6. УКРАЇНСЬКІ ВЕКТОРИ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ

УКРАЇНСЬКІ ВЕКТОРИ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ

Міжнародні умови, за яких розвивалася українська революція, були для неї сприятливими. Внаслідок унікального збігу обставин Україна могла навіть розраховувати на політичну підтримку єльцин-ської Росії. В існуванні незалежної України були зацікавлені й респу­бліки колишнього Радянського Союзу та країни Центрально-Східної Європи.

Американські правлячі кола й союзники США у Західній Європі сприйняли раптове зникнення СРСР насторожено. Розпад наддержа­ви означав "розповзання" колосальної кількості ракетно-ядерних і звичайних озброєнь по нових державних утвореннях, від яких можна було чекати всіляких несподіванок. Разом з тим зникнення Союзу РСР означало перемогу Заходу в його протистоянні євразійському комунізмові. Захід був зацікавлений в утвердженні незалежності України, без якої реставрація радянської наддержави ставала пробле­матичною.

Україна наполегливо намагалася переконати європейське співто­вариство у своїх неагресивних намірах. Ще в Декларації про держав­ний суверенітет Верховна Рада проголосила, що Україна "стане в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї".

Українська дипломатія розпочала активну діяльність одразу піс­ля ухвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежності України. Головним її завданням було налагодження конструктивних відносин з країнами Північної Америки, Західної і Центрально-Схід­ної Європи.

6—8 вересня 1991 р. відбувся офіційний візит делегації на чолі з міністром закордонних справ А. Зленком у Республіку Польща. Слідом за цим 4 жовтня в Польщу поїхав прем'єр-мі- ністр В. Фокін.

З великим зацікавленням придивлялася до пострадянської Украї­ни канадська громадськість. Українська національна меншина в Ка­наді була однією з найчисленніших і політично активних. Саме тоді вона організувала урочисті заходи, присвячені 100-літтю прибуття до Канади перших українських поселенців. 7 вересня 1991 р. Л. Кравчук надіслав з цієї нагоди вітання генерал-губернатору Канади, українцю за походженням Р. Гнатишину, і прем'єр-міністру Б. Малруні. Через два дні в Києві було урочисто відкрито генеральне консульство Кана­ди в Україні. 22 вересня з візитом до Канади вилетів Л. Кравчук.

На зворотному шляху голова Верховної Ради здійснив коротко­часну поїздку до Вашингтона. Наслідком її став візит до Києва 20 ве­ресня міністра фінансів США Н. Брейді.

Україна гостро потребувала західних, щоб забезпечити процес виведення своєї економіки з єдиного народногосподарського ком­плексу СРСР.

23 вересня до Києва прибув міністр фінансів ФРН Т. Вайгель. 5 жовтня Л. Кравчук зустрівся з головою бундестагу Р. Зюсмут. 17 жовтня відбувся візит в Україну міністра закордонних справ Г.-Д. Геншера.

На початку вересня у Києві побував державний міністр, міністр економіки, фінансів та бюджету Франції П. Береговуа. Результатом цього візиту стала організована французькими дипломатами зустріч у Парижі Л. Кравчука з президентом Франції Ф. Міттераном. Проте українсько-французькі зв'язки розвивалися уповільнено.

22 жовтня з офіційним візитом до Бразилії вилетіла урядова деле­гація України на чолі з В. Фокіним. У цій країні після Першої світової війни теж сформувалася українська національна меншина, яка на­лічувала близько 100 тис. осіб.

Наприкінці осені 1991 р. Україна на короткий час опинилася в центрі уваги іноземних дипломатів і журналістів. Референдум 1 груд­ня викликав загальну зацікавленість. У репортажах з Києва політичні оглядачі підкреслювали колосальне значення цієї події для Європи і всього світу.

Реакція світового співтовариства на результати референдуму бу­ла позитивною. Відразу після оголошення його офіційних результа­тів, 2 грудня, про визнання України заявили Канада і Польща. З груд­ня Україну визнала Угорщина. Цього дня відбулася телефонна роз­мова голови Верховної Ради Л. Кравчука з президентом США Дж. Бушем старшим. Останній привітав український народ зі здобут­тям незалежності, а Л. Кравчука особисто — з обранням на посаду Президента. Втім США не поспішали визнати Україну, бажаючи ре­тельно вивчити всі аспекти, пов'язані з розподілом радянського вій­ськового спадку.

4 грудня Україну визнали сім країн: дві південноамериканські (Аргентина та Болівія), дві європейські (Болгарія та Хорватія) й три республіки ще існуючого офіційно СРСР (Латвія, Литва, Росія). 6 груд­ня про визнання заявили Естонія й Куба, 8 — Чехо-Словаччина, 12 — Грузія, 16 — Туреччина, 18 — Вірменія, 19 — Швеція, 20 — Киргизія та Туркменістан, 21 — Азербайджан.

7 грудня до Києва прибув спеціальний представник президента Сполучених Штатів Америки Т. Найлс. 18 — 19 грудня відбувся ро­бочий візит державного секретаря США Дж. Бейкера. Після цього, 25 грудня, у зверненні до американського народу Дж. Буш заявив про визнання України та встановлення з нею дипломатичних відносин.

