1.2. Основні категорії (поняття) соціології
Не зважаючи на велику кількість тлумачень предмета соціології усі вони зводяться до того, що соціологія вивчає соціальну дійсність (головним суб’єктом якої є людина) для того, щоб ліпше зрозуміти соціальні зв’язки і взаємодії, соціальні відносини. Робить вона це за допомогою спеціальних категорій, які дають змогу описувати соціальну дійсність і адекватно сприймати її.
Категорії загалом — це загальні поняття, що відтворюють найбільш суттєві властивості та відносини предметів та явищ.
Категорії соціології — це загальні поняття, що відтворюють певні властивості суспільства та його складових (об’єкта), як цілісної соціальної системи. Дослідження будь-якого процесу, що відбувається в суспільстві, потребує з’ясування суті самого суспільства, досліджуваного процесу і явищ, що з ними зв’язаний цей процес. Це робиться за допомогою спеціальних категорій, які прийнято типологізувати як:
* категорії визначеності (соціальні відносини, спільноти, групи, індивіди, дії тощо). Вони відповідають на запитання «Що це таке? Чим воно є стосовно суспільства як об’єкта вивчення?»;
* категорії зумовленості (інтереси, потреби, норми, цінності). Вони відповідають на запитання «Чому?» або «Чим?». Чому індивід поступає саме так, а не так? Чим зумовлені його дії?;
* категорії вибору (стимулювання, мотивація, ціннісно-нормативне регулювання). Вони відповідають на запитання «Що необхідно зробити, аби людина діяла у відповідний спосіб?».
Отже, категорії визначеності дають уявлення про сутність складових суспільства як соціальної системи, а категорії зумовленості й вибору дають можливість з’ясувати явища і процеси, котрі безпосередньо впливають на роль і статус індивідів у суспільному житті.
Докладно різні категорії соціології будуть розглянуті у відповідних темах навчального курсу. На разі обмежимось загальною характеристикою ключових понять соціології.
Центральним і засадним поняттям соціології є «соціальне». Проблема соціального пронизує всю історію розвитку соціологічної думки. Розглядаючи її, найчастіше акцентують увагу на тому, що соціальне — це ефект спільного, який виникає внаслідок свідомої взаємодії індивідів. Але спільне, скоординоване присутнє і в стадних сукупностях тварин чи в сім’ях комах. Наприклад, дуже наочно це проявляється у бджіл, мурашок тощо.
М. Вебер виділив як квінтесенцію соціального так зване «очікування», тобто орієнтацію на відповідну реакцію. Г. В. Осипов уважає, що соціальне — це сукупність будь-яких властивостей і особливостей, що формуються індивідами чи спільнотами в процесі спільної діяльності за конкретних умов і проявляються в їхньому ставленні один до одного, до свого становища в суспільстві, до явищ і процесів суспільного життя. Соціальне виникає тоді, коли поведінка одного індивіда підпадає під вплив іншого індивіда (групи індивідів) безпосередньо чи опосередковано. Саме в процесі взаємодії вони впливають один на одного і сприяють тому, що кожний з них стає носієм і виразником соціальних властивостей, які є предметом соціологічного вивчення.
Слід вирізняти поняття «соціальне» в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні «соціальне» є синонімом «суспільного» і означає все те, що належить до суспільства на відміну від природи. У вузькому розумінні «соціальне» означає тільки ті аспекти суспільного, які визначаються становищем людей у соціальній структурі суспільства, відносинами між соціальними групами та між людьми як представниками різних класів, націй, трудових колективів, професійно-кваліфікаційних та інших соціальних груп.
Соціальні відносини — це усталена, така що історично склалася за конкретних умов місця і часу, система зв’язків між окремими людьми й соціальними спільнотами, які беруть певну участь в економічному, політичному й духовному житті, мають певний соціальний статус, спосіб життя, джерела й рівні доходів та особистого споживання. Ці відносини складаються з приводу місця й ролі людей у суспільстві, способу їх життя, умов існування. Вони виявляються в результаті порівняння становища окремих індивідів, соціальних груп у соціальній структурі через комунікаційні зв’язки між ними, тобто через взаємний обмін інформацією, оцінку власного становища порівняно зі становищем інших з метою впливу на результати їхньої діяльності, корекції поведінки та інтересів.
Соціальні відносини можуть бути економічними, політичними, правовими, моральними тощо.
Соціальна діяльність — це процес, що включає мету, засоби і результат. Типи і форми соціальної діяльності вирізняються за суб’єктом, об’єктом, функціями і цілями (індивідуальна, суспільна, ідеологічна, політична, виробнича, наукова, виховна, репродуктивна, творча).
