Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

6.3. Економіка і політика

З погляду сучасної ситуації в Україні найбільш актуальним є взаємодія економіки і політики, економічної і політичної свідомості у так званих перехідних суспільствах. Тут зіштовхуються й протистоять один одному різноманітні класичні та некласичні підходи. До класичних методологічних підходів належать марксизм, позитивізм, кейнсіанство, функціоналізм тощо. Вони спрямовані на створення глобальної наукової концепції з жорстким понятійним ядром і підпорядковані, головним чином, теоретичному аналізу макросоціальних структур та інституцій. Критерієм науковості класичних методологій є міра бездоганності побудови особливої реальності ідеалізованих об’єктів, які перебувають у певній субординації, взаємозв’язку (наприклад: економіка — політика або економіка — політика — культура — наука).

Некласичні методології соціального пізнання віддають перевагу змалюванню окремих сторін життя суспільства і можуть становити відносно цілісний (структурований) образ. Причому їхні автори намагаються включити у свої некласичні пізнавальні моделі конструкти класичних методологій. Крім того, на відміну від класичних методологій, які прагнуть граничної впорядкованості й однозначності понятійного апарату, некласичні методології виходять з позицій багатозначності наукових понять. Розглянемо деякі з таких підходів.

По-перше, зупинимось на марксистській методології. Згідно з нею політичні процеси, що відбуваються, наприклад, в Україні, інтерпретуються з позицій «економізму», тобто економічні рефор­ми впливають на класову структуру суспільства, форму й мету держави, суспільні конфлікти, способи їх розв’язання. Цей підхід недооцінює впливу політичного й духовного життя на докорінні трансформації економіки.

По-друге, розглянемо методологію структурного функціоналіз­му. На її базі у 1980-х роках формувалась економічна політика КПРС і КПУ, але при цьому завжди відзначалося, що її положення мають похідний від методології діалектичного й історичного матеріалізму характер. У межах цієї методології проводились дослідження економічних і політичних структур радянського суспільства, їхніх функціональних параметрів, формувались теорії макро- й мікроекономіки, макро- й мікросоціології, політології тощо.

По-третє, в сучасній Україні набуває дедалі більшого поширення феноменологічна методологія. У центрі її уваги перебувають проблеми конструювання економічного і політичного простору суб’єктами соціальних змін. Як відомо, процес трансформації су-
спільства в Україні і на пострадянському просторі призвів до втрати громадянами колишнього СРСР своєї попередньої соціальної ідентифікації (робітник, колгоспник, партійний функціонер, державний службовець, вчитель, науковець тощо). Це породило нові й реанімувало архаїчні соціальні структури (етнонаціональні — русини, лемки, кримські татари тощо; корпоративно-професійні — бізнесмени, банкіри, менеджери й т. п.; станові — козацтво, дворянство тощо). У феноменологічному підході теоретико-пізна­вальні орієнтири перетинаються з психологічними. Інколи це призводить до спрощеної картини економічного й політичного життя, де перебільшується роль «мафії», «кланів», «кавказців» тощо.

По-четверте, набувають офіційного статусу глобалістські методології (універсального еволюціонізму, мітозу біосфер, сталого розвитку, світ-системного аналізу, ноосферогенезу тощо). В Україні глобалістське мислення набуло значного поширення в процесі пошуку власної ніші в геополітичному світовому економічному просторі. Існують різні моделі щодо місця України в світі: «буфер між Сходом і Заходом», «санітарна зона», «міст між Сходом і Заходом», «економічна резервація Західної Європи», «аванпост Сходу», «маятник з коливаннями як у бік Заходу, так і у бік Сходу» тощо.

В цілому некласичні методології ще не набули значного поширення. Відчутнішою є інша тенденція — відмова від класичної марксистської методології на користь інших класичних методологій ліберального типу. Має місце тривіальна інверсія, неґрунтовна еволюція від моноідеологізму до плюралізму поглядів. Тому перехід до справжнього плюралізму методологій іще попе­реду. Нині в Україні склалася ситуація, коли більшість суспільства не вірить ні в старі, ні в нові ідеали.