Всього за грудень 1991 р. Україну визнали 68 держав світу.

Визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні. ЗО січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпеки і співробітницт­ва в Європі (з 1995 р. — Організація з безпеки і співробітництва в Єв­ропі, скорочено — ОБСЄ).

Після прийняття Акта проголошення незалежності українська, але ще "радянська", політична еліта вдруге пережила глибокий пси­хологічний злам, пов'язаний з необхідністю радикальної зміни зов­нішніх стратегічних орієнтирів.

Перший такий злам їй довелось пережити у зв'язку з необхідніс­тю змінити своє ставлення до радянського минулого й згодитись на "привласнення" спадщини УНР. Шок від цього зламу тоді подолали досить швидко, хоча "вивітрювання" радянської спадщини в різних сферах суспільно-політичного життя та побуту розтягнулося на бага­то років. Одразу після проголошення незалежності почалося пере­йменування вулиць і майданів. Започаткувала цю кампанію (яка й до­сі в масштабах всієї країни не завершена) 11 жовтня 1991 р. Жито­мирська міськрада, ухваливши постанову про "повернення історич­них назв" вулицям і майданам. Більш рішучим виявився виконком Луцької міськради, який ЗО жовтня 1991 р. розпорядився переймену­вати всі вулиці з радянськими назвами.

Другий психологічний злам означав радикальну зміну в ставлен­ні до безкомпромісного противника СРСР у "холодній війні" — Ор­ганізації Північноатлантичного договору.

Звільняючись від радянського диктату, країни Центрально-Схід-ної Європи негайно починали шукати контактів з НАТО, щоб забез­печити свою національну безпеку. Подібну стратегію обрали під час розвалу Союзу РСР й держави Балтії.

Ті, хто визначав українську зовнішню політику після серпня 1991 p., чудово розуміли необхідність налагодження дружніх стосун­ків зі США та країнами Західної Європи. Саме такі стосунки могли забезпечити досягнення реальної незалежності. Проте треба було по­долати ще й глибоку ідеологічну відразу до НАТО, яка виховувалася з дитячих років у всіх радянських людей.

Реалізовуючи курс на зближення з колишнім ворогом, Верховна Рада 24 жовтня 1991 р. підтвердила без'ядерний статус України '. Па­рламентарії запевняли, що успадкований від СРСР третій за розміра­ми у світі ракетно-ядерний арсенал Україні непотрібний.

Зі свого боку політичне й військове керівництво НАТО з початку 1990-х років активізувало контакти з країнами Центральної та Схід­ної Європи. На Лондонській зустрічі глав держав-членів НАТО у ли­пні 1990 р. було схвалене звернення до урядів СРСР, Чехо-Словаччи-ни, Угорщини, Польщі, Болгарії та Румунії з пропозицією встановити з цією організацією регулярні дипломатичні контакти. В листопаді 1990 р. у Парижі країни-члени НАТО і країни-члени Організації Вар­шавського договору (ОВД) підписали спільну декларацію, в якій за­явили, що віднині не вважають один одного супротивниками 2.

1 липня 1991 р. відбувся офіційний розпуск ОВД. Через три міся­ці після цього на зустрічі у Кракові міністри закордонних справ Поль­щі, Угорщини і Чехо-Словаччини оголосили про бажання своїх країн увійти до Північноатлантичного альянсу. Звичайно, тоді мова йшла про досить віддалене майбутнє. Посткомуністичним країнам треба було не тільки створити повноцінну ринкову економіку, а й перевес­ти на стандарти НАТО свої збройні сили.

У листопаді 1991 р. у Римі глави держав та урядів країн-членів НАТО схвалили нову стратегічну концепцію. Вона розглядала співро­бітництво з партнерами у Центральній і Східній Європі як невід'ємну складову загальної стратегії Альянсу. Планувалося істотно зменшити чисельність Об'єднаних збройних сил і ширше використовувати бага­тонаціональні військові формування.

Одночасно з прийняттям нової стратегічної концепції глави дер­жав та урядів країн-членів НАТО виступили з Римською декларацією про мир і співробітництво. В ній визначалися напрями, в яких мала здійснюватися нова стратегічна концепція Альянсу, а також політика НАТО щодо розвитку партнерства і співробітництва з країнами Центральної й Східної Європи. Декларація підтверджувала прагнен­ня НАТО до посилення ролі Наради з безпеки та співробітництва в Європі. Підкреслювалося, що Північноатлантичний альянс підтри­мує кроки у напрямку до ринкових реформ, здійснювані посткому­ністичними країнами, і пропонує їм практичну допомогу для подо­лання труднощів перехідного періоду. З метою нагляду за розвитком зв'язків з країнами Центральної та Східної Європи створювалася Ра­да північноатлантичного співробітництва (РПАС)3.

На початку грудня 1991 р. у Брюсселі відбулася нарада країн-чле­нів НАТО, присвячена результатам українського референдуму. Вона підтвердила доцільність нової стратегічної концепції, затвердженої місяцем раніше у Римі. В установчому засіданні Ради північноатлан­тичного співробітництва, яке було проведене 20 грудня, взяли участь міністри закордонних справ країн-членів НАТО і дев'яти країн Цент-рально-Східної Європи, у тому числі Латвії, Естонії та Литви. У бере­зні 1992 р. учасниками процесу співробітництва в рамках РПАС ста­ли ще одинадцять держав — колишніх республік Радянського Союзу, у тому числі й Україна 4.

