18. Ісаія Копинський
„Духовна драбина“ Копинського. До напряму Вишенсь-кого належало більше сучасних діячів: Йов Княгиницький, Йов Желізо, Ісаія Копинський і ін. Копинський вів від молодих літ до могили святе життя подвижника й, як обидва згадані Йови, організував монастирське життя. Патріарх Теофан висвятив його на перемиського єпископа; по смерті Йова Борецького обняв Ісаія київську митрополію. Умер 1640 р. Православна церква завдячує йому знаменитим навчальним твором містично-аскетичного напрямку, так званою „Духовною л’Ьствицею“, яку переклав Дмитро Тупталенко з української мови на церковнослов’янську. Складається вона ?» передмови, азбуки або моральних висловів, розташованих за алфавітом, змісту та з самої драбини з 33 глав на зразок Христового життя на землі, а закійчують Духовну драбину „стихословія“.
Від пошани для позитивної науки до чернечого балакання. Цікавий тут погляд автора, що початком гріха уважає нерозум і несвідомість, а початком чесноти розум і свідомість. Справжнє пізнання можна осягнути тільки дорогою науки та зрозуміння природи. Щойно дослідивши природу, можемо приступити до пізнання самих себе, а вислідивши свою істоту, можемо перейти до пізнання Бога. По такій пошані для позитивної науки, якої досі не чули українці з уст своїх ченців, ‘ автор починає чернече міркування, що розум двоякий: зовнішній і божественний, така ж мудрість і знання, а зовнішня мудрість сливе непотрібна. І.Копинський добалакався до того, що, на його думку, людина родиться з жінки та змагає злучитися з нею, але при цьому умирає душею, бо, як сіль, хоч родиться з води, але злучившися з нею знову, щезає, — так і хоч людина родиться від жінки, але як сіль розтане, коли знову „къ гріховному плотскому соплетенію лепится“.
Послання до князя Єремії Вишневецького. На становищі митрополита посилав послання, між іншим гарне послання до молодшої братії луцького братства та прегарне послання до князя Єремії Вишневецького з упімненням вернутися до прадідівської віри. Останнє послання цікаве для історика письменства й своїм змістом і духом і дуже близькою до народної мовою й нарешті слідами впливу Вишенського. Князь Єремія Вишневецький народився в православній вірі й виховався напів по-українськи й напів по-румунськи, бо його мати Раїна Могилянка була румунка родом. Умираючи, Раїна заклинала сина в присутності Копинського, щоб лишився вірним вірі батьків, але інакше повели справу львівські єзуїти, в школі яких учився Єремія. З тої причини, що пізніший кат української народної революції перейшов на латинство, написав Копинський лист до нього, зраджуючи тут свій літературний хист. Автор просить на початку прочитати його лист і взяти його до уваги.
Великий жаль, милостивий княже, - писав далі Копинський, — серця наші всіх нас духовних і всього православного християнства огортає, бачачи вашу княжу милість, пожадану втіху нашої стародавньо! релігії грецько!, як не наслідуєш предків і батьків своїх. Не менше також плаче й дуже лементує церква божа, мати наша, що ваша княжа милість її згіршаєя. З великою охотою всі очікували ми пожадано! утіхи нашо!, але замість цього, над сподівання наше, в смуток нам обертається.
І тут на лад Вишенського низкою питань доказує автор вищість, старшість і більшу святість східної церкви, а далі пише Копинський (модернізую тільки правопис):
Не відаю, хто так вашій княжій милості обридив її (східну церкву) і омерзив, хто вашу княжу милість од не! одвернув альбо одворочаєть? Мовлю то щиро і правдиво: вічноє на тім неблагословенство божіє будеть зоставати. Відаємо всі, милостивий княже, під якими кондиціями страшними з сторони релігії і обов'язками, і клятвами ваша родителька вашую княжую милість, з сего світа сходячи, зоставила. На чиїй же то душі падеть? Господь Бог все то відаєть, і ми відаємо, же отцевская клятва висушаєть, а материнськая викореняєть, як письмо мовить. Што за утіху собі, што за зиск їиї всі однесли і односять, коториї од старожитної своєї віри для марності того мізерного світа одступають0
Потім Копинський згадує предків Єремії та прадіда Ольгерда, його сина Ягайла й другого сина Ольгерда — Дмитра Корибута. Вони „всі були славні й хоробрі лицарі, всі були грецької релігії, а їм це нічого не шкодило, тим славнішими були“. Коли для багатства князь покидає віру батьків, так воно в божих руках. Правда, незичливі противники українців кажуть на православну віру, „що це грецька хлопська віра; коли ж так єсть, як вони говорять, то хлопської релігії були й грецькі царі та великі монархи; хлопської віри були апостоли, патріархи та всі святі отці східної церкви“. Тому автор листа просив князя не дати себе увести політичними раціями. „Згадай, ваша княжа милість, — писав він, — на своїх батьків святої пам’яті, якої вони були побожності, якого гіабоженства, якої віри — не хлопської, не єретичної, не підозрілої. Мали стільки розуму, зналися на речах, але віри, мовлю, були стародавньої, апостольської східної церкви, чистої й непорочної й жадними вимислами людськими незамазаної. Чому ж, ваша княжа милість, не маєш наслідувати віри своїх предків, в якій ваша княжа милість народився?“ Легко трапляється, що людські намови зводять людину в молодих літах, а часом і змушують, але то все не значить нічого, бо це можна виправити. „На ім'я боже, все духовенство, все християнство покірливо та плачливо просимо: не горди, ваша княжа милість, вірою своєю, в котрій водою й духом ти вроджений, але навернися до церкви божої, матері своєї природженої й утіш нас ^сіх“. Та горохом об стіну кидав Ісаія Копинський: єзуїтське виховання взяло гору та зробило з Вишневецького ката українського народу.