2.14. Валютні блоки та зони
2.14. Валютні блоки та зони
У період світової економічної кризи 1929—1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угруповання, які вступили в жорстку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.
Валютний блок — це угруповання країн, залежних в економічному, валютному і фінансовому аспектах від держави, що керує ним та диктує йому єдину політику у сфері міжнародних економічних відносин та використовує їх як привілейований ринок збуту, джерело дешевої сировини, вигідну сферу вкладень капіталу.
Основні характерні риси валютного блоку:
курс залежних валют прикріплюється до валюти країни, що керує угрупованням;
міжнародні розрахунки країн, які входять у блок, здійснюються у валюті країни-гегемону. Їхні валютні резерви зберігаються в країні-гегемоні;
забезпеченням залежних валют є казначейські векселі та облігації державних позик країни-гегемона.
Основні валютні блоки:
Стерлінговий блок виник у 1931 р. До нього увійшли: країни Британської співдружності націй, крім Канади, Ньюфаундленда, а також Сянган (Гонконг); деякі держави, які тісно економічно пов’язані з Великобританією: Єгипет, Ірак, Португалія. Пізніше приєдналися Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія (де-факто), Греція, Іран.
Доларовий блок створено в 1933 р. Його членами є: США, Канада, країни Латинської Америки.
Золотий блок створено в червні 1933 р. До нього увійшли: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія, Чехо-
словаччина, Польща. Мета — штучне підтримання незмінного золотого вмісту своїх валют.
Девальвація валют напередодні Другої світової війни.
Економічна криза 1937 р. Уперше на міждержавному рівні проведені консультації на базі тристоронньої угоди від 25 вересня 1937 р. між США, Великобританією і Францією.
Знецінення валют: до кінця 1938 р. золотий вміст та офіційний курс долара знизився на 41 % проти рівня 1929 р., фунта стерлінгів — на 43 %, французького франка — на 60 %, швейцарського франка — на 31 %. Напередодні Другої світової війни не було жодної стійкої валюти.
Бреттон-Вудська валютна система
Метою подолання зазначеного вище кризового стану в 1944 р. у Бреттон-Вудсі (США) зібралася Міжнародна валютно-фінансова конференція, на якій було створено Міжурядову установу при ООН з регулювання валютних відносин — Міжнародний валютний фонд (МВФ). Відповідно до статуту МВФ було визначено основні принципи нової валютної системи, яка дістала назву Бреттон-Вудської. На відміну від золотого стандарту її основою стала система золотовалютного стандарту, яка у своєму подальшому розвитку трансформувалася у систему золото-доларового стандарту.
Бреттон-Вудська валютна система функціонувала до середини 1970-х років і відіграла істотну роль у поглибленні міжнародного поділу праці, інтернаціоналізації виробництва, інтенсивному розвитку зовнішньоекономічних зв’язків.
Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи зводилися до такого:
У новій системі збереглася роль золота як загального еквівалента, платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обороті. У тексті Бреттон-Вудської угоди (стаття IV, розділ І статуту МВФ) було записано: «Паритети валют усіх держав-учасниць мають виражатися у золоті, яке виступає загальним еквівалентом, а також у доларах США за його золотим вмістом на 1 липня 1944 р.». Однак фактично це положення валютної угоди не дотримувалося. Серед валют країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість (для центральних банків інших держав) у золото. У цьому була його корінна відмінність від усіх інших валют, які такої конвертованості не мали. Завдяки тому, що паритети майже всіх валют було зафіксовано в МВФ у доларах США, їх зв’язок із монетарним товаром здійснювався за системою «золото — долар — національні валюти». У цьому поєднанні долар виступав як знак золота та різновид світових грошей.
Однією з вимог Бреттон-Вудської валютної системи, як і системи золотого стандарту, було дотримання принципу фіксованих валютних курсів, що мало суттєве значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют установлювалися через визначення їх золотого вмісту (масштабу цін) і відповідно до цього твердо фіксувалися відносно долара. Вони не могли відхилятися більш як на 1 % в обидва боки без відповідної згоди МВФ.
Долар, функціонуючи у режимі золотого стандарту, прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст долара дорівнював 0,888 г золота; ціна однієї унції (31,1 г) золота — 35 дол.
Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота. Ці операції могли здійснюватися лише на рівні центральних банків на основі фіксованої ціни — 35 дол. за одну унцію. Ця норма була спрямована на забезпечення відповідної стабілізації валютної системи.
Отже, ця система є системою жорстких валютних нормативів, функціональне регулювання і контроль за дотриманням яких здійснював МВФ. Якщо та чи інша країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара в установлених межах коливань (±1 %), вона могла вдатися до таких дій. По-перше, використати частку свого золотовалютного резерву для проведення стабілізуючих операцій на валютному ринку. По-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ. Нарешті, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10 % могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.
Протягом тривалого періоду ефективність функціонування Бреттон-Вудської системи «золото — долар — національна валюта» забезпечувалася високим рівнем стійкості та довіри до долара, який виконував функцію міжнародного засобу платежу та резервної валюти. Ця довіра базувалася на тому, що, на відміну від усіх інших валют, долар зберігав за собою на валютному (зовнішньому) ринку антиінфляційний імунітет, який гарантувався його конвертованістю для центральних банків у золото. Така конвертованість забезпечувалася нагромадженням США значної частки (понад 70 % у перші повоєнні роки) централізованих запасів золота. У 1949 р. централізовані запаси золота США оцінювалися в 24,6 млрд дол., що в 3,15 раза перевищувало загальну суму доларів, яка була розміщена в іноземних банках. Слід враховувати і надзвичайно високу питому вагу США у світовій торгівлі та експорті капіталу, а також бездефіцитність протягом тривалого часу платіжного балансу цієї країни. За цих умов долар виконував функцію резервної валюти Бреттон-Вудської системи. Вважалося, що долар такий же, як золото, і навіть кращий за золото.
В кінці 60-х — на початку 70-х років ситуація суттєво змінилася: США значною мірою втратили на світовому ринку свої конкурентні переваги, виник дефіцит платіжного балансу, почали розвиватися інфляційні процеси, різко скоротилися запаси золота. У 1971 р. їх вартість становила 11,1 млрд дол. Ця сума в 6 разів була меншою від доларової маси, що перебувала у міждержавному обігу. Почалася масова погоня за золотом як більш стійким грошовим активом і відповідна відмова від долара. Утворилася подвійна ціна на золото: офіційна — 35 дол. за одну унцію та ринкова, що в кілька разів перевищувала офіційну.
У цій ситуації США, по суті, повністю втратили свою спроможність здійснювати обмін доларів на золото за фіксованою ціною і, таким чином, утримувати його функцію міжнародної резервної валюти. Визначаючи це, 15 серпня 1971 р. Президент Р. Ніксон прийняв рішення про припинення конвертованості долара в золото. Відхід від одного із визначальних принципів Бреттон-Вудської системи означав її фактичний крах та відповідну зміну сил у світовій економіці. На відміну від монополізму США, що був панівним у перші повоєнні десятиріччя, в кінці 60-х — на початку 70-х років сформувалося три центри світового економічного суперництва — США, Західна Європа та Японія. Як наслідок, поліцентризм у фактичній розстановці економічних сил у світовому господарстві вступив у суперечність з основаним на монопольному становищі долара моноцентризмом у сфері міжнародних валютних відносин. Криза Бреттон-Вудської системи породила багато проектів її реформування: від створення колективної резервної валюти, випуску світової валюти, яка була б забезпечена золотом та товарами, до повернення до золотого стандарту.
Ямайська валютна система
Ця система сформувалася внаслідок структурних змін у світовій системі та в умовах виникнення новітніх центрів імперіалістичного суперництва на противагу монопольному пануванню США після Другої світової війни — Західної Європи та Японії.
Контури нової валютної системи, що функціонує й розвивається у світовій економіці й понині, були визначені на нараді представників країн — членів МВФ, що відбулася в місті Кінгстоні на Ямайці в січні 1976 р. Кінгстонська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи. Ця система почала функціонувати після відповідних ратифікацій зазначеної угоди державами-учасницями з квітня 1978 р.
Зміст визначальних принципів Ямайської валютної системи зводиться до такого:
1. Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Відмінено офіційний золотий паритет, офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження у його приватному використанні. МВФ припинив публікацію даних про золотий вміст окремих валют. Унаслідок цих дій золото перетворилося у звичайний товар, ціна якого у паперових (кредитних) грошах визначається на ринку залежно від попиту та пропозиції. Відповідно до цього у Нью-Йорку, Чикаго, Токіо та інших центрах світової торгівлі сформувалися міжнародні ринки золота.
