6.5. Ветеринарно-санітарне забезпечення вівчарських підприємств

Ветеринарно-санітарні вимоги при проектуванні та спорудженні вівчарських ферм. Вівчарські ферми проектують на основі технологічної частини (механізація виробничих про­цесів, архітектурно-будівельне рішення, опалення, вентиляція, електро- та водопостачання, каналізація, техніко-економічне об­ґрунтування, ветеринарно-санітарні вимоги тощо). При складанні завдання на проектування вівчарських підприємств в основу ве­теринарно-санітарних вимог має бути покладено забезпечення надійного захисту від можливого занесення інфекцій, дотриман­ня санітарно-гігієнічних параметрів, технології, правил комплек­тування, охорони біосфери.

Спеціалісти ветеринарної медицини забезпечують контроль за дотриманням зоогігієнічних вимог, норм та правил на етапі роз­робки проектів ферм і при реконструкції існуючих, у виборі земе­льної ділянки під будівництво.

Розробку ветеринарно-санітарних заходів починають задовго до будівництва вівчарських об’єктів. У розробці їх беруть участь ветеринарні спеціалісти та зооінженери.

Ділянку під будівництво ферм вибирають на сухій підвищеній території з порівняно рівною поверхнею або невеликим нахилом (до 5°) на південь з глибоко залягаючими ґрунтовими водами. За­боронено відводити під спорудження ферми ділянку на місці ко­лишніх скотомогильників, підприємств з обробки шкур, гноєсховищ, звірівницьких та птахівницьких ферм. Приміщення для утримання тварин розташовують за рельєфом нижче житлових та культурно- побутових споруд, щоб панівні вітри дули від населених пунктів.

Вівчарські споруди бувають широкогабаритні, зблоковані, прямокутної або П-подібної форми.

Відстань від житлових зон до відкритих сховищ гною має ста­новити 500 — 2000 м, до зрошуваних полів — не менш як 100 м.

Відстань між приміщеннями — не менш як 20 м. Рекоменду­ється вівчарські підприємства потужністю 5 — 10 тис. голів відок­ремлювати від житлових будівель санітарно-захисними зонами не менш як 1500 м. Відстань між вівчарськими фермами та ін­шими сільськогосподарськими об’єктами: 150 м — від ферм вели­кої рогатої худоби, конярських; 1500 м — від звірівницьких, 200 — 1000 м — від птахівницьких.

Готові до експлуатації споруди приймає державна комісія з представниками ветеринарно-санітарного нагляду. У разі пору­шення зоогігієнічних норм та ветеринарно-санітарних правил або відхилення від проекту зооінженер, лікар ветеринарної медици­ни має право зупини будівництво або введення в дію спорудже­них чи реконструйованих об’єктів.

Ветеринарно-санітарний захист. Вівчарські підприємства належать до підприємств закритого типу, куди забороняється вільний вхід стороннім особам. Спеціалісти ветеринарної медици­ни організовують тут суворий контроль за епізоотичним станом і у разі потреби проводять профілактику інфекційних та інвазій­них захворювань овець.

Обслуговуючому персоналу дозволяється вхід на ферму лише через санітарний пропускник, а заїзд транспорту — через постійно діючі дезбар’єри, довжина яких 9 м, ширина 2 — 3, а глибина 0,2 м.

При вході у приміщення, на прохідну, у кормоцехи та інші ви­робничі споруди треба обладнувати для дезінфекції дезкилимки, які постійно зволожувати 2%-м розчином їдкого натру.

Система ветеринарного захисту передбачає поділ ферм на дві зони: А — виробничу, Б — господарську. У виробничій зоні роз­міщують вівчарні для утримання вівцематок першої стадії су­ягності, ферму для підсисних вівцематок, ферму для відлучених ягнят, поголів’я на відгодівлі, ветеринарний, забійно-санітарний пункти, ветлабораторію, баз для прогулянок. На репродукторних фермах для утримання хворих тварин та для підозрюваних на ін­фекційні захворювання влаштовують ізолятор, що вміщує 1 % тва­рин дорослого поголів’я. У господарській зоні розміщують кормо­цех, складські споруди, гараж, сховище паливно-мастильних мате­ріалів, естакаду для вантажних автомобілів, автоваги.

