4. ПОЛІТИЧНЕ І СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ В ПЕРШІ РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ (Частина 2)

Національний банк України розпочав жорстку дефляційну по­літику. В липні 1994 р. він добився найнижчого (2,1 %) рівня інфляції за попередні три роки. Однак монетарні обмеження не підкріплювалися зниженням бюджетних витрат та наповненням бюджету. Прибо­ркання інфляції досягалося головним чином утворенням заборгова­ності з заробітної плати, пенсій та інших соціальних виплат, а також зростанням неплатежів за товари та послуги в народному господарст-ві17.

Подібні явища спостерігались і в Росії. Україна у своїх реформах все ще йшла по російських слідах, хоча у неї й не було тих природних ресурсів, які мала РФ. Тому параметри української платіжної кризи перевищили аналогічні російські показники майже вдесятеро. У бе­резні 1994 р. Б. Єльцин назвав кризу неплатежів у російській еконо­міці явищем, що загрожує національній безпеці18. В Україні ж ніхто не бив на сполох, зважаючи на виборчі кампанії, що наближалися.

Запровадження примусового курсу купонокарбованця призвело до значного зростання оборотів тіньової економіки, колосального по­силення корупції в державному апараті, величезних перевитрат екс­портерів і відпливу капіталів за кордон. За різними оцінками, напри­кінці 1994 р. у розпорядженні вітчизняних власників на території України було від 2 до 4 млрд, а поза її межами — від 10 до 20 млрд до­ларів США 19. Відплив валюти знекровлював економіку.

Щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати податки. В Україні було встановлено найви­щу в світі ставку прибуткового податку з громадян у розмірі 90 %. Одночасно було збільшено ставку податку на додану вартість з 20 до 28 %, що призвело до росту цін та обмеження купівельної спромож­ності населення, а отже — до зменшення податкових надходжень 20. Недосконалість податкової системи у свою чергу посилила темпи зростання тіньової економіки та згортання виробничої й комерційної діяльності.

Такою була ціна неконтрольованого затяжного розпаду команд­ної економіки. Експерти Міжнародного валютного фонду засвідчи­ли, що економічна ситуація в Україні в 1994 р. стала гіршою, ніж у будь-якій країні, за винятком деяких, що перебували у стані війни. Цей рік приніс найбільший, за світовими стандартами, спад промис­лового виробництва — майже на 28 %. У серпні 1994 р. індекс реаль­ного обсягу промислової продукції проти рівня 1990 р. становив 51,2 %. Тобто промислове виробництво скоротилося вдвічі21.

Вибори до Верховної Ради 1994 р. проводилися на багатопартій-ній основі, але за мажоритарним принципом, який зводив нанівець активну роль політичних партій. Була збережена норма голосування в два тури, як і на виборах 1990 р. Щоб бути обраним, кандидат у де­путати мав набрати 50 % голосів зареєстрованих виборців при 50%-вій явці на вибори.

Комуністи і соціалісти йшли на вибори під гаслами соціального реваншу. В їх передвиборчих програмах передбачалося: скасування посади Президента України (у комуністів — конституційною біль­шістю Верховної Ради, у соціалістів — шляхом референдуму); ви­знання необхідності подвійного громадянства; ефективний контроль за зовнішньоекономічною торгівлею та валютними доходами (у ко­муністів), запровадження державної монополії зовнішньої торгівлі з поступовою лібералізацією (у соціалістів); перехід до лімітованого розподілу за доступними цінами мінімуму товарів першої необхідно­сті (у комуністів), грошова реформа конфіскаційного типу (у соціа­лістів) 22.

Економічні заходи, які принципово не відрізнялися від переліче­них вимог лівих партій, уряд Ю. Звягільського здійснював з осені 1993 р. Саме вони за відсутності диктатури, в умовах якої тільки й мо­гла функціонувати командна економіка, спричинили цілковитий гос­подарський розвал.

Зубожілі люди у відчаї все частіше починали запитувати: якщо керманичі держави неспроможні забезпечити життєдіяльність неза­лежної України, то чи не краще було б відродити Радянський Союз? Під час виборів 1994 р. деякі кандидати пропонували найпростіший спосіб вирішення проблеми енергоносіїв — приєднання до Росії.

