1.2. Світова культура вівчарства та розвиток вівчарства в Україні

Розвиток культурного вівчарства бере початок з відомих регул і маніфестів Петра І щодо розведення овець, які в усі часи вважа­лися вершиною селекційних досягнень і галузевої досконалості овець загалом. Маніфест від 15 червня 1724 р. представляє Укра­їну як благословенний край з особливо сприятливим кліматом для розведення овець і виробництва добротної вовни. Це день на­родження культури вівчарства нашої країни. Від перших «вікон у Європу» і донині вівчарство України пройшло великий шлях ви­робничого розвитку і господарської досконалості. Це шлях ство­рення промисловості з переробки вовни, налагодження підготов­ки фахівців високої кваліфікації, проведення глибоких наукових досліджень, освоєння практики виробничої діяльності у вівчарст­ві, розроблення організаційної системи галузі в цілому.

Основні принципи початкових етапів виробничої практики ві­вчарства в Україні визначила культура німецького вівчарства. Подальші успіхи — це результат праці українських вівчарів та широкого використання селекційних і технологічних досягнень у галузі вівчарства інших країн світу. Україна мала вирішальний вплив на поширення культури вівчарства в нові райони на Пів­нічному Кавказі, у Нижньому Поволжі, в Західному Сибіру, Ка­захстані, Середній Азії, Східному Сибіру.

Формуванню породного генофонду овець України сприяли ус­піхи племінної роботи світового вівчарства і власні селекційні досягнення. Вівчарство загалом розвивається вже упродовж 10 тис. років, а тонкорунне — 5 тис. років. Месопотамія (сучасний Ірак) є батьківщиною початкових форм мериносів. У цьому регіо­ні на заході Малої Азії і на Балканах майже одночасно з тонко­рунним формується предковий тип напівтонкорунних овець, який при подальшому тривалому вдосконаленні набув сучасного стану і визначення давньої культурної породи — цигайської. В Україну цигайські вівці потрапили у ХІХ ст. з Болгарії та Румунії. Від по­чаткових варіантів тонкорунних овець давньої Месопотамії за­лишилися в окремих регіонах значно модифіковані за типом вов­нового покриву реліктові породи: апулійська (Італія) та імеретин­ська, або колхідська (Грузія). Сучасне тонкорунне (мериносове) вівчарство веде свій початок з Іспанії. Йому 2 тис. років.

Найбільш значущими для розвитку світового мериносового ві­вчарства були селекційні успіхи вівчарів Німеччини, Австрії, Франції, СТТТА, України, Росії, а згодом і остаточно — фахівців Австралії. В Німеччині на основі іспанських мериносів було ство­рено дві нові тонкорунні породи (типи) овець: електораль — з мінімальною товщиною волокон (такої вовни не мала і не має жод­на порода овець світу) і негретті — з найбільшою складчастістю шкіри (такої складчастості шкіри не було і немає в овець інших порід). В Австрії і частково в Німеччині на основі іспанських ме­риносів створено породи інфантадо, що поєднали відносно вели­ку складчастість шкіри і невелику товщину волокон вовни з біль­шою живою масою овець, ніж у електоралей і негретті. У XIX ст. на південь України з німецькими переселенцями потрапила і значна кількість електоралей, негретті та їх помісей, у північні і центральні регіони — інфантадо. На основі подальшого поліп­шення показників живої маси і вовнової продуктивності цих овець створено породу російський інфантадо. Електоралі і не- гретті та помісі їх удосконалювались у напрямі поліпшення якос­ті руна і збільшення настригу вовни. Окремо здійснювалася селе­кція за довжиною вовни, яка завершилася створенням нової ма- заєвської породи овець, небаченої у світі за поєднанням у тварин великої довжини вовни і малої товщини волокон. Це було знач­ним успіхом і великим внеском вівчарства України і Росії в зага­льну культуру мериносового вівчарства світу.

Першу породу овець з високими показниками живої маси тва­рин, настригу вовни і довжини штапелю, що відповідає нормати­вам камвольного виробництва, було створено у Франції — фран­цузький рамбульє. Це помірно складчасті вівці з більшим настри­гом і довжиною вовни та більшою живою масою, ніж у всіх попе­редніх типів тонкорунних овець. Порода була створена чистопо­родним розведенням іспанських мериносів.