Водночас, отримавши дозвіл на здійснення на ринку вільних операцій з купівлі-продажу золота, центральні банки більшості країн Заходу залишили його у своїх запасах. Як наслідок, утративши статус світових грошей, золото продовжувало й продовжує нині залишатися вільно конвертованою валютою.
2. Кінгтонська угода поставила за мету перетворити утворену ще в 1969 р. МВФ колективну міжнародну одиницю — спеціальні права запозичення (СПЗ) у головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Ідеться про те, що система «золото — долар — національна валюта», на основі якої функціонувала Бреттон-Вудська угода, трансформувалася у нову систему: СПЗ — національна валюта. У цій структурі СПЗ отримували статус альтернативи не лише золота, а й долара як міжнародних грошей.
На перших етапах величина СПЗ як міжнародної розрахункової одиниці, у якій визначався валютний курс національних грошей, розраховувалася на підставі золотого еквівалента. Однак у наступні роки зв’язок СПЗ із золотом було повністю втрачено. Нині величина СПЗ визначається на підставі кошика валют країн, що мають найбільшу питому вагу у сфері міжнародної торгівлі. З 1981 р. до складу так званого стандартного кошика входять п’ять валют: долар (США) — 42 %, марка (ФРН) — 19 %, франк (Франція), єна (Японія) та фунт стерлінгів (Англія) — по 13 %.
Реальна практика валютних відносин, що здійснювалася на основі Кінгстонських угод, не підтвердила можливості повного витіснення долара з позиції ключової міжнародної валюти. Більше того, у період після 1981 р. адміністрації Р. Рейгана вдалося здійснити ряд стабілізаційних заходів, що сприяли зміцненню міжнародних позицій долара. Про це свідчить той факт, що американська валюта обслуговувала близько 2/3 міжнародних розрахунків наприкінці минулого століття. Отже, можна константувати, що Кінгстонська система функціонує за принципами не паперово-валютного (як це передбачалося угодою), а паперово-доларового валютного стандарту.
3. Особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження «плаваючих» валютних курсів національних грошових одиниць. Слід ураховувати два протилежні аспекти такої системи. З одного боку, система, про яку йдеться, надає гнучкості валютним відносинам, створює можливість ефективної реакції на зміни у співвідношенні вартості національних валют, що постійно відбуваються. Завдяки цьому валютна система точніше відображає внутрішній стан економіки окремих країн, зокрема їх платіжного балансу.
З іншого боку, коливання валютних курсів порушують стабільність торговельних зв’язків, породжують спекулятивні операцї. У зв’язку з цим Кінгстонською угодою передбачається збереження елементів регулювання системи валютних співвідношень шляхом здійснення відповідних операцій на валютному ринку. Ідеться, таким чином, про функціонування системи не просто «плаваючих», а «регульовано плаваючих» валютних курсів. Такий режим мали валюти лише провідних країн світу — США, Японії, Німеччини, Канади, Великобританії, Франції. Більшість валют інших країн, зокрема країн, що економічно слабо розвинуті, прив’язані до міжнародних розрахункових одиниць або до окремих валют.
4. Ямайська валютна система розвивалася за принципами поліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до статуту МВФ), з іншого — має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур (угруповань). Хоча згідно з основною метою створення Ямайської валютної системи вона повинна бути більш гнучкою. Ця система постійно періодично зазнавала кризових явищ, що потребувало від світової спільноти вести постійний пошук шляхів її реформування та вирішення основних валютно-фінансових проблем.
Основною характерною рисою сучасності є розвиток регіональної економічної та фінансової інтеграції, зокрема в Західній Європі.
Європейська валютна система
Основною метою створення цієї системи було сприяння забезпеченню загальної європейської економічної, у тому числі і валютної, інтеграції. У рамках цієї системи діяла власна міжнародна кредитно-розрахункова одиниця екю (European Currency Unit), курс якої визначається через стандартний кошик валют країн ЄС. Екю відігравала центральну роль у системі. Як уже зазначалося, вона включала набір валют держав-членів, які розподілялися пропорційно економічному стану певної країни. Точна цінність кожної валюти розраховувалася щодня Комісією, а курси видавалися в Офіційному журналі Європейського Співтовариства. У приватних операціях екю була захистом як громадян, так і бізнес-сектору від коливань обмінних курсів. У банківській системі екю працювала як Євровалюта, що використовувалася для приватних заощаджень та для заощаджень підприємств.