Відома теза В. І. Леніна щодо політики як концентрованого вияву економіки зовсім не означає, що політична теорія є відбитком економічної. Вони хоч і тісно пов’язані, але все-таки обслуговують різні інтереси — інтереси боротьби за економічну та політичну владу. Причому можуть бути декілька варіантів зв’язків економіки і політики: 1) економічна влада детермінує політичну («хто має гроші, той замовляє музику»); 2) політична влада детермінує економіку; 3) економічна влада — в одних руках, а політична — в інших.

Попри актуальність, перспективність підприємництва, в суспільній свідомості вкоренився і діє ряд помилок щодо моральних основ підприємництва, і це часом призводить до зневіри в них. При цьому помиляються як прибічники ідеї «капіталізму» в підприємництві, так і прибічники ідеї «соціалізму». Одні «марновірства», як заявляє Ю. Бохенський, притаманні обом сторонам, інші ж виявляються тільки в однієї з дискутуючих сторін.

До загальних помилок належить «економізм» — вірування в те, що задоволення матеріальних потреб автоматично приводить до задоволення всіх інших потреб, забезпечує людям щастя і моральне поводження.

Друга помилка полягає в ототожнюванні власника капіталу і підприємця. В середині минулого століття підприємець справді найчастіше був і власником капіталу. Цей вид підприємництва є характерним і для перехідної економіки пострадянського простору. Що ж до розвинених капіталістичних країн, то там відбувся розподіл праці між підприємцем і власником капіталу: підприємець поєднує різні фактори, які, власне, і створюють підприємство (капітал, працю, винахідництво, науку, споживачів, ресурси, державу тощо); закладає підприємство, керує ним і т. д.; в той час як капіталіст — це той, хто надає для підприємця засоби виробництва.

Ще одна помилка полягає в тому, що все розмаїття підприємств зводиться лише до двох видів: капіталістичних, якими управляють капіталісти, і соціалістичних, якими управляють робітники (а насправді — державні бюрократи).

В дійсності ж підприємствами можуть керувати не лише капіталісти або робітники, а й споживачі, общини, винахідники, держава, мафія. Більш того, існують підприємства, якими одночасно можуть керувати представники двох, а то й більшої кількості суспільних укладів. У загальному випадку, допускаючи лише 6 існуючих факторів, які діють у парі, ми можемо мати не два, як вважалося, а 64 типи економічного устрою підприємства.

До помилкових оцінок належить і те, що тільки капіталісти (акціонери і т.п.) мають право керувати підприємствами. З цієї помилки витікають і дві інші хибні позиції: перша — що все можна купити і що володар власності може розпоряджатися нею без будь-яких обмежень. Цей погляд і його передумови належать до галузі етики, і тому не підлягає науковій оцінці. Але тут існує певна проблема. Річ у тім, що капіталізм за своєю суттю, самою логікою відносин купівлі-продажу, призводить до визнання людини річчю, яку можна купити, розпоряджатися нею на власний розсуд, а це вже суперечить загальноприйнятим нормам моралі.

Існує низка помилок, які виникають на основі вульгарного розумі­ння марксизму, а саме: 1) капіталіст не бере ніякої участі у виробництві, а тому його прибуток (відсотки й т. п.) є крадіжкою; 2) єдиними експлуататорами робітників є капіталісти; 3) там, де не при владі комуністи, там влада належить капіталістам. А насправді, коли навіть капіталіст не бере участі у виробництві, то частину прибутку, відсотки і т. п. він отримує як компенсацію за вкладений капітал (адже ніхто не може бути противником того, щоб на вкладені в банк гроші нараховувались відсотки). А в біль­шості підприємств «капіталісти» не тільки керують, а й фізично працюють (фермери). В дійсності головними експлуататорами трудящих можуть бути не лише капіталісти, а й держава, чиновники, командно-адміністративна система. У деяких країнах, де при владі перебувають партії ліберального типу (Швеція, Данія, Іспанія, Португалія, Швейцарія, Фінляндія, ФРН тощо), вони проводять таку соціальну політику щодо своїх громадян, яка не входить у стереотипи капіталістичної експлуатації.