6. Друга й третя редакції „Повісті временних літ“

Вплив „Повісті временних літ“ на нові зводи. Несторовою редакцією „Повісті...“ покористувався Полікарп в своїх оповіданнях про печерських подвижників XI й XII ст. Та ж сама перша редакція „Повісті...“ вплинула й на той давній звід, котрий був джерелом деяких поправок і доповнень у Хлібниківським списку XVI ст. В основі тих літописних зводів, котрі дійшли до наших часів, лежать друга й третя редакції „Повісті...“, злучені, мабуть, десь з початку XIV ст. Вони кожна зокрема вплинули на уложення нових зводів', які мають свою основу в зводі, уложенім на початку XIV ст.

У деяких списках по 1110 р. зустрічається така приписка: „Ігумен Сильвестер св. Михайла написав ці книги літопису, сподіваючися прийняти від Бога любов, за князя Володимира, що княжив у Києві, а в тім часі я був ігуменом у св. Михайла в 6624 індикта 9 літо“ (1116 р.). Відношення ігумена Сильвестра до „Повісті...“ це є відношення редактора до готового вже пам’ятника. Він виготовив копію „Печерського літописного зводу“ для свого монастиря і цим поклав підвалини для літопису в монастирі св. Михайла.

Останній літопис продовжувався бодай до кінця XII ст., бо Іпатський список задержав статтю з 1199—1200 рр.* про вибудування князем ^юриком кам'яної стіни під видубиць-кою церквою св. Михайла; стаття написана в самім монастирі та свідчить про ведення там літопису.

Що торкається „Іпатського кодексу“, він є волинського походження, своє“ закінчення одержав при кінцТ'ХІІІ або в XIV стГ~~и має свою назву від імені—костромського Іпатського монастиря, де переховувався, скопійований близько 1425 р! Одначе не в Іпатськім кодексі збереглися докладніше прикмети Сильвестрової редакції „Повісті временних літ“, доведеної до 1110 р., а в Лаврентіївськім. Цей збірник названий так по імені писаря, ченця Лаврен-тГя, що списав ‘його правдоподібно в самім Суздалі 1377 р.

Участь Василя в „Повісті...“ „Повість временних літ“ стала відома в Перемишлі при дворі Ростиславичів і, скорочуючи її в 1113—1116 рр., вніс в неї якийсь Василь»правдоподібно священик князя, високо драматичне оповідання про осліплення^ Василька й дальші події 1097— 1099^р]з. Що Василь не^був киянином і не в ТСиєві писав своє оповідання, доказ цього маємо в тім, що він, оповідаючи про осліплення Василька в 3 в єни город і, додав, що це „є мале місто коло Києва, яких десять верст і більше“. Для киянина це пояснення було б зайве, а р Перемишлі воно було необхідне, бо недалеко звідси серед червенських городів_і знаходився другий Звенигород. Василе-вим літописом скористався в своїй переробці Несторової „Повісті...“ Сильвестер для оповідання про події 1097— 1100 рр. Сильвестрова переробка з 1116 р. стала підставою третьої редакції „Повісті...“, яка ще сильніше, ніж друга, підкреслювала роль Володимира Мономаха й доводила літописне оповідання до 1117 р. Невідомий переробник був начитаним, ученим і бувалим києво-лечерським монахом. Тісно зв’язаний з Володимиром Мономахом, він вніс? у переробку також його. Повчання, написане найправдб-подібніше 1100—1101 рр.