Європейська валютна система — це сучасна світова (регіональна) валютна система, що є підсистемою Ямайської валютної системи. Вона була створена з метою підвищення валютної стабільності всередині Співтовариства, створення зони європейської стабільності з власною валютою на противагу Ямайській валютній системі, яка була основана на доларовому стандарті, забезпечення стабілізуючого ефекту міжнародних економічних і валютних відносин та для захисту «Загального ринку» від експансії долара.
Формування Європейського співтовариства розпочалося ще на початку 50-х років минулого століття у вигляді Європейського об’єднання вугілля та сталі, яке було створене 18 квітня 1951 р. у Парижі шістьма країнами Європи (Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Люксембург, Бельгія, Італія, Нідерланди). З 1 січня 1958 р. на підставі підписання Римської угоди у березні 1957 р. ФРН, Францією, Італією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом було створено Європейське економічне співтовариство та Європейське співтовариство з атомної енергії. Основною метою Римської угоди було створення між державами — членами Співтовариства єдиного економічного простору, в межах якого могли б вільно переміщуватися фізичні особи, товари, капітали та послуги.
60-ті роки минулого століття позначилися утворенням Митного союзу, розробленням загальної сільськогосподарської політики та впровадженням механізму допомоги розвитку асоційованим африканським державам.
Нового імпульсу європейському будівництву було надано на початку 1970-х років, коли було вирішено розширити Співтовариство та розробити поетапний план створення Економічного та валютного союзу. 1 січня 1973 р. до Співтовариства увійшли Великобританія, Ірландія та Данія, а в 1979 р. була створена Європейська валютна система (ЄВС). Основною метою створення цієї системи було забезпечення зони валютної стабільності в Європі, яка була б вільною від сильних коливань валютних курсів. Річ у тім, що мінливість валютних курсів вимагала від європейських компаній дуже виважених кроків стосовно проведення довгострокових інвестиційних проектів в інші країни Співтовариства. За допомогою ЄВС стало можливим досягнення стабільності внутрішньої ціни та зовнішнього обмінного курсу внаслідок системи встановлених, але гнучких ставок при регулюванні, які спираються на різноманітні засоби та механізми кредитного втручання. Зобов’язання, які накладаються на держави-члени цією системою, як і самі засоби, за допомогою яких здійснюється їхня діяльність, призвели до значної консолідації економічної та валютної політики держав-членів. У 80-ті роки до Співтовариства увійшла Греція, Іспанія та Португалія. У грудні 1987 р. у Брюсселі Європейською радою було прийнято Єдиний європейський акт, який передбачав завершення створення європейського внутрішнього ринку. 13 червня 1988 р. Рада міністрів Співтовариства досягла згоди щодо повної лібералізації руху капіталів з 1 липня 1990 р.
Отже, Європейська валютна система — це найвища ланка європейської інтеграції, яка передбачає, окрім усунення всіх бар’єрів у русі капіталів, робочої сили та товарів, ще й введення єдиної європейської валюти і проведення спільної монетарної та валютної політики.
Створення Європейського валютного союзу розпочалося виконанням плану Комісії Європейських спільнот під керівництвом Жака Делора (червень 1989 р.) щодо переходу до Валютного та економічного союзу країн — членів ЄС, основною метою якого є формування Європейської валютної системи. Рішення про перехід до валютного союзу відбиває політичне намагання країн ЄС зміцнити багатосторонні зв’язки для досягнення більшої економічної, фінансової та валютної стабільності. Цей перехід передбачалося провести в три етапи.
Перший етап розпочався з 1 липня 1990 р. та тривав понад три роки. На цьому етапі передбачалося здійснити всі підготовчі заходи щодо формування економічного та валютного союзу. Так, зокрема були зняті всі обмеження на вільний рух капіталів усередині Європейського Союзу та між Європейським Союзом і третіми країнами, а також була розроблена політика щодо забезпечення зближення показників економічного розвитку всередині ЄС. У процесі підготовки до введення євро були розроблені програми такого зближення, які були подані на розгляд Раді з економічних та фінансових питань ЄС. Ці програми були орієнтовані на забезпечення досягнення оздоровлення державних фінансів та сталих низьких показників інфляції, підтримання стабільності валютних курсів у відносинах між державами-членами.
