8. Організація національної самооборони
Потомки українських князів нетривалий час на чолі національної самооборони. Одначе ті чингіики, що несли з собЬю винародовлення української нації, підштовхували рівночасно українську націю зорганізувати національну самооборону. Маючи в Литовській державі більше значення, ніж у Польщі, займаючи на Волині й Поліссі всі важніші посади місцевої адміністрації, роль національних оборонців перейняли на себе зразу потомки українських князів. Три інші українські верстви, які могли мати якесь політичне, економічне й культурне значення, а саме шляхту, міщанство й духовенство, Польща зіпхала на далекий план. Що ще давніше довершила польська анексія Галицької землі з останками тамошнього боярства, те зробила Люблінська унія з волинською і поліською шляхтою: частина її зразу затримала православну віру, решта порвала й ту останню нитку, котра в’язала її з українською нацією, прийняла католицтво та пропала для своєї нації. Ви-народовленню української шляхти помагала й та обставина, що польська шляхта мала величезне значення і цією силою тягнула українську шляхту в польський табір. Зате потомки українських, князів мали на Волині й Поліссі більше значення, ніж у Польщі. Тому й з-поміж них вийшов один із передових діячів національного пробудження українського народу, князь Костянтин Острозький, що володів містом Острогом на Волині та його князівством. Цим і можна пояснити ту історичну роль, котру судилося відіграти в українськім національно-культурнім русі князеві Костянтинові Острозькому, з меценатством котрого зв’язаний перший культурний осередок в середній добі української літератури, а саме Острог на Волині з його школою, друкарнею і гуртком учених людей і письменників. У такім самім напрямі працювали ще й деякі інші князі, одначе всі разом недовго. Здобувши швидко більше значення в Польській державі, українська аристократія піддалася блискові ' польської культури. Не можна навести' тут різкішого прикладу на потвердження денаціоналізації потомків східнослов’янських княжих родів, ніж те, що сини провідника українського національного руху Острозького й такого завзятого противника полыцини й католицизму, яким був московський вигнанець Курдський, опинилися в католицькім таборі.
Роль українського міщанства в організації національної самооборони. Одначе денаціолізаційній течії вдалося запанувати тільки над верхами української нації, над її аристократією і шляхтою. Зате не вдалося їй перетягнути на свій бік міщанства, що йому було нелегко погодитися з польськими впливами. В давній Україні міщани мали великі привілеї й міста, володіли значними землями. З прилученням українських земель до Польщі з її 'становим шляхетським ладом міста почали тратитй свої права й землі на користь польської аристократії та шляхти. Вже з економічної причини міщани були дуже ’завзятими противниками польських впливів і вони саме взяли в свої руки організацію національної самооборони супроти полонізації, маючи за собою також збиті маси українського селянства.
Братства. Те завдання виповняли в першій мірі при допомозі братств, свідомою ціллю. діяльності котрих на* короткий час перед унією і зараз по ній було поширення між українським населенням освіти й заразом оборона православ’я і разом із тим української нації перед польським заливом. Зразу товариські й філантропійні інституції, братства під впливом боротьби з протестантством і католицтвом прибрали релігійний характер і слідом за цим стали на сторожі національних потреб і інтересів, заводячи школи та друкарні. В останніх друкували церковно-бого-служебні й духовно-моральні книги, шкільні підручники й наукові твори та виступили до відкритого бою з всесильними засобами єзуїтської пропаганди при допомозі літературної полеміки з відповідною літературною полемікою з православно-українського боку.
Львівське ставропігійське братство. Найдавніша згадка про братства на Україні походить з 1463 р. й відноситься до братства при церкві Успення Богородиці у Львові. Та .ширшого суспільного й національного значення набрало це братство щойно від 1586 р., коли антіохійський патріарх Иоаким потвердив новий змінений устав братства, а рлідом за цим в 1593 р. патріарх Єремія надав йому права ставропігії (знам’я — трираменний патріарший хрест,' за-ткнений у братській церкві), себто привілей безпосередньої залежності від царгородського патріарха.