Осліплення Василька. Дуже симпатичні з діяльності Володимира Мономаха його змагання завести згоду між удільними князями й утворити союз їх усіх, ~щоб зберегти цілість української землі. Поладнати ці справи мав на меті загальний з’їзд князів у Любечі, правдоподібно урочищі цього імені під Києвом. З’їзд відбувся восени 1097 р. На нього з’їхалися Святополк, Володимир, Давид Ігоревич, Василько Ростиславович, Давид Святославович і брат його Олег.. Літописне оповідання вложило в їх уста такі слова: „На що губимо українську землю, сварячися самі з собою? А половці руйнують нашу землю' й тішаться, що між нами внутрішня війна триває до сьогодні; відтепер здобудьмося на однодушну згоду й бережім української землі. Хай кожний держить свою батьківщину: Святополк — Ізяславів Київ, Володимир Всеволодове, Давид, Олег і Ярослав — Святославове, .а іншим ті міста, котрі їм роздав Всеволод, Давидові — Володимир, а Ростиславичам: Перемишль — Володареві, Теребовля — Василькові“. На знак згоди цілували хрест, „що як хто відтепер на кого піде, то на того підемо всі й хрест чесний“. *1 сказали всі: „Хай буде на нього хрест чесний і вся українська земля“. Поцілувавшися, роз’їхалися князі. Настала загальна радість. Тільки чорт смутився цією згодою. „! увійшов сатана в серце деяких мужів і почав говорити до Давида Ігоревича такі слова, що Володимир умовився з Васильком на Святополка й на тебе. А Давид повірив брехливим словам і почав говорити на Василька: Хто вбив твого брата Ярополка? А сьогодні думає на мене й на тебе й умовився з Володимиром; тож продумуй про свою голову“. Святополк затривожився; зразу вагався, а пізніше повірив Давидові, що почав говорити: „Коли не піймаємо Василька, то ні тобі князювання в Києві, ні мені у Володимирі“. Припадок хотів, що Василько підійшов з своєю дружиною до Києва, повертаючи з походу у Волинську землю, а своє військо залишив на березі Дніпра недалеко Видубицького монастиря. Сам виправився до монастиря, повечеряв там з ігуменом і братією й увечері повернувся до свого шатра.

Вранці прислав Святополк посланця з словами: „Не відходи від моїх іменин“. А Василько не приставав на це й говорив: „Не можу ждати, бо може буде війна вдома^м. І прислав до нього Давид посланця: „Не ходи, брате, послухай старшого брата“. 1 не схотів Василько слухати. І сказав Давид Святополкові: „Чи бачиш, не пам'ятає навіть тебе, коли є під твоєю владою; а коли відійде в свою волость, побачиш, чи не займе твої міста, Турів і Пинськ й інші твої міста. Тоді згадаєш мене.. Тому приклич його сьогодні, вхопи й дай його мені*⁴. 1 послухав його Святополк і послав по Василька з словами: „Якщо не хочеш зостатися до моїх іменин, бодай прийди * сьогодні, й поцілуєш мене И посидимо всі з Давидом“. А Василько обіцяв прийти, не знаючи підступу, який кував для нього Давид.

Василько сів на коня й поїхав. І стрінув його дружинник його та сказав йому таке: „Не ходи, княже, хочуть тебе схопити“. Не послухав його, думаючи: „Як мене хочуть схопити, а недавно цілували хрест і говорили: як хто на кого піде, то на того піде хрест і ми всі^м. І подумавши це собі, перехрестився та сказав: „Хай буде воля божа!“ І приїхав з малою дружиною до княжого двора; і вийшов проти нього Святополк, і пішли до світлиці, і прийшов Давид і сіли. 1 почав говорити Святополк: „Зостанься на іменини⁴*.І сказав Василько: „Не можу лишитися, брате; вже я повелів шатрам іти наперед“. А Давид сидів немов німий. І сказав Святополк: „То поснідай, брате*⁴. Й обіцяв Василько поснідати. І сказав Святополк: „Посидьте ви тут, а я піду, наладжу**. І відійшов, а Давид з Васильком сиділи. І почав Василько говорити до Давида й Давид ні говорив, ні слухав...