Шляхом селекційного поліпшення французького рамбульє у США було створено породу американський рамбульє, яка відріз­нялася небаченими раніше настригами немитої вовни і великими розмірами тварин. Настриги у баранів-плідників сягали від 15 — 17 до 20 — 25 кг. Такого історія вівчарства ще не знала. На почат­ку XX ст. баранів цієї породи завезено в Україну.

Крім рамбульє у Франції було створено (поліпшено в Німеччи­ні) породу прекос (від франц. ргесосе — швидкостиглий), яка мала найвищі показники м’ясної продуктивності серед усіх існуючих типів мериносових овець. Вівці цієї породи потрапили в Україну на початку XX ст.

Істотного вдосконалення зазнали австралійські мериноси — вершина досягнень світового вівчарства, створені на основі вико­ристання різних типів мериносів Німеччини, Іспанії, американ­ських рамбульє та англійських напівтонкорунних м’ясо-вовнових овець. У 80-ті роки XX ст. невелику кількість баранів цієї породи завезено в Україну для вдосконалення тонкорунних овець.

Англія — батьківщина напівтонкорунного м’ясо-вовнового довгововного (кросбредного) і короткововного вівчарства світу. Його створено селекційним шляхом на основі використання по- голів’я овець, початкове поліпшених мериносами, що були заве­зені в країну на початку нашої ери римлянами і частково на­дійшли в Новий час з Іспанії. У другій половині XVIII — на по­чатку XIX ст. в Англії було створено дві заводські породи овець м’ясного типу з напівтонкою вовною: лейтерську — довгововну і саутдаунську — короткововну. Прямо і опосередковано ці дві породи брали участь у створенні та поліпшенні практично всіх довгововних (лінкольн, ромні-марш, бордер-лейстер, оксфорд­шир та ін.) порід овець Англії.

Новозеландські кориделі — вершина сучасних селекційних до­сягнень світового кросбредного (довгововного) вівчарства, їх ство­рено на основі початкового використання помісей від схрещуван­ня тонкорунних маток із баранами породи лінкольн та подальшо­го селекційного вдосконалення на базі англійських довгововних м’ясних порід овець. В Україну почали надходили значні кількос­ті овець англійських м’ясних порід (лінкольн, ромні-марш, гемп­шир, шропшир, суффольк, оксфорддун) лише у першій, а новозе­ландських кориделів — у другій половині XX ст. Це поголів’я ста­новило основу кросбредного вівчарства та організації виробницт­ва кросбредної вовни в Україні.

Вихідний породний генофонд грубововних овець України представляють гірськокарпатські вівці, сокільські (смушкові), ка­ракульські і романівські. Перші два породні масиви овець мають автохтонний характер.

Романівську породу овець створено в Росії у XVIII ст. Помітне надходження і деяке використання цих овець у породотворному процесі вівчарства України спостерігається лише у XX ст. Вівці каракульської породи потрапили в Україну із Середньої Азії на­прикінці XIX ст. Смушкове вівчарство давнього Туркестану, Хо­резму, Бухари та Хіви (сучасні Туркменистан і Узбекистан) було відоме вже в Х ст. Але вперше (у І ст. до н.е.) каракуль згадується у повчаннях китайського мудреця Конфуція. У деяких навіть су­часних порід овець Індії, Пакистану та Афганістану шкурки яг­нят при народженні схожі на каракуль. Це доместикаційний ареал формування смушкової продуктивності овець з центром у Середній Азії. Мериносова вовна і каракульські шкурки створю­вались і вдосконалювались тисячоліттями. Решта вдосконалених породних ознак овець має більш різноманітне за ареалом і не­давнє за часом походження.

Отже, вихідний матеріал породотворного процесу в популяціях тонкорунних, напівтонкорунних і грубововних овець України має глибокі корені і широкі зв’язки з розвитком найважливіших на­прямів світової культури вівчарства. На основі використання і поліпшення світового генофонду овець в Україні створено нові породи і типи овець різних виробничих напрямів.

