3.4. Розвиток інфраструктури для подорожуючих в епоху Середньовіччя

Початок розвитку системи гостинності у середньовіч­ній Європі пов'язаний з заснуванням так званих «странноприимных домов» (притулків для богомольців), які влаштовува­лись при монастирях і лицарських орденах. Саме тут бідні мандрівники і пілігрими могли отримати безкоштовно хліб і ночівлю. Особливим заступництвом церкви користувались прочани. Ще у VIII ст. Карл Великий дозволив облаштовувати будинки для відпочинку прочан. Один із таких будинків у абатстві Ронсельванської ущелини пропонував пілігримам без­коштовний хліб, послуги цирульника і чоботяра, фрукти і го­ріхи зі своїх погребів, два шпиталі для безнадійно хворих і навіть освячене місце поховання. Часто пілігри­мам і бродягам жилось при монастирях краще, ніж деяким дворянам у себе вдома. Адже мо­настирські традиції відрізнялись чесністю, привітністю, порядком, певними вимогами до якості їжі та санітарії.

Найбільш відомим закладом, де подоро­жуючі могли отримати ночівлю та їжу, був Оспіс-де-Бон в Бургундії, відомий також під назвою Отель Д'є, що означає «Будинок Бога». Він був заснований у 1443 р. Ніколя Роленом, канцлером казначейства Бургундії, як благо­чинна лікарня і притулок для бідняків.

Сучасники вважали Н. Ролена найжорстокішим збирачем податків в історії Бургундії. З цього приводу король Людовік XI зауважив на рахунок благочиності Н. Ролена: є певна справедливість, що са­ме Ролен відкрив будинок для бідняків, оскільки вони збідні­ли з його вини.

Оспіс-де-Бон знаходиться в одному з мальовничих куточків Франції в Кот-де-Бон. Ця будівля має чудову архітектуру, при­крашена камінним різьбленням, з внутрішніми подвір'ями. Се­редньовічному фасаду відповідав стиль інтер'єру з картинною галереєю. Оспіс-де-Бон не змінив свого призначення і в наш час. Утримувати заклад допомагають виноградники, отримані в спадщину від бургундських землевласників за його багатовіко­ву історію.

Коли пізніше, у 1539 р. Генріх VIII намагався заборонити монастирі, він, фактично, загальмував розвиток системи го­стинності при монастирях, внаслідок чого виникла потреба у появі нової — світської — системи розміщення подорожуючих.

Одним з найзручніших для подорожей регіонів середньовіч­ної Європи був Південь, де відроджувалися давньоримські мі­ста, засновувалися та розросталися нові поселення; гостинність тут, в Італії, поступово ставала прибутковим бізнесом, і створе­ні «Союзи господарів готелів» почали складати правила для себе і своїх гостей. У 1282 р. керуючі готелями міста Флорен­ції в Італії заснували професійну гільдію — асоціацію, метою якої було надання допомоги їх бізнесу. Готелі належали місту, яке здавало їх в оренду тому, хто запропонує більшу платню. Вибір здійснювався у формі аукціону. Вочевидь, належати до гільдії було вигідно, оскільки в 1290 р. вона нараховувала 86 членів.

З ХІУ-ХУ ст. по всій Європі почали створюватись по­стоялі двори і таверни; тут мандрівникам надавали мінімум бажаних послуг, умови проживання були малокомфортними; проте існування цих закладів на шляхах не лише було наслід­ком збільшення кількості подорожуючих, але й, у свою чергу, сприяло подальшому збільшенню людей, що вирушали в доро­гу, оскільки зменшувало ризик загинути чи захворіти під час мандрівки.

Типові дорожні готелі мали на першому поверсі таверну і стайню, службові та господарчі приміщення, а на верхніх по­верхах кімнати для гостей, вікна яких виходили на внутрішнє подвір'я, де проводились театральні вистави.

Притулки на гірських дорогах ставили в обов'язки нагля­дачів дзвонити в дзвони під час снігопадів і туманів, таким чи­ном вказуючи дорогу мандрівникам до житла. Часто наглядачі притулків виконували функції провідників.

У ранньому Середньовіччі зберігались, ще з часів Римської епохи, традиції подорожей з метою оздоровлення. Відомими ку­рортами того часу були Пломб'єр-ле-Бен (Франція) і Ахен (Земля Північний Рейн-Вестфалія, ФРН) - улюблене місце відпочинку імператора Карла Великого, де він мав свою рези­денцію. З XIII ст. почала відроджуватися популярність відо­мих з давнини мінеральних джерел Абано-Терме (Італія), Спа (сучасна Бельгія), Котре (Франція), які поступово переходили у власність монастирів. З середини XIV ст. стали функціону­вати курорти Карлсбад (сучасні Карлові Вари, Чеська Респу­бліка), який став популярним завдяки підтримці королів і вельмож, а також Бадон (сучасний Баден-Баден, Земля Баден-Вюртемберг, ФРН).