Територію виробничої і господарської зон обгороджують пар­каном. Кожна ферма повинна мати гноєсховища відкритого, за­критого типу або незаглиблені та заглиблені. Розміри їх визначають залежно від кількості овець та добового виділення екскрементів.

Дезінфекція, дератизація, дезінсекція. Дезінфекція — це комплекс заходів щодо знешкодження у зовнішньому середовищі патогенних та умовно патогенних мікроорганізмів, запобігання захворюванням людей і тварин. Вона може бути профілактичною і примусовою (поточною та заключною). Профілактичну дезін­фекцію проводять з метою запобігання нагромадженню і поши­ренню інфекційного начала у приміщеннях для тварин перед введенням їх в експлуатацію або після завершення технологічно­го циклу (відлучення, вирощування, відгодівля тощо) та перед розміщенням у спорудах овець нової виробничо-вікової групи.

Залежно від прийнятої технології утримання овець і типу під­приємства застосовують вологу, аерозольну або газову дезінфекції.

Вологий метод дезінфекції дуже поширений. Знезаражуваль­ний ефект його залежить від хімічних засобів і температури навколишнього середовища. Практика свідчить, що дезінфекцію в зимовий період потрібно проводити в утеплених приміщеннях і обов’язково теплими розчинами, підігрітими до 70 — 80 °С.

Аерозольний метод застосовують у присутності тварин або без них. Обов’язкова вимога при використанні аерозолів, що склада­ються з формаліну креоліну та ксилонафту, — герметизація при­міщень, температура повітря 17 — 22 °С і відносна вологість 60 — 75 %. Для одержання аерозолів готують суміші із 3 частин формаліну і по 1 частині креоліну та ксилонафту. У присутності тварин дезінфекцію рекомендується проводити гіпохлоритом, пе­роксидом водню, щавлевою, яблучною кислотами та ін.

За браком механічних розпилювачів дезінфекцію проводять 30 — 40%-м розчином формальдегіду з розрахунку 30 мл на 1 м³ приміщення. З цією метою беруть 20 мл формаліну і 20 г хлорно­го вапна із вмістом у ньому не менш як 25 % активного хлору. Розрахункову кількість хлорного вапна вносять у металеву міст­кість, куди додають, помішуючи, формалін. Експозиція — 12 год за відносної вологості повітря у приміщенні не менш як 80 %.

Дезінфекцію газами застосовують для знешкодження пато­генних мікроорганізмів у герметичних приміщеннях. Достатня знезаражувальна дія на мікроорганізми настає принаявності во­логи і підтриманні температури в приміщеннях не менш як + 15 °С. У ветеринарній практиці для дезінфекції використовують формальдегід, хлор, бромний метил.

Поточну дезінфекцію проводять з дня виникнення в господар­стві першого захворювання, а також при черговому дослідженні хворих тварин у строки, передбачені інструкцією з боротьби із заразними хворобами.

Заключну дезінфекцію застосовують перед зняттям карантину. Знезаражуванню підлягають приміщення і територія довкола них, предмети догляду за тваринами, транспорт, спецодяг.

Після завершення технологічного циклу дотримуються прин­ципу «все зайнято — все порожньо». Він є складовою частиною загального технологічного процесу і передбачає:

♦ одночасне звільнення ферми від тварин;

♦ проведення вологої дезінфекції підлоги, годівниць, решток кормів, гною 2%-м розчином лугу (експозиція 2 год у теплий пе­ріод, 4 — 6 год — у зимовий);

♦ аерозольна дезінфекція за допомогою АГ-УД-2 або ДАГ-2.

Для зниження бактеріальної забрудненості та поліпшення са­нітарно-ветеринарного стану протягом року в плановому порядку підлягають санації: приміщення для окоту — 4 — 5; для ягнят при відлученні — 4 — 6 разів; для ремонтного молодняку, холостих і суягних вівцематок, баранів, поголів’я на відгодівлі — двічі.

Дезінфекцію приміщень рекомендовано робити лише тоді, ко­ли після очищення добре видно структуру будівельного матеріа­лу. За негативної епізоотичної ситуації санацію приміщень про­водять у міру потреби.