Передвиборча програма КПУ у питанні про майбутнє стосунків України з Росією була обережнішою. В ній ішлося про "відродження на принципово нових засадах союзу братерських народів, входження України як повноправного члена до Економічного союзу СНД". Со­ціалісти говорили тільки про "відновлення і розвиток братніх стосун­ків" 23, хоча в це гасло можна було вкласти не тільки такий зміст.

У виборах 27 березня і 10 квітня 1994 р. взяли участь 32 політичні партії. Виборці по-різному відреагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи: переважна більшість народних депу­татів попереднього скликання, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана; багато виборців залишилися вдома, демонструю­чи свою недовіру до всіх кандидатів. Під час весняних виборів 1994 р. було обрано тільки 340 депутатів. Повноваження двох депутатів Вер­ховна Рада не затвердила24.

Верховна Рада України 13-го скликання почала працювати у тра­вні 1994 р. у неповному складі. Згідно з нормами Конституції 1978 p., кількість голосів "за", що є достатньою для ухвалення законів, вира­ховувалася від кількості депутатів, повноваження яких були визнані і не припинені в установленому законом порядку. Проте кворум ви­значався в загальноприйнятому порядку — половина повного складу депутатів (225 з 450). Конституція могла змінюватися, коли за це ви­словлювалося дві третини повного складу депутатів (300 з 450).

Це означало, що більшість для прийняття рішень становила 170 голосів (половина від наявного складу депутатів плюс один голос). Депутати розподілилися по десяти групах або фракціях. Комуністи, зокрема, мали 84 голоси, соціалісти — 25, аграрники — 36, а разом — 145 голосів. Набрати потрібну більшість лівий блок, отже, міг лише за підтримки інших фракцій, а саме — міжрегіональної депутатської групи (27 голосів) чи групи "Єдність" (26 голосів), які стояли на про-російських позиціях і голосували здебільшого разом з лівими партія­ми 25.

Таким чином, одразу після виборів ліві партії дістали контроль­ний пакет голосів у Верховній Раді. Незважаючи на те, що виборчий марафон тривав, ліві партії ініціювали прийняття Верховною Радою постанови "Про забезпечення діяльності народних депутатів Украї­ни". Текст її було ретельно приховано від засобів масової інформації, бо йшлося про "святе": збільшення заробітної плати, звільнення зар­плати народного депутата від податкового обкладання, надання йому безплатних путівок і додаткових коштів на оздоровлення тощо. Ціл­ком зрозуміло, що наївна спроба приховати постанову від громадсь­кості не вдалася. Під час додаткових виборів лівий блок втратив конт­рольний пакет голосів 2б.

Перші кроки лівої більшості в парламенті засвідчили наявність серйозної небезпеки для національних інтересів молодої держави. Верховна Рада фактично солідаризувалася з рішенням Одеської об­ласної ради припинити будівництво нафтоперевалочного терміналу й у першому читанні 14 липня 1994 р. ухвалила Закон "Про місцеві Ради та місцеве самоврядування". Підготовлений депутатською ко­місією з питань діяльності рад і самоврядування до другого читання, цей законопроект вже мав назву "Про місцеві Ради депутатів трудя­щих". Суть його полягала у фактичному відновленні на місцях радян­ської влади.

У нових турах голосування в 1994 р. було обрано ще 67 депута­тів, після чого їх загальна кількість дійшла до 405. Хоча партії вису­вали своїх кандидатів в усіх виборчих округах, вони здобули тільки 178 мандатів, 227 місць у парламенті належало безпартійним.

Більше половини мандатів, здобутих партіями, прийшлося на ча­стку КПУ — 90. Ще 13 партій, які спромоглися провести своїх пред­ставників у парламент, усі разом дістали 88 мандатів. За кількістю місць у Верховній Раді Народний рух був на другому щаблі (20 ман­датів), СелПУ — на третьому (19), СПУ — на четвертому (15), УРП — на п'ятому (11). Інші партії-переможці були представлені од­ним або кількома депутатами 27.