В згаданім уставі надавав царгородський патріарх львівському братству між іншим право „виявляти все противне Христовому законові й за всякий бешкет від церкви відлучати. А коли котрого брата відлучать від церкви через свого священика, того не мають благословляти протопоп і єпископ до того часу, доки він не покориться братству. А коли б де в якім місті при якійсь церкві бачили або чули в іншім якімсь братстві про таких, котрі не жили б по закону, чи то світських, чи духовних,
протопопа, або попа, або диякона, або когось з причту, мають упімнути їх словом або лист написати. А коли покажеться, що вони противляться правді, яка міститься в законі, мають подати їх імена єпископові. А коли й єпископ спротивиться правді закону й не по правилах святих апостолів і святих отців управляє церквою, зводячи праведних на шлях неправди й помагаючи беззаконникам, такому єпископові мають усі спротивитися як ворогові правди. А коли був би оскаржений хтось з братства перед єпископом, не повинен він сам один справлятися, але з ним має стати братство та спільно при єпископові мають браття доходити вини оскаржених і судити по правилах святих отців. А коли б також і в інших місїах знали або чули про попів бешкетників або світських людей, і їх повинні по-християнськи листом у поминати й жадати від них відповіді. А коли спротивляться і не покоряться, єпископові подати їх імена. Й також коли б десь в якімсь місті було братство й не справувалося згідно з цим церковним братським правом, котрому ми надаємо перше у Львові старшинство законне, хай не спротивиться йому ніхто, ні нехай не відпирає давніми братствами, що мають недосконалі устави від деяких єпископів. Ми велимо, щоб цьому львівському братству всі братства скрізь були послушні. Й також кожне місто, що має в себе це законне братство, повинно знати в своїм місті й довколишніх містах і селах як життя попів, так і світських людей і, всяку беззаконність у них бачачи, не таїти, але свому єпископові оповідати. А коли побачили б попа на п'янстві в коршмі, має* це посвідчити двох християнських людей і про це треба оповісти єпископові. А коли був би якийсь піп чарівником або книжним ворожбитом, або тримав ворожку й характерницю або чарівницю при церкві, або* в місті або на селі, або коли сам ходив би до ворожок, або кого посилав, або на лихву давав, або пірваній дівчині шлюб давав, або коли був би двоженцем або розпусником, на такого має бути двох або трьох свідків і про нього треба оповісти єпископові, щоб він прийняв суд по правилах святих отців. А коли була би в якім місті або селі чарівниця або ворожка .— чортівські начиння, або характерниця, то переконавшися про них, треба оповісти братству й єпископові, щоб виключили їх з церкви; і тих, котрі, спокушені чортом, ходять до чарівниць і до ворожок, і п'яниць, і лихварів, відлучайте, бо заслуговують на смерть не тільки ті, котрі це роблять, але й котрі виповняють їх волю“.
Як друга половина цієї довгої виписки кидає світло на тодішній побут і вірування українського народу, так перша з братським правом контролю церковного ладу й життя духовенства, з підданням духовенства й єпископату контролю й цензурі світських людей пояснює нам причину, чому українська православна єпархія шукала виходу з незносного становища, в яке загнав їх патріарх, в унії з римською церквою.
На зразок львівського братства почали, мов гриби по дощі, виростати братські організації в двох. останніх десятиліттях XVI ст. й перших десятиліттях XVII ст.: в Гологорах, Замості, Любліні, Рогатині, Бересті, Перемишлі, Красноставі, Городку, Галичі, Більську, Києві (1615), Луцьку (1617), і т.д. Таким чином зродилася могутня організація, що густою сіткою обхопила особливо західні українські землі. Братським організаціям Україна завдячує своєму другому по Острозі культурному осередку, а саме Львову, а Білорусь — Вільні.
Братства про свою мету. Як поясняли самі братства мету своїх організацій, цікаві слова про це читаються в у писі київських міщан до братства 1615 р. й листі київських братчиків до московського думного дяка (секретаря) Грамматіна з 1625 р. В першім братчики творять спільну організацію для виконання християнських милосердних учинків, між іншим для подавання наук і для вправи дітей християнського народу. В другім „братство* називається, коли православні християне, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніатів і проклятих єретиків і хочуть від них відлучитися й не мати нічого спільного з ними, самі з собою любовно єднаються, імена свої разом вписують і браттями' називаються: а це для того, щоб тверділе й швидше могли відперти противовірних“. Таку мету могли осягнути братства, тільки творячи по місцях осідку культурні осередки подібні тому, який постав заходами й коштом князя Костянтина Острозького в Острозі.