Приміщення для холостих і суягних вівцематок дезінфікують щоразу після звільнення їх від тварин. Для цього застосовують 2%-й розчин хлораміну, 4%-й теплий розчин їдкого натру, 6%-й теплий розчин демпу. Норма витрати розчинів — 0,5 л на 1 м² поверхні, експозиція — 1 год. Приміщення для окоту та вирощу­вання дезінфікують після звільнення їх від овець.

Для знезараження гнойових каналів застосовують 8%-й роз­чин формальдегіду, їдкого натру і демпу з розрахунку 1 л/м², екс­позиція 1 год.

Дератизація (від лат. ёв — відмова і таЫш — пацюк) — комплекс заходів, спрямованих на знешкодження гризунів, що є епізоотично та епідеміологічно небезпечними і завдають значних економічних збитків. Один пацюк споживає 40 - 60 г кормів, або 20 кг протягом року. Домашня миша за добу з’їдає 4 - 5 г корму, або 1,8 кг за рік. Гризуни є переносниками понад 60 захворювань інфекційного та інвазійного походження. Основними у боротьбі з гризунами є:

1. Профілактичні заходи. Вони спрямовані на створення умов, що позбавляють гризунів корму, води, сховищ, здатності до відтворення. У зв’язку з цим щоденне підтримання чистоти в приміщеннях, прибирання гною, кормових решток, непотрібної тари є основними профілактичними заходами. Зернофураж треба зберігати в герметичних, із міцних матеріалів приміщеннях.

2. Винищувальні заходи передбачають застосування хімічних, біологічних та механічних засобів. З хімічних засобів для дерати­зації застосовують отрути-антикоагулянти: зоокумарин, дифена-цин і фентолацин, крисид, фосфід цинку, ратиндан. Як принаду викори­стовують хліб, борошно, каші, варену картоплю, м’ясні та рибні фарші, насіння соняшнику. Принади перемішують з отрутою, готу­ють безпосередньо перед застосуванням. Щоб привчити пацюків до вживання принад, потрібно протягом 3 - 5 днів розкладати неотрує- ні принади у місцях, де потім буде покладено отруєні.

З біологічних засобів застосовують бактерії, небезпечні для тварин і безпечні для людей, що спричинюють зараження і заги­бель гризунів. До них належать бактокумарин, що містить живі бактерії тифу гризунів, і натрієву сіль зоокумарину. Принаду з бактокумарином по 50 - 100 г розкладають у місцях скупчення гризунів протягом 2 - 3 днів.

Механічними засобами знешкодження гризунів є пастки.

Дезінсекція — комплекс заходів боротьби з комахами. Мухи є переносниками сибірки, туберкульозу, бруцельозу, бешихи. На поверхні тіла мухи є понад 130 видів різних мікроорганізмів, а всередині організму — до 28 млн, де вони виживають до 30 діб. Поряд із крилатими комахами (мухи, комарі, ґедзі) значної шко­ди тваринництву завдають ектопаразити (воші, кліщі, блохи), що переносять збудників бешихи, хвороби Ауєскі, паратифу та інших інфекційних захворювань.

Загальними заходами боротьби з крилатими комахами є під­тримання чистоти у приміщеннях і на території ферми, вчасне видалення гною та кормових решток, щоденне механічне очи­щення оцарків та проходів.

Гній, різне сміття обробляють 3%-ю емульсією з 50%-го кон­центрату поліхлорпінену, 0,1%-ю емульсією трихлорметафосу. Витрати препаратів становлять 4 л на 1 м² поверхні. Для запобі­гання розмноженню мух у місцях, де розміщені вигрібні ями, за­значені засоби застосовують з розрахунку 0,2 л на 1 м² поверхні через кожні 2 тижні.

Загальні принципи профілактики хвороб. Збереження здоров’я овець в умовах спеціалізованих і неспеціалізованих гос­подарств залежить не тільки від вивчення ознак захворювань і способів запобігання їм. Воно пов’язане з питаннями годівлі та утримання тварин. Технологічні принципи господарств і санітар­но-ветеринарні вимоги не слід розмежовувати, оскільки вони є взаємодоповнювальними.