Розвиткові системи гостинності сприяли в Середні віки чисельні ярмарки, свята, карнавали. Кожний університет, цех (об'єднання ремісників), соціальна верства мали свої свята, деякі з яких перетворювалися на пишні багатолюдні шоу, що привертало увагу не лише земляків, але й іноземців. До числа таких популярних видовищ відносились і лицарські турніри, які з'явилися у ІХ-Х ст., — ритуалізовані поєдинки лицарів, які з часом все більше перетворювалися на театралізовані ви­стави, і на які збиралися люди з різних міст та регіонів для участі та спостереження за учасниками.

Ще у XI ст. був створений перший з уславлених згодом університетів Європи — Болонський (Італія). У XII ст. за­сновані Оксфорд (Великобританія) і Сорбонна (Франція). Останній отримав назву від імені духівника Людовіка IX Свя­того - Роберта де Сорбона, який заснував спочатку богослов­ську школу, на базі якої і виник університет. В ХШ ст. Париж називали «містом науки», «Новими Афінами».

В XIII ст. з'явилися університети в Кембриджі, Падуї, Неаполі, Лісабоні, Тулузі; у XIV ст. у Кельні, Римі, Відні, Пра­зі, Кракові, і до кінця століття їх кількість у Європі сягнула сорока.

Практично в усіх країнах Європи офіційною мовою була латина, нею ж велося й викладання в університетах, що спро­щувало спілкування між студентами і викладачами з різних країн. Студенти часто-густо переходили з одного університе­ту до іншого, ставлячи за мету прослухати курс лекцій ще одного відомого вченого або богослова. Так стали звичайним явищем на дорогах Європи «мандрівні студенти». Поява уні­верситетів сприяла відродженню та розвиткові освітніх подорожей.

Майже в усій Європі в університетах формувалися структу­ри факультетів і «націй». Молодший факультет мав «нації», тобто земляцтва, що об'єднували студентів, які прибули в да­ний університет з одного міста або країни.

Три старші факультети — технологічний, права і медичний -«націй» не мали, оскільки студентів там навчалось небагато.

Найкращим медичним навчальним закладом вважалась ме­дична школа в Салєрно (Сицилія). Побутувала версія, що за­сновниками Салєрнського університету були латинянин, грек, араб та іудей, що підкреслювало інтернаціональний характер цього навчального закладу. Саме тут була написана середньо­вічна медична енциклопедія «Салєрнський кодекс» Арнольдом да Вілановою.

Найпопулярнішим в Європі був Болонський університет, саме він першим почав називатися Аlmamater studiorum (ма­ти — годувальниця знань). В цьому університеті завершив свою освіту, отримав ступінь доктора філософських наук, а потім став його ректором в 1481-1482 рр. наш земляк Юрій Дрогобич. Він був родом зі Львова, спочатку закінчив Краків­ський університет, потім вдосконалював свою освіту в Угорщи­ні, далі вивчав медицину і астрономію в Падуанському універ­ситеті, де зустрічав своїх земляків, що свідчило про космополітичність студентського життя в середньовічній Євро­пі, поширеність освітніх подорожей, навіть на дуже великі від­стані (з Русі до Італії, за тодішнього рівня розвитку інфра­структури подорожей!).

Завдяки поширенню з кінця XIV ст. латинських шкіл на українських землях (насамперед, у Галичині), кількість студентів-вихідців з цих земель швидко зростала у наступні столітття в університетах Європи — в Празі, Падуї, Болоньї, Віттенберзі, Базелі, Лейдені. Звичайно, одним з улюблених місць навчання руських студентів був Краків, резиденція короля Польщі і Великого князя Литовського, місто, яке знаходилось недалеко від руських земель. Протягом XV ст. у знаменитому Краківському університеті було 73 слухачі зі Львова, 28 - з Перемишля, 21 - з Ярослава, 21 - з Сянока, 18 — з Преворська, 6 - з Самбора, 3 - з Бучача, 3 - з Мостиськ. Є згадки про те, що в європейських університетах того ча­су навчалися також студенти з Коло­миї, Галича, Дрогобича, Городка та ін­ших руських міст. Темпи зростання кількості студентів з Русі були дуже великими: у Краківському університе­ті зафіксовано лише 11 таких слуха­чів між 400-1410 рр., і вже 75 чоло­вік між 1490-1500 роками.

80 % руських студентів походили з великих міст і, як правило, з сімей ремісників.

