5.4. Методології ринкових моделей суспільно-економічних систем

5.4. Методології ринкових моделей суспільно-економічних систем

Меркантилізм (від. італ. мerkanе — торговець, купець) — це напрям у буржуазній політичній економії, в межах якого виникло два етапи: 1) ранній, якому відповідає теорія грошового балансу, і 2) пізній, якому відповідає теорія торговельного балансу. Обидві форми меркантилізму намагалися прискорити нагромадження капіталів стимулюванням зовнішньої торгівлі, торговельними війнами, колоніальною політикою. Джерелом збагачення меркантилісти вважали не виробництво, а торгівлю і грошовий обіг. Серед представників цього напряму найвідомішими є А. Монкре­тьєн (1576—1621) і Т. Мен (1571—1641).

У працях англійського філософа Д. Локка (1632—1704) започатковані базові положення класичної теорії політичної економії. Саме йому належить думка про те, що економічна вартість товару залежить від вкладеної в нього праці і що результат праці залежить від робітника. Цю думку згодом розвинули А. Сміт і Д. Рікардо. «Повну свободу» Д. Локк називає природним станом. Він формулює основні принципи природного права: по-перше, право людини на життя; по-друге, право на свободу; по-третє, право на власність. Як бачимо, ствердження суверенітету індивіда відбувається в соціальній площині. Йдеться про усвідомлення індивідом себе в суспільстві як громадянина, який має гарантовані державою права і стверджує себе в суспільстві як соціальна одиниця. Соціальне ствердження індивіда в суспільстві на основі рівних прав означає його відокремлення як особистості. Самоствердження людини як особистості у ХVІІІ ст., за Д. Локком, початково здійснюється у правовій сфері. Воно здійснюється завдяки тому, що розум виявляє себе індивідуально, як уміння, кмітливість, винахідливість, підприємливість і, спираючись на право, матеріалізує себе у формі володіння власністю. Саме власність є тим засобом, яким передусім стверджується людина як особистість. Тому забезпечення суверенітету людської одиниці означає в суспільстві збереження її власності, тобто можливості мирно й безпечно користуватися нею. Саме для цього люди утворюють громадянське суспільство на основі вільної угоди.

Економічні та правові ідеї Д. Локка були доповнені системою етичних норм І. Канта (1724—1804). Вони викладені в його книзі «Метафізика моралі» (1785 р.). У цій праці йдеться про «категоричний імператив», який є уявленням про об’єктивний принцип, що виявляється у волі, велінні розуму. Існує два види імперативів: гіпотетичний і категоричний. Перший з них проголошує: «Ти повинен робити оте і оте, якщо прагнеш досягти отакої мети». Гасло другого: «Дій так, немов принцип твоєї поведінки завдяки твоїй волі має стати загальним принципом природи» або «Поводься з іншими так, як хотів би ти, щоб поводилися з тобою». Причому людська воля мусить бути безумовно самостійною (автономною), тому не може підкорятися чужим наказам. Без припущення свободи нема моральної дії, без припущення безсмертя нема вдосконалення душі, без припущення Бога нема узгодження між чеснотою та щастям. Але розум не може довести чи спростувати існування Бога. У цій справі він не має права голосу. Саме тому І. Кант «був змушений обмежити розум, щоб залишити місце вірі». Водночас, за І. Кантом, слід прямувати до очищення від релігійних нашарувань, від залежності від Бога. Слід бути вищим духом, слід діяти тільки з почуттям обов’язку, для самої краси, без уваги на Бога, який не потребує ані нашої шани, ані молитви. Благородні душі розуміють це відразу, а слабші нехай не користуються релігією. Закон, навчає І. Кант, — це узгодження самоволі багатьох, він твориться шляхом взаємного «договору». «Хай пропаде світ, щоб тільки збереглась справедливість!». Інакше життя неможливе. А як зберегти закон? Треба насамперед його пізнати. Зі знання закону виникне повага до нього та почуття гідності, переконання в тому, що я сам собі встановлюю закони, а не хтось інший, хай навіть Бог. Але в такому разі виникає можливість змінити закони, зникає об’єктивна норма у цій царині.