Асканійська тонкорунна порода створена у 1925 - 1934 рр. у племінному господарстві «Асканія-Нова» схрещуванням місцевих тонкорунних овець (акліматизованих і поліпшених німецьких електоралей, негретті та електораль х негретті) з американським рамбульє. У 1980 — 1992 рр. селекцією із застосуванням ввідного схрещування з австралійськими мериносами створено таврійсь­кий внутрішньпородний тип асканійських тонкорунних овець. Області районованого розведення — Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська, Миколаївська, Кіровоградська, Луганська. На цю породу припадає близько 38 % загальної кількості овець Укра­їни. Кращі племінні заводи — «Червоний чабан» і «Асканія-Нова» Херсонської та «Атманай» Запорізької областей.

Порода овець прекос створена наприкінці XIX — на початку XX ст. методом селекційного використання овець, одержаних від схрещування мериносів типу рамбульє та англійських напівтон­корунних м’ясних лейстерських у Франції (мерино-прекос) і ме­риносів бордер-лейстерських та мерино-прекосів у Німеччині. Ос­таточно породу назвали мерино-фляйш, або прекос. У 1983 — 1995 рр. створено харківський і закарпатський внутрішньопород- ні типи прекосів (для ввідного схрещування використовували ав­стралійських мериносів, полварсів та австралійських кориделей).

Цигайська порода створена в давні часи народами Балкансь- кого півострова і Малої Азії, на південь України завезена у XIX ст. переселенцями-болгарами з Бессарабії та румунськими кочівниками-вівчарями з Трансільванії. На основі селекції з ви­користанням для ввідного схрещування англійської породи ром- ні-марш створено приазовський типцигайських овець, що мають кращі показники м’ясної продуктивності і довшу вовну.

М’ясо-вовнову породу овець із кросбредною вовною створено наприкінці XX ст. в «Асканії-Нова» шляхом селекційного викори­стання у процесі схрещування вівцематок асканійської тонкорун­ної і цигайської порід та напівтонкорунних баранів породи лін­кольн. Області породного районування — Херсонська, Дніпропет­ровська, Одеська, Чернігівська, Волинська, Рівненська та ін. Це найкращий масив кросбредних овець в Україні, що відповідає світовим селекційним досягненням.

У Полтавській області поліпшується сокільська порода смуш­кового напряму; вченими Інституту тваринництва «Асканія-Нова» створено асканійський багатоплідний тип каракульських овець. У Карпатах схрещуванням місцевої породи цакель з баранами ци­гайської породи виведено українську гірськокарпатську породу, яка добре пристосована до вологого і холодного клімату Карпат. Для одержання кращих варіантів грубої і навіть напівгрубої вов­ни в породі практикують гетерогенне розведення овець з різними типами руна.

Вівчарство в Україні найбільш розвинене в степовій зоні, у Карпатах і районах Лісостепу та Полісся. У 1990 р. поголів’я овець в Україні було доведено до 9 млн, вироблялося 30,1 тис. т вовни і 44 тис. т баранини. Нагадаємо, що в 1990 р. в Україні функціонували 85 колгоспів і 66 радгоспів з поголів’ям овець по­над 100 тис. У Тернопільській, Рівненській, Запорізькій і Крим­ській областях діяли міжгосподарські об’єднання з виробництва продукції вівчарства. Більш як 300 колгоспів спеціалізувалися на вівчарстві, частка яких у виробництві вовни становила 40 %. Було побудовано 40 комплексно механізованих ферм на 5 тис. вівцема­ток кожна, з яких 14 у Кіровоградській області. У господарствах Харківщини створено 7 механізованих майданчиків для відгодів­лі овець, Херсонщини — 5, у Запорізькій і Хмельницькій облас­тях — відповідно 4 і 2.

Останнім часом вівчарство в Україні різко скоротилося. Це по­яснюється переходом до ринкової економіки, що породжує багато загальнодержавних проблем (невідповідність цін, енергетична криза тощо). Для відродження і подальшого розвитку вівчарства в Україні прийнято державну програму на період до 2010 р. На основі цієї програми прийнято постанову Кабінету Міністрів України 2001 р. «Про заходи щодо розвитку та державної підтрим­ки вівчарства на 2003 — 2010 роки», яка передбачає дотації дер­жави на розвиток цієї галузі.