Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

1.4. Управління фінансами корпорації

1.4. Управління фінансами корпорації

Поняття управління фінансами корпорації

Управління фінансами корпорації є складовою загального управління, головною метою якого є зростання вартості капіталу і добробуту акціонерів. Фінансовому управлінню надається особливе значення. Західні автори підкреслюють, що управління фінансами є наріжним каменем, основою господарської діяльності будь-якої фірми — і корпорації, і невеликого індивідуального підприємства.

У широкому значенні слова під управлінням фінансами розуміють вироблення політики щодо формування капіталу корпорації та його розподілу, прийняття рішень відповідно до цієї політики, планування фінансової діяльності, складання й аналіз фінансової звітності, організація контролю за виконанням рішень. У вузькому значенні управління фінансами — це управління обмеженою сумою коштів і її витрачанням в умовах невизначеності ринкових відносин і ризику. Ринкова економіка далека від ідеалу. Уінстон Черчілль характеризував демократію як гіршу форму правління, «якщо не брати до уваги всіх інших способів управління суспільством». Його думку продовжує Дж. Сорос: «…те саме можна сказати і про ринковий механізм. Це найгірша система розподілу ресурсів, якщо не брати до уваги всі інші»[1]. Із цього випливає вся складність і суперечливість фінансового управління.

У великих багатогалузевих корпораціях фінансові питання зазвичай вирішує управлінський персонал. Система управління фінансами показана на рис. 1.4[2].

Рис. 1.4. Організація управління фінансами корпорації

У складі вищого управління корпорацією, незалежно від розмірів активів і прибутку, один з віце-президентів організовує фінансову службу. Він підзвітний безпосередньо президентові. Багато важливих питань вирішуються за погодженням із Радою директорів корпорації. Так, наприклад, рішення про виплату дивідендів, про новий випуск цінних паперів, важливі інвестиційні рішення приймає тільки Рада директорів. Центральна позиція віце-президента з фінансів показує його зв’язок, з одного боку, з питаннями виробництва продукції, з іншого — з питаннями, пов’я­заними з її збутом, Віце-президенту з фінансів підпорядковуються скарбник і головний бухгалтер.

Управління (або відділ) скарбника відає широким колом проб­лем, що стосуються формування капіталу корпорації та його розподілу. До його функцій входять:

по-перше, планування: складання й організація виконання короткострокового фінансового плану; визначення перспективної програми розвитку, складання плану капітальних вкладень, прогнозування обсягу продажу, економічне оцінювання корпорації, аналіз процесів поглинання фірм та ін.;

по-друге, розроблення програм, пов’язаних з формуванням капіталу, організація зв’язків і передавання інформації інвесторам;

по-третє, управління функціонуючим капіталом: грошовими фондами, вкладеннями в цінні папери, їх погашенням, управління власними коштами, дебіторською заборгованістю, інкасуванням, зберіганням і витрачанням коштів та цінних паперів.

Функції головного бухгалтера також широкі: по-перше, організація адміністративного (бухгалтерського) обліку і внутрішнього аудиту; по-друге, проведення порівняльного аналізу планових і реальних витрат, доходів і прибутків від діяльності господарських одиниць, що входять у корпорацію; по-третє, організація страхування активів; по-четверте, управління податковими платежами; по-п’яте, створення і використання інформаційних систем управління тощо.

Принципи управління фінансами корпорації

В основу організації фінансового управління покладені такі принципи:

планування виробничої і фінансової діяльності;

централізація фінансових ресурсів у головній (холдинговій) корпорації;

формування фінансових резервів;

виконання всіх зобов’язань у визначені договором терміни.

Сучасна корпорація організовує свою виробничу і фінансову діяльність на основі короткострокового і довгострокового планування. Короткострокове планування пов’язане з поточною діяльністю, здебільшого з рухом оборотного капіталу й складанням прогнозної фінансової звітності на наступний рік. Перспективне, або довгострокове, планування пов’язане з діяльністю корпорації на тривалий термін, типовий горизонт — п’ять і більше років. Воно обґрунтовує і визначає цілі зростання довгострокових активів, зміни структури капіталу, джерела фінансування, оцінює очікувані результати. Великі ТНК складають перспективні програми розвитку на 10—15 років (докладніше див. розд. 4).