Практика свідчить, що в міру зростання спеціалізації та інтен­сивного використання тварин збільшується кількість захворю­вань, пов’язаних із порушенням обміну речовин, дією стрес- факторів, недотриманням параметрів мікроклімату та правил годівлі. Тому профілактичні заходи набувають особливо важливо­го значення у системі боротьби з інфекційними та незаразними хворобами овець. Профілактика — це комплекс заходів, спрямо­ваних на запобігання поширенню хвороб серед тварин.

У вівчарських господарствах і підприємствах приміщення піс­ля завершення технологічного процесу підлягають очищенню, дезінфекції та витримуванню на санітарному розриві, тобто має бути додержаний принцип «все зайнято — все порожньо».

Усі працівники вівцеферм у встановленому порядку повинні проходити медичне обстеження. Особи, хворі на туберкульоз та інші спільні для людини і тварин інфекційні захворювання, до роботи на фермі не допускаються.

У разі виникнення інфекційних захворювань в індивідуаль­ному секторі власники тварин не допускаються до роботи на фер­мі до остаточної ліквідації хвороби.

Із приміщень потрібно своєчасно видаляти гній, підтримувати в них чистоту і санітарну культуру. Всю територію ферми слід озеленювати, а дороги, вигульні двори та кормові майданчики робити з твердим покриттям.

На території ферми забороняється утримувати тварин інших видів, крім сторожових собак і собак-пастухів, яких вакцинують проти сказу, дегельмінтизують і піддають іншим ветобробкам.

Ветзооспеціалісти повинні здійснювати постійний контроль за годівлею тварин і якістю згодовуваних їм кормів, за чистотою на­пувалок, годівниць, кормових майданчиків та роздавачів кормів. Приміщення після закінчення технологічного процесу повністю звільняють від тварин, видаляють гній, бруд, проводять санітар - ний ремонт та дезінфекцію згідно з інструкцією.

Залежно від епізоотичної обстановки у господарстві і відповід­но до плану протиепізоотичних заходів перед розміщенням на фермі тварин обробляють проти інвазійних хвороб — псороптозу, естрозу, вольфартіозу, гельмінтозів та вакцинують проти інфек­ційних захворювань.

Великі механізовані вівчарські ферми повинні працювати за закритим режимом. Не рідше одного разу за квартал в овець оглядають і обрізують ратиці. Вживають заходів щодо профілак­тики легеневих і шлунково-кишкових захворювань при переве­денні тварин на пасовищне утримання.

Проводять боротьбу з коростою овець. Протикоростяні купання тварин слід здійснювати протягом першого місяця після стри­ження, але не раніш як через 6 діб після нього. Купати овець слід двічі з проміжками 7 — 10 діб. Запізнення з купанням або пору­шення його режиму призводить до зниження якості вовни, яка може пожовтіти і втратити міцність. Проте,враховуючи значну небезпеку корости та швидкість її поширення на великих вівце­фермах у зв’язку з переміщенням тварин та розміщенням нового поголів’я, профілактичні обробки рекомендується проводити у строки, близькі до початку зимово-стійлового утримання, коли поголів’я на фермах стане стабільним.

Боротьбу з гельмінтозами проводять згідно з інструкцією про заходи щодо запобігання гельмінтозам тварин та їх ліквідації. В умовах великих ферм виявлено деякі особливості перебігу гельмін­тозів, тому в процесі лікувально-профілактичної роботи тут прово­дять додаткові заходи. Для запобігання зараженню ягнят на цену­роз, ехінококкоз і тонкошийний цистеркоз слід запобігати потрап­лянню собак у вівчарні, бази та на відгодівельні майданчики.

Треба враховувати, що на великих вівчарських фермах порів­няно з отарним утриманням овець посилюються епізоотична за­гроза контагіозного пустульозного стоматиту і ратицевої гнилі, не­безпека занесення і поширення збудників бешихи, бруцельозу, па­ратифу, інфекційної ентеротоксемії, вібріозу, ензоотичного аборту, лістеріозу, колібактеріозу та інфекційного епідидиміту.

При відтворенні стада категорично забороняється використо­вувати хворих чи підозрюваних на інфекційний аборт, бруцельоз, інфекційний епідидиміт та інші захворювання тварин.

Вівцематок осіменяють штучно спермою від здорових баранів- плідників на обладнаному стаціонарному чи пересувному пункті штучного осіменіння. Дезінфікувати пункт потрібно щоденно в кінця робочого дня 2%-м розчином їдкого натру.