Вивчення соціальних відносин дає можливість зробити висновок щодо взаємного ставлення соціальних спільнот і людей як представників цих спільнот. Такі висновки можна зробити за різними властивостями та ознаками: відносинами до засобів виробництва і суспільної власності, місцем у соціальній структурі, роллю в групі, мірою забезпечення соціальними благами, рівнем культури, освіти та кваліфікації, змістом і умовами праці, засобами до існування і розміром особистих доходів, потребами, інтересами, мотивами діяльності, цінностями та ціннісними орієнтаціями. Суспільні відносини опосередковують соціальні відносини, тобто відносини між людьми, що складаються в процесі певної діяльності (політичної, економічної, правової) й роблять людей не абстрактними, а конкретними індивідами. Тому соціальні відносини неможливо виокремити в чистому вигляді, як це можна зробити з економічними, політичними, правовими тощо. Постійна взаємодія окремих індивідів чи спільнот за певних соціальних умов утворює специфічні соціальні відносини.
Суб’єктом конкретної дії може бути лише індивід, а не група, спільнота чи населення в цілому, бо тільки індивід може чітко ставити мету, вільно вибирати необхідні засоби її досягнення. Сукупність соціальних відносин — це вся життєдіяльність суспільства. У ній визначається місце окремого індивіда чи групи, спільноти, динаміка їхніх взаємовідносин і поведінки в соціальному середовищі, ставлення до окремих складових цього середовища, мотивація дій і вдоволення ними, ціннісно-нормативна система тощо. Це все підлягає вивченню й соціологічному аналізу. Від правильного аналізу соціальних відносин багато в чому залежить своєчасне вирішення проблем життєдіяльності суспільства, своєчасне зменшення соціального напруження до безпечного рівня тощо.
Соціальні відносини формуються в процесі соціальної діяльності, тобто сукупності дій окремих особистостей у соціальній організації у зв’язку з досягненням певних цілей, реалізацією інтересів і задоволенням потреб.
Наприклад, економічні відносини — це матеріально опосередковані відносини, що складаються в процесі виробництва, обліку, розподілу і споживання.
Політичні відносини — це відносини між класами, націями і іншими соціальними групами, основним змістом яких є завоювання, утримання і користування владою.
Соціальна організація є своєрідною фізіологією суспільства (механізм виникнення соціальних суперечностей, зіткнення інтересів різних груп, боротьба історично віджилих форм організації суспільної праці з новими, більш прогресивними) і відтворює історичну динаміку його розвитку.
Особистість вивчається соціологією не з погляду її неповторності (це є предметом психології), а з позиції її соціально типових якостей як суб’єкта соціальних дій.
Особистість як соціальний тип характеризується цілою системою понять, що виражають її внутрішню структуру і зовнішню поведінку.
Насамперед це потреби — об’єктивно й суб’єктивно необхідні вимоги особистості (групи) до умов її існування і джерел розвитку.
Одні потреби характеризують людину як біосоціальну істоту (потреба в їжі, відпочинку, сні), інші — як окремого індивіда (потреба в самоідентифікації, безпеці, повазі, саморозвитку). Ці потреби вивчають психологія та соціальна психологія. Для них потреба — стан окремого індивіда, котрому чогось не вистачає. Соціологія ж вивчає потреби людини — соціального типу, тобто представника соціальної групи. Це потреби в справедливості (справедливій оплаті праці), у гарантії прав (зайнятість, підвищення кваліфікації) у самоствердженні, самовираженні (посада, творча робота) тощо.
Це стосується й інтересу. Для психолога — це прояв пізнаної потреби, цільова спрямованість особистості, її емоційні переживання.
Соціологи розуміють інтерес як усвідомлене, вибіркове ставлення особистості групи до будь-якого об’єкта, що має для них життєву значущість, бо зв’язаний з задоволенням їхніх потреб.
Інтерес — це насамперед усвідомлення індивідом свого соціального стану, тобто належності до певної соціальної групи, і свого місця в системі соціальних позицій. Це може бути місце у сфері професійного поділу праці, у системі управління суспільними процесами, у сім’ї тощо. Отже, соціальний інтерес є основною ланкою, яка зв’язує реальний стан із відображенням його у свідомості людини.
Соціальні відносини існують і реалізуються в межах соціальної структури суспільства, яка містить сукупності соціальних спільнот, груп різного типу.
