6.2. Розгляд спорів про порушення туристських договорів
В практиці здійснення міжнародних зв’язків держав в області туризму і подорожей зустрічаються випадки порушення умов контракту на подорож з ряду причин об’єктивного і випадкового характерів. Форма і границі відповідальності сторін, що беруть участь у контракті на подорож, в загальній формі визначені Конвенцією по контракту на подорож 1970 р. [70]. Що відноситься до питань конкретного відшкодування заподіяної шкоди або збитків (моральних і матеріальних), то вони вирішуються на основі національного законодавства по місцю походження збитків або упущеної вигоди в порядку претензійного процесу в судовому розборі.
Оскільки туризм і міжнародні подорожі як невід’ємна частина свободи вибору сприяють обмінам, зв’язкам між людьми, передачі науково-технічних знань, досвіду, держава не приймаючи безпосередньої участі в організації туристських поїздок, тим не менш, відповідальна за розробку таких правових, фінансових, митних і інших норм, які б сприяли пересуванню людей в найбільш сприятливих умовах для всіх зацікавлених сторін.
Загальновизнано в праві, що основним нормативним актом є міжнародний договір. В ст. 135 Статуту Ліги Націй [77, с.231] було закріплено положення, по якому за порушення міжнародних зобов’язань держава – член ліги нації несла відповідальність в вигляді відшкодування, що слідує за таке порушення.
В ст.73 Венської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. 77,с.171] відмічається, що постанова конвенції не попереджує ні одного з питань, які можуть виникнути у відношенні договору з міжнародної відповідальності держави. Згідно статті 26 кожний діючий договір обов’язковий для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватися. Ст.27 передбачує, що учасник договору не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості оправдання невиконаного ним договору.
Сучасним міжнародним відношенням відомий ряд норм і принципів, порушення яких тягне за собою строгу політичну, а також матеріальну відповідальність в тих випадках, коли шкода, спричинена порушенням, піддається реальному вартісному вираженню. Потрібно відмітити, що міжнародно-правова відповідальність виникає не тільки у випадку порушення договірної, але і звичайної норми. Ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН містять визначенні правові принципи, а, значить, за їх невиконання держави несуть міжнародну відповідальність [88, с.100].
Переважно держава несе відповідальність за міжнародно-неправомірні дії своїх органів ”ultra vires” (поза межами їх компетенції) в випадку, якщо вони могли попередити ці дії і не зробили цього або якщо вони не прийняли міри по відношенні до відповідальних осіб, винних в здійснені таких дій.
Більшість міжнародних договорів про співробітництво в області туризму і міжнародних подорожей питання відповідальності сторін відносять до третейського розбирання (до міжнародного трибуналу). В домовленостях і договорах про співробітництво в області туризму країн Центральної і Східної Європи визначається претензійний порядок розгляду питань відповідальності туристського агентства і і туриста за порушення положень міжнародного договору. Ряд європейських і латиноамериканських країн визначає судовий порядок розгляду позовів з порушення умов туристського договору або контракту на міжнародну подорож [70].
Міжнародний арбітраж є одним з засобів мирного врегулювання спорів, створених самими спірними сторонами, і виносить обов’язкове для них рішення. Арбітраж може складатися з одиничного арбітра, який обирається сторонами з громадян якої-небудь держави, що не бере участі в спорі.
Великий вклад в розвиток міжнародного арбітражу внесли Перша і Друга Гаазькі конференції миру 1899 і 1907 рр. ними були розроблені: Конвенція про мирне врегулювання міжнародних зіткнень, Конвенція про обмеження в використанні сили при стягнені по договірних боргових зобов’язаннях і Конвенція про заснування Міжнародної призової палати. Прийняття цих конвенцій дало відчутний імпульс до укладання двохсторонніх арбітражних договорів. [94, с.53]. Конвенцією 1899 р. була заснована Постійна Палата Третейського Суду. Друга Гаазька конференція переглянула цю конвенцію, зберігши і зміцнивши Третейський Суд.
З утворенням Ліги Націй в 1920 р., Постійна Палата міжнародного правосуддя зменшила число справ, що передаються в Постійний і Третейський Суд (Постійна Палата Третейського Правосуддя – це Бюро, в якому зберігається список третейських суддів). В прийнятому Асамблеєю Ліги Націй в 1928 р. “Загальнім акті про мирне врегулювання міжнародних спорів” [77, с.717] було передбачено арбітражне розбирання в певних спірних питаннях. В 1949 р. він був переглянутий і затверджений ГА ООН. Використання арбітражу як засобів мирного врегулювання спорів передбачено ст. 33 Статуту ООН [77, c.251].