Розроблення основних напрямів фінансової й інвестиційної політики та прийняття рішень про методи формування капіталу корпорації, структури активів, визначення інвестицій у довгострокові активи передбачає централізацію фінансових ресурсів у головній корпорації. Усі питання щодо випуску і розміщення нових емісій цінних паперів, управління портфелем цінних паперів, одержання банківських кредитів, централізація частини одержаного прибутку, визначення розмірів нових капітальних вкладень вирішуються централізовано.

Ринкова економіка за своєю природою є ймовірнісною, тобто нерозривно пов’язана з невизначеністю одержуваних результатів. Звід­си випливає принцип створення резервів різного напряму й змісту.

Кожна корпорація постійно підтримує свій імідж платоспроможної господарської одиниці. Це означає, що всі рахунки, пред’явлені постачальниками сировини, напівфабрикатів, послуг, мають бути оплачені в установлені терміни. Корпорація повинна своєчасно оплачувати свої зобов’язання, тобто в установлені тер­міни погашати банківські позички, сплачувати внески страховим та іншим фінансовим компаніям, виплачувати проценти за своїми облігаціями, сплачувати дивіденди акціонерам. Податки в цен­тральні й місцеві адміністрації також мають бути сплачені згідно з установленим регламентом. Корпорація повинна забезпечити для себе високий рейтинг за фінансовими та іншими зобов’я­заннями.

Цілі фінансового управління

Корпорація — це товариство акціонерів, що об’єднали час­тину своїх капіталів. Для ведення справ акціонери запрошують спеціалістів різних напрямів, у тому числі економістів-фінансистів.

Сучасне управління виробництвом і фінансами надзвичайно складне і потребує спеціальних знань і можливостей користуватися інформацією про ринок капіталів, чим не може володіти кожен акціонер. З фінансового погляду акціонеру доцільніше інвестувати не в одне, а в кілька акціонерних товариств, що зменшує ризик втрат. Менеджери корпорації мають можливість отримувати інформацію про становище на фінансових ринках, вартість нової технології, про ринки збуту і джерела сировини. Отже, акціонерам вигідніше віддати свою власність в управління найманим спеціалістам, персоналу, котрий може кваліфіковано управляти акціонерним капіталом. При цьому власність на капітал відокремлюється від управління ним. Менеджери діють в інтересах власників.

Основною метою, яку ставлять перед собою менеджери корпорації, є зростання її капіталу, тобто збільшення багатства. У кінцевому підсумку ця мета відповідає інтересам власників капіталу — акціонерів.

Якщо ринкова вартість акцій корпорації зростає, виплата дивідендів стабільна і їх сума збільшується, то управління корпорацією досягло своєї головної мети. Один з менеджерів відомої американської корпорації «Кока-Кола» писав з цього приводу: «Менеджери корпорації не докладають зусиль для того, щоб її акціонери почувалися привільно. Але вони роблять багато, щоб акціонери були багатими».

Французький економіст Бернар Коллас у своїй праці пропонує спрощену схему управління приватним підприємством. Як основні цілі він виділяє виживання, прибуток, економічне зростання, гнучкість (рис. 1.5)[3].

Рис. 1.5. Спрощена схема цілей для практичної
діяльності приватного підприємства

Виживання в умовах фінансового навколишнього середовища і конкуренції Б. Коллас ставить на перше місце — вижити в конкурентному просторі, зміцнити своє становище, уникнути неплатежів, погіршання фінансового стану, банкрутства, тобто досягти фінансової рівноваги. Виживання забезпечить фінансову рентабельність й економічне зростання. Гнучкість дає можливість менеджеру пристосуватися до складних обставин економічного і фінансового життя. Таку гнучкість він називає оборонною. Гнучкість може також передбачати активну мотивацію — наступальна гнучкість. Вона пов’язана зі швидким економічним зростанням, наступом на позиції конкурентів, завоюванням нових ринків і сфер впливу. Конкретні цілі визначаються для всіх рівнів управління.