У грудні 1994 р. Центральна виборча комісія запропонувала при­пинити виборчий марафон і відкласти на рік призначення виборів у 44 округах, де вони або тричі визнавалися за такі, що не відбулися че­рез неявку виборців, або депутата не було обрано. Парламент погоди­вся з пропозицією. Навіть у 1998 р. — останньому для Верховної Ра­ди України 13-го скликання — 32 мандати не мали своїх господарів 28. На виборах комуністи і соціалісти були конкурентами, але після них виступили єдиним блоком. Головою Верховної Ради був обраний лідер соціалістів О. Мороз, а першим заступником голови — лідер СелПУ О. Ткаченко. Парламент України потрапив під контроль ко­муністів, хоч їхня перемога на виборах була відносною.

Ліві партії прагнули закріпити свій успіх на виборах Президента України. Єдиним кандидатом лівих сил став О. Мороз. У травні 1994 р. Центральна виборча комісія зареєструвала сімох кандидатів. Лише троє з них мали реальні шанси на успіх: Л. Кравчук, О. Мороз і Л. Кучма.

Напередодні президентських виборів, у червні 1994 p., Л. Кравчук висунув, а новообраний парламент затвердив кандидату­ру В. Масола на посаду прем'єр-міністра.

Перший тур виборів не дав переваги жодному кандидату. Най­більше голосів набрав діючий Президент — 37,7 %. Проте його пере­вага над іншими кандидатами була відносною, а тому і маловартісно­го. За 2,5 року перебування при владі Л. Кравчук розгубив своїх при­бічників. 1 грудня 1991 р. він переміг у першому турі, коли набрав 61,6 % голосів, а 26 червня 1994 р. проти нього висловилося 62,3 % виборців.

Не менш нищівної поразки у першому турі президентських вибо­рів зазнав О. Мороз. Підтримуваний всіма лівими партіями, він спро­мігся набрати тільки 13,1 % голосів. Виборці не хотіли повертатися в минуле, хоча переважна їх частина з ностальгією згадувала про мате­ріальний рівень свого життя десятилітньої давності. Тому серед пре­тендентів безумовним лідером став екс-прем'єр-міністр Л. Кучма, який набрав 31,3 % голосів.

10 липня Л. Кравчук і Л. Кучма вступили в безпосередню вибор­чу боротьбу один з одним. Діючий Президент максимально викорис­тав "адміністративний ресурс". Проте в ситуації, що склалася, це да­вало здебільшого зворотний ефект. За Л. Кучму проголосувало понад 52 % тих, хто прийшов на виборчі дільниці, за Л. Кравчука — 45 %.

З ініціативи новообраного Президента 19 липня була опубліко­вана спільна заява Л. Кучми, О. Мороза і В. Масола, в якій проголо­шувалася готовність керівників двох гілок влади дотримуватися чинної Конституції і змінювати її положення тільки з доброї волі обох сторін. Тобто вони зобов'язувалися розв'язати ключове питан­ня про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

Конституційний процес в Україні розпочався з прийняття Верхо­вною Радою Декларації про державний суверенітет. У цьому докуме­нті закріплювалися такі конституційні положення, як невід'ємне пра­во українського народу на самовизначення, недоторканність терито­рії республіки, розподіл влади на виконавчу, законодавчу й судову, рівність громадян перед законом, гарантування громадянських прав і свобод.

Восени 1990 р. Верховна Рада затвердила Конституційну ко­місію, перед якою поставила завдання опрацювати концепцію Основ­ного Закону. У червні наступного року концепція була розглянута і затверджена. Після цього розпочалася безпосередня робота над текс­том Конституції. В його основу були покладені Загальна декларація прав людини, пакти ООН про економічні, соціальні і культурні права та інші основоположні міжнародні правові документи.

Різні варіанти проекту обговорювалися в Інституті держави і пра­ва АН України, інших науково-дослідних установах правничого про­філю. Комісія залучила до експертизи проектів провідних спеціаліс­тів конституційного права. Після публікації проектів для широкого обговорення до Конституційної комісії надійшли десятки тисяч по­правок і доповнень.

Найбільш складною виявилася проблема розподілу владних пов­новажень між Верховною Радою і Президентом України. Більшість депутатів парламенту не бажала передавати Президенту виконавчу владу в повному обсязі. Через це конституційний процес зайшов у глухий кут. Діючою залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої внесли більше двох сотень поправок. Поправки іноді суперечили пе­рвинному тексту або іншим поправкам, і Основний Закон не викону­вав повною мірою своєї основної ролі — забезпечувати стабільність політичного життя.

