3.2. Розвиток мореплавства в VІІ-ХV ст. в Арабському світі

Успішно вивчивши Перську затоку, Червоне море та близькі до них узбережжя Індійського океану, араби вже з се­редини VII ст. дійшли до півдня Китаю (перше офіційне по­сольство - 651 рік). Арабські корабели навчились будувати міцні та швидкі судна, що вміщували багато вантажу. Вже в X ст. арабські порти і факторії (торгові контори і поселення, які були організовані купцями в колоніальних, віддалених кра­їнах) були на берегах Індії, Цейлону, Індонезії та Китаю. Щоб мати політичне панування та контролювати торгівлю в серед­земноморському регіоні, арабам потрібно було отримати низку перемог над сильними морськими державами. Арабам довелося вчитися вмінню вести успішні війни на морі з сильними і досвідченими суперниками. Після перших невдач і поразок араби вже в 653 р. розгромили на рейді в Олександрії непереможний візантійський флот. Потім був завойований Піренейський піво­стрів, і таким чином араби стали господарями майже всього Се­редземноморського узбережжя. Араби отримали тут багатий культурний спадок всіх своїх попередників — карфагенян, гре­ків, римлян та візантійців.

В Іспанії їх порти розташовувались на добре освоєних міс­цях, в тому числі на Атлантичному узбережжі. Особливе зна­чення у арабів мала військово-морська база Альмерія, флот якої тримав під контролем все західне Середземномор'я — від Гібралтара до Сицилії. Араби освоїлись не тільки у внутріш­ньому морі, але й на берегах Атлантики — від Марокко до пів­ночі Піренеїв, і упродовж століть володіли цими землями.

Здавалося, настав зручний час для подальшого пересування на Захід, щоб закріпити за мусульманською імперією всі остро­ви і території, що могли б трапитися на їх шляху. Але араби щиро вірили, що Аллах забороняє плавати по Атлантичному океану, тобто в західному напрямі. Якщо не знати про цю ре­лігійну заборону, то буде незрозуміла, чому араби — відважні мореплавці, які добре освоїли моря Індійського океану, — май­же нічого не знали про Атлантику, на берегах якої вони жили на протязі декількох століть.

Якщо оцінювати діяльність арабських мореплавців з вив­чення Атлантики, то їх результати слід вважати більш ніж скромними - один-єдиний відображений в письмових джере­лах морський похід до Канарських островів. Але не будемо за­бувати, що нашу планету люди відкривали спільно, тобто май­же всі народи стародавнього світу і Середньовіччя внесли свою частку в підготовку та в кінцевий успіх Великих географічних відкриттів європейців. Відомо, що християнські мореплавці навіть у XV ст. отримували від арабів багато цінних знань (карти, лоції, технічні пристосування), які забезпечили пор­тугальцям успішне відкриття морського шляху до Індії навко­ло Африки, а іспанцям — до Нового Світу. Серед найважливіших морських подорожей арабів слід назвати:

-       VIII ст. — подорож Сулеймана з Басри до Китаю;

-       921-922 рр. — подорож Ібн-Фадлана до булгарів на Волзі;

-       Х-ХІ ст. — здійснив свої подорожі арабський письменник Ібн Даста, в результаті яких з'явилась історико-геогра­фічна енциклопедія «Книга дорогоцінних коштовностей»;

-       з найбільш відомих арабських мандрівників X ст. можна назвати Аль-Масуді з Багдада, який залишив про свої по­дорожі книги «Золоті пояси та розсипи коштовностей» та «Повідомлення і спостереження», в яких він описав усі країни Близького і Середнього Сходу, Середню Азію, Кав­каз, Східну Європу, Північну і Східну Африку.

Подорожі в арабському світі були таким розповсюдженим явищем, що відомий нам арабський лікар Авіцена. який жив на межі Х-ХІ ст., у своєму «Медичному каноні» помістив спе­ціальний розділ, який був присвячений режиму подорожуючих. В цьому трактаті вміщувалось 7 параграфів, де даються реко­мендації з режиму харчування, профілактики здоров'я, надан­ню допомоги подорожуючим у різних кліматичних зонах, а та­кож поради для подорожуючих морем.

У XII ст. відомий арабський мандрівник Аль-Ідрісі був за­прошений королем Сицилії у Палермо для складання геогра­фічних карт. У 1154 р. з'явилася його книга «Географічні роз­ваги», результатом його багатолітньої роботи стали карти світу на сімдесяти сторінках.

Послідовником   Аль-Ідрісі   слід   вважати   арабського   кар­тографа Ібн-аль-Варді, який у ХШ ст. склав «Кругову карту світу». Ґрунтуючись в значній мірі на географічних знаннях арабів, в XIII ст. був складений багатотомний «Географічний словник». Його автор — візантієць, мусульманин Якут (1179-1229).

Самим відомим арабським мандрівником вважають Абу Абдалах Ібн Батута із Танжера (Марокко), який у XIV ст. побував майже в усіх країнах тодішньої Азії та написав про них книгу «Подарунок спостерігаючим чудеса міст і подоро­жей», більш відому як «Подорожі Ібн Батути», яка вміщува­ла великий історичний, географічний та етнографічний мате­ріал і була перекладена на декілька європейських мов.

Араби відіграли важливу роль в розвитку мореплавства та географічних досліджень. Крім понять «зеніт» та «на­дир», європейці засвоїли 210 арабських назв зірок. До нашо­го часу арабські терміни використовуються європейцями в морській науці.