Як пишуть американські економісти Ричард Брейлі та Стюарт Майєрс, «секрет успіху фінансового управління полягає в збільшенні вартості, тобто капітал корпорації повинен зрости. Рекомендація проста, але не містить практичної користі. Подібно до поради інвестора на фінансовому ринку: «купуйте дешевше, продавайте дорожче». Проблема ж полягає в тому, як це зробити»[4].

Передання акціонерами права управляти корпорацією менеджерам містить у собі суперечності, що виникають між учасниками фінансових відносин. Конфлікт інтересів називається в західній фінансовій літературі агентським конфліктом.

Акціонери, менеджери, що виражають інтереси корпорації, кредитори, тобто всі учасники відносин заінтересовані в зростанні вартості капіталу корпорації, але кожний з них проводить свою власну політику. Акціонери віддають перевагу одер­жанню постійно зростаючих дивідендів. Менеджери корпорації на підставі розроблених програм розвитку ставлять за мету забезпечити зростання внутрішніх джерел фінансування, у тому числі нерозподіленого прибутку. Конфлікт може виникнути також між інтересами кредиторів, що володіють облігаціями корпорації, й акціонерами в тому разі, коли корпорація емітує облігації для виплати дивідендів. У даному випадку кредитори фінансують акціонерів. Це може викликати падіння ціни облігацій на фінансовому ринку, що в кінцевому підсумку небажано для корпорації. Агентський конфлікт може виникнути як у великих, так і в дрібних корпораціях. Його подолання покладається на менеджерів.

Фінансові менеджери

Термін «фінансовий менеджер» («фінансовий керуючий») зазвичай уживається стосовно будь-якого працівника у відділах казначейства і головного бухгалтера корпорації, якщо за посадою він відповідає за фінансові рішення.

Фінансовий менеджер насамперед повинен володіти швидкою реакцією, тобто бути здатним (у разі потреби) приймати рішення негайно. Він повинен уміти враховувати чинники часу і невизначеності, мати політичне чуття щодо міжнародних і внутрішніх подій, уміти переконувати своїх опонентів у правильності запропонованих рішень, знаходити потрібних людей і встановлювати ділові зв’язки. Усі ці здібності повинні поєднуватися з високою фаховою кваліфікацією, моральними якостями, відданістю своїй корпорації, сумлінністю в роботі. Вищі фінансові менеджери великих корпорацій звичайно мають економічну і юридичну освіту і постійно вдосконалюють свої фахові знання і навички.

Роль абстрактного фінансового менеджера багатогранна і відповідальна. Саме він приймає всі фінансові рішення. Завдання менеджера полягає не тільки в умінні користуватись інформацією про фінансові ринки, а й поширювати про свою корпорацію переконливу позитивну інформацію. У західній літера­турі обговорюється концепція інформаційної асиметрії (див. підрозд. 14.1). Сутність її полягає в тому, що власники акцій корпорацій-емітентів не мають тієї інформації, якою володіють менеджери.

Ще більший розрив в одержанні інформації між менеджерами корпорації і керуючими страховими, лізинговими, фінансовими корпораціями. Кредитори — власники корпоративних облігацій можуть володіти дуже обмеженою інформацією про плани розвитку корпорацій. Інформаційна асиметрія завдає шкоди проведенню фінансової політики і наступному ухваленню рішення менеджерами. Менеджери зобов’язані інформувати всіх інвесторів і контрагентів про фінансовий стан корпорації. З цією метою вони звертаються до інвестиційних банків або інших посередників, котрі, розміщуючи нові випуски цінних паперів, докладно інформують про цілі нового випуску та його умови. Використання різноманітних фінансових інструментів, пуб­лічне розміщення цінних паперів також спрямоване на розширення інформаційного поля навколо корпорації. Отже, кожний учасник фінансових відносин знайде свій власний інтерес у діях корпорації.

