15. Петро Могила та його колегія
Українсько-румунські зв’язки. Появу Петра Могили на становищі українського церковно-суспільного діяча треба зв’язати з тими близькими зносинами, котрі в’язали Україну з румунськими землями Молдавією і Волохією в XIV—XVII ст. В тих століттях актовою мовою Молдавії була мова, що в її основу увійшла з одного боку офіційна мова українських і білоруських земель, . .з другого — галицько-волинські говори живої української мови. Притім не обійшлося без впливу церковно-слов’янської болгарської мови, польської й білоруської й тільки в слабім ступні румунської. Маючи ту саму православну віру, що українці, молдавські аристократичні роди, в першій мірі господарі, йшли не раз з грошовою й моральною підмогою православним українцям, свідком чого є історія львівського ставропігійського братства та його церкви, названої від видатної допомоги румунів — волоською.
Життєписні дані про Петра Могилу. Українсько-румунським зв’язкам завдячує Україна одному з найенер-гійніших організаторів її церковно-національного жрття — Петру Могилі. Це син, один із п’ятьох, Симеона, спочатку волоського воєводи, від 1601 р. господаря Волохії, а від 1607 р. й Молдавії. Народився 21 (31) грудня 15% р. Вістки про його молодість і виховання не певні. Догадуються, що зразу вчився під проводом учителів львівської школи, а вищу освіту здобував у закордонних університетах, правдоподібно також у Парижі. Служив у польськім війську й брав участь у бою під Хотином. Переселившись до Києва, зійшовся тут і заприязнився з митрополитом Йовом Борецьким, що став дуже помічний при вйборі й затвердженні тридцятилітнього Могили на архімандрита Печерської Лаври в 1627 р. Перший це раз' вибрали світську людину архімандритом, чимшвидше постригли в чернецтво й висвятили. Молодий, енергійний архімандрит не тільки зумів оборонити пе-черське майно оружною силою на зразок свідомого своєї сили сучасного магната, але й почав проводити у життя свої далекосяжні плани.
„Імнологія". Передовсім розширив Печерську друкарню й постарався для неї про латинське письмо. За його турботу про друкарні й присвячена йому „Импологіа, си єсть пЬснословіе албо пЬснь през части писмом мовленаа“ на Великдень 1630 р. Це панегірик з акростихом „Петрови МогилЪ, архимандриту святыя чудотворныя великия Лавры Печерския Киевский, воєводичу земль молдавских“. Хоч панегірик зложений з 10 віршів, що їх темою є слова великодніх стихир, і під ними є прізвища ВСЬОГО тодішнього складу Печерської друкарні, все-таки авторів панегірика було тільки двох, а саме Памва Беринда й Тарас Земка. Подвійне авторство відбилося й на мові цього панегірика без літературної вартості, бо в одних віршах бачимо багато полонізмів, в інших багато церковно-сло-в’янізмів.
„Евхарістеріон“. В першім році існування лаврської школи піднесли Могилі на Великдень учні риторики панегірик „Евхарістеріон або вдячність за фундування школи“. Панегірик складається з двох частин. Перша з них „Гелікон, себто перший сад знання“ має в собі вісім наук: граматику, що вчить слів і мови, риторику, що вчить слів і вимови, діалектику, арифметику, музику, геометрію, астрономію й теологію, корінь усіх наук і знання. Дальші два вірші оспівують любов Могили до науки й висловлюють молитву до Бога, щоб піддержав цю любов у фундатора. Другий сад знання це Парнас,- що включає 10 галузей визволених наук; з цих галузей для історика літератури цікаві: „Кліо, себто вправа в читанні історій“, „Мельпомена, себто вправа в писанні сумних і жалібних віршів“, „Каліопа, себто вправа в писанні високих і поважних річей“, і „Талія, себто вправа в писанні веселих віршів“.
Манера панегіризму польської схоластики виявилася в цім панегірику вже в повній силі. Автором його був Софроній Почаський, професор риторики, десять літ передгим один із
учнів" братської школи, котрі декламували вірші Саковича на похороні Сагайдачного, вищу освіту правдоподібно здобував за кордоном. В 1638 р. став ректором колегії та братським ігуменом в Яссах.