У період проведення парувальної кампанії вівцематок не під­дають ветеринарним обробкам. Останні мають бути завершені за 15 - 30 діб до початку штучного осіменіння.

Весь обсяг ветеринарно-профілактичних обробок у зимовий період завершують не пізніш як за місяць до початку окотів. У кожній маточній отарі повинен бути ящик для збирання по­сліду, умивальник, два тази, мило, рушники для витирання рук та вим’я вівцематок після родів, халати, укомплектована ветеринарна аптечка. За 1,5 - 2 тижні до окотів вівчарні мають бути чистими, відремонтованими і продезінфікованими, а тепля­ки — захищеними від протягів, чистими, сухими і просторими.

За глибококітними вівцематками встановлюють цілодобове спостереження чергових чабанів.

Ягнята будуть здоровими і міцними, якщо їх вирощувати під здоровою вівцематкою. Ветлікар повинен постійно проводити клінічні огляди вівцематок, своєчасно виявляти і лікувати маток з післяродовими ускладненнями, захворюваннями молочної за­лози. Для запобігання поширенню маститів хворих вівцематок разом з ягнятами виділяють із загального стада, призначають для них курс лікування, забезпечують повноцінну годівлю, пере­водять у сухе приміщення, а їх ягнят підпускають до багатомо- лочних вівцематок без приплоду.

У дослідних господарствах «Асканія-Нова» проводять профі­лактику ягнят у підсисний період, що дає змогу підвищити збе­реженість їх до 98 %.

Профілактику безоарової хвороби здійснюють, згодовуючи кі­тним вівцематкам у другій половині кітності суміші такого складу: сіль кухонна помелу № 2, комплекс мікроелементів у співвідношенні, частин: кобальту хлорид — 1, цинку сульфат — 2,85, мангану сульфат — 1, міді сульфат — 2, калію йодид— 0,15. На 1 ц кухонної солі додають 0,15 - 0,29 кг зазначених мік­роелементів.

Мікроелементи ретельно розтирають у фарфоровій ступці, по­тім добре змішують з кухонною сіллю у дерев’яному кориті. Су­міш згодовують у коритах-солянках при вільному доступі до них вівцематок і ягнят.

Анемії ягнят запобігають внутрішньом’язовим введенням 3 - 4 мл фероглюкіну в ділянці верхньої третини шиї у віці 8 діб одночасно з першою вакцинацією проти диплококової септицемії.

Диплококову септицемію профілактують внутрішньом’язовими ін’єкціями ягнятам у віці 8 діб вакцини проти диплококової сеп­тицемії у дозі 5 мл, повторюючи це щеплення через 12 - 14 діб.

Охорона біосфери від забруднень відходами вівчарсь­ких господарств. Джерелом забруднення біосфери (повітря, ґрунту, води) на вівчарських підприємствах є викиди шкідливих газів, гній, стічні води, мікрофлора та пил, специфічні запахи. Ступінь забруднення повітряного басейну у зоні розміщення та експлуатації вівчарських підприємств залежить від кількості тут приміщень, концентрації в них тварин, щільності забудови.

Значним забрудником ґрунту є гнойова біомаса. Так, згодову­вання вівцям комбікормів, до складу яких входять цинк, мідь, марганець, призводить до виділення їх з калом і сечею. Встанов­лено, що в гнойовій біомасі міститься значна кількість металів, які, потрапляючи в ґрунт, забруднюють його. Відтак у зоні діяль­ності вівчарських підприємств погіршується хімічний склад ґрун­ту, води та повітря, що негативно позначається на стані здоров’я не тільки овець, а й людей.

Газ, пил, мікроорганізми поширюються по горизонталі на знач­ну відстань (1 — 20 м) від вівчарень. У міру віддалення від при­міщень їх концентрація знижується. Заходи охорони повітря у вівчарнях, навколо території поділяють на загальні й часткові.