У. Петті (1623—1687) — засновник класичної школи політичної економії. Як ідеолог промислового капіталу він відстоював священність, недоторканність приватної власності. З його ім’ям пов’я­зане застосування нового методу в політекономії, що давав змогу проникнути в глибину господарських явищ за допомогою їх кількісних характеристик. Він був прибічником «правильного порядку», який може встановити міцна державна влада, щоб не допустити надмірної розкоші та надмірної злиденності. Цей самий порядок мав перетворити, на його думку, ірландців на англійців, завершити план колонізації Ірландії, перетворення її  на аграрний придаток метрополії. За ринковою («політичною») вартістю товару він шукає його приховану сутність, тобто «природну вартість». У свою чергу «природна вартість» давала йому можливість визначити додаткову вартість через порівняння кількості праці. Але додаткова вартість розглядається в його вченні лише у вигляді земельної ренти. Остання характеризується як залишок сукупного продукту після того, як з нього відраховані заробітна плата і вартість насіння. Рента у нього дорівнює всій додатковій вартості, включаючи прибуток. А ціна зем­лі виступає у Петті як закуплена на певну кількість років рента.

А. Сміт (1723—1790), ще один засновник класичної економічної теорії, називав політичну економію наукою про багатство. Головна його праця — «Дослідження про природу і причини багатства народів». Гасло його теорії — невтручання держави в господарське життя країни як умова вільного застосування праці та капіталу з метою досягнення рівної користі для всіх суб’єктів капіталістичного виробництва. Його метод дослідження суперечливий. З одного боку, А. Сміт хотів зрозуміти «внутрішню фізіологію буржуазного суспільства», тобто внутрішні закономірні зв’язки економічних явищ, а з другого боку, він просто описує зовнішню оманну видимість цих явищ. Виняткового значення він надає розподілу праці як причині, що стимулює зростання продуктивності праці. Як умови розподілу праці він називає первісне накопичення капіталу, концентрацію запасів товарів як капіталу в руках покупців праці. Водночас він бачив не тільки користь від розподілу праці, а й негативні наслідки.

А. Сміт створив теорію грошей як «великого кола обміну», тобто в них він бачив лише засіб обігу. Він визначає вартість кіль­кістю необхідної праці. В межах такого розуміння вартості він, з одного, боку визначає її витратами праці, а з другого — купленою працею.

Д. Рікардо (1772—1823) у своїй класичній теорії виходив з того, що збагачення кожної людини перебуває у гармонійній єдності з інтересами всіх членів суспільства, з намаганнями до загальної користі. Він стверджував, що життєвою силою капіталістич­ного виробництва є режим вільної конкуренції. Саме в його межах забезпечена користь для окремої особи та користь для усього суспільства, відкриті можливості безмежного розвитку виробничих сил. Д. Рікардо був проти державного регулювання заробітної плати. Його теорія заробітної плати виходить з визнання праці товаром і обміну між капіталом і найманою працею, тобто між накопиченою і безпосередньою працею.

До 30-х років ХХ ст. в економічній теорії панувала так звана класична школа, якій економічна наука вдячна насамперед за те, що саме в межах «класики» були сформульовані її предмет і метод. Вихідне положення «класиків», згідно з яким вільні ціни та дохід містять достовірну інформацію, яка дає можливість приймати оптимальні господарські рішення, привело, попри застереження, до проголошення принципу laissez faire (з франц. — дозволяти свободу дій, вільну конкуренцію)1. Відповідно до цього принципу характерними для того часу були вимоги: 1) невтручання держави в економіку; 2) вільна конкуренція; 3) впевненість у надійності ринкового механізму рівноваги між платіжездатним попитом та товарною пропозицією, який забезпечує ефективність економіки.

Виправдані в умовах ХІХ ст., ці установки призвели до недооцінки реальних процесів усуспільнення економіки. В період кризових ситуацій неокласики, які спиралися на концепцію «віль­ного ринку», що адекватно відображала реалії «класичної економіки», перетворилися на догматиків, підштовхуючи уряд на позиції стороннього спостерігача.