У вересні 1994 р. була утворена нова Конституційна комісія, співголовами якої стали Президент України і голова Верховної Ради. Відновилася рутинна робота над текстом Конституції.

Невдовзі Л. Кучма зробив рішучий крок: вніс до Верховної Ради проект конституційного закону "Про державну владу та місцеве са­моврядування". Проект містив конкретні пропозиції про розмежу­вання влади по законодавчій і управлінсько-розпорядчій лінії, а тому не міг не порушувати багатьох статей діючої Конституції 1978 p., по­будованої на принципі нероздільності влади. Верховна Рада, в разі прийняття цього закону, віддавала Президентові України істотну час­тину владних повноважень.

Виступаючи 22 грудня 1994 р. у парламенті з обгрунтуванням внесеного законопроекту, Л. Кучма заявив гранично відверто: "Треба визнати помилковим привласнення управлінських функцій парламе­нтом та місцевими радами. Біда Верховної Ради зразка 1991 року не в тому, що вона взяла на себе функції державного управління від кому­ністичної партії. В той час більше нікому було це зробити. її помилка полягала в тому, що вона побоялася, а може, була неспроможною пе­редати у повному обсязі виконавчі повноваження спочатку уряду, а пізніше — всенародно обраному Президенту. Фактично до липня цього року в Україні існувала парламентсько-президентська респуб­ліка. І вона довела свою нежиттєздатність" 29.

Недоліки цієї форми правління в умовах трансформації суспільс­тва підтверджувалися незаперечним фактом: Україна опинилася по­заду тих країн СНД, яких у 1990 р. вона випереджала, але які спромо­глися дати собі раду з проблемою влади.

Озвучене Л. Кучмою трактування форми правління в Україні як парламентсько-президентської республіки було умовним. Форма правління визначається на основі прописаних у конституції повнова­жень органів влади. Залежно від співвідношень в обсязі повноважень законодавчої та виконавчої влади держава може бути президентсь­кою, парламентською, парламентсько-президентською або президе­нтсько-парламентською. Однак чинна на той час в Україні радянська конституція містила в собі фундаментальні суперечності якраз у цій сфері.

Л. Кучма не випадково обмежив час існування "парламентсько-президентської" форми правління періодом до липня 1994 р. Від лип­ня до грудня 1994 р. у законодавчому полі хоча й не відбулося жод­них змін, проте відразу після затвердження на посаді новообраний Президент України здійснив цілу низку важливих ініціатив одночас­но на багатьох напрямах. Його діяльність перекривала або компенсу­вала бездіяльність непристосованих до функцій виконавчої влади ко­місій і керівництва парламенту. Республіка явочним порядком става­ла президентсько-парламентською.

Коли у квітні 1995 р. почала свою роботу третя сесія Верховної Ради України, соціалісти й особливо аграрна фракція відмовилися від беззастережної підтримки комуністів. Міжрегіональна депутатська група (МДГ) і "Єдність" теж почали голосувати самостійно 30.

Це яскраво виявилося під час проходження президентського за­конопроекту про державну владу. Безвідповідальна поправка кому­ніста В. Терещука про надання голові Верховної Ради функцій глави держави набрала 93 голоси. За неї проголосувало тільки семеро со­ціалістів, хоч головою парламенту був лідер їхньої власної партії. За­те пропозиція надати Президенту поряд з повноваженнями глави дер­жави функції глави виконавчої гілки влади з досить широкими пов­новаженнями набрала 221 голос (55 %) і була схвалена. За неї прого­лосувало 19 % комуністів, 41 % соціалістів, 72 % аграрників, а також переважна більшість депутатів інших фракцій та груп 31.

18 травня 1995 р. Верховна Рада ухвалила Закон "Про державну владу і місцеве самоврядування". Згідно з ним Президент ставав гла­вою виконавчої гілки влади. Склад уряду він формував сам, без узго­джень і затверджень парламентом. Він очолював і систему місцевих органів виконавчої влади. Пропозиція комуністів про місцеву владу у вигляді рад депутатів трудящих, тобто радянську владну вертикаль аж до Верховної Ради, не пройшла. Органами влади від обласного до районного рівня (а також у містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі) ставали державні адміністрації, главами їх Президент повинен був призначати обраних безпосередньо населен­ням голів відповідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обмежені повноваження: затвердження місцевого бюджету та про­грам територіального розвитку, заслуховування звітів голів держав­них адміністрацій (без організаційних наслідків для останніх у разі негативної оцінки їхньої діяльності).

