних режимів, політичне насилля виправдовують тим, що хтось (партія, організація, група) вважає себе месією. Наприклад, більшовики, комуністи, націонал-демократи вказують "правильний" шлях, яким мають іти всі, діяти так, як діють ті, хто не лише виправдовує, а й чинить насильство.
У демократичному режимі на відміну від інших політичних режимів насилля зведено до нуля, оскільки життя суспільства організоване на основі чітких правових і моральних норм. Це, однак, не означає, що в демократичному суспільстві абсолютно немає або не може бути політичного насилля, адже ідеального співвідношення інтересів, їх узгодження в такому суспільстві досягти фактично неможливо.
Варто пам'ятати і те, що побудувати владу без насильства також нікому і ніколи не вдавалося. Тому питання правомірного політичного насильства, його можливості, форм завжди було актуальним. Мало того, політичне насильство часто цілком виправдане. Яскравим прикладом цього є боротьба з тоталітарним режимом, який у власних інтересах щонаипотужніше використав політичне насилля проти мільйонів власних громадян, не просто принижуючи, підкоряючи їх, а й позбав-ляючи життя.
Насилля є виправданим методом політичної боротьби і діяльності в окремих випадках, але його необхідно поставити у досить жорсткі юридичні і моральні рамки, оскільки воно за будь-яких умов породжує атмосферу страху, нестабільність, принижує, дегуманізує особистість, робить її об'єктом політичних маніпуляцій.
Насилля може здійснюватися зверху (влада, держава, еліти, окремі політики — керівники держави) і знизу (громадяни, соціальні групи). Насилля зверху найчастіше має на меті збереження і відновлення відносин владарювання і підпорядкування. У такому насиллі зацікавлені ті, хто має реальну владу. Класичними зразками політичного насилля знизу є боротьба широких мас за свої права, свободу, у будь-якому суспільстві. Отже, політичне насилля — невіддільний атрибут політичного життя, воно завжди конкретне й адресне.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Політичні технології і політичний процес. їх суть, особливості і взаємоза
лежність.
2. Основні концепції та характеристики політичної участі як обов'язкової пе
редумови політичного процесу.
3. Чим зумовлені політична поведінка і політична діяльність різних суб'єктів
політичного процесу?
4. Якими мотивами керуються учасники політичного процесу?
5. Індивідуальні політичні технології та їх особливості.
6. Особливості використання загальних політичних технологій.
7. Механізм прийняття політичного рішення як однієї з поширених політич
них технологій.
8. Особливості політичних технологій під час виборчої кампанії.
9. Політичний конфлікт.
10. Основні типи конфліктів.
11. Види політичних маніпуляцій (міжособові, масові).
12. Політичний лідер. Особливості основних типів політичних лідерів.
13. Пряме і приховане політичне насилля. Чи можна морально виправдати по
літичне насилля?