Уряд Б. Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище ке­руючого центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. Статус СНД не конкретизувався, щоб у зручний час перетворити цей консультативний орган на конфедеративну або навіть федеративну державу. Москва почала будувати таку державу окремими блоками. В Угоді про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 p.), Дого­ворі про спільну безпеку (травень 1992 p.), Договорі про економічний союз (вересень 1993 р.) передбачалось утворення наднаціональних органів, що мали право розв'язувати принципові питання без узго­дження з вищими законодавчими та виконавчими органами країн-членів СНД.

Президент і Верховна Рада України підтримували курс на еконо­мічне співробітництво в рамках СНД. Але вони не бажали перетво­рення Співдружності у воєнно-політичний альянс або конфедератив­ний чи федеративний союз. За 1992—1993 pp. у СНД було прийнято близько 400 різних угод, рішень та інших директивних документів, з яких Україна схвалила і зобов'язалася виконувати близько половини, уникаючи загроз державному суверенітету 5.

Проблеми у відносинах з Росією виникли вже через дві доби піс­ля всеукраїнського референдуму. Для російської правлячої еліти йо­го результати стали несподіваними. Прес-секретар президента РФ П. Вощанов заявив, що проблема кордонів Росії з республіками, які проголосили незалежність, є, на його думку, нерозв'язною. Адмініст­рація президента РФ після запиту МЗС України дезавуювала цю за­яву. Та наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г. Попов, який підтримав Вощанова й поставив під сумнів приналежність Україні Криму й Одеської області. Українська сторо­на відреагувала настільки гостро, що Б. Єльцин негайно направив у Київ офіційну делегацію на чолі з віце-президентом О. Руцьким. Кон­флікт було вичерпано.

Відокремлення України сприймалося переважною більшістю ро­сіян особливо болюче. Тому російські політики-популісти задля під­вищення власного рейтингу часто демонстрували свою ворожість щодо української державності. Через те українсько-російські відно­сини час від часу загострювалися.

Той же Руцькой 30 січня 1992 р. у газеті "Правда" виступив зі статтею, в якій безапеляційно проголошував: "Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії і Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славетні сторінки російської історії... Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над "і" та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно за­ради слави Росії, як би не намагалися політичні лідери націонал-ка-р'єризму ввігнати її в кордони XII ст.".

Найбільш болючою в українсько-російських відносинах стала кримська проблема. У травні 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації зробила офіційну заяву про те, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття.

Кримський півострів було передано Україні у 1954 p., коли від­значалося 300-річчя Переяславської ради. За вказівкою М. Хрущова, який був ініціатором передачі, це питання розглянула президія Вер­ховної Ради РРФСР. У присутності і за згоди Кримської облради та Севастопольської міськради було прийняте позитивне рішення, на користь якого висувалися такі аргументи: економічна цілісність, те­риторіальна близькість, тісні культурні зв'язки Криму й України. Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 р. прийняла указ про передачу Криму Україні. 26 квітня чергова сесія Верховної Ради Со­юзу РСР затвердила указ і внесла відповідні зміни до Конституції СРСР. Отже, передача території відбулася з дотриманням передбаче­них Конституцією СРСР процедур.

Звичайно, твердження про юридичну силу рішень конституцій­ного рівня у тоталітарній державі позбавлені реального змісту. Пар­ламент пострадянської Росії даремно оперував беззмістовними по­няттями, висуваючи територіальні претензії до сусідньої країни. Зміни у складі республік СРСР завжди визначалися волею вождя. У даному разі перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов розпорядився Кримом не так, як його попередники. Він пропрацював в Україні де­сяток років і не боявся збільшувати її територію. Навпаки, в ленінські або сталінські часи радянській Україні не дісталися ні Крим, ні Кубань. Таврійська губернія проіснувала понад сотню років як економічно цілісна територія, але після 1917 р. була поділена навпіл з політичних причин.

Уряд України не розглядав Крим як об'єкт українсько-російсь­ких відносин і розв'язував існуючі на півострові проблеми як внут­рішні. Найбільш актуальною була проблема повернення на Батьків­щину кримських татар, яких сталінський режим виселив з Криму в 1944 р. Коли Радянський Союз розпався, витрати на переселення та облаштування кримських татар на нових місцях усією вагою лягли на мізерний український бюджет.

Поважаючи волю населення Кримської області, висловлену на референдумі, Верховна Рада УРСР ухвалила в лютому 1991 р. поста­нову про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалісти­чної Республіки (після 24 серпня 1991 р. — Автономної Республіки Крим). За "доброзичливими" порадами з Москви Верховна Рада АРК 5 травня 1992 р. ухвалила Акт проголошення державної самостійнос­ті. Була прийнята Конституція Республіки Крим, ключові положення якої суперечили Основному Закону України.

Поважаючи міжнародні угоди про непорушність кордонів, які були встановлені в Європі після Другої світової війни, Б. Єльцин не підтримав територіальних претензій російських законодавців до України, але разом з тим він перевів вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастопо­лі, флот налічував близько 300 кораблів, переважно застарілих конс­трукцій.