Евфонія. Маючи зв’язки з численними польськими аристократами, мав Петро Могила змогу працювати далеко успішніше для української православної церкви, ніж інші. Це показалося в часі безкоролів’я на конвокаційнім сеймі, де Могила підніс свій енергійний голос в обороні православної церкви. Виборовши привернення прав своїй церкві, православні приступили до вибору ієрархії, бо дотеперішня не мала королівського затвердження, й київським митрополитом вибрано Петра Могилу. А що по смерті Борецького вибрано митрополитом Ісаію Копинського, з ним мав багато неприємностей Могила. По висвяченні, що його довершив місцевий єпископ Єремія Тисаровський у Львові, від’їхав Могила до Києва, де студенти колегії
піднесли йому панегірик „Мнемозину“ польською мовою, а друкарня „Евфонію веселобрмячую“. В „Мнемозині“ вихвалений Могила за свої заходи та труди щодо привернення прав православній церкві, бо він „доказав ясніше від сонця в полуднє наші права, щодо сили тверді, як алмаз, золоті по своїй дорогоцінності, святі по своїй давнині“. Евфонія веліла щезнути смуткові з українських меж, бо по бурливих часах настав погідний спокій. В святій Софії веде перед Петро Могила. Україна переживас годину тріумфу, бо має оборонця своїх прав. На нього ждали руїни собору Софії, йому Евфонія пору чає її мури, що їх збудував іще Ярослав. Окрема посвята славила Могилу за те, що власними коштами фундував школи, утримував професорів, допомагав убогим студентам і не шкодував видатків на друкарню, щоб
въпродъ Сіону
оздоба могла быти, потомь Гелікону.
Єсть добрый и полскои друкарні початокъ,
жебы книгь было розныхъ въ ПарнассЬ достатокъ.
Панегірик. дає акростих: „Петр Могила, митрополит киевский".
„Хрест“ Могили. Ще до обрання Петра Могили на митрополита вийшла в 1632 р. його перша прилюдна проповідь, яку мав у хрестопоклонну неділю, п. н. „Хрест Христа Спасителя й кождого чоловіка44. Вона присвячена князеві Єремії Вишневецькому, що недавно вернувся з-за кордону; його переконує Могила, щоб пішов слідами своїх предків, що трималися вірно православ’я. Проповідь Могили уложена згідно з правилами сучасної гомілетики й розпадається на вступ, зложений з двох частин, виклад і закінчення. Вона свідчить про ораторський талант автора, одначе загальному враженню шкодять натягнені декуди пояснення.
Школи. Після вступления Петра Могили на митрополичий престол існування колегії могло вважатися забезпеченим. Але Могила йшов далі непохитно до своєї цілі й 1634 р. відкрив нову латинську колегію у Винниці як філію головної київської, а в 1636 р. кременецьку; 1639 р. перенесено винницьку колегію на Волинь до Гопц, де дідичка княгиня Регіна Соломирецька уфундувала монастир і зробила фундацію на православну школу, щоб викорінити аріянську єресь, визначним осідком котрої була давніше Гоща.
Зразком для могилянських шкіл послужили дуже популярні в Польщі єзуїтські середні колегії, приладжені до потреб сучасних вищих верств польської суспільності. Правда, вони мали багато недостач, але в очі впадали й їх позитивні сторони: релігійне виховання, добре поставлене вивчення латинської й навіть грецької мов, віршові вправи, знайомство з риторикою і діалектикою, що відігравала таку важну роль в тодішній Польщі, різнородність уривкових вісток з різних предметів, приучування учня до доброго тону в товариськім житті, виртави, прилюдні іспити й т. д. Курс могилянських шкіл був семилітній або восьмилітній: три граматичні класи (інфіма, граматика й синтакса) по одному року, дві риторичні (піїтика й риторика) й філософічний клас, де вчилися два або й три* роки, між іншим також деяких частин теології. Могилянські школи мали суто схоластичний характер. Латинська мова займала перше місце й на ній викладалися всі шкільні предмети, не виключаючи богослов’я. Так само пильно дбали про польську мову, зате занедбували грецьку, ще менше дбали про церковно-слов’янську, а вже зовсім по-мачушиному
трактували живу українську мову, засмічуючи її без милосердя полонізмами. Ще перед Могилою церковнослов’янській мові протиставили живу мову як просту, підлу, тим сумніше відбилися на ній тепер польсько-шля-хетські погляди духовно-вчительського тіла колегії. Не диво, що київська колегія протягом усього XVII ст. зберігала вузький характер і лишилася чужа широкому змістові західноєвропейської освіти. Тут не знали великих імен на полі європейської літератури й науки.
