2.8.2. Радикальні перетворення У відносинах власності та АПК
Аграрні реформи в сільському господарстві. На початку 1991 р. в Україні налічувалося 8,5 тис. колгоспів і 2,7 тис. радгоспів. У них було зосереджено 95% ріллі, вироблялося 75% валової сільськогосподарської про дук-
ції. На одне господарство припадало до 4 тис. га сільськогосподарських угідь. За час економічної кризи сільське господарство України, як й інших країн колишнього СРСР та Східної Європи, зазнало значних збитків. За обсягом виробництва багатьох видів сільськогосподарської продукції наша держава виявилася відкинутою майже на 40 років назад, а за виробництвом зерна — на 100 років.
Головна причина аграрної кризи в Україні — насамперед порушення закону вартості в сільському господарстві. Це означає відсутність паритету цін на сільськогосподарську продукцію і на промислові товари для аграрного виробництва. У багатьох розвинутих країнах світу існує така форма державного регулювання цін на сільськогосподарську продукцію, як паритетні ціни. Наприклад, у США в законодавчому порядку держава встановила таке співвідношення цін на сільськогосподарську продукцію і цін на товари і послуги, які купують фермери, яке існувало у 1910—1914 pp. і в разі його порушення надає відповідну суму дотацій фермерам. Такі дотації у 1999 р. становили 23 млрд. дол. В Україні внаслідок дис-паритету цін і відсутності державних дотацій сільськогосподарські виробники з 1991 до 1998 рік втратили понад 95 млрд. грн. Аграрна криза зумовлена й енергетичною кризою, нераціональною політикою держави в аграрному секторі, технічною й економічною відсталістю переробної промисловості та ін.
В Україні, крім того, через аварію на Чорнобильській АЕС понад 3,5 млн. га угідь забруднено радіонуклідами. У стані глибокої екологічної кризи, близької до катастрофи, перебуває майже 15% сільськогосподарських угідь. Зокрема, із 33,3 млн. га пашні понад 10 млн. еродовані, до 17 млн. га дефляційно небезпечні, понад 10 млн. мають підвищену кислотність. Землі останніми роками все більше виснажуються через зменшення кількості мінеральних та органічних добрив. Все це зумовлює необхідність радикальних аграрних реформ.
Аграрна реформа — процес трансформації економічних відносин, насамперед відносин власності в сільському господарстві.
Оскільки складовими частинами економічних відносин є техніко-економічні, організаційно-економічні відносини та відносини економічної власності, то матеріальна основа аграрної реформи — насамперед зміни в технологічному способі виробництва: впровадженні нової техніки, культури землеробства, нових форм організації виробництва і праці та ін. ^ :.-.-• ^,':..^f.f,. ,,,„.,.*.. .JUM*——
В умовах розгортання НТР радикальні перетворення технологічному способі виробництва у сільському господарстві можливі на шляху інтенсивного розвитку біо-технології, зокрема генної та клітинної інженерії, яка створює умови для розгортання біологічної, біотехноло-гічної революції. Так, за допомогою генної інженерії створюються нові організми з наперед заданими властивостями, змінюються спадкові якості сільськогосподарських рослин і тварин.
Щоб не відставати від розвинутих країн світу в цій сфері, Україна повинна значно пожвавити роботу в галузі селекції та насінництва. На жаль, обсяги цих робіт у нашій державі, наприклад з цукровими буряками, приблизно у 5 разів менші, ніж у будь-якій великій селекційній фірмі Заходу.
Аграрні реформи передбачають також перетворення економічної та юридичної власності на селі, наслідком чого є зміни соціальної структури. Трансформація економічної власності вимагає насамперед зміни суб'єктів власності. Це передбачає роздержавлення і приватизацію земельної власності, створення реального плюралізму форм власності, в тому числі відродження приватної власності. Стосовно колгоспно-радгоспної системи аграрна реформа включає паювання землі та основних засобів виробництва, створення агрофірм, акціонерних товариств, добровільних селянських спілок, кооперацію та інші заходи.
В Україні аграрна реформа має на меті усунення державної монополії на землю, формування дбайливого господаря землі, використання державної, колективної та приватної форм власності. Водночас помилковою є орієнтація на переважання приватної власності на землю як основу аграрних перетворень.
Аграрні реформи у сфері економічної власності передбачають реформу ціноутворення, оподаткування, рентних платежів, заробітної плати тощо, тобто усієї сукупності відносин економічної власності у всіх сферах суспільного відтворення.
Аграрні реформи у сфері юридичної власності означають зміни в землеволодінні, землекористуванні та земле-розпорядженні. При проведенні земельної реформи в Україні у цій сфері передбачається: 1) визнання права власності на землю і майно кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства; 2) можливість формування з розпайованих підприємств приватної власності на майно; 3) утвердження права розпоряджатися
землями, переданими в колективну власність, та надання земельних ділянок членам колективу, що побажали вийти з колективного сільськогосподарського підприємства; 4) спрощення процедури передання земельних ділянок у колективну власність та постійне користування.
У країнах Центральної та Східної Європи аграрні реформи здійснюються шляхом заснування акціонерних товариств, ваучерних акціонерних товариств, державних акціонерних товариств, створення індивідуальних фермерських господарств (заснованих на праці господаря і членів його сім'ї, а також на найманій праці), кооперативів та ін.