Університети присуджували вчені ступені незалежно від церковної та світської влади, що гаранту­вало науково-педагогічній діяльності певну свободу, якої не знали ані Візантія, ані арабський Схід.

У Візантії середня шко­ла створювалась самими вчителями і була рідкістю навіть у великих містах. Ба­жаючі оволодіти певними науками відправлялись до вчених-ерудитів. Паралель­но з приватними школами існували вищі навчальні заклади, які організовувались імператорами або від їх імені регентами. Нав­чання в них було безкоштовним, а отже доступним широкому колу осіб. Випускників, як правило, чекала кар'єра чиновників. Ці вищі державні школи носили світський характер. Перший подібний «університет» був створений в другій половині IX ст. при кесарі Варді. В середині XI ст. Костянтином IX Мономахом була створена ще одна вища школа, а в кінці XI ст. — «Патріарша академія», яка готувала вищих церковних ієрархів.

Таким чином, у Європі поступово формувались центри нау­ки, культури і мистецтва.

На Близькому Сході знаходились центри прочанства двох світових релігій — християнства та ісламу. А Єрусалим був вже тоді центром прочанства трьох релігій; крім згаданих вище — це центр іудейської релігії. Святинями іудеїв з V ст. є Стіна пла­чу, на місці зруйнованого храму Соломона. Святині християн - побудований над печерами у VI ст. храм Різдва Христового у Віфлеємі і побудований в Єрусалимі у IV ст. храм Гробу Гос­поднього. Найшанованішими святинями мусульман в Єрусалимі були і є знамениті мечеті Омара (або мечеть Скелі) і Аль-Акса, в північному крилі якої знаходиться місце Маком Азіз - місце, де, згідно переказам, пророк Мухамед вознісся на небо. Го­ловними центрами прочанства мусульман стали Мекка, (місто, де знаходиться Каабі, і кожен прочанин повинен обій­ти її сім разів і торкнутися чорного каменя) та Медіна (місто Пророка, де знаходиться гробниця пророка Мухамеда).

У Візантії перші путівники для прочан грецькою мовою відносять до другої пол. VIII століття. Самий ранній з них «Повість Єпіфанія Агіополіта про Сірію і Святий Град», який був написаний автором завдяки власному досвіду подорожей по святих місцях.

У XII ст. візантійський прочанин Іоан Фока склав ще один путівник, під назвою: «Коротке сказання про міста і країни від Антіохії до Єрусалима, а також до Сирії, Фінікії та святих місць Палестини».

Путівники складались не тільки для прочан, але й для усіх мандрівників. Перший з них був складений ще у VI ст., на­друкований латинською мовою і носив назву «Град Констан­тинополь — Новий Рим». На рубежі Х-ХІ ст. вийшов більш докладний путівник — „Батьківщина Константинополя”, який складався з трьох частин. В першій було вміщено істо­рію міста, в другій — топографю Константинополя, а в тре­тій надавалась інформація про визначні місця, церкви, монас­тирі, шпиталі, лазні і т. ін.

Для здійснення подорожі до святих місць прочанам видава­лись паспорти, в яких церковна парафія, що відправляла про­чанина, рекомендувала духовній та світській владі, а також усім християнам надати йому допомогу і прийняти його як гостя, щоб він повернувся жи­вим і здоровим у свій дім. Такий  документ слугував своєрідною охоронною грамотою.

В Центральній Європі перша дорога державного значення, до­рога нового типу, була побудова­на між Майнцем і Кобленцем, завширшки 6 м. Всю Централь­ну Європу перетинала добра ґрунтова дорога „Віндобонська стріла”. Нею пролягав Буршти­новий шлях, яким із Прибалти­ки до гирла Німану і далі до Віндобони (Відня) везли бурштин.

Найкращі дороги у Візантійській імперії були на Балка­нах, вони йшли вздовж гірських хребтів від Дунаю до Чорного моря і далі до Константинополя.

На цих магістральних дорогах скрізь були караван-сараї, де мандрівники могли заночувати, поїсти, а також здійснити торгові операції. Як правило, вони розміщувалися один від од­ного на відстані одного дня їзди. Своїм виглядом караван-сараї нагадували великі комори. Люди розміщувались на ярусах, роз­ташованих вздовж внутрішнього двору.

Що стосується розвитку транспортних засобів, то крім повозок для подорожей використовували портшези — комфор­табельні закриті ноші, які несли слуги, а на далекі відстані в портшези впрягали по одному коню спереду та позаду. Колісні кінні екіпажі були елітним транспортом. Про це свід­чить, наприклад, наказ французького короля Філіпа Красивого (1294 р.) про надання права користування екіпажами жінкам князівського походження.