Посидівши трохи, Давид вийшов до сіней, буцімто до брата Святополка. Як тільки він вийшов, увійшли до світлиці люди, закували Василька в подвійні кайдани й поставили коло нього сторожу на ніч. На другий день рано Святополк скликав бояр і киян на раду й там обвинувачував Василька в зраді, покликуючися на Давида. „Тобі, княже, треба берегти свої голови, — сказали кияни; тому, якщо правду говорив Давид, хай Василько прийме кару; якщо неправду говорив Давид, хай прийме помсту від Бога й хай відповідає перед Богом⁴⁴. Ігумени почали просити за Васильком у Святополка. Та перемогло троюдження Давида, що, довідавшися про це, почав заохочувати осліпити Василька: „Якщо цього не зробиш, а пустиш його, то ні тобі княжити, ні мені⁴⁴. Святополк хотів пустити його, але Давид спротивився цьому. Для свого страшного плану завезли Василька до Звенигорода, „малого містечка 10 верст від Києва⁴⁴, й там завели його до малої світлиці.

І коли сидів, Василько побачив, що торчин гострив ніж, і порозумів, що хочуть його осліпити. І закликав до Бога великим плачем і зітханням. І увійшли посланці Святополка й Давида, Сновид Ізечевич, стайничий Святополка, й Дмитро, стайничий Давида, й почали розстилати килим, а потім вхопили Василька й хотіли туди кинути його. І боровся з ними Василько, й не могли його кинути. Й увійшли інші та кинули його, і зв’язали його та, знявши дошку з печі, положили на його груди, й сиділи по боках Сновид Ізечевич і Дмитро й не могли удержати його, і приступили інші два та зняли другу дошку з печі, й сіли, і придавили його плече, аж груди затріщали. І приступив торчин, на ім’я Беренди, вівчар Святополка, держачи ніж і хотя чи вдарити його в око... І не трапив в око, а перерізав йому обличчя, і має Василько цю рану, й сьогодні. А потім вдарив його в око й вийняв зіницю, опісля в 'Друге око й вийняв другу зіницю. І в тім часі був Василько немов мертвий. І зв’язали його та положили на килим на возі немов мертвого й повезли його до Володимира. І коли його везли, стали з ним, переїхавши через здвиженський міст, на торговищі та стягнули з нього скривавлену сорочку й дали попаді випрати. А попадя ДИпрала й надягнула на нього, коли вони обідали, й почала плакати попадя по нім, немов по вмерлім. І збудив його плач, і він сказав: „Де ж я є?^м А вони відповіли йому: „в місті Здвижені**. І попросив води, а вони дали йому, й він напився води, і вступила в нього душа й він прийшов до себе і помацав сорочку та сказав: „Навіщо ви зняли з мене? Хай би я в тій сорочці кривавій смерть прийняв і став перед Богом*⁴.

А коли вони пообідали, рушили з ним швидко на возі по грудоватій дорозі, бо був тоді місяць грудень, названий листопадом. І приїхали з ним до Володимира шостого дня. Там посадили його в однім дворі й поставили тридцять мужів, щоб берегли- його, та двох княжих дружинників.

Коли Володимир почув, що Василька піймали й осліпили, здригнувся й заплакав та сказав: „Цього не бувало в українській землі ні за наших дідів, ні за наших батьків такого лиха“. Він завізвав Давида й Олега Святославича словами: „Підіть до Городця, щоб поправити те все лихо, котре натворилося в українській землі й у нас серед братії, що пхнула в нас ніж; бо як цього не поправимо, то більше лихо настане в нас і почне брат брата заколювати й погибне українська земля й наші вороги половці прийдуть і візьмуть українську землю“.

Письменницький хист Василя- 3 оповідання Василя про осліплення Василька пробивається безпосередність, простота й драматичність. Василь оповів цілу історію із слів самого Василька, щр з ним бачився в часі володимирського ув’язнення. У Василька не було й думки йти проти братів-князів і відбирати у них міста, як підозрівали його, що він хотів зайняти „Турів і Пинськ і Берестє і Погорину“, що увійшов в умову з Володимиром, „щоб Володимир засів у Києві, а Василько у Володимирі“. Про це свідчить сповідь Василька перед автором оповідання.