Принципи поділу флоту між Україною і Росією та питання про його статус стали предметом тривалих переговорів. Президент Росії штучно затягував їх, щоб мати можливість втручання у кримські справи на законних підставах. Адже існування флоту об'єктивно по­в'язане з береговою інфраструктурою.

На зустрічах у червні й у вересні 1992 р. Л. Кравчук і Б. Єльцин до-сягли домовленості про встановлення подвійного контролю над Чор­номорським флотом на п'ятирічний період, яка хоча і не розв'язала проблеми, але зменшила напруженість між двома країнами. Відпо­відно й кримські політики почали поводитися стриманіше. У вересні 1992 р. Верховна рада АРК привела у відповідність до Конституції України суперечливі статті Конституції Криму.

Втім російські законодавці не заспокоїлися. З'їзд народних депу­татів РФ у грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. У липні 1993 р. рішення про надання Севас­тополю статусу міста Російської Федерації було прийнято. Б. Єльцин змушений був дезавуювати його. 20 липня 1993 р. у справу втрутила­ся Рада Безпеки ООН, яка кваліфікувала це рішення як юридично не­спроможне. Винесення українсько-російських відносин на рівень ООН змусило схаменутися російських політиків. Вони відчули, що явно перебрали міру.

Показником досягнутого в Україні консенсусу політичних сил у сфері міжнародного життя стали схвалені 2 липня 1993 р. Верховною Радою Основні напрями зовнішньої політики. У цьому базовому до­кументі затверджувалися такі наріжні принципи:

утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави;

забезпечення стабільності міжнародного становища України;

інтеграція національного господарства у світову економічну систему;

збереження територіальної цілісності держави й недоторкан­ності її кордонів;

—           формування у світовому інформаційному просторі образу України як надійного й передбачуваного партнера.

Ця програма міжнародної діяльності була зваженою і цілісною, але все ж таки становище України в Європі й у світі залишалося в пер­ші роки незалежності нестійким. Вихідці з компартійно-радянського апарату разом з невеликою групою колишніх дисидентів та представ­ників творчої інтелігенції, які разом репрезентували українську владу, ще не мали належного досвіду спілкування із міжнародною по­літичною елітою. На Заході теж не одразу призвичаїлися до відсутно­сті на міжнародній арені Радянського Союзу.

Факти свідчать, що Росія робила все, щоб повернути втрачені те­риторії. Економічна залежність, підсилена родинними або іншими зв'язками мільйонів людей обох країн, змушувала керівників Украї­ни постійно йти на компроміси. Проте вони успішно уникали пасток, що містилися в домаганнях про подвійне громадянство, другу держа­вну мову, наднаціональні органи СНД тощо. Протидія колосальному зовнішньому й навіть внутрішньому (особливо в Криму) тиску стала можливою завдяки зростаючій підтримці країн Заходу, які вели на те­ренах Східної Європи власну гру.

У ці роки народилась українська багатовекторна зовнішня по­літика, її критикували, з неї кепкували, але державний корабель України долав перешкоди, постійно залишаючись на плаву. Щоправ­да, на цьому кораблі було надто багато капітанів. Жодний з них не знав, як вийти з глухого кута, до якого потрапила країна.

Л. Кучма прийшов до влади у 1994 р. за підтримки тієї частини виборців, які бажали поліпшити відносини з Росією. Безсумнівну орієнтованість на Росію цього кандидата в Президенти України бага­то хто з виборців вважав запорукою повернення в минуле, яке було більш передбачуваним і забезпеченим. Перспектива поглинання України Росією здебільшого не сприймалася як загроза.

Тим, хто висловився на виборах проти Л. Кучми, теж здавалося, що з таким Президентом Україна знову буде втягнута до якої-небудь модифікації багатонаціональної централізованої імперії. Вони голо­сували за Л. Кравчука, який уже довів, що прагне поглиблення зв'яз­ків з Європою. Провальні економічні результати незакінченого пер­шого строку президентства Л. Кравчука здебільшого не бралися до уваги.

Обидва табори виборців помилялися. їхня свідомість не встигала за швидкоплинними змінами на всьому посткомуністичному просто­рі. З кожним роком Росія все менше нагадувала Радянський Союз. Вона змінювалася навіть з більшою швидкістю, ніж Україна.

Дрейф у бік Росії був найлегшим напрямом руху, тому що обом країнам доводилося розв'язувати однакові проблеми. Просування в бік Європи утруднювалося багатьма обставинами, головною серед яких була майже цілковита несхожість українського пострадянського суспільства з демократичними суспільствами Заходу. Українські гро­мадяни поступово переконувалися у тому, що "відкриття кордонів" зовсім не забезпечує автоматичного вирівнювання умов життя. Захід ставився до України доброзичливо, але дбав передусім про власні ін­тереси.

Скориставшись з відсутності чітко окресленого Конституцією розподілу повноважень Президента і Верховної Ради України, Л. Кучма (як і Л. Кравчук раніше) відразу взяв у свої руки зовнішньо­політичну сферу. В цьому президенти України знайшли підтримку інших країн, тоді як спроби тих голів Верховної Ради, які бажали ска­зати власне слово від імені України за кордоном, не сприймалися все­рйоз.