Утворенню груп передує поява квазигруп — безструктурних, неорганізованих скопищ людей, які за певних умов можуть перетворитися в групу. Такими є натовпи людей, в яких відсутня ясність усвідомлення спільності мети, проте є схожість емоційного стану, спільність елементу уваги. Поведінка індивідів у натовпі характеризується посиленням навіювання, мавпування, емоційності та соціально-психологічного зараження.
За характером поведінки людей відрізняють чотири типи натовпу:
• випадковий, пов’язаний з цікавістю до якоїсь пригоди, що виникла раптово;
• експресивний, що об’єднаний спільним почуттям та ставленням до певної пригоди;
• конвенційний, пов’язаний з інтересом до якогось заходу;
• діючий, який може бути агресивним, що характеризується ненавистю до певного об’єкту;
• панікуючий, що утворюється за умов небезпеки; корисливий; повстанський тощо.
Соціальна структура суспільства репрезентована, насамперед, соціальними групами. Соціальна група — це сукупність людей, які об’єднані будь-якою ознакою (спільним простором, діяльністю, економічними демографічними, психологічними та іншими характеристиками), взаємодіють певним чином на основі взаємовизнаних очікувань.
Соціальні спільноти — це такі, що реально існують та є емпірично зафіксованими сукупності індивідів, котрі характеризуються відносною цілісністю як самостійні суб’єкти соціальних дій та поведінки, мають певний кількісний склад, достатньо міцні зв’язки, виконують ту чи ту спільну діяльність.
Соціальні спільноти є особливим рівнем організації суспільства. Вони виникають і формуються на основі культурно-історичної самобутності людей, їхніх родинних зв’язків та подібності стадій життєвого циклу, територіально-регіональних ознак, а також ситуативно — для виконання спільних дій. Серед них народи, нації, класи, сім’ї, політичні партії, колективи, соціально-професійні групи, учасники мітингів, різні кримінальні угруповання — мафіозні структури, організовані банди тощо.
До особливого типу соціальних спільнот належать трудові (виробничі) колективи. Вони є первинними ланками суспільства, об’єднують велику кількість людей і виконують певні функції. У них складна внутрішня структура і соціальна організація. Трудові колективи є водночас і складовими соціальної структури суспільства (як соціальна спільнота) і соціальним інститутом (як соціальна організація), що і дає змогу виокремити їх у різновид соціальних спільнот.
Соціальна структура з її численними підструктурами (соціопрофесійними, соціостатусними, соціорегіональними, соціоетнічними) є внутрішнім устроєм суспільства і відображає його ніби у статиці.
Проблеми соціальної структури належать до так званих фундаментальних знань, тобто тих, які зачіпають сутність соціальних явищ і процесів, закономірності формування та розвитку котрих вивчає соціологія.
Соціальне явище — це елемент соціальної реальності, будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок. Послідовна зміна явищ, станів, змін в розвитку будь-чого. Узагалі хід, розвиток будь-якого явища, зміна його станів є соціальним процесом. У соціології соціальний процес — це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни у людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Це може бути серія соціальних явищ, зв’язаних між собою структурними чи причинними (функціональними) залежностями, які призводять до переходу певної соціальної системи з одного стану в інший.
Соціальні процеси можуть характеризувати:
· зміни в структурі особистості (формування установок, ціннісних орієнтацій чи мотивації поведінки);
· взаємодію кількох індивідів (спілкування, особистісні конфлікти);
· внутрішньо- і міжгрупову взаємодію (адаптація, згуртування, спільна праця).
Якщо такі процеси супроводжуються позитивними зрушеннями в порівнянні з минулим, тобто накопиченням суспільно значущого змісту, то матиме місце соціальний розвиток, прогрес — період від низшого до вищого, більш досконалого.
Результатом соціального прогресу є такі соціальні відносини, рівнодійна яких має тенденцію максимального наближення до вимог тих чи тих соціальних законів.
Соціальний закон — це вираз суттєвих, необхідних і постійно повторюваних взаємозв’язків і відносин між соціальними явищами і процесами, а передовсім між діяльністю соціальних спільнот та діями окремих індивідів, що обумовлюють виникнення, функціонування і розвиток соціальних систем.
Г. Осипов визначає соціальний закон як відносно стійкі і систематично відтворювані відносини між народами, націями, класами, соціально-демографічними і професійними групами, а також між суспільством і соціальною організацією, суспільством і трудовим колективом, суспільством і сім’єю, суспільством і особистістю, соціальною організацією і особистістю, містом і селом тощо.
С. Фролов трактує соціальні закони як об’єктивні правила, що існують незалежно від свідомості і регулюють поведінку людей стосовно один одного, основу яких утворюють історично сформовані мотиви, інтереси і намагання людей до вдоволення власних потреб у поліпшенні умов існування, в безпеці і визнанні з боку інших, у самовираженні тощо.