Другий етап становлення Європейської валютної системи розпочався 1 січня 1994 р. і тривав до 31 грудня 1998 р. Цей період базувався на підставі угоди про Європейський Союз (Маастрихтська угода), яка набула чинності в листопаді 1993 р. та передбачала створення Економічного і валютного союзу(ЕВС) — найвищої сходинки економічної інтеграції, що мала за мету введення єдиної валюти та проведення єдиної валютної політики. У цей період було засновано Європейський монетарний інститут як попередника Європейського центрального банку та координатора національної грошової політики держав — членів ЄС для підготовки до створення Європейського центрального банку та для розроблення єдиної валютної політики; і саме відтоді Європейське Співтовариство стало називатися Європейським Союзом.
Основним політичним рішенням, яке було прийнято в той час, було введення конвергенції, тобто жорстких показників зближення господарств у сфері державних фінансів, довгострокових процентних ставок та валютних курсів, досягнення яких є вимогою переходу до третього етапу становлення ЄВС. Це означало прийняття законодавства такого, яке б забороняло фінансування діяльності державного сектору через кредитування центральними банками його підприємств і організацій у державах — членах ЄС та скасовувало привілейований доступ підприємств та організацій державного сектору до коштів фінансових інститутів.
Згідно з Маастрихським договором, країна — претендент на вступ до валютного союзу має відповідати таким вимогам: її бюджетний дефіцит не може перевищувати 3 % ВВП, валовий урядовий борг — 60 % ВВП, інфляція споживчих цін не повинна перевищувати інфляцію в трьох країнах-членах з найнижчою інфляцією більш ніж на 1,5 процентного пункту, процентні ставки за довгостроковими борговими цінними паперами уряду не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентні пункти такі ставки в трьох країнах-членах з найнижчим рівнем інфляції, країна мусить також дотримуватися меж коливань курсів валют, установлених для ЄВС, протягом двох років перед приєднанням до валютного союзу та не піддавати свою валюту девальвації з власної ініціативи.
У 1997 р. Європейський Союз уклав нову європейську угоду — Амстердамську, яка стала новим кроком у створенні ширшого союзу народів Європи. Так, зокрема, вона передбачала надання прав громадянам з працевлаштування та свободи пересування.
1 червня 1998 р. у Франкфурті-на-Майні був створений Європейський центральний банк (ЄЦБ). Головними завданнями цієї інституції були: підтримання стабільності цін та проведення єдиної валютної політики по всій зоні євро, а також розвиток та введення євро. Ураховуючи ці основні завдання, ЄЦБ здійснює власну діяльність, а також співпрацює з національними центральними банками. ЄЦБ та національні центральні банки зони євро відомі під об’єднуючою назвою «Євросистема».
Третій етап становлення ЄВС розпочався 1 січня 1999 р., коли були зафіксовані обмінні курси між євро та національними валютами країн — учасниць єврозони, а сама євро стала їхньою спільною валютою. Вона замінила розрахункову одиницю ЄС — екю у пропорції 1:1. Країни — члени єврозони почали здійснювати загальну валютну політику. ЄЦБ починає використовувати євро для проведення валютно-фінансової політики країн — членів ЄС за допомогою платіжної системи TARGET (Trans-European Automated Real-Time Gross Settlements Express Transfer). Європейська система центральних банків, яка розпочинає свою діяльність у цей період, заохочує впровадження євро на міжнародних валютних ринках: її власні операції на цих ринках повинні здійснюватися тільки в євро. Ця фаза становлення ЄВС тривала до 1 липня 2002 р., коли євро остаточно набула права єдиного законного платіжного засобу для 300 млн жителів усіх країн — учасниць єврозони.