Зовнішньополітична діяльність адміністрації Л. Кучми була дво-векторною. В різні періоди її або російський, або західний вектори ін­коли виходили на перший план, але впродовж більш тривалого пе­ріоду завжди врівноважувалися. Двовекторність мало кого з політи­ків цілком влаштовувала. Політологи теж наголошували на тому, що Україна повинна визначитися, бо просуватися то в один, то в інший, протилежний до першого, бік означає стояти на місці. Однак Росія і Захід насправді не були абсолютно протилежними орієнтирами для України. Російська політична еліта сама просувалася на Захід.

Двовекторність зовнішньої політики Л. Кучми мала основною метою забезпечення суверенітету України, яка економічно, і переду­сім енергетично була залежною від Росії. Фінансові ресурси і нові технології для реструктуризації народного господарства Україна мо­гла дістати лише на Заході, насамперед у США і контрольованих ни­ми міжнародних економічних організацій.

Однак відносини зі США на той період перебували в замороже­ному стані. Л. Кравчук і Верховна Рада не жалкували слів, запевняю­чи весь світ у перетворенні України в неядерну державу вже у най­ближчому майбутньому, але не робили для цього достатніх практич­них зрушень.

Л. Кучма добився приєднання України до Договору про нерозпо-всюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 р. Відповідний закон Вер­ховна Рада прийняла уже 16 листопада 1994 р. за умови надання гара­нтій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня цього ж року в Будапе­шті президенти Росії та США і прем'єр-міністр Великої Британії на­дали Україні гарантії безпеки. Вони зобов'язалися поважати незале­жність і суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм влас­ним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її сувереніте­ту, і в такий спосіб отримати переваги. Окремі документи одночасно були підписані главами Китаю і Франції. Україна одержувала компе­нсацію за вивезені з її території стратегічні і тактичні ракети, зокрема наданням атомним електростанціям палива.

Відмова від ядерної зброї та визначення статусу України як не­ядерної держави змінили відносини зі США. Під час візиту 20—24 листопада до Сполучених Штатів Америки Л. Кучма підписав Хартію українсько-американського партнерства, дружби й співробітництва. Були укладені угоди про надання американської допомоги Україні в здійсненні економічних реформ. Незабаром серед країн, які одержували допомогу від США, Україна зайняла третє місце (за обся­гами допомоги) після Ізраїлю та Єгипту.

Кредити, надані Україні урядами США, ФРН, Італії, інших країн, а також міжнародними організаціями — Міжнародним валютним фо­ндом, Світовим банком, Європейським банком реконструкції та роз­витку допомогли поліпшити стан платіжного балансу. Без них, зокре­ма, неможливо було б платити Росії і Туркменістану за нафту і газ. Домагаючись кредитів, український уряд ціною збільшення зовніш­ньої заборгованості розв'язував цю проблему.

Обережною і вичікувальною була позиція європейських держав при спробі України увійти до Ради Європи. Лише після приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї проблема вступу була знята. У вересні 1995 р. Україна стала повноправним чле­ном Ради Європи.

Водночас було досягнуто успіхів у поглибленні відносин з НА­ТО. 9 липня 1997 р. у Мадриді 16 глав держав і урядів країн-членів та Генеральний секретар НАТО X. Солана, з одного боку, і Президент України Л. Кучма, з другого — підписали "Хартію про особливе пар­тнерство між Україною й НАТО". Обидві сторони брали на себе зобо­в'язання розширювати співробітництво, розвивати партнерство, яке сприятиме забезпеченню більшої стабільності, впровадженню спіль­них демократичних цінностей у Центрально-Східній Європі.

Зокрема, прийнятий документ передбачав запровадження меха­нізму консультацій з політичних питань і питань, що стосувалися без­пеки, включаючи безпеку України, підтримання миру, врегулювання конфліктів та проведення гуманітарних операцій (беручи до уваги роль ООН й ОБСЄ у цій галузі). Консультації стосувалися також по­літичних і оборонних аспектів нерозповсюдження ядерної, біологіч­ної та хімічної зброї, контролю над озброєнням та роззброєнням, екс­порту зброї та передачі супутніх технологій, боротьби з наркобізне-сом та тероризмом. Українська сторона зобов'язувалася забезпечити повну підтримку діяльності Центру інформації та документації, за­снованого НАТО у Києві. Передбачалися регулярні зустрічі між Україною та Північноатлантичною радою, комітетами НАТО. Украї­на засновувала військову місію зв'язку як частину своєї місії при НА­ТО в Брюсселі6.

Хартія про партнерство була визнанням з боку НАТО стратегіч­ної ролі України в побудові нової структури європейської безпеки. Самій Україні прийняття Хартії дало змогу подолати виникнення не­довіри до себе з боку сусідів — Польщі, Угорщини й Чехії. Існував ще й російський аспект, пов'язаний з тим, що Росія формалізувала свої відносини з НАТО шляхом договірного оформлення взаємних зобов'язань. Відсутність подібної формалізації з боку України поста­вила б Україну в неприйнятне для неї становище буферної зони.