У намаганні поєднати, примирити ринкову та неринкову логіку розвитку макроекономіки і полягає драма світової економіки ХХ ст. її пік прийшовся на початок 30-х років цього ж століття, коли кризові явища, втративши локальний характер, стали поширюватися по країнах Західної Європи та Північної Америки, тобто по індустріально розвинутих країнах. Це був «бунт» тенденції економіки до соціалізації, якою нехтувало ринкове суспільство. Саме з цього моменту суто ринкове тлумачення всіх економічних процесів, доведене до ступеня універсального соціального світогляду, далі було неможливе: соціалізація вимагала соціалізму. Міра соціалізованості ринкової економіки стала мірою її цивілізованості.

Соціалізація, соціалізованість, соціалістичність економіки можуть мати вельми широкий діапазон форм реалізації. Традиційний демократизм і тотальна ринковість економіки країн Заходу утримали їх від соціалістичних революцій і створення соціалістичних держав за російською моделлю розвитку після жовтня 1917 року. Захід замість «класики» обрав кейнсіанство, яке спиралося на такі три ідеї: 1) необхідність державного регулювання ринку; 2) корот­кострокове (тимчасове) втручання в ринкові механізми; 3) об’єк­том маніпулювання може бути лише сукупний попит.

Ці ідеї були розвинуті в працях Дж. Кейнса «Трактат про ймовірність» (1921 р.) і «Трактат про грошову реформу» (1923 р.). Крім того, в останній з цих праць автор аналізує соціальні наслідки інфляції, оцінює це явище у зв’язку з проблемою зайнятості, виділяє три основні соціальні групи (рантьє, підприємці, наймані працівники) і доводить, що інфляція завдає шкоди насамперед рантьє, а для інших двох груп вона є меншим злом, ніж дефляція. Тому в умовах післявоєнних злиднів провокування безробіття є небезпечнішим, ніж незадоволення рантьє зростанням цін. Тобто як пріоритет економічної політики вчений виділяє зайнятість, а не абстрактну стійкість грошової системи. У зв’язку з цим логічним виглядає негативне ставлення до «золотого стандарту» як до варварського пере­житку, що призвів економіку Великобританії до дефляційних процесів (від лат. deflatio — видуваю, здуваю), зменшення конкурентоспроможності вітчизняних товарів та збільшення безробіття. Такі негативні наслідки змусили навіть послідовних лібералів вимагати активного втручання держави в економічне життя. Саме тоді Кейнс остаточно переконався, що епоха laissez faire відійшла у минуле. Повний виклад нової системи поглядів на природу сучасного йому капіталізму і шляхи його порятунку він зробив у книзі «Загальна теорія зайнятості, процента з грошей» (1936 р.), вихідні положення якої й нині є об’єктом полеміки серед економістів різних шкіл.

Кейнсіанство — це намагання примирити суспільство та ринок, поєднати суспільну користь із ринковою вигодою, компенсувати витрати ринку зусиллями суспільства. До Кейнса відбувалася боротьба «ультраринкових» з «антиринковими» прихильниками, а він відкрив епоху «поблажливих прихильників ринку». Згідно з його поглядами, єдина можливість розвитку — вчитися жити в умовах ринку, разом із ринком вчитися приборкувати його, але поволі, тонко, гнучко, без адмініст­ративного тиску.

Криза кейнсіанства прийшлася на 70-і роки ХХ ст., коли світова економіка стала потерпати від інфляції. Саме тоді почалося звинувачення кейнсіанців в інфляційності запропонованої ними політики. Але ці звинувачення не мали глибоких методологічних підстав, тому що насправді три умови, за яких теорія Кейнса має сенс, доводили протилежне: перша умова — депресивна ситуація у виробництві, велика кількість незайнятих ресурсів; друга — забезпечення приросту грошової маси не емісією, випуском фідуціарних (від лат. fiducia — довіра) грошей, а державними трансфертними (від лат. transfero — переношу, переміщую) інвестиціями (вони є лише соціалізованою частиною реальних доходів домогосподарств, тобто реальними грошима, хоча певна банківська емісія не виключена); третя — тільки держава здатна керуватися прин­ципом соціальної, а не ринкової доцільності, знехтувати міркуваннями норми прибутку та процента (для одиничного суб’єкта це є недозволенною розкішшю).

