5.4. Вчення про соціалізм

5.4. Вчення про соціалізм

Вважаючи це твердження доведеним, Маркс повинен був би пе­рейти до характеристики того суспільства, яке прийде на зміну капіталізму, дати наукове обгрунтування економічної системи соціалізму. Однак ця частина марксистського вчення виявилася менш розробленою і слабко аргументованою.

Маркс і Енгельс розуміли, що спроби детального опису майбут­нього суспільства, у тому числі його економіки, приведуть їх на шлях, вже пройдений соціалістами-утопістами, і який не приніс їм успіху: реальне життя не бажало вписуватися у придумані схеми. Вони самі неодноразово піддавали убивчій і переконливій критиці утопічні проекти, показуючи, зокрема, їх економічну неспро­можність. Тому вони свідомо уникали всілякої конкретизації, обме­жуючись загальними роздумами про тенденції руху в напрямку до соціалізму.

Коли ж доводилося все-таки давати конкретніші відповіді на питання про майбутній суспільний устрій, виявлялося, що їх уяв­лення не характеризуються ясністю і багато в чому схожі з фан­тазіями утопістів. Показова в цьому відношенні одна з пізніх праць Маркса «Критика Готської програми» (1875), що являє собою за­уваження до проекту програми німецької соціал-демократичної партії, у якій соціалізм визначався як кінцева мета робочого руху.

Розкритикувавши дрібнобуржуазні уявлення про соціалізм як суспільство, де працівник буде отримувати повний продукт своєї праці, Маркс висловлює деякі міркування по те, яким же повинне бути це майбутнє суспільство. Насамперед, — пише він, — воно не може з'явитися відразу в готовому вигляді. Необхідний особливий перехідний період, у рамках якого повинна бути проведена низка соціально-економічних перетворень і в першу чергу — усуспільнення засобів виробництва та злам старої державної маши­ни. Такі перетворення повинні проводитися свідомо і цілеспрямо­вано, що потребує чіткого управління і застосування насильства. Реалізувати це може лише держава, яка володіє диктаторськими по­вноваженнями, — держава диктатури пролетаріату.

Але і після здійснення необхідних перетворень ще не виникає зріле комуністичне суспільство. Шлях до нього — процес тривалий і передбачає проходження декількох етапів чи фаз. Відмітні риси вищої фази описані достатньо скупо і знову ж не характеризуються надмірною конкретністю. У цьому суспільстві продуктивні сили будуть розвинуті настільки, що «усі джерела суспільного багатства поллються повним потоком», індивіди будуть «всебічно розвину­тими», а їхня праця перестане бути засобом для життя і стане пер­шою життєвою потребою, принципом розподілу стане принцип «кожний за здібностях, кожному за потребами». Однак, як усього цього досягти, які шляхи, що ведуть до настільки райдужної пер­спективи,— не зрозуміло. Відомо лише, що їй передує нижча фаза розвитку, на якій суспільство зберігає значні пережитки поперед­ньої формації чи як висловлюється Маркс, залишки буржуазного права. Цю фазу доводиться характеризувати трохи докладніше, оскільки перспективи її настання бачаться не настільки віддалени­ми, як вищої. Вона — фаза комуністичної формації і тому їй прита­манні найважливіші риси соціалістичної економіки: загальне во­лодіння засобами виробництва, колективістські начала, планомір­на, свідома організація виробництва, що виключає обмін продукції як товарами і перетворення праці, витраченої на їх виробництво, у вартість. Тут індивідуальна праця не обхідним шляхом, а безпосе­редньо існує як складова частина сукупної праці суспільства.

Але враховувати індивідуальний внесок кожного все-таки не­обхідно, і відбувається це в процесі розподілу створеного продукту. «Кожен окремий виробник, — пише Маркс, — отримує назад від суспільства з усіма відрахуваннями рівно стільки, скільки сам дає йому». Чому так відбувається він не пояснює, очевидно це пов'язано з проблемою стимулів до праці, яку так і не розв'язали соціалісти: якщо не винагороджувати кожного відповідно до його трудового вне­ску, то губиться зміст старанної і ефективної роботи. Але тоді чому праця вважається «безпосередньо суспільною»? Адже те, про що пи­ше Маркс, є обміном еквівалентів, тобто очевидною ознакою товар­ного обміну. Він сам це визнає, коли говорить, що під час розподілу предметів споживання за соціалізму панує той же принцип, який ре­гулює обмін товарів. Але двома абзацами вище він писав, що вироб­ники в цьому суспільстві не обмінюють своїх продуктів, а їхня пра­ця не утворює вартість. У пошуках виходу із протиріч Маркс звер­тається до теорії «робочих грошей», яка раніше ним неодноразово критикувалася. Робітник «отримує від суспільства квитанцію про те, що ним виконано таку-то кількість праці..., і за цією квитанцією він отримує із суспільних запасів якусь кількість предметів споживання, на яку витрачено стільки ж праці». Такий порядок, очевидно, і пови­нен визначати «безпосередньо суспільний» характер праці. Хоча має місце обмін визначеної кількості праці в одній формі на рівну кількість праці в іншій, Маркс відмовляється визнавати це товарним обміном, оскільки на ринку еквівалентність досягається лише в се­редньому, а тут у кожному окремому випадку. Але тоді виходить, що будь-яка індивідуальна праця визнається необхідною суспільству тільки тому, що вона витрачена у системі планомірно організованого виробництва. Однак індивідуальні види праці якісно різнорідні, а тому непорівнянні: година праці програміста не може дорівнювати години праці столяра чи сталевара. Щоб виконувати функцію мірила, праця повинна бути однорідною, зведеною до якогось спільного зна­менника. В умовах товарного виробництва це завдання, як вчив сам Маркс, вирішує ринок, трансформуючи витрати праці у вартість. У безтоварному суспільстві, яким уявляється соціалізм, цю операцію проробити нікому, і тому праця не може служити мірилом норми спо­живання. Таку норму можна призначити у вигляді пайка, який пови­нен отримати кожен відповідно до уявлень тих, хто розподіляє блага, але тоді міркування про відповідність міри споживання мірі праці позбавлені основ.

Таким чином, ідея «робочих грошей» не знімає протиріччя: вра­хувати індивідуальний внесок кожного в процес суспільного відтворення можна тільки шляхом товарного обміну. Відмова від нього означає, що розподіл продукту може здійснюватися або за зрівняльним принципом, або за ступенем близькості до того, хто розподіляє, але тільки не відповідно до трудового внеску.

Цим, власне, вичерпуються прогнози Маркса щодо економіки майбутнього соціалістичного суспільства, залишаючи своїм послі­довникам можливість домислювати подальші її характеристики і їх експериментальну перевірку.