В 1958 р. Комісія міжнародного права ООН розробила “Зразкові правила арбітражного процесу” [78, с.102], рекомендовані Резолюцією ГА ООН від 14 листопада 1958 р. (1262/XIII) державам – членам ООН для використання.
Міжнародний договір про вирішення спірних питань між державами з допомогою третейського розбору (Третейського Суду, арбітражу) в міжнародно-правовій практиці одержав назву “Третейського запису”. Ця назва закріплена в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 рр. В таких договорах сторони вказують предмет спору, встановлюють строки і порядок призначення третейських арбітрів , правила надання необхідних матеріалів, порядок несення витрат.
До національних туристських організацій відноситься звичайне правило: юридична особа відповідає за своїми зобов’язаннями належним йому майном, на яке може бути накладено стягнення. Отже, об’єктом стягнень за претензіями може бути лише певна частина статутного капіталу [101, ст.32]. В зв’язку з цим потрібно відмітити, що організатор подорожі, який сам здійснює надання транспортних послуг, відповідає за втрату, спричинену подорожуючому і туристу при реалізації цих послуг [70, ст. 14].
Претензійний порядок по національному праву представляє форму захисту громадянських або інших прав людини, врегулювання спірних питань до передачі спірної справи в суд, арбітраж або інший компетентний орган. Претензійний порядок розгляду спорів відноситься також до вимог до перевізника, засобами зв’язку [114].
Претензія (praetensio – лат.) – це вимога компенсації збитків. Виплату штрафів і т.п. Згідно національному законодавству більшість країн, для пред’явлення позову, що витікає з відношення власників всіх форм власності, в суд обов’язкове пред’явлення претензій.
Порушення організатором подорожі умови контракту тягне за собою відповідальність за любі збитки, що виникли внаслідок порушення умов укладеного контракту [70, cт. 5-7]. Туристське агентство відповідає як за власні дії, так і за промахи своїх виконавців і представників. Організатор подорожі відповідає за любу шкоду, спричинену подорожуючому і за невиконання повністю або частково своїх обов’язків по укладеному і підписаному контракту [70, cт.12-13]. Компенсування шкоди обмежено для подорожуючих і туристів певною грошовою сумою: за тілесну шкоду 50 тис. франків, за матеріальну 2 тис. франків і за любу іншу 5 тис. франків.
В загальній практиці турист, подорожуючий і екскурсант відповідають за порушення умов контракту по національному законодавству місця здійснення порушення. У випадку спричинення шкоди з боку туриста, подорожуючого або екскурсанта місцю розміщення, транспортним засобам, засобам рекреаційної діяльності або екології, відповідальність визначається у відповідності з національним законодавством з обов’язковим відшкодуванням збитків. У випадку спричинення значної матеріальної і моральної шкоди виникає солідарна відповідальність туриста, мандрівника і екскурсанта з туристським агентством як юридичною особою, згідно з умовами міжнародних договорів і угод про туристський обмін і зв’язки.
Турист і екскурсант відповідають за спричинені їх помилкою збитки організатору подорожі [70, ст.16]. Одночасно при тих же умовах мандрівник несе відповідальність і перед посередником подорожі. Степінь відповідальності за спричинені мандрівником (туристом, екскурсантом) збитки визначаються у відповідності з нормами національного законодавства і умовами міжнародних угод та договорів в області туристських зв’язків та обмінів.
Для спрощення і прискорення позасудового вирішення спорів, що виникають між туристами і фізичними або юридичними особами, повинен бути створений відповідний орган, наприклад служба захисту споживачів або посередники по скаргах, які мали б загальні або спеціальні повноваження і в які туристам дозволялось би звертатися з метою вирішення їх спорів. У випадку серйозних зазіхань на туриста, особливо якщо він постраждав в результаті терористичного акту. Приймаюча держава повинна скоро надати в розпорядження держави, звідки прибув турист (якщо це можливо, через дипломатичні або консульські представництва), всю необхідну інформацію про стан здоров’я потерпілого і обставини, в яких пройшов вищезгаданий акт.