Справжня причина кризи кейнсіанської концепції державного регулювання пов’язана з багатьма факторами, серед яких на першому місці стоять технологічні та соціальні зрушення, породжені НТР, а також усебічна інтернаціоналізація виробництва та капіталу. Перший з цих факторів обумовив велике розширення номенк­латури виробів за надзвичайної її мінливості, призвів до небаченої мінливості виробничих та фінансових пропорцій, зростання кількості дрібних підприємств. У цих умовах роль стимулів та важелів спонтанного ринкового регулювання посилилась, а значення державного регулювання суттєво зменшилось. У цьому ж напрямку впливала й інтернаціоналізація господарств, яка послаб­лювала дієвість національних заходів впливу на економіку.

Тому виглядає справедливою критика макроекономічної теорії «статики» Кейнса, адже проблема зростання в ній зовсім відсутня. Вона не розглядає змін у виробничій потужності. Вона є спробою пояснення лише поодинокого випадку (взаємодії між «одиничним виробником» і «одиничним споживачем»). Але для розробки будь-якої «динамічної теорії» макроекономічна теорія «статики» є необхідним фундаментом. У подальшому розвитку кейнсіанства виникають важливі елементи теорії динаміки, яка поєднувала переваги короткострокових змін (динамічної теорії) та довгострокових змін (концепції економіч­ного зростання).

Заслуги кейнсіанства можна сформулювати у трьох тезах: по-перше, це відкриття нового напряму в розвитку економічної науки — макроаналізу; по-друге, ідея необхідності активного втручання держави в економічне життя; по-третє, практичні рекомендації на базі економічної теорії, спрямовані на регулювання відтворювального процесу та зниження рівня безробіття.

Монетаристська школа (засновник М. Фридман), що розв’я­зала кризу 70-х років, не є новою та протилежною кейнсіанству. Вона зберегла головне методологічне досягнення своїх попередників — ідею про необхідність державного втручання в економіку, але при цьому замінила пріоритет податково-бюджетної політика на пріоритет грошово-кредитної політики. Можна сказати, що і кейнсіанці, і монетаристи діють у координатах класичного підходу, тобто виходять з того, що ринкові механізми є найефективнішими. Обидва підходи мають спільну стратегічну мету — збереження ринку в умовах зростання антиринкових тенденцій: кейнсіанство — це класика в реаліях 30-х років, а монетаризм — це класика в реаліях 70-х років.

Методологія «відкритого суспільства». Відкрите суспільство — це суспільство, яке базується на визнанні того факту, що ніхто не має монопольного права на істину, що різні люди мають різні погляди й інтереси і що існує потреба в установах, які б захищали права людей і давали б їм можливість жити разом у мирі та злагоді. Термін «відкрите суспільство» вжито філософом К. Поппером у його книзі «Відкрите суспільство та його вороги», що вийшла друком у 1945 році1. Основними рисами, що характеризують відкрите суспільство, є верховенство права, демократично обрана влада, інститути громадянського права (суспільства), захист прав меншості.

За Дж. Соросом, традиційний спосіб мислення не визнає відмінностей між суспільними законами і законами природи: суспіль­ні межі вважаються такими ж незмінними, як і інше оточення людини. Наслідком є те, що визначальним у незмінному суспільстві є соціальне ціле, а не окремі його члени. У той час, коли суспільство повністю визначає правила існування своїх членів, вони не мають впливу на визначення природи суспільства, в якому живуть. У незмінному суспільстві індивід як такий взагалі не існує, суспільство є жорстким цілим, що об’єднує всіх своїх членів.