Таким чином, Президент за короткий період з грудня 1994 р. по травень 1995 р. спромігся забезпечити ухвалення закону, який ство­рював основу для розбудови ефективної вертикалі виконавчої влади. Президентська складова влади стала виходити на перший план.

Державний устрій змінювався без застосування сили. Контролю­ючи силові структури, глава держави діяв виключно в конституцій­ному полі, хоча кінцевою метою його дій була якраз зміна Конститу­ції України. Найбільш вагомим засобом політичного тиску на парла­мент були заяви про звернення до громадян України з приводу отри­мання від них мандата народної довіри.

Логіка політичного тиску призвела до того, що закон про держав­ну владу і місцеве самоврядування, який мав конституційний статус, був ухвалений простою більшістю голосів.

Про те, що цей закон не набере конституційної більшості голосів, було відомо заздалегідь. Після довиборів баланс політичних сил у па­рламенті змінився, але ні праві, ні ліві не мали переважної більшості, а їх порозуміння з принципових на той час питань було неможливим. На тлі всеохоплюючої кризи, спричиненої труднощами трансформа­ційного періоду, виникла локальна політична криза, з якої необхідно було знайти вихід.

Єдиним виходом залишалося звернення до народу. Мандат на владу Президент України дістав в умовах суцільного господарського розвалу. Його перші заходи з подолання економічної кризи виявили­ся швидкими й ефективними, тому звернення до народу за підтвер­дженням довіри було цілком логічним. 31 травня 1995 р. Л. Кучма ви­дав указ про організацію опитування громадської думки щодо довіри Президенту і Верховній Раді. Питання у бюлетені формулювалося так: "Кому Ви довіряєте — Президентові України чи Верховній Ра­ді?". 1 червня Верховна Рада на цей указ наклала вето.

Для противників Л. Кучми в парламенті опитування несло реаль­ну загрозу. Вони не мали конструктивної програми, яку могли б про-типоставити президентській. Ситуація погіршувалася неможливістю застосувати звичну популістську риторику. Предметом кризи було суто конкретне питання: прийнятий більшістю депутатів Верховної Ради Закон України "Про державну владу і місцеве самоврядування". Знову, і вже не вперше з 1989 p., ліві сили опинилися перед необхід­ністю відступити, здати противнику утримувані ними рубежі.

Однак і президентська позиція була вразливою. Згідно з чинною Конституцією, глава виконавчої влади не міг влаштовувати референ­дум без згоди парламенту. Опитування не могло мати юридичних на­слідків. Якби результати опитування й були позитивними для Прези­дента України, він не міг би легітимно скористатися ними для рефор­мування системи влади.

Тому обидві сторони утрималися від звернення до виборців і по­чали працювати над формулою компромісу. 8 червня 1995 р. криза влади була вичерпана укладенням Конституційного договору тер­міном на один рік між Президентом України і Верховною Радою. Під договором, який в основному відтворював положення закону "Про державну владу і місцеве самоврядування", поставило свої підписи більше половини депутатів. Тимчасово, строком на один рік припиня­лася дія положень Конституції 1978 p., які суперечили угоді. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і, від­повідно, розширювалися нормотворчі й адміністративні функції ви­конавчої влади.

Конституційний договір між Верховною Радою і Президентом був нестандартним кроком. Він забезпечував керованість держави на основі принципу розподілу влади і давав час на пошуки компроміс­них рішень в опрацюванні пострадянської конституції.

Рік минув у гострих суперечках. У лютому 1996 р. Конституційна комісія передала на розгляд парламенту проект Основного закону ра­зом із зауваженнями своїх членів, нерідко протилежними за змістом. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційні читан­ня.

Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за та­кими головними пунктами: розподіл повноважень між гілками влади: визнання приватної власності на засоби виробництва, перетворення української національної символіки на державну, ненадання російсь­кій мові державного статусу, статус Республіки Крим.

Знову виникло питання про звернення до народу, на цей раз у фо­рмі референдуму, а не опитування. Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували оголосити референдум щодо затвердження Основного закону в редакції, внесеній Конституційною комісією на розгляд до Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту, названого Народними Зборами. Верховна Ра­да не погодилася з президентським проектом і під час дебатів внесла до нього багато поправок. З частиною поправок Л. Кучма погодився, аби прийняти Конституцію України. Зокрема, він дав згоду на одно­палатний парламент. На референдум, однак, передбачалося внести первісний президентський проект, без врахування напрацювань пар­ламентських дебатів.

