13. Київ як третій з черги культурний осередок
Плетенецький як печерський архімандрит. Печерську ар-хімандрію держав Єлисей Плетенецький 25 літ, від 1599 до 1624 р. Наступив по ігуменстві Никифора Тура, що збройною силою оборонив Печерську Лавру від унії. Як наступник Тура зумів не тільки вжити козацької сили для відобрання печерських маєтків, сконфіскованих польським королем, і побільшити багатства Печерської Лаври, але й під охороною козацтва використав нагромаджені скарби для національно-культурних потреб українського народу й віднови давніх світлих традицій Печерської Лаври. Завдяки своєму організаційному хистові відкрив Плетенецький нову добу в житті Печерської Лаври, видвигаув її на першорядну культурну силу, „став батьком не тільки для. Лаври, але й для всього українського народу“ й так заслужився для Печерського монастиря, що коли „що-небудь за помоччю Божою діється і діятиметься в тім монастирі Пречистої Богородиці, все на його основі, на його фундаменті, на його будівлі буде починатися й кінчити будувати“. Так схарактеризував значення Плетенецького * для Печерської Лаври Захарій Копистенський в проповіді на роковини його смерті.
Єлисей Плетенецький, син дрібного шляхтича Михайла, походив з Плетенич коло Золочева. Родився близько 1554 р. В світськім сані брав участь в політичнім житті. Маючи 40 літ, став 1595 р. архімандритом Пинського ліщинського монастиря і як такий брав участь у Берестейськім соборі. Правдоподібно рішуча опозиція проти унії помогла йому осягнути у вересні 1599 р. печерську
архімандрію, що на ній розвинув освітню діяльність щойно від другої половини другого десятиліття XVII ст.
Придбання друкарні. Тоді закупив у спадкоємців Теодора Балабана Стрятинську друкарню й перевіз її до Києва. Щоб легше приходити до паперу, заложив фабрику
його в монастирській маєтності Радомислі, а крім того, ливарню письма й рихтівню.
Гурток учених. Рівночасно почав стягати вчених людей, здатних перекладати з грецької мови, в^сти друкарську справу, проповідати й т. д. До цього печерського гуртка належали: Захарій Копистенський, Памва й Степан Бе-ринди, Тарас Земка, Лаврентій Зизаній, Йосип Кирилович, Олександер Митура, Філотей Кизаревич і інші менш замітні.
Перші видання Печерської друкарні Першим виданням Печерської друкарні був „Часослов“ з 1617 р. У передмові вказує Плетенецький на свій обов’язок як архімандрита дбати про поширення православної віри. Цікава тут згадка про призначення книжки для шкіл „у православнім місті Києві й інших“. Далі йде друга передмова Захарія Копи-стенського, що говорить про потребу для православних постійно користуватися виданою книжкою. Ще перед „Часословом“ почався друк „Антологіона“, що вийшов щойно 1619 р. з огляду на свій обсяг. Це монументальна на свій час „Минея“ на свята, яку переклав Йов Борецький, а виправив переклад Захарій Копистенський. По передмові Плетенецького до читачів звертаються печерські клирики з широкою передмовою, в якій докладно оповідається історія народження друкарської справи в Печерській Лаврі. Передмови написав Плетенецький і до „Служебника“ з 1620 р. й до „Бесід Золотоустого“ на 14 послань апостола Павла з 1623 р. Остання передмова оповідає широко історію перекладу й видання книги. З грецької мови переклав її єромонах Кипріян на бажання княгині Теодори Чарто-
рийської, а виправив переклад Лаврентій Зизаній. Ще раз перевірили та виправили переклад Копистенський і Памва Беринда, помічний уже при справленні „Антологіона**. Найближчого року вийшли „Бесіди Золотоустого на Діяння апостолів“ із передмовою Копистенського. Переклав їх „словеснЬйшій мужь, клирикъ львовской церкви, дидаскатгь въ еллиногреческомъ любомудрЬйшомъ И художномъ Я$Ы_-цъ“ Гаврило Доротеєвич, а переклад перевірив афонський чернець Йосип і ще раз Памва Беринда. На початку віршована присвята Тараса Земки. Можна згадати ще два видання (1620 й 1624) „Номоканона“, друге з передмовою Копистенського. Чернець Йосип Кирилович написав передмову до „Псалтирі“ з 1624 р.
Панегірик Плетенецькому. В 1618. р. вийшов тут панегірик Плетенецькому п. н. „ВЪзерункъ цноть“. Автором цієї картини чеснот Плетенецького був Олександер Ми-тура, що перед приходом до Києва вчителював у Львові. Панегірик оспівує герб Плетенецьких, уродження Єлисея, його постійність у вірі, заходи та працю на благо православної релігії, фундування монастирів і церков, його ігуменство й фундування друкарні, бо „воскресила друкарню, припалую пыломъ, Балабана".