Єдність незмінного органічного суспільства означає, що його члени не мають вибору і можуть належати лише йому. Мається на увазі, що всі мають єдине бажання бути членами такого суспіль­ства; вони ототожнюють себе з цим суспільством; без такого суспільства вони взагалі не мають місця на Землі. Однак у такому суспільстві можуть з’являтися і з’являються люди, які не підкоряються домінуючій парадигмі. Ці люди здатні істотно змінити своє місце в суспільстві завдяки власним зусиллям; у такому випадку вони перестають пов’язувати свої інтереси з інтересами соціального цілого. Коли це відбувається, єдність органічного суспільства зникає, і кожний намагається йти своєю дорогою. Традиційні відносини в цьому суспільстві можуть зберігатися, але примусово, тому суспільство зберігається штучно незмінним.

Органічне суспільство має привабливі ознаки: жорстка соціаль­на єдність, ототожнювання кожного члена з суспільством, одначе ці привабливі риси органічного суспільства найкраще оцінюються тоді, коли умови для його існування вже відсутні. За будь-яких спроб штучно відтворити органічне суспільство найважчим виявляється досягти нового і беззаперечного ототожнювання всіх членів із суспільством, якому вони належать: для цього необхідно проголосити вищість колективу. Це нове суспільство відрізнятиметься від органічного однією важливою рисою: індивідуальні інтереси, замість того, щоб збігатися з інтересами колективу, підкорятимуться йому. В цій ситуації важливо визначити, що таке суспільний інтерес.

На думку Дж. Сороса, загальний інтерес можливо визначити лише теоретично. В реальному житті загальний інтерес, скоріш за все, буде інтересом правителів, які не обов’язково задовольняють свої особисті егоїстичні інтереси, але як клас правителів вони одержують вигоду з існуючої системи.

Внаслідок того, що члени різних суспільних класів є точно визначеними, покора людини соціальному цілому призводить до покори одного класу іншому. Тобто «закрите суспільство» може бути визначено як суспільство, побудоване на класовій експлуатації. Якби його кінцевою метою було забезпечення зверхності одного класу (або раси, або нації) над іншим, то її можна було б досягти.

На думку Дж. Сороса, радянська система була прикладом «закритого суспільства», заснованого на універсальній ідеї. Хоча, в принципі, «закрите суспільство» не обов’язково повинне спиратись на універсальну ідею. Воно може обмежитись певною групою або нацією. Ті люди, які намагатимуться відродити органічне суспільство, швидше всього шукатимуть можливість це зро­бити на етнічній або релігійній платформі, бо національні та релігійні ідеї й переконання важко аргументувати раціонально, адже саме вони викликають емоційний відгук.

Суспільство, яке змінюється ідеальним чином, уявити важко. Одним з елементів такого суспільства є абсолютна конкуренція, яка ґрунтується на існуванні багатьох індивідів, котрі всі володіють досконалим знанням і високою мобільністю. Кожна діюча на ринковому полі фізична особа, передусім, має власну шкалу цінностей і усвідомлює свої можливості. Крім того, абсолютна мобіль­ність відкидає наявність основного капіталу, тим часом, це є невіддільним елементом капіталістичного способу виробництва; мобільність в ідеальному контексті відкидає і наявність спеціалізованих навичок.

У житті умови наближаються до умов абсолютної конкуренції тільки тоді, коли нові ідеї, нові продукти, нові методи й нові цінності спонукають людей та гроші рухатись. У такому випадку мобільність не буває ідеальною, бо набуває вартості. Люди продовжують рухатись, їх приваблюють нові можливості; вони не мають абсолютного знання, але рухаючись, наближаються до нових привабливих можливостей. Таким чином, замість абсолютної мобільності існує те, що можна визначити як ефективну мобільність; замість ідеального знання — критичний спосіб мислення. Внаслідок цього виникає не ідеальна конкуренція, а така, яку Дж. Сорос визначив як «ефективну». Вона відрізняється від абсолютної конкуренції іншими цінностями та можливостями, які не є фіксованими, а навпаки — змінюються: так, якщо коли-небудь буде досягнуто збалансованого стану, то умови ефективної конкуренції перестануть існувати, кожний діючий індивід займе конкретну суспільну позицію, а той, хто набув деяких спеціальних знань та навичок, перестане переміщатись.