Сьогодні до Європейського Союзу входить 25 країн: Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Іспанія та Великобританія і 10 країн, що приєдналися до ЄС у 2004 р. — Кіпр, Чеська Республіка, Єстонія, Угорщина, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словакія та Словенія. Євро є валютою для 12 країн Європейського Союзу: Бельгії, Німеччини, Греції, Іспанії, Франції, Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Австрії, Португалії та Фінляндії. Новітня тенденція розширення Європейського Союзу відбувається на стадії завершення формування економічного й валютного союзу, що ускладнює політичні та процедурно-правові аспекти взаємодії як країн-членів, так і країн-сусідів. Зокрема, протягом 2004 р. спостерігалася стрімка тенденція щодо зростання курсу євро відносно долара США. Цей феномен аналітики пов’язують з загальним зростанням бюджетного дефіциту та зовнішньоторговельного дефіциту США. Разом з тим зростання курсу євро є негативною тенденцією для багатьох європейських бізнесменів, а також для економіки цього регіону, оскільки сильне євро ускладнює європейським виробникам експорт вироблених ними товарів та послуг. Крім того, цей процес призводить також до зниження прибутку (у доларовому еквіваленті), який створюється заморськими філіями європейських компаній. Так, аналітики швейцарського банку UBS вважають, що 10-відсоткове зростання курсу євро спричинить скорочення доходів 300 великих європейських компаній на 5 % та зменшення номінального ВВП на 1 %. Однак голова Європейського центрального банку Жан Тріше сподівається на те, що підвищення курсу євро нейтралізує інфляційний тиск, а в подальшому економічне зростання прискориться.
Наслідки розширення ЄС для України будуть неоднозначними і залежатимуть від перебігу економічних реформ та її зовнішньої політики. У загальнополітичному контексті цей процес є позитивним, оскільки він сприяє запровадженню в Україні європейських стандартів та розширює можливості співробітництва з ЄС. Важливим для України є досвід європейської інтеграції сусідніх країн, що створює додаткові можливості лобіювання українських інтересів у цій організації та прискорює процес використання вже напрацьованих в Україні механізмів регіонального співробітництва.
Таким чином, міжнародна валютна система у своєму еволюційному розвитку пройшла три основні етапи — золотого, золотовалютного (доларового) та паперововалютного стандартів. Валютні системи класифікуються за видом резервного активу, за допомогою якого руйнувалися дисбаланси в міжнародних розрахунках. Призначення будь-якої міжнародної валютної системи — сприяти розвитку торгівлі. Так, крах системи золотого стандарту в період між двома війнами привів союзників до створення більш гнучкої системи, заснованої на золотовалютному стандарті, яка мала назву Бреттон-Вудскої системи і яка сприяла успішному розвиткові світової економіки протягом 25 років після Другої світової війни. Цю систему поступово дестабілізував розвиток міжнародних економічних відносин у 1960-х роках, і на початку 1970-х. Вона зазнала краху внаслідок порушень рівноваги, що було викликано інфляційним напруженням і першою нафтовою кризою. Новий міжнародний економічний порядок, більш гнучкий та сприятливий для розвитку національної економічної політики був створений наприкінці 1970-х років. Безсумнівно, цей порядок не зміг вирішити всіх проблем розвитку валютно-фінансових відносин, але він започаткував етап нового підходу для їх розв’язання шляхом зміцнення міжнародної політики, спрямованої на консолідацію та узгодження. Валютне співробітництво сьогодні є об’єднуючим елементом міжнародних відносин як на світовому та регіональному (європейському), так і на національному рівні. Світова валютна система, а також Європейська валютна система були створені як інструменти економічної та політичної інтеграції. Зокрема, європейські інтеграційні елементи (Європейська валютна система) виникла завдяки двом різним методологічним підходам щодо світових інтеграційних процесів — конфедералістичному та федералістичному.
Конфедералістичний підхід передбачає, що країни згідні співпрацювати одна з одною без втручання в національний суверенітет. Головна мета полягає не в створенні «наддержави», яка поглинала б усіх, а в об’єднанні держав у конфедерацію, в якій вони могли б зберегти свої національні структури. Ці основні принципи були покладені в основу Ради Європи та Європейського Співтовариства. Ці ж принципи є також основою загальної зовнішньої політики та політики безпеки, а також співробітництва в галузі правосуддя та внутрішніх проблем Євросоюзу. Основним завданням Євросоюзу є міжурядове співробітництво.
Метою федералістичного підходу є згладжування різниці між націями. Історія розвитку Європейської валютної системи свідчить, що окремі країни знайшли можливість пожертвувати частиною свого суверенітету для створення багатонаціонального співтовариства. Європейський Союз ґрунтується на федералістичному підході хоча і дещо на зміненій формі, оскільки сьогодні всім зрозуміло, що об’єднана Європа буде сильною тільки в тому разі, якщо будуть збережені індивідуальні особливості окремих її країн, регіонів та культур.