До загальних заходів, що спрямовані на охорону біосфери від забруднення, належать: розміщення приміщень торцевою части­ною до панівних вітрів з метою швидкого перенесення забрудне­ного повітря, що накопичується між ними; дотримання санітар­них розривів — до населених пунктів не менш як 1500 м та між іншими тваринницькими підприємствами — 1000 — 1500 м; ви­киди забрудненого повітря через витяжні канали вівчарень; на­копичення чистого повітря знизу в торцевих частинах з ураху­ванням рози вітрів; обладнання на витяжних вентиляторах захи­сних конвертів; висаджування дерев між приміщеннями не менш як двома рядами; створення по периметру території ферми лісо­захисних насаджень до 10 м завширшки.

Частковими заходами є додержання зоогігієнічних та ветери­нарно-санітарних правил утримання й годівлі овець, безперебій­на робота систем вентиляції, каналізації, санації приміщень; встановлення фільтрів і бактерицидних ламп у витяжних трубах.

Джерелом забруднення території і води є гній при неправиль­ному його зберіганні та викиди стічних вод (сеча, стоки від миття обладнання, дезінфекції), несвоєчасна утилізація загиблих тварин.

Екологічна оцінка біосфери та її охорона від забруднень відхо­дами тваринництва проводяться відповідно до вимог Ветеринар­ного статуту та рекомендацій щодо знешкодження стічних вод, трупів тварин, що має бути передбачено в проектах будівництва, експлуатації та реконструкції вівчарських підприємств, малих та сімейних ферм.

Гігієна праці і техніка безпеки у вівчарстві. Відповідаль­ність за безпеку персоналу, що обслуговує овець, покладається на керівника підприємства, а за практичне проведення робіт з тех­ніки безпеки — на зооветеринарних спеціалістів. Вони організо­вують навчання працівників і контролюють виконання чинних правил з виробничої санітарії, техніки безпеки та охорони праці. Умови праці на фермі мають сприяти збереженню здоров’я пра­цівників ферм і підвищенню їхньої продуктивності праці.

Вимоги техніки безпеки в обслуговуванні овець. У при­міщеннях треба постійно підтримувати чистоту, порядок, достат­ню освітленість. До обслуговування тварин не допускаютьсяосо­би, що не досягли шістнадцятирічного віку, а до догляду за бара­нами — підлітків, що не досягли 18 років. На фермі мають бути індивідуальні шафи для зберігання одягу і взуття вівчарів, уми­вальник, мило, рушники, аптечка з необхідними медикаментами.

За кожною виробничо-віковою групою овець закріплюють по­стійних працівників, що мають навички з утримання, годівлі, до­гляду за тваринами, а також ознайомлені з ветеринарно- санітарними правилами.

Особи, що здійснюють огляд, обробку тварин, не повинні за­ходити в оцарки, особливо ті, де утримуються барани. Годувати і напувати тварин слід з кормового проходу.

Працівники вівчарських підприємств проходять медичне об­стеження у встановленому порядку раз на рік, а при прийомі на роботу — повне медичне обстеження. Особи, хворі на туберкульоз, бруцельоз та інші антропозоонози, до роботи з тваринами не до­пускаються. Обслуговуючий персонал повинен дотримувати уста­новлених правил догляду за хворими тваринами. Для догляду овець, хворих на інфекційні хвороби, допускаються особи, про­інструктовані з правил поводження з такими тваринами. Особи, що не досягли 18 років, вагітні жінки й ті, що годують дітей, до роботи з вівцями, хворими на заразні хвороби, не допускаються. Персоналові, що обслуговує хворих овець, крім спецодягу та взут­тя видається санітарний одяг і взуття на період роботи. Виходити у цьому спецодязі і взутті, а також виносити їх за межі гос­подарства категоричного забороняється.

Для того щоб уникнути професійних захворювань, працівники вівчарських підприємств повинні постійно стежити за ветеринар­но-санітарним станом виробничих споруд, побутових приміщень та навколишньої території. Перед прийманням їжі слід зняти спецодяг, вимити руки з милом і витерти їх рушником. Забороня­ється приймати їжу, пити воду й палити під час роботи в примі­щеннях, надягати будь-який одяг поверх санітарного.