У цій ситуації людина протистоїть найменшим змінам. За необхідності індивід ладен швидше одержувати меншу платню, ніж робити певні кроки, а тим більше, протистояти чужим життєвим інтересам. Більше того, враховуючи таку його позицію і ті втрати, на які він готовий, щоб захистити цю позицію, кожна нова людина, яка з’явиться з-за меж такого суспільства, буде вважати конкуренцію занадто складною. Замість практично необмежених можливостей, кожен учасник цих подій буде прив’язаний до свого соціального місця. Таким чином, невіддільними рисами «відкритого суспільства» є ефективна конкуренція, демократія і відносна нестабільність.

За Дж. Соросом, твердження, що попит та пропозиція визначають ціну, не знаходить фактичного підтвердження. Особливо це помітно під час спекуляцій на фондових ринках, коли попит та пропозиція, що формують ціни, самі перебувають під впливом зміни ціни: ситуація є нестабільною. Процес зміни цін розвиває сам себе до тієї межі, коли ціни не стануть «абсолютно невідповідними реальній ціні об’єктів». Розвиток подій обривається кризою, якими багата історія фінансових ринків. Це узгоджується із твердженням, що ця сфера діяльності далека від збалансованості; в цій сфері розмита відмінність між фундаментальними цінностями й оцінками, тому і тут існує нестабільність. Замість збалансування вільна гра ринкових сил веде до нескінченного процесу змін. Дж. Сорос зазначає, що класичний економічний аналіз ґрунтується на принципі наявності егоїстичних інтересів, збереження яких недостатньо для виживання системи в цілому, тому потрібні регулюючі заходи, що в свою чергу суперечить принципу свободи дій. Відповідь полягає в тому, що вузькі егоїстичні інтереси не враховують адекватного набору цінностей, необхідних для вирішення тих політичних питань, які ставить сьогодення. Цивілізація повинна повернутися лицем до тих масштабних цінностей, які стосуються виживання всієї системи.

За Дж. Соросом, ефективна конкуренція не веде до збалансованості, але вона максимізує свободу індивідів, зменшуючи їхню залежність від існуючих взаємовідносин. Свобода, звичайно, розглядається як право або набір прав (свобода слова, пересування, віросповідання), що їх ефективно захищає закон. У цьому контексті свобода залежить від здатності людини віддалитися від існуючого стану речей, тобто коли можливості людини ненабагато гірші за існуючі, — свобода стає найбільшою.

Ця позиція відрізняється від звичайної: свобода найчастіше, розглядається як ідеал, а не як факт. Як ідеал свобода, зазвичай, асоціюється з жертвами, а насправді вона полягає в можливості робити те, що хоче людина без необхідності приносити жертви. Люди, які вірять у свободу як в ідеал, можуть стійко її відстоювати, тому що вона їм дорога як ідеал, не обов’язково розуміючи її зміст і те, що насправді свобода має певні неприємні аспекти. Це стає очевидним лише тоді, коли свободу досягнено, аура героїзму зникає, а солідарність, заснована на спільному ідеалі, розпадається. Тоді залишаються люди, з яких кожна людина має свої інтереси і намагається задовольнити їх на власний розсуд. Ці інтереси можуть збігатися або не збігатися з суспільними інтересами — саме це і є свобода відкритого суспільства.

Свобода, як її визначає Дж. Сорос, поширюється не тільки на людей, а й на засоби виробництва. Земля і капітал також можуть бути вільними в тому контексті, що вони не зв’язані з певним конкретним використанням, але на них поширюються деякі поступово зростаючі можливості, — це і є головним питанням інституту приватної власності. Фактори виробництва повинні і насправді використовуються разом з іншими факторами, тому будь-які зміни у використанні одних повинні зачіпати й інші фактори. Внаслідок цього багатство не є абсолютно приватним. Ефективна конкуренція послаблює залежність одного фактора від іншого, і в умовах нереального тиску ідеальної конкуренції залежність повністю зникає.