Онъ за благословенством Отца намъ святого
удалъся до ремесла (могу речи) цного.
Ты зась яко милостник церкви збыть ревнивый
хотЬлъ и допялесь то яко не лЬнивый
по зестю его з свЪта друкарню вскресити
, и през выдаванье книгъ церковь украсити...
Далі йде довша промова, що під нею підписаний автор; пояснюючи свою сміливість, що виступив з панегіриком Плетенецькому, автор подає той мотив,
же нЪким не погордиигь, всЬхъ в ласце ховаєшь,
с каждым пєнкне рад живеш и теж в любви маєш.
Це дійсно одна з прикмет великої людини. Наприкінці є коляда, що й в акростиху віддає це слово; це знак, що панегірик піднесений на Різдво. Цей панегірик вартісний настільки, наскільки дає причинки до життєпису Плетенецького.
Видання Печерської друкарні за Копистенського. Видавнича діяльність Печерської друкарні продовжувалася енергійно також за наступника Плетенецького — Захарія Копистенського. Ще за Плетенецького було подане „до коректури й друкарні“ „Толкування Андрія Кесарійського на Апокаліпсіс“. Це говорить Земка в передмові до книги, що її переклав Копистенський, а виправив Лаврентій Зизаній. По акафістах в 1625 р. з’явився „Тріодіон або Трипіснець“ („Тріодь пістна“) 1627 р. з передмовою Захарія Копистенського й цікавим закінченням Памви Беринди, що боронив українізмів у перекладі. Він звертається до великоросів, болгар, сербів і інших народів православної віри, щоб вони не дорікали Тарасові Земці за переклад, бо „сътворися се ревностью и желЬніемь рода нашего, Малой Россіи, благородныхъ гражданскихъ и про-чіихь различнаго* причта людей“, що навчилися церковнослов’янської мови. За Копистенськбго були також приготовані до видання „Різні корисні душам поучення ави Доротея для своїх учеників“; переклав їх єромонах Йосип, а виправив переклад Памва Беринда. Вийшли вони 1628 р. за архімандритства Петра Могили; передмова Копистенсь-кого лишилася в рукописі, вона замінена передмовою Філотея Кизаревича, що написав також передмову до акафістів.
Видання Печерської друкарні за Могили. Ще до часу свого посвячення в стан архімандрита, себто до кінця 1627 р., переклав Петро Могила з грецької мови „Главиз-ны поучительны“ диякона Агапіта цареві Юстиніанові й усім, що хочуть праведно панувати над пристрастями. ^ В рік по. цій книжці вийшов 1629 р. „Служебник“, поправлений Могилою на підставі грецьких джерел, предложений на київський собор того ж року й одноголосно ним схвалений. До цього „Служебника“ додав Тарас Земка широку церковно-історичну розвідку про літургію; ця розвідка свідчить про дуже широку начитаність автора. Що стосується Земки, про нього відомо, що знав латинську та грецьку мови. Про якість зв’язки з Балабанами говорили б вірші на їх герб у Лексиконі Беринди, де підписався: єромонах Тарас Левонич Земка, ігумен богоявл енський київський і проповідник слова божого монастиря Печерського. Вмер 1632 р. „Служебник“ 'Могили, що його нове переглянене й наново провірене та доповнене видання вийшло 1639 р., мав велике поширення не тільки на Україні й Білорусі, але й на Московщині. Першим поправним виданням вийшла в Лаврі „Тріодь квітна“ 1631 р. з передмовами Петра Могили й перекладача Тараса Земки, з поясненням ваги та значення церковних гімнів, нарисом їх історичного розвитку та вказанням їх ужитку.
Лексикон Памви Беринди. В 1627 р. з’явилося в Лаврі дуже цінне видання для історії української мови. Це „Лексіконь славеноросскій и ймень тлькованіе“ Памви Беринди, що в попереднім році видав „Оть отечника скитскаго повЪсгь удивительну о діаволЬ, како прійде къ Великому Антонію въ образЪ человечестЬ, хотя каятися“. Закінчення до „Лексикона“ подає прецікаві причинки до його історії. Живучи в домі Теодора Балабана, „мужа мудрости книгь божествъныхъ и знающихъ сіа зЪлна рачителя“, бачив, що він у своїй бібліотеці мав серед великої маси книжок і Біблію п’ятьма мовами: єврейською, халдейською, грецькою, латинською і сірійською. Теодор Балабан і наклонив Памву Беринду, „аще и проста, но туюжде ревность имуща, реченія и имена славенская избирати“, тим більше, що тоді ще не було „Лексіса“ Лаврентія Зизанія, з якого скористав і автор. Свій слівник зібрав Беринда, займаючись довгу низку літ друкуванням книжок. Це його тридцятилітня праця. Крім слівничка Лаврентія Зизанія, користувався Беринда й давнішими рукописними слівничками. Побіч церковно-слов’янських слів і висловів давав Беринда рівнорядні „руські“ значення, розуміючи під цим терміном слова, спільні церковнослов’янській і всім живим східнослов’янським мовам, загально східнослов’янські, полонізми, нарешті, справжні українські слова. Як дуже був потрібний „Лексикон“ Беринди, зокрема для шкіл, указує факт, що в 1653 р. виникла потреба його передрукувати в Кутеїнськім монастирі. Під впливом його уложена „Синонима славено-роская“ XVII ст., надрукована Житецьким, супрасльський „Лексикон“ з 1722 р. й „Лексикон“ румунського ченця Мардарія з 1649 р.