Північноатлантичний альянс фактично сприяв врегулюванню відносин України з Румунією. Ще до проголошення Україною неза­лежності румунські політики почали висувати до України територіа­льні претензії. За пактом Ріббентропа—Молотова до УРСР у 1940 р. були приєднані частини румунської території — Північна Буковина, Хотинщина та Південна Бессарабія. Посилаючись на аморальність цього пакту і його нечинність з точки зору міжнародного права, пред­ставники румунської громадськості наполягали на тому, що Україна зобов'язана, якщо вона прагне стати демократичною державою, від­новити історичну справедливість і повернути загарбані території. 5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР виступила із заявою, в якій висло­вила занепокоєння висуненням територіальних претензій до України з боку румунського парламенту.

Президент Румунії І. Ілієску цілком підтримував вимоги громад­ськості й ухилявся від визнання існуючих кордонів та укладення з Україною широкомасштабного договору. У кампанії президентських виборів 1997 р. основний претендент Е.Константинеску інтенсивно використовував сюжет територіальних претензій. У країні збиралися багатотисячні мітинги, які приймали відповідні резолюції.

Румунська сторона ігнорувала той факт, що повоєнні кордони між Румунією і Радянським Союзом були закріплені у міжнародних договорах. Передача Бессарабії і Північної Буковини Радянському Союзу була легітимізована Паризьким мирним договором, який Ру­мунія як союзниця Німеччини змушена була укласти з Об'єднаними Націями в лютому 1947 р. Паризький договір становив ланку в ціліс­ній системі повоєнного європейського устрою, непорушність якої бу­ла підтверджена Гельсінкською нарадою 1975 р. з питань безпеки та співробітництва в Європі. Румунська сторона ігнорувала й той факт, що на територіях, які відійшли від Румунії після Другої світової війни і були приєднані до УРСР, проживало переважно українське, а не ру­мунське населення.

2 червня 1997 р. в ході офіційного візиту Президента України Л. Кучми до Румунії було підписано Договір про відносини добросу-сідства й співробітництва між двома державами. У ньому фіксувалося взаємне визнання сторонами існуючих кордонів.

Укладання Договору стало можливим після того, як румунські правлячі кола переконалися у непохитності української позиції, а та­кож у зв'язку з тим, що новообраний Президент Румунії Е. Константинеску бажав привести свою країну в НАТО, а Північно­атлантичний альянс не розглядав заявок на вступ від країн, які вису­вали територіальні претензії до сусідів.

За взаємною домовленістю переговорний процес мав завершити­ся в 2000 р. підписанням двох документів: договору про режим дер­жавного кордону та угоди про розмежування шельфу та виключних економічних зон у Чорному морі. Однак цього добитися не вдалося. Ще до підписання базового договору "каменем спотикання" став ост­рів Зміїний. Цей невеличкий скелястий острівець має на шельфі родо­вища газу й нафти. Приналежність його Україні визнана Договором про дружбу, співпрацю та добросусідство. Однак у переговорах про розмежування шельфу румунська сторона стала наполягати на тому, щоб класифікувати територію Зміїного як скелю, а не як острів. Це розширювало зону нейтральних вод за рахунок тієї території моря, що належала Україні, оскільки змінилася б точка відліку кордону.

Українська сторона відмовилася навіть розглядати такий варіант. Уряд України дозволив влітку 2001 р. компанії "Чорноморнафтогаз" розпочати розвідувальні роботи на шельфі о. Змі- їного. Румунська сторона гостро протестувала, але не стала звертатися до Міжнарод­ного Суду. Подібний позов передбачається процедурою переговорів, якщо всі можливості домовитися вважатимуться вичерпаними.

Під час 11-го раунду в січні 2002 р. Київ висунув ідею запросити на переговори представників Європейського Союзу. Румунська сто­рона відмовилася і від цього. Отже, через п'ять років після підписан­ня базового договору обидві сторони заявили, що не мають терито­ріальних претензій одна до одної. Але питання делімітації (позначен­ня на карті) та демаркації (позначення на місцевості) сухопутного й морського кордону між Україною та Румунією залишається нерозв'я­заним.

Проблема українсько-польського кордону з 1918 р. була дуже го­строю внаслідок об'єктивних обставин: у питанні про соборність українських земель не могло бути компромісного рішення. Остаточ­не розв'язання проблеми було знайдено лише на конференціях ліде­рів Об'єднаних Націй, які передували завершенню Другої світової війни. Це рішення визнала польська громадськість, отож після 1991 р. між Польщею та Україною не виникло непорозумінь у питанні про спільний кордон.

Під час поїздки Л. Кучми до Варшави 23 січня і зворотного візиту Президента Республіки Польської А.Кваснєвського до Києву 20—22 травня 1997 р. було обговорено непрості, а часом і трагічні сто­рінки спільної історії обох країн. Результати обговорення знайшли свій відбиток у спільній заяві обох президентів "До порозуміння і єднання". Заява остаточно закрила для політиків і відкрила для істориків "доступ" до трагічного минулого обох країн. Сторони заявили про взаємну за­цікавленість у розширенні й зміцненні економічних та культурних зв'язків, а також у зміцненні співпраці обох країн у рамках програми НАТО "Партнерство заради миру" (підготовка спеціалістів, військові контакти на різних рівнях, спільні військові маневри тощо). Останнє мало особливо велике значення, тому що Польща, Угорщина і Чехія з березня 1997 р. були прийняті в НАТО, тобто Північноатлантичний альянс став безпосередньо межувати з Україною.