Значення київської колегії для України. Одначе тут усе клали натиск на знання латинської мови й це, з одного боку, давало українцям ключ до скарбниць західноєвропейської думкй, з другого — давало їм сильну зброю в боротьбі з ворогами православ’я. В усякому разі київська колегія виховувала в своїх вихованців симпатії до європейської літератури й науки. І хоч не видала вона в XVII 'ст. ні знаменитих судових, ні політичних ораторів, одначе виховала низку проповідників: Галятовського, Бара-новича, Радивилівського, Полоцького й Тупталенка.
„Екзегезіс" Косова. Щодо своїх прав православні колегії все лишалися поза католицькими. Могила не зміг добитися для київської колегії титулу та прав академії. Щойно після Гадяцького договору 1657 р. київська колегія одержала титул академії й була зрівняна в правах з краківською академією. Зразу, як тільки Могила заснував колегії, треба було й розвіяти сумніви православних і боронитися проти королівської заборони. Проти привілею Валодислава IV з 1633 р. на оснування українських шкіл почалася велика, агітація уніатів і католиків, що довела до королівського розпорядку з 1634 р. про закриття латинських православних шкіл. Могила доручив колишньому проректорові київської колегії виготовити літературну оборону православних латинських шкіл. Це було тим потрібніше, що саме тоді якийсь анонім католик випустив проти тих шкіл свій твір з твердженнями, що в тих школах викладається єретична наука: лютеранська, кальвінська й соцініанська й що українські школи з поширеною програмою й латинською мовою існують незаконно.
Свою відповідь написав Косів по-польськи й видав її 1635 р. п. н. „Екзегезіс“. Тут він спростував звинувачення в єретичності православних • учителів і покликався на те, .що вони одержали освіту в католицьких академіях Польщі, Литви й Німеччини. Далі доказував життєву потребу для українців знати латинську мову:
Та яка ж потреба латинських шкіл нашому народові? — питав Косів і відповідав: передовсім та, щоб бідної нашої України не називали дурною Україною. Учіться, говорить обмовець, по-грецьки, а не по-латинськи. Правда, добра рада, але вона корисна в Греції, а не в Польщі, де латинська мова має великий ужиток. Поще бідняга українець на трибунал, на сойм, на соймик, до гроду, до земства, без знання латинської мови програє (bez taciny pfaci winy); ні судді, ні адвоката, ні розуму, ні посла; а тільки, як ворона, витріщивши очі, придивляється то до цього, то до того. Не треба заохочувати нас до науки грецької мови: ми дбаємо та дбатимемо про це й попри науку латинської мови так, що, дасть Біг, вона буде у нас для церковного вжитку, а латина для публічних справ. Не згадуємо про диспути. Не багато надиспутував би в Польщі по-грецьки. На що, говорить наклепник, Україні вчитися латини? Хай учаться її у римлян. Гарна мені жовна, та ще з носиком: радиш нам ходити по світу за хлібом, коли ми маємо його вдома. Годувалися ми ним давніше по Інгольштадтах, Оломунцях, а тепер, з ласки Божої, й самі маємо його досить і іншим робимо прислугу.
Тріумф київської колегії „Екзегезіс“ Косова сповнив свою роль. Він вплинув на сейм 1635 p., й король видав дозвіл православним учити грецької й латинської мов, одначе з тим обмеженням, щоби гуманістичні науки не викладалися дальше діалектики й логіки. Спростування обвинувачень в єретичності професорів колегії було заразом ствердженням їх православності в очах киян, що чотири роки тому запідозрили їх в унії:
Які перуни, які різні громи та блискавиці посипалися на нас тоді, — згадував Косів, — того ле можна описати чорнилом. Був такий час, що ми, висповідавшися, тільки й ждали, що ось зачнуть начиняти нами жолудки дніпрових осетрів або ж одного огнем, другого мечем відправлять на той світ. Тоді то Він, незбагненний Серцевідець, бачачи нашу невинність і велику потребу українського народу в учених мужах, розвіяв ті громові хмари несправедливих поглядів, припинив виконання грізних думок, просвітив серця всіх так, що в нас пізнали справжніх синів східної церкви, послушних святому отцеві патріархові царгородському.