Це звільняє власників від будь-якої залежності щодо інших учасників і надає теоретичні підстави для того, щоб розглядати приватну власність як фундаментальне право. Очевидно, що для обґрунтування концепції приватної власності потрібна теорія ідеальної конкуренції. За відсутності нереальних припущень про ідеальну мобільність і абсолютне знання, власність несе з собою не тільки права, а й обов’язки щодо людського суспільства.

За Дж. Соросом, ефективна конкуренція також сприяє приватній власності, але більш прийнятним способом. Соціальні наслідки індивідуальних рішень розпливчасті, а негативний ефект пом’як­шується здатністю діючих факторів перетворюватись в альтернативи. Соціальні зобов’язання, які пов’язані з багатством, погано зрозумілі і є дуже загальними. Право приватної власності не рахується ним абсолютним, тому що конкуренція не є ідеальною.

Коли свобода є фактом, характер суспільства повністю визначається рішеннями його членів. Так, як  в органічному суспільстві позиція його членів може бути зрозуміла тільки стосовно до соціаль­ного цілого, в цьому випадку саме соціальне ціле не має значення і може бути зрозумілим лише з погляду рішень індивіда. У світлі використання терміна «відкрите суспільство» значення цього протиставлення недооцінюється. Суспільство такого типу повинно бути відкритим також і в звичайному розумінні (мається на увазі, що люди можуть вільно входити і виходити з нього).

В цивілізованому суспільстві люди взаємопов’язані. В той час, коли в органічному суспільстві ці зв’язки визначаються тради-
цією, у відкритому суспільстві вони залежать від рішень відповідних приватних осіб: вони регулюються письмовими та усними контрактами. Контрактні зв’язки приходять на місце традиційних.

Традиційні взаємовідносини стають закритими в тому розумінні, що їхні умови та обставини перебувають поза контролем зацікавлених сторін. Так, наприклад, одержання землі у спадщину є визначеним традицією. Взаємовідносини є закритими також і в тому розумінні, що вони стосуються тільки тих, хто безпосередньо в них бере участь. Контрактні взаємовідносини є відкритими в тому значенні, що їхні умови обговорюються зацікавленими сторонами і можуть бути видозмінені за згодою сторін. Вони також є відкритими в тому розумінні, що договорні сторони можуть бути замінені іншими учасниками. Контракти є відкритими для ознайомлення громади, тому очевидні відхилення одних домовленостей порівняно з іншими домовленостями виправляються завдяки конкуренції. В певному розумінні відмінності між традиційними і контрактними взаємовідно­синами відповідають відмінностям між конкретним і абстрактним мисленням. Тоді як традиційні взаємовідносини стосуються тільки тих, хто в них бере безпосередню участь, умови контракту можуть мати певною мірою універсальне призначення. Якщо взаємовідносини визначаються самими учасниками, то членство в різних організаціях, що входять до структур цивілізованого суспільства, також повинне визначатися контрактом. Саме такий хід мислення приводить до поняття «соціального контракту».

«Відкрите суспільство» можна розглядати як теоретичну модель, в якій всі відносини є за своєю суттю контрактними. Існування інституцій з примусовим або обмеженим членством не заважає такому баченню. Індивідуальна свобода забезпечується поки існує кілька різних інституцій, приблизно однакових за своїм значенням і відкритих для кожного індивіда, так, щоб він міг вибрати сам свою належність до якоїсь із них. Це твердження справедливе навіть тоді, коли деякі з цих інституцій — такі, як держава, здатні застосувати силу, а інші — такі, як суспільні клуби, обмежують членство. Держава не може тиснути на приватних осіб, тому що вони можуть розірвати з нею контракт і емігрувати; соціальні клуби не можуть принижувати приватних осіб, тому що вони можуть підписати контракт з іншими клубами. «Відкрите суспільство» не забезпечує всім однакових можливостей, воно не обов’язково є безкласовим. У ньому класи є лише узагальненням соціальних прошарків.