Переважає у процесі таких перетворень колективна форма власності. Так, у Східній Німеччині серед ново-створених господарств на селянські господарства в середині 90-х років припадало менше 20% сільськогосподарських угідь, на кооперативи — майже 40%, товариства з обмеженою відповідальністю — менше 25% угідь. Виняток становлять Польща та Румунія, в яких внаслідок цього спостерігаються кризові явища. У Чехії 1197 кооперативів перетворилися на 1233 кооперативи нового типу, 39 акціонерних компаній та 59 компаній інших типів.
Кооперативи, засновані на приватній власності їх членів на землю (а також на інші засоби виробництва), не слід відносити до приватної форми власності. Вони є початковими формами колективної власності, в якій поєднуються приватні та колективні елементи при переважанні колективних.
Початковий етап реформування аграрних відносин відбувся і в Україні. Замість колгоспів утворилося 14,9 тис. нових агроформувань, сертифікати на земельний пай видано 6,5 млн. громадян, 5,6 млн. селян здали свої паї в оренду і отримали на них 1,5 млрд. грн.
Проте фермерські господарства поки що працюють гірше, ніж колгоспи і радгоспи.
Значною мірою це пояснюється слабким забезпеченням малогабаритною технікою, існуючими типами тракторів, комбайнів тощо, їх неефективним використанням через невеликі площі землі в кожному господарстві тощо. Крім того, ремонт і підтримка техніки в робочому стані вимагають від фермерів на ЗО—40% більше витрат, ніж у колгоспах і радгоспах. Тому є підстави стверджувати про хибність політики поспішної «фермеризації», яку можна розглядати як колективізацію навпаки.
З викладеного та досвіду розвинутих країн світу випливає висновок про пріоритетність колективної форми
власності в сільському господарстві. Якщо, здійснюючи радикальну аграрну реформу в Україні, орієнтуватися на пріоритетність приватної власності, заснованої на власній праці, то на місці кожного колгоспу або радгоспу треба створити не менше 40 ферм (кожна з яких повинна мати господарські будівлі, бути електрифікованою, забезпеченою водою і комунікаціями тощо). Тому обнадійливим є створення в Україні на базі колгоспів і радгоспів здебільшого колективних господарств: майже 7 тис. господарських (акціонерних) товариств, 3,5 тис. сільськогосподарських кооперативів і 2,9 тис. приватних господарств з орендними відносинами, 1,2 тис. фермерських господарств.
Водночас необхідно раціонально поєднувати колективне привласнення з приватним при переважанні колективних засад, тобто колективна власність виступає основою приватної, а не навпаки. Навіть коли спочатку основою створення, наприклад, кооперативів, була приватна власність, то з її утворенням домінуючою стає колективна складова.
Важливим напрямом радикальної аграрної реформи є створення ефективного аграрно-промислового комплексу (АПК).
Аграрно-промисловий комплекс. АПК — це сукупність галузей народного господарства, зайнятих виробництвом, переробкою, зберіганням і доведенням до споживача сільськогосподарської продукції. До складу АПК входять такі основі сфери: 1) виробництво засобів виробництва для сільського господарства та його виробничого обслуговування; 2) власне сільське господарство; 3) збирання, заготівля, переробка, зберігання, транспортування сільськогосподарської продукції.
Виникнення АПК зумовлене розвитком продуктивних сил народного господарства, поглибленням суспільного поділу праці, розгортанням НТР. Впровадження її досягнень у сільське господарство зумовлює скорочення зайнятих у цій галузі, звужує сферу сільськогосподарського виробництва. Так, якщо в середині XVIII ст. част-ка продукції сільського господарства у валовій продукції країн Заходу становила приблизно 85%, то нині у СІЛА та Англії — до 3%, Франції, Італії — майже 7, в Японії — 11%. Це зумовлює перехід деяких процесів до промисловості та торгівлі, до виділення із сільського господарства нових галузей, які продовжують обслуговувати його.
До першої сфери АПК належать галузі й підприємства, які виготовляють для сільського господарства техніку, електроустаткування, будівельні матеріали, добрива та отрутохімікати, комбікорми, медикаменти та ін.
Важливе місце у складі АПК посідають галузі виробничої та соціальної інфраструктури: шляхово-транспортне господарство, елеваторно-складські підприємства, зв'язок, матеріально-технічне обслуговування, житлові та культурно-побутові об'єкти. Невід'ємною частиною АПК є також кредитні установи та науково-консультативні фірми, страхові компанії, експортні об'єднання та ін.
АПК розвинутих країн Заходу охоплює від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцева продукція — це результат взаємодії галузей усіх трьох сфер міжгалузевої кооперації. Так, у США в цій сфері було зайнято понад 23 млн. осіб, а обсяг валової продукції перевищив 1 трлн дол.
Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до крупних капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання й ремонту техніки та ін.
Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридичне незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської продукції.
Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.
Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення фермерських господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства. Тому некоректними є висновки окремих учених про те, що стимули до праці, які можуть бути створені у приватних господарствах, перевищують ефект масштабу колективних господарств.
Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається до 25% всієї продукції).
Аграрні відносини у сільському господарстві найповніше відображаються у формах земельної ренти.