Ключові терміни і поняття
Світова валютна система — International monetary system
Валюта — currency
Національна — national currency
Іноземна — foreign currency
Резервна — reserve currency
Тверда — hard currency
Конвертованість за поточними операціями — current account convertibility
Конвертованість за капітальними операціями — capital account convertibility
Повна конвертованість — full convertibility
Внутрішня конвертованість — internal convertibility
Зовнішня конвертованість — external convertibility
Доларизація — dollarization
Золотий стандарт — gold standart
Золотодевізний стандарт — gold exchange standard
Європейська валютна система — European Monetary system
Контрольні питання
Розкрити сутність поняття валютної системи та охарактеризувати її основні види.
Охарактеризувати складові національної валютної системи.
Дати визначення поняття валюти та її основних видів.
У чому полягає конвертованість за поточними операціями?
У чому полягає розбіжність між зовнішньою та внутрішньою конвертованістю?
Розкрити сутність поняття доларизації.
Окреслити основні елементи світової валютної системи.
У чому полягає призначення теорій валютного курсу? Стисло охарактеризуйте основні їхні риси.
Дати визначення золотого стандарту та стисло охарактеризувати історію його розвитку.
У чому полягає різниця між золотим та золотодевізним стандартом?
Назвати основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи.
Окреслити ключові аспекти Ямайської валютної системи.
Розкрити сутність Європейської валютної системи та її основні параметри.
Охарактеризувати основний механізм регулювання валютних курсів у рамках ЄВС.
Назвати основні вимоги конвергенції основних макроекономічних показників.
Механізм установлення курсу євро.
Охарактеризувати основні стадії введення євро.
Сучасний стан та перспективи розвитку Європейської валютної системи.
Проблемні питання
Яким є обмінний курс між доларом та фунтом стерлінгів, якщо один долар конвертується в 1/20 унції золота, а один фунт стерлінгів в 1/40 унції золота?
Чи можливе, на вашу думку, повернення до золотого стандарту?
Чи коректно стверджувати, що відмова в 1973 р. від фіксованих валютних курсів сприяла проведенню країнами більш незалежної монетарної політики?
Чому дефіцит платіжного балансу США впливає на курс долара відносно євро?
Література
Боди Зви, Мертон Роберт. Финансы: Пер. с англ.: Учеб. пособие. — М.: Издат. дом «Вильямс», 2000. — 592 с.
Валютный рынок и валютное регулирование: Учеб. пособие / Под ред. И. Н. Платоновой. — М.: БЕК, 1996. — 400 с.
Вэйтилингем Ромеш. Руководство по использованию финансовой информации Financial Times. — М.: Финанси и статистика, 1999. — 400 с.
Гальчинський А. С. Сучасна валютна система. — К.: Об’єднання наук.-вироб. ініціатив «LIBRA»,1993. — 95 с.
Європейська інтеграція та Україна: Навч.-метод. посібник. — К.: 2002. — 480 с.
Киреев А. Международная экономика: В 2-х ч. — М.: Междунар. отношения, 1999.
Колби Р., Мейерс Т. Энциклопедия технических индикаторов: Пер. с англ. — М.: Альпина, 1998.
Международные валютно-кредитные и финансовые отношения / Под ред. Л. Н. Красавиной. — М.: Финансы и статистика, 2000. — 605 с.
Максимо В. Энг, Френсис А. Лис, Лоуренс Дж. Мауер. Мировые финансы: Пер. с англ. — М.: ДеКА, 1998. — 768 с.
Мишкін Френсіс. Економіка грошей, банківської справи і фінансових ринків: Пер. з англ. — К.: Основи, 1998. — 963 с.
Міжнародні фінанси / За ред. проф. О. І. Рогача. — К.: Либідь, 2003. — 777 с.
Международные валютно-кредитные отношения (конспект лекций). — М.: ПРИОР, 2002. — 112 с.
Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения: Пер. с франц. / Общ. ред. Н. С. Бабинцевой. — М.: Прогресс: Универс, 1994. — 496 с.
Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації: Монографія / За ред. Д. Г. Лук’яненко. — К.: КНЕУ, 2001. — 538 с.
Шемятенков В. Г. Евро: две стороны одной монеты. — М., 1998.
Review of the International Role of the Evro / Evropean Central Bank. Dec. 2002.