За чотири дні до вичерпання строку дії Конституційного догово­ру, 4 червня 1996 p., Верховна Рада ухвалила у першому читанні до­опрацьований проект нового Основного Закону. Однак перспектив на його ухвалення в цілому не було. 26 червня Л. Кучма видав указ "Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України".

В ситуації гострої політичної кризи у парламенті була сформова­на узгоджувальна комісія, яку очолив народний депутат М. Сирота. 27 червня Верховна Рада почала своє історичне засідання, присвяче­не розгляду Конституції. Крок за кроком узгоджувалися позиції різ­них політичних сил і визначався той текст, який міг бути ухвалений конституційною більшістю голосів. Президентська сторона не від­ступила від принципових позицій у сфері розподілу влади, права при­ватної власності, державної символіки, державного статусу українсь­кої мови. З деяких питань були досягнуті взаємні поступки. Ліві не за­блокували затвердження синьо-жовтого прапора як державного, а праві погодилися зберегти за Кримом статус автономної республіки.

Постатейне узгодження проекту Конституції тривало день і ніч. Остаточне голосування відбулося вранці 28 червня. Відпрацьований узгоджувальною комісією М.Сироти і вже прийнятий постатейно проект набрав при голосуванні в цілому 315 голосів при необхідному мінімумі в 300 голосів.

У аграрників не голосували двоє, відсутніми були теж двоє, а 21 депутат підтримав проект Конституції. За прийняття проекту висло­вилися також 17 соціалістів, тобто переважна більшість цієї фракції. Шестеро висловилися проти, двоє утрималися, двоє були відсутні.

Під тиском пропрезидентських сил і через "зраду" своїх союзни­ків комуністична фракція під час голосування розкололася. Проти прийняття Конституції проголосували тільки 29 з 89 депутатів від КПУ. 10 комуністів були відсутні, 20 — не голосували, 10 — утрима­лися при голосуванні й, нарешті 20 — підтримали Конституцію 32.

Україна не стала президентською республікою, як це передбачав проект Л. Кучми. Однак вона не стала і парламентською респуб­лікою, на чому наполягали ліві партії.

Конституція увібрала в себе багато компромісних формулювань і навіть деякі логічні казуси, допущені випадково або свідомо. Вони утруднюють користування Основним Законом або допускають різне його тлумачення. Проте недосконалість тексту, опрацьованого в гос­трій політичній боротьбі, не зменшує доленосного значення Консти­туції. Вона упорядкувала політичне життя українського народу в пе­рехідну добу кардинальних зрушень. Поряд з детально виписаними функціями законодавчої і виконав­чої влади Основний Закон окреслював права й обов'язки судових ор­ганів. Зокрема, Конституційний Суд повинен був тлумачити конф­ліктні ситуації в житті суспільства з точки зору Основного закону, а також відповідність дій законодавчих і виконавчих органів влади йо­го вимогам.

У політичній боротьбі, яка продовжувалася, норми Конституції не задовольняли нікого. Керівництво КПУ не внесло у партійний ви­борчий список на наступних парламентських виборах тих членів сво­єї парламентської фракції, які голосували за Конституцію України. Л. Кучма включив вимогу ревізії деяких статей Конституції 1996 р. у свою передвиборну програму на чергових президентських виборах.

Ухвалена Конституція окреслила рамки подальшої політичної боротьби. Політичні сили, які виходили за межі конституційних норм, ставали позасистемною опозицією, і проти них природним чи­ном об'єднувалися всі ті, хто бажав зберегти в державі мир і спокій. У разі порушення Конституції органами державної влади ставала мож­ливою апеляція до громадськості і міжнародного співтовариства, оскільки насилля над Конституцією з точки зору міжнародного права є злочином.

П'ятирічний ювілей Конституції у червні 2001 р. святкувався в Україні урочисто й широко. За п'ять років до Основного Закону не було внесено жодних змін. Зокрема, зазнали невдачі спроби Л. Кучми посилити президентську владу внесенням відповідних поправок, прийнятих на Всеукраїнському референдумі. Невдалими були й спроби лівих партій посилити владу парламенту — аж до ліквідації президентської посади.