Вирізняють соціальні закони загальні і специфічні. Загальні вивчає філософія, а специфічні — соціологія. Будь-який із соціальних законів виражає відносини між різними індивідами, соціальними спільнотами і проявляється не взагалі, а в конкретній формі — в їхній соціальній діяльності.
В. Андрущенко та В. Волович вирізняють соціальні закони, які:
· констатують співіснування соціальних явищ (якщо є явище «а», то має бути і явище «б»), наприклад, індустріалізація та урбанізація суспільства зумовлюють скорочення зайнятості у сільському господарстві;
· виявляють характер тенденцій розвитку, що зумовлюють зміну структури соціального об’єкта, перехід від одного порядку взаємовідносин до іншого: наприклад, зміна продуктивних сил потребує зміни характеру виробничих відносин, зміна змісту праці — зміни її характеру тощо;
· виявляють зв’язок між соціальними явищами (функціональні закони), тобто зв’язок між основними елементами соціального об’єкта, що визначає характер його функціонування;
· фіксують причинний зв’язок між соціальними явищами: наприклад, важливою й необхідною умовою соціальної інтеграції є раціональне поєднання суспільних та особистих інтересів;
· визначають можливість чи ймовірність зв’язків між соціальними явищами: наприклад, рівень розлучень у різних країнах коливається відповідно до коливань економічних циклів.
Залежно від рівня дії соціальні закони можна класифікувати на такі, що:
· діють на рівні соціальних інститутів (діалектична єдність людини й соціального середовища; визначальна роль колективу в розвитку особистості; постійне вдосконалення колективу; провідна роль виробничого колективу в системі колективів);
· визначають розвиток складових соціальної структури суспільства: постійне збільшення самостійного населення, прискорене збільшення кількості міського населення; прискорене зростання частки населення, зайнятого у сфері обслуговування; зменшення кількості селян і наближення їхньої праці за змістом і характером до індустріальних видів праці; збільшення темпів зростання кількості інтелігенції, збільшення внутрішньокласових відмінностей у порівнянні з міжкласовими;
· діють на рівні конкретних соціальних систем: самовдосконалення систем; пропорційний їх розвиток; діалектична єдність об’єктивних і суб’єктивних факторів у процесах керування соціальними системами.
Регулюючи соціальні процеси, розробляючи прогнози, необхідно враховувати дії насамперед таких законів:
· закону найменших витрат за яким кожна система розвивається в тому напрямку, де зустрічає найменший опір середовища, яке її оточує;
· закону еволюційного потенціалу за яким чим високоспеціалізована певна фйорма і чим більше вона пристосована наданій стадії розвитку до оточуваного середовища тим менші її можливості (потенціал) переходу в нову стадію;
· законоефективності (за Е. Торндайном) згідно з яким вирогідність появи реакції і її інтенсивність більша, якщо вона підкріпляється успіхами.
· закону соціального порівняння, що виражає суспільні зв’язки між індивідами (соціальними групами) на основі загальних житейських порівнянь власного рівня життя з рівнем життя інших людей чи якимось еталоном: «Хоч яким би малим не був чийсь дім, — писав К. Маркс, — але, поки будинки, що його оточують, будуть так само малими, він задовольнятиме всі вимоги, що ставляться до житла. Але коли поряд із маленьким будиночком з’являється палац, то будиночок зменшується до малої хижки і мешканці порівняно маленького будиночка почуватимуться у своїх чотирьох стінах усе більш некомфортно, з усе більшим незадоволенням, усе більш принижено». Цей закон має велике значення для організації стимулювання: справедлива, посильна для подолання дистанція формує ефект змагальності, несправедлива (надміру велика) — пасивність, негативні емоції, навіть відчай;
· закону піднесення потреб, за яким задоволенням одних потреб виникають інші, якісно нові, більш розвинуті цей закон характеризує об’єктивний характер динаміки людських потреб (згасання одних, поява інших, їх розвиток, заміна) в міру вдосконалення матеріального виробництва, зміни умов і способу життя. Піднесення потреб — це передовсім їх ошляхетнення, одухотворення;
· закону вільного часу, який полягає в тім, що для підвищення ефективності суспільної діяльності держава має виділяти частину сукупного часу в якості вільного. Але вільний час, не заповнений суспільно корисними чи особисто значущими заняттями, стає гальмом розвитку особистості та суспільства. Звідси випливає потреба раціональної організації вільного часу, підвищення культури дозвілля;
г) закону великих чисел, що виражає логіку кількісних змін
у соціальних системах. Він гласить, що сукупність дій великої кількості випадкових факторів (причин, умов) приводить до результату, майже не залежного від одного конкретного випадку. Це закон, який відображає зв’язок статистичних показників (параметрів) вибіркової та генеральної сукупності. Будучи явищами масовими, соціальні процеси та дії людей (попит, задоволення, громадська думка тощо) підпорядковуються статистичним закономірностям.