Для профілактики травматизму і поліпшення умов праці обслу­говуючого персоналу важливим є правильне нормування освітлення робочих місць. Найменшою загальною освітленістю на поверхнях для виконання точної роботи при використанні ламп розжарювання є 200 лк, робіт малої точності — 50 лк, при загальному спостережен­ні за перебігом виробничого процесу — 30 лк; при використанні лю­мінесцентних ламп — відповідно 300, 100 — 150 та 75 лк. Світиль­ники у приміщеннях установлюють паралельними рядами або в шаховому порядку. Вони мають забезпечувати рівномірне й достат­нє освітлення, бути пожежобезпечними та економічними.

Запобіжні заходи при обслуговуванні систем вентиля­ції, опалення у вівчарнях. Відповідальність за додержанням правил техніки безпеки під час роботи з вентиляційними уста­новками, паровими водонагрівними котлами, електрокалорифе- рами, опромінювальними приладами покладається на інженера- механіка або техніка. Зазначене обладнання можна експлуатува­ти лише тоді, коли воно полагоджене, заземлене, має необхідні захисні решітки, працює без вібрації, сильного шуму й стукоту. Парові котли, теплогенератори, що працюють на рідкому паливі, потрібно встановлювати в окремих приміщеннях після огляду та запису його результатів у книзі. Обслуговувати прилади для УФ- опромінення ягнят дозволяється тільки в захисних окулярах, а ІЧ-опромінювачів — із захисною сіткою.

Засоби особистої профілактики при дезінфекції, де­ратизації і дезінсекції, робота з хімічними речовинами. Працівники, що проводять ці роботи, забезпечуються спецодягом за встановленими нормами. Використовувати засоби, які подраз­нюють слизові оболонки очей, органів дихання, дозволяється ли­ше у захисних окулярах і респіраторах, а концентровані речови­ни — в гумових рукавичках.

Отруєні принади мають надходити на ферми в закритій тарі з етикеткою з написом «Отрута». Після роботи з ними обличчя й ру­ки треба вимити теплою водою з милом, а посуд для приготування розчинів деззасобів — окропом. Місце приготування принад після завершення робіт перекопують і засипають гашеним вапном.

Заходи особистої профілактики при розтині трупів овець. Розтин потрібно проводити в халаті з одягненим поверх нього гумовим фартухом, у рукавичках, нарукавниках, шапочці, чоботях. Якщо немає рукавичок, руки змащують вазеліном, лано­ліном, пошкодження на шкірі обробляють йодом. Після розтину руки миють, рукавички, взуття обмивають водою і дезінфікують: гумові речі — 3 — 5%-м розчином хлораміну, руки — 55%-м роз­чином калію перманганату або 2 — 3%-м розчином формаліну.

Інструменти очищають, миють, кип’ятять у 3%-му розчині соди або кладуть на 2 — 3 год у 3 — 5%-й розчин лізолу чи креоліну. Трупи після закінчення розтину утилізують.

Охорона праці на вівчарських підприємствах починається з будівництва їх за розробленими типовими проектами. При екс­плуатації вівцеферм та великих вівчарських підприємств необ­хідно постійно підтримувати в них високий ветеринарно-санітар­ний та гігієнічний рівень, що відповідає вимогам техніки безпеки, дотриманню правил виробничої санітарії.

Техніка безпеки при обслуговуванні вівцематок та бара- нів-плідників. При обслуговуванні дорослих овець слід бути уваж­ним і обережним. Щойно прийняті на роботу особи мають працюва­ти разом із досвідченими вівчарями. Оскільки вівцематка перед окотом і після нього дуже збуджена й агресивна, приймати ягнят у неї повинні тільки досвідчені вівчарі. Діяти треба сміливо, рішуче, але не грубо, в жодному разі не слід бити вівцематку. Особливу аг­ресивність виявляють вівцематки, коли від них відлучають ягнят.

При догляді за баранами-плідниками не слід гучно розмовля­ти і бити тварин. Утримувати їх треба у спеціальних приміщен­нях або загонах, з’єднаних із пунктом штучного осіменіння у приміщенні для холостих маток. Перегородки між загонами ма­ють бути суцільними, не нижче 1,4 м; напувалки та годівниці — відкидні і завантажуються з проходів.

Особливої обережності слід дотримувати при організації груп баранів для прогулянок, яких раніше утримували поодинці.

Доглядати за баранами-плідниками доручають найбільш до­свідченим вівчарям. Загони прибирають за відсутності тварин.