Позиція лівих диктувалася елементарним бажанням встановити контроль над владою. Вони розуміли, що формування більшості в пар­ламенті для них є реальною справою, тоді як вибороти посаду Прези­дента України проблематично. їх не турбували ускладнення, що неми­нуче сталися б в Україні за відсутності сильної виконавчої влади.

Позбутися президентської влади в Україні хотіли також ті, хто бажав перетворити СНД на новий Радянський Союз. На "круглому столі", організованому "Независимой газетой" (Москва) 25 квітня 2001 p., директор Інституту країн СНД К. Затулін висловився цілком відверто: "Нам взагалі не потрібна президентська влада в Україні, бу­де краще, якщо це буде парламентська республіка. Наш національний інтерес зовсім не полягає в тому, щоб Україна стала могутньою дер­жавою, з якою ми повинні були б рахуватися".

Навряд чи подібні висловлювання міг би дозволити собі хто-не-будь із керівників науково-дослідних установ при Євросоюзі щодо однієї з держав-членів Союзу.

П'ятиріччя від дня прийняття Конституції України стало приво­дом для різноманітних соціологічних опитувань, в ході яких стала зрозумілою вся відносність популярності Основного Закону. Прави­льну відповідь на питання про те, що святкується 28 червня, дали тільки 44,7 % опитаних (щоправда, у 2000 р. — 39,1 %) 33.

Не менш показовий результат дало опитування серед користува­чів Інтернету — молодого і, як правило, освіченого прошарку сус­пільства. Обираючи один з трьох варіантів відповіді на питання "Що становить собою Конституція України?", учасники опитування ви­словилися таким чином:

—           це Основний Закон України, і все законодавство та управлін­
ня в країні підпорядковане йому — 0 %;

це декларативний документ, який нікого ні до чого не зобов'я­
зує — 24 %;

це Основний Закон України. Але до того, щоб він став таким,
треба ще довго йти й владі, й суспільству — 65 %.

Мали утруднення при відповіді або не відповіли — 11% 34.

Є показовим той варіант відповіді, який обрали дві третини опи­туваних. Він засвідчував, що Україну чекає процес оптимізації по­літичної системи і консолідації державної влади.

ДЖЕРЕЛА і ПРИМІТКИ

1              Кучма Леонід. Вірю в український народ. — К., 2000. — С 73.

2              Там само. — С 73, 400.

3              Там само. —С 400, 416.

4              Там само. — С 400.

5              Шляхом радикальних економічних реформ. Матеріали до доповіді Президента
України про основні засади економічної та соціальної політики. — К., 1994. — С.3,7.

6              Кучма Л. Д. Україна: підсумки соціально-економічного розвитку та погляд у
майбутнє. // Україна на порозі XXI століття: уроки реформ та стратегія розвитку. —
К., 2001.—С 11.

7              Новітня історія України (1900—2000). — С 580.

8              Там само. —С 580—581.

9              Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. — К., 1994. —
С 318.

10            Шляхом радикальних економічних реформ. — С. З, 5.

11            Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. — К., 2000. — С 36.

12            Там само. —С 42.

13            Там само. — С 46, 48.

14            Там само. — С 36—37.

15            Литвин В. Політична арена України. Дійові особи та виконавці. — К., 1994. —
С 359.

16            Голос України. — 1993. — 29 вересня.

17            Шляхом радикальних економічних реформ. — С. 10.

18            Там само. —С 5.

19            Алексеев Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Україна на зламі істо­
ричних епох. — К., 2000. — С 128.

20            Шляхом радикальних економічних реформ. — С 8.

21            Кучма Леонід. Вірю в український народ. — С 43—72.

22            Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. — С. 84.

23            Там само.

24            Історія України: нове бачення. — Т. 2. — С 402.

25            Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. — С. 92.

26            Там само. —С 93.

27            Вибори в Україні 1994 року (друге, доповнене видання). — К.,1995. — С 32.

28            Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією. — С. 102.

29            Кучма Леонід. Вірю в український народ. — С 53.

30            Там само. — С 92, 102.

31            Там само.—С 100—101.

32            Там само. — С 106.

33            День (Київ). — 2001. — 27 червня.

34            Там само. — 20 червня.