Фактичне значення статистичних показників, отриманих вибірково, завжди відрізняється від так званих теоретичних значень, характерних для генеральної сукупності. Закон великих чисел полягає в тім, що фактичні дані у міру збільшення кількості обстежень усе більше наближаються до теоретично очікуваних значень, оскільки за збільшення обсягу вибірки відбувається взаємне «погашення» індивідуальних відхилень від рівня генеральної сукупності і виявляється закономірність, яка лежить в основі явища, що вивчається.
За законом великих чисел для кожного параметра генеральної сукупності може бути розрахований мінімальний обсяг вибіркової сукупності, коли різниця між теоретичними і фактичними значеннями параметрів не перевищуватиме заданої величини.
Особливість соціальних законів в тім, що в них чітко простежується об’єктивність. Наприклад, закон пропорційного розвитку соціальних систем, що встановлює необхідність зміни всіх елементів системи для того, щоб вона набула нової якості (прогресивно розвивалася), виражає не погляди тих чи тих учених (або науки взагалі), а об’єктивну природу зв’язків елементів у системах. Якщо цей закон порушується, то незалежно від намірів суб’єкта відбувається гальмування тих елементів, які непропорційно вирвалися вперед. Виробництво як соціальна система розвивається успішно, якщо вдосконалюється не тільки техніка й технологія, а й його соціальні аспекти, соціальна інфраструктура. Водночас, хоча дія соціальних законів є об’єктивною, вона зв’язана із суб’єктивним фактором і реалізується (на відміну від законів природи) лише через діяльність людей.
Нині ставлення соціологів до законів дещо змінилося. Якщо раніше вважалося, що закон визначає розвиток певних систем на всі часи, то зараз його сприймають лише як тенденцію, котра може мати місце в майбутньому, а може й не мати. Нещодавні уявлення про те, що суспільство розвивається за раз і назавжди даними законами, не витримало перевірки життям. Передбачення — це не пророцтво.
Соціологічні дослідження допомагають встановлювати характер і рівень розвитку соціальних відносин, форми прояву соціальних законів у різних сферах життєдіяльності суспільства, виявляти чинники, які протидіють реалізації законів і на основі цього розробляти систему практичних заходів для усунення цих чинників. Знання законів потрібне для успішного управління соціальними процесами, що відбуваються в суспільстві. На підставі наукового вивчення форм прояву і механізмів дії соціальних законів здійснюється соціальне регулювання.
Соціальне регулювання — це свідоме втручання в соціальні процеси й соціальні зміни, яке здійснюється в різних формах і має на меті підтримку рівноваги в соціальній системі, її розвиток через введення в неї регуляторів (норм, правил, цілей, зв’язків).
Предметом емпіричного соціологічного дослідження, що узагальнює соціальні факти, є визначення закономірності, тобто міри ймовірності певної події чи явища або їхнього взаємозв’язку. Більш слабким видом закономірності є тенденція, яка показує основний напрямок розвитку події, міру наближення реального процесу до об’єктивної закономірності. За багаторазового повторення близьких тенденцій виявляються більш-менш сталі зв’язки між ними, що формуються в закони, які є предметом теоретичного соціологічного дослідження.
Закони як знання про сутність, загальність та необхідність явищ відображає саме соціологічна теорія. Її складовими є категорії та поняття, які використовуються для описування фактів.
Проте заради справедливості слід зазначити, що не можна припускатися соціологічного редукціонизму —теоретичної і методологічної орієнтації, яка зводить специфіку морського буття до його соціологічного аспекту, намагання тлумачити всі без винятку форми діяльності людини категоріями соціології.
Соціологія не обмежується розглянутими категоріями. Вона запозичує багато понять з інших наук, наприклад з економічної теорії (продуктивні сили, трудові ресурси), філософії (суб’єкт, колективність), психології (установка, орієнтація, мотивація) тощо.
Взаємозбагачення понятійного апарату — процес необхідний і об’єктивний. Він свідчить про гнучкість та динамічність знань. Для соціології це має особливо важливе значення, оскільки вона сама ще перебуває все ще в процесі становлення.