Тісні взаємовідносини склалися і з іншими країнами Централь-но-Східної Європи. Зокрема, з Угорщиною Україна підписала Дого­вір про основи добросусідства та співпраці ще 6 грудня 1991 р. під час візиту до Києва прем'єр-міністра цієї країни Й. Анталла. Це був перший договір, підписаний Україною з сусідньою країною після здобуття незалежності. Сторони визнали кордони обох держав непо­рушними. За останнє десятиліття відносини з Угорщиною розвивали­ся без будь-яких ускладнень. За оцінками угорських політичних дія­чів, становище угорської національної меншини в Закарпатті набага­то краще, ніж становище угорців у Румунії або Словаччині.

Активно розвивалися відносини з Чехією та Словаччиною. Пре­зидент Чехії В. Гавел і Президент України Л. Кучма підписали у Пра­зі 26 квітня 1995 р. Договір про дружні відносини й співробітництво. Економічні відносини зі Словаччиною регулювалися урядовою укра­їнсько-словацькою комісією з питань торговельно-економічної спів­праці. Уряди обох країн співпрацюють у рамках забезпечення най­більш сприятливих умов для розвитку національних меншин — укра­їнців у Словаччині та словаків в Україні.

Після обрання Л. Кучми Президентом український уряд почав відновлювати втрачені за попередні три роки економічні зв'язки з Ро­сією. Це було нелегко робити з двох причин. По-перше, продукція українських підприємств вже була витіснена з російського ринку конкурентами, а повторне завоювання споживача вимагало великих додаткових зусиль. По-друге, просувати українські товари в Росію треба було на інших, ніж раніше, ринкових засадах.

Залежність України від російських поставок нафти та газу додат­ково ускладнювала українсько-російські економічні відносини. Україна повинна була забезпечувати велике активне сальдо в експор­тно-імпортних операціях з Росією, щоб мати можливість розплатити­ся за енергоносії.

Доводилося застосовувати різні схеми взаємозаліків і бартеру, що призводило до істотних втрат бюджету внаслідок недооподатку-вання таких торгових операцій. Непрозорість економічних відносин призводила до криміналізації владно-бізнесових структур (рівною мірою характерної як для України, так і для Росії). Підприємці, які ко­нтролювали експортно-імпортні операції з енергоносіями, дістали можливість привласнювати й переводити в офшорні зони за кордо­ном великі суми у валюті.

Тим часом усе ще тривали переговори про укладення договору, який мав враховувати факт розпаду СРСР і перетворення України й Росії на суверенні держави. Відносини між Україною і Росією регу­лювалися угодою, що була підписана Л. Кравчуком і Б. Єльциним 19 листопада 1990 p., тобто під час існування СРСР. Каменем спотикан­ня у переговорах був пункт про взаємне визнання існуючих між дво­ма країнами державних кордонів.

У надісланому до МЗС України в серпні 1992 р. російському прое­кті нового договору стаття про кордони взагалі не фігурувала. Замість взаємного визнання кордонів російська сторона пропонувала в ст. 2 ке­руватися принципами "взаємного поважання державного суверенітету і територіальної цілісності"7. Тобто російські дипломати у завуальова­ній формі відмовлялися визнати існуючі кордони України.

У російському проекті 1994 р. ст. 2 договору (ст. 1 в усіх варіантах не викликала заперечень, в ній йшлося про побудову двосторонніх від­носин на основі взаємної поваги та довіри, про стратегічне партнерст­во й співробітництво) змінилася досить радикально. Тепер вона прого­лошувала: "Високі Договірні Сторони поважають територіальну ціліс­ність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів відповід­но до зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітни­цтва в Європі" 8.

Здавалося б, у цьому формулюванні враховувалися вимоги украї­нської сторони на взаємне визнання кордонів. Втім насправді воно було вершиною дипломатичної майстерності, й не більше. Заключ­ний акт у серпні 1975 р. фіксував непорушність кордонів СРСР. Це був політичний, а не правовий документ. Україна як суверенна держава не брала участі в його прийнятті. Непорушність кордонів СРСР не гаран­тувала непорушності кордонів всередині СРСР між державами, які виникли після 1991 р.

Вразливість і навіть підступність формулювання ст. 2 незабаром була безпосередньо підтверджена під час зустрічі міжпарламентсь­ких делегацій України й Росії. Голова комітету з питань СНД Г.Тихо-нов на цій зустрічі заявив, що Заключний акт, до якого приєдналася Україна, зовсім не забороняє змінювати кордони, якщо це робиться за взаємною згодою 9.

Пропозиції української делегації на переговорах щодо редакції ст. 2 були зовсім іншими: "Високі Договірні Сторони визнають непо­рушність існуючих між ними державних кордонів. Підтверджують, що не мають жодних територіальних претензій одна до одної і не ви­суватимуть таких претензій у майбутньому" 10. Саме таке формулю­вання використовувалося у договорах, укладених Росією з Польщею, Угорщиною та деякими іншими країнами. Але російська делегація відкинула запропоновану редакцію, відверто зізнавшись, що така ре­дакція ускладнить проходження договору в Державній Думі і Раді Федерації.