Діяльність фінансового менеджера перебуває під контролем Ради директорів, комерційних та інвестиційних банків, податкових органів, зовнішнього аудиту. Корпорація заохочує відданих їй менеджерів, які добре працюють, високими посадовими окладами, преміями. Безталанні менеджери звичайно виштовхуються більш активними і висококваліфікованими колегами.

Роль вищих менеджерів

Особливу роль в управлінні фінансами корпорації відіграють її вищі керівники — члени Ради директорів. Вони справляють вирішальний вплив на результати роботи корпорації. Акціонери корпорації завжди заінтересовані в тому, щоб посади «угорі» обіймали такі менеджери, які вміють вести корпорацію до досягнення голов­ної мети — збільшення вартості корпорації. Саме за це акціонери готові установлювати вищим менеджерам дуже високу платню.

Критерії добору вищих менеджерів посилено вивчаються наукою про управління. Спроможність управляти складними економічними системами намагалися визначити не тільки за освітою, кваліфікацією, досвідом, а й за професіональним зростанням менеджера, його сімейними та іншими неформальними позиціями, за його хобі тощо. В останні роки дослідники дійшли висновку, що основною рушійною силою, що визначає ефективність роботи вищих керівників, є інтерес, який вони мають у корпорації. Якщо менеджери володіють значними пакетами акцій, а у вигляді премій і заохочень одержують також акції корпорації, то вони більшою мірою прагнуть підвищити ефективність корпорації. Для підтвердження цього наводяться приклади значного підвищення ефективності підприємницької діяльності корпорацій, викуплених у власність менеджерами[5].

Як вищі, так і середні ланки управління в корпораціях змінюються. У разі неуспіху чи провалів у діяльності корпорацій вищих менеджерів або звільняють, або вони за власним бажанням ідуть у відставку. Менеджери вищого класу переходять також і в престижніші корпорації. Проте слід зазначити, що корпорації світового рівня процвітають протягом тривалого часу за кількаразових змін вищого менеджменту. Цей феномен дістав назву корпоративна культура.

Корпоративна культура — це набір цінностей, які обумовлюють поведінку працівників корпорації і спрямовують процес прийняття рішень керівниками вищої ланки. Іноді це саме поняття виражають простими фразами: «дух компанії» або «те, як вирішуються справи у фірмі»[6].

Ринкова економіка — економіка руху, що під впливом інформаційних технологій набуває стрімкого розвитку. Управління корпорацією перебуває під впливом загальних економічних і соціальних змін. З’являються нові терміни, що визначають ці зміни, наприклад, поняття «організаційний розвиток». Його сутність в американській літературі визначається як «цілеспрямована фундаментальна зміна корпоративної культури з метою адаптації організації до мінливих умов зовнішнього середовища»[7]. У західній літературі обговорюються проблеми вдосконалення підприємництва, його організації як основного завдання для вищих менеджерів. Перетворення стають постійною мотивацією ведення справ у корпорації і досягнення нових цілей.



[1] Сорос Дж. Алхимия финансов: Пер. с англ. — М.: ИНФРА-М, 1997. — С. 361.

[2] Росс Ст., Вестерфильд Р., Джордан Б. Основы корпоративных финансов: Пер. с англ. — М.: Лаборатория базовых знаний, 2000. — С. 28.

[3] Коллас Б. Управление финансовой деятельностью предприятия: Пер. с фр. — М.: Финансы: ЮНИТИ, 1997. — С. 28.

[4] Брейли Р., Майерс С. Принципы корпоративных финансов: Пер. с англ. — М.: Олимп-Бизнес, 1997. — С. 3.

[5] Скотт М. К. Факторы стоимости: Пер. с англ. — М.: Олимп-Бизнес, 2000. — С. 373—374.

[6] Скотт М. К. Факторы стоимости: Пер. с англ. — М.: Олимп-Бизнес, 2000. — С. 375.

[7] Гуйяр Р. Ж., Келли Дж. Н. Преобразование организации: Пер. с англ. — М.: Дело, 2000. — С. 9.