Василь сидить і розмовляє з осліпленим князем. Василько сповідається перед ним, що не мав ніяких злих замислів на братів, тільки єдиною його метою була боротьба з Польщею та з іншими ворогами української землі:

І це я чую, що Давид хоче відцати мене ляхам; ще замало наситився моєї крові, ще більше хоче насититися, коли їм відцає мене. Я бо ляхам багато зробив лиха й ще хотів зробити та помститися за українську землю. А як віддасть мене ляхам, не злякаюся смерті, та тільки скагйу тобі по правді: Це бог дав мені за мої високі гадки. Як прийшла до мене вістка, що до мене йдуть берендичі, печеніги й торки, я так сказав у своїм розумі, що як у мене будуть берендичі й печеніги й торки, я скажу своїм братам Володареві й Давидові: „Дайте мені свою молодшу дружину, а самі пийте й веселіться!“ І подумав я, що нападу на ляцьку землю за зиму й за літо, й заберу ляцьку землю, і пімщуся за українську землю. А потім хотів я забрати наддунайських болгарів і посадити їх у себе. Потім хотів я проситися у Святополка й Володимира на половців: піду, сказав я собі, на половців, — або здобуду собі славу, або голову свою положу на українську землю. А іншої гадки не було в "моїм серці ні на Святополка, ні на Давида. На це клянуся Богом і його приходом, що не подумав я чогось злого супроти моїх братів. Та за мої високі гадки, що як пішли до мене барендичі, звеселилося моє серце та' звеселився мій розум, понизив мене Бог і покарав мене.

Зміст і джерела „ПовістіВ Іпатськім кодексі „Повість...“ має такий заголовок: „Повість чорноризця Теодосієвого монастиря Печерського про минулі літа, звідки .пішла українська земля і хто в ній почав найперше княжити™ ( ПовЪсть временьныхъ лЬть чьрноризьца Федосеева машштыря Печерьскаго, отькуду єсть пошьла Русь-ская земля, и къто въ ней почалъ пьрвЪе къняжити"). Свою „Повість...“ зачинає автор від Ноя, бо слідом за Біблією уважає, що.'від його потомків утворилися народи. Потім переходить до східно-слов’янських племен, подає історію розселення і характеристику їх, оповідає про початок Української держави, про перших українських князів і події на Україні ставить у з’язок з візантійськими Ьодіями. Хроніка Гамартола дала укладачеві перші хронологічні дати для української історії. З інших письмових джерел, крім згаданих, треба зазначити Святе Письмо, „Палею“, „{сповідання віри“ Михайла Синкела, писання Іпполита, папи римського, Епіфанія Кіпрського, „Хронограф“, „Короткий літопис“ патріарха Никифора, літописи різних українських міст та ін. ■

Характер літопису. Зосередившись на подіях Української. держави, літопис оповідає про державні, громадські й адміністраційні події, про походи князів у чужі краї, про їх міжусобиці, про напади чужинців на українську _ землю, зокрема печеніпв і половців, про будову^-церков і монастирів; про настановлювання митрополитів, єпископів й ігуменів, про заходи-духовних і світських властей збіль-шити число книжок і поширити освіту. Менше вісток про внутрішнє життя, про звичаї й обичаї, піхГнахил народних -мас-до забобонів. Явища природи цікавлять літописця як засід пророчих вказівок вищої силиГ "

Звичайна схема літопису — це щорічний виклад, але літописець старається пов’язати якось події з собою. При тім усім він часто висловлює свою думку про поодинокі події, дає свою" оцінку історичних осіб, виливає своє почування^- з приводу якоїсь події. Первісна причинЯ^ТСІЗГ людських учинків це Бор, що вкладає в голови князів добру думку, що наганяєстрах на невірних, що насилає різні нещастя на українську землю, щоб відвести християн від злих діл. Усі лихі задуми походять від чорта. Скрізь характеризує літописця цікавість; тому він старається можливо все пояснити, наприклад назви слов’янських імен, назву Києва, Переяслава і т.д. Невільний від слов’янофільства, він все-таки з веселими чи сумними почуваннями зустрічаіє події життя Української держави.