Інші друкарні в Києві. Крім Печерської друкарні були в Києві також приватні друкарні. Тимотей Вербицький надрукував у власній друкарні два рази „Часослов“ у 1625 і 1626 рр. при допомозі митрополита Йова Борецького. В дворі митрополита Борецького мав свою друкарню також Спиридон Соболь, що надрукував „Минею загальну“ в 1628 р., „Лімонарь“ Івана Мосха в тому ж році, а в двох дальших роках „Октоїх“ . і „Апостол“. З тих видань цікавий передовсім „Лимонаръ сирЬчъ ЦвЪтникъ“, збірник легенд про палестинських подвижників з передмовою, де подані цікаві історично-літературні подробиці про походження книги. „Гідна читання“ книжка видавалася „всім до читання й пожитку душевного“.
Школа богоявленського братства й її перший ректор Йов Борецький. Побіч Печерської Лаври зародилося в Києві в середині другого десятиліття XVII ст. нове культурне вогнище — богоявленське братство з його школою, заснованою в 1615 р. Для своєї діяльності мало братство підставу в дворі й землі, які пожертвувала йому Єлисавета Гулевичівна, жінка мозирського маршалка Степана Лозки. Першим ректором братської школи був Йов Борецький з світським іменем Іван, родом з Борчі в Галицькій землі. Освіту одержав у львівській братській школі, а вищу правдоподібно в якімсь вищім науковім закладі, як про це можна здогадуватися на підставі його наукової діяльності й
досить ліберальних його поглядів на західноєвропейську науку та справу унії. В усякому разі, коли став 1604 р. ректором львівської школи, вчив тут латини та греки. В Києві бачимо його вже в 1611 р. як воскресенського священика. Ректором братської школи був до 1618 р., коли, ставши ігуменом монастиря св. Михайла, зробив на короткий час місце Мелетієві Смотрицькому. Та ні на становищі ігумена ні митрополита від 1620 р. не забував про школу до своєї смерті в 1631 р. Його впливові правдоподібно треба приписати й те, що гетьман Конаше-вич подарував • 1500 золотих на львівську школу, щоб з проценту від них виховувати „вченого мдйстра, що знав би добре грецьку мову“. Крім перекладів полишив по собі сліди свого замилування до віршування, а .саме значне число двовіршів, чотировіршів тощо в честь святих між церковними піснями в їх честь в „Антологіоні“ 1619 р.
Печерська школа Могили та злука ЇЇ з богоявленською. Під кінець третього десятиліття XVII ст. почала братська школа хилитися до занепаду. Тоді й задумав Петро Могила придбати для українських шкіл учителів з вищими філософічно-богословськими студіями, й саме таких, що не побирали б цієї вищої науки в католицьких вищих школах або за кордоном, словом, він задумав зовсім пересадити західну науку на православний грунт. Він постановив завести на Україні такі заклади, які за духом були б строго православні, але й стояли б на рівні кращих західноєвропейських колегій і відповідали б потребам часу. Тому він просив від усієї київської капітули царгородського патріарха „благословення завести школи в Києві латинського й польського навчання та передтим, вибравши ченців, здатних до того, розіслав їх по різних державах для науки“. Між ними був Лнокентій Гізель. Будучи з приводу посвячення Успенської церкви у Львові 1631 р., Могила придбав там для своєї школи двох дуже добрих учителів Ісаю Трофимовича Козловського й Сильвестра Косова та пообіцяв їм і тим, хто до них приєднається, забезпечити їх і саму школу відповідними фондами. Восени 1631 р. відкрито школу в Печерській Лаврі. З початком шкільного 1632—1633 року обидві школи, братська й лаврська, злучилися й утворили славну могилянську колегію, опісля академію. Могила вписався до богоявленського братства як його „старший брат, опікун і фундатор“, застеріг собі досмертний нагляд над школою й тоді згодився на перенесення школи з Печерської Лаври на місце братської.