А коли додати щирість і близьку з нею об’єктивність літописця та його спокійний і рівний, місцями драматичний тон оповідання, і пригадатйг що він послуіхь~ вується не тільки народними переказами, але й приповідками й іншими формами народного поетичного вислову, зрозуміємо, що літописець міг захопити увагу читача своїм викладом. Своїми добрими прикметами не тільки в загальних рисах змісту та в основній ідеї, але й в деяких подробицях сходяться українські літописи з західноєвропейськими хроніками, від яких стоять вище щодо щирості почування і яким уступають під оглядом ступеня освіти.

Боротьба українського хлопця печеніжином. З народних п ереказ ів^щк^шТіеіїеддвсоГЬс^ к раїнської лицарської поезії. На жаль, уривок про боротьбу українського хлопця з печенізьким велетом зберігся в літописі тільки в прозовім переповідженні.

Раз за князювання Володимира Великого вдерлися в межі Українсько! держави печеніги та спинилися по тім боці Сули. Володимир вирушив проти них і спинився по цім боці ріки. Печенізький князь предложив Володимирові розв’язати справу поєдинком. Володимир почав шукати добровольця. Довший час шукав він даремне, вкінці прийшов до нього старик, у котрого був син, що в гніві роздер руками чобіт. Князь утішився й велів прислати його. Щоб випробувати свою силу, молодий завзятець звелів роздразнити бика розжареним залізним прутом. Бик почав утікати. Тоді молодий герой вхопив бика рукою за бік і вирвав йому шмат шкіри з м’ясом. Виступив печенізький велет — „дуже великий і стрйшний“ і, коли побачив свого противника середнього росту, розсміявся. Почався бій. Українець здавив його руками до смерті та вдарив ним об землю. Тоді українське військо піднесло радісний крик, ударило на печенігів |_побило їх. На »тім місці Володимир поставив місто і назвав його' Переяслав,~~бо~перейняв тут славу. Побідник та його батько увійшли в близьке окружения Володимира.

Облога Білгорода. Є також переказ про облогу Біл-города. Раз печеніги облягли Білгород. В місті вибух голод. Володимир не міг _ помогти, бо у нього було мало війська. Тоді мешканці міста зібралися на віче, обговорили своє положення й хотіли здатися. Але один старик не згодився з цією гадкою і порадив зібрати від усіх по жмені вівса, пшениці, отрубів і т. д., приготувати кисіль, викопати в місті колодязь, поставити в нім діжку й налити в неї кисілю. За його радою викопали ще другий колодязь, поставили в нім другу діжку й налили до неї меду. На другий день рано білгородці запропонували печенігам послати до них до міста десятьох мужів, щоб побачили, що в них діється. Коли вони з’явилися, білгородці сказали їм, що даремне облягають місто, бо міщани одержують свою поживу з землі. Привели послів до колодязів, зачерпнули з них кисілю та меду й дали їм покуштувати. Печеніги здивувалися і попросили дати їм того кисілю й меду, щоб могли дати покуштувати своїм князям. Покуштувавши, киселю й меду, печенізькі князі зрозуміли, що Білгорода не візьмуть, тому й відступили.

Літопис як літературний пам’ятник. Значення літопису як літературного пам’ятника дуже велике. Він зберіг нам поодинокі пам ятники в оригінальній чи переробленій формі, або бодай полишив згадки про існування літературних творів, які до нас не дійшли. До того літопис це одинокий пам ятник давньої української літератури» якии~~ не цурався народної поезії. Християнське розуміння життя " і християнський настрій автора не перешкодили йому перейнятися духом дружинної епічної поезії й зберегти нам бодай її останки, хоч би навіть в призовім переповідженні. В повчальнім і поетичнім елементі літопису міститься його не менше високе літературне значення, як і історичне.