Підписання Договору про дружбу, співробітництво й партнерст­во між Україною і Російською Федерацією стало можливим тільки у 1997 р. Вирішальну роль у цьому відіграли дві обставини. По-перше, українська сторона пішла назустріч російській у справі розв язання проблеми Чорноморського флоту. Флот і обслуговуюча його бере­гова інфраструктура були поділені порівну, після чого Росія вику­пила непотрібні Україні кораблі і берегові споруди. Чорноморсь­кий флот Російської Федерації одержував право базування в Сева­стополі на період до 2017 р. Незважаючи на об'єктивні обставини, що склалися історично, це могло розглядатися як порушення ст. 17 Конституції 1996 p., останній пункт якої проголошує: "На терито­рії України не допускається розташування іноземних військових баз". Сума викупу за кораблі та майно і вартість оренди військової бази у Севастополі покривалися взаємозаліком заборгованості України по енергоносіях.

28 травня 1997 р. у Київ приїхав прем'єр-міністр Російської Федерації В.Чорномирдін. Відбулося підписання надзвичайно тя­жких для України домовленостей. Наявність іноземної військової бази порушувала унікальний статус України: тільки вона одна з ЗО країн-учасниць Договору "Про звичайні Збройні сили в Європі" не входила ні в НАТО, ні в Ташкентський оборонний союз СНД. Про­те найбільш гостру в українсько-російських відносинах проблему Чорноморського флоту потрібно було розв'язувати. Досягнутий компроміс відкривав шлях до укладення повномасштабного дого­вору між двома країнами.

Крім того, російські державні діячі незалежно від їхніх по­літичних поглядів врешті-решт зрозуміли, що Україну треба раз і назавжди визнати як окрему від Росії державу. Висування терито­ріальних претензій або демонстративне ігнорування кордонів між двома державами могло мати тільки один результат: цілковиту пе­реорієнтацію України на Захід. Незважаючи на відчайдушні про­тести з боку Росії, Польща, Угорщина і Чехія у березні 1997 р. ста­ли повноправними членами Північноатлантичного альянсу. Ціл­ком гласно йшла підготовка до укладення "Хартії про особливе партнерство" між НАТО й Україною. Цей документ можна було наповнити різним змістом. У випадку цілковитого ігнорування на­ціональних інтересів України Росією він міг набути вигляду, який мало відрізнявся б від повномасштабного членства в Північноат­лантичному альянсі. Інша річ, що Україна була технічно та еконо­мічно не готова стати повноцінним у військовому відношенні чле­ном НАТО.

23 червня 1992 р. між Л. Кравчуком і Б. Єльциним у Дагомисі бу­ло досягнуто домовленості про підготовку повномасштабного по­літичного договору між двома державами. 30 — 31 травня 1997 p., тобто через п'ять років, Б. Єльцин здійснив свій перший державний візит до України. Було підписано Договір про дружбу, співробітницт­во і партнерство між Україною й Російською Федерацією та Основні напрями довгострокового економічного й науково-технічного спів­робітництва між Україною й Російською Федерацією на 1997—2000 pp. і на період до 2005 р.

Кінцева редакція ст. 2 Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною і Росією набула такого вигляду: "Високі Договірні сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'я­зань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують не­порушність існуючих між ними кордонів" п. Посилання на Статут ООН означало юридичне визнання сторонами територіальної ціліс­ності й непорушності кордонів між ними відповідно до норм міжна­родного права. Українська сторона наполягала на терміні "держав­ний кордон", але росіяни тут не поступилися й обмежилися терміном "кордон". Замість виразу "визнають територіальну цілісність одна одної" було вжите менш чітке тлумачення "поважають". Проте ці ню­анси не відбивалися негативно на головному змісті ст. 2.

У квітні 1999 р. Президент Російської Федерації Б. Єльцин підпи­сав ратифікований Державною Думою і схвалений Радою Федерації Договір про дружбу, співробітництво й партнерство між Росією та Україною. Це означало, що завершився процес розмежування Украї­ни й Росії, розпочатий поїздкою делегації Центральної Ради на чолі з В. Винниченком у революційний Петроград навесні 1917 р. Між ци­ми двома подіями пролягло 82 роки. Перетворення України з імпер­ської периферії, якою вона була на початку XX ст., на суверенну дер­жаву стало доконаним фактом і для російських політиків. У цьому й полягає історичне значення Великого договору.

У наші дні перед політичною елітою й усім українським суспіль­ством найбільш гостро постає питання про стратегічні напрямки еко­номічної та політичної інтеграції. Геополітичне становище України вимагає від неї визначеності у стосунках з Європейським Союзом і з Російською Федерацією.

У найближчій перспективі Євросоюз стане цілісним організмом в економічному, політичному й культурному аспектах. За своїм на­родногосподарським потенціалом він на рівних конкуруватиме з еко­номікою США. Політики та економісти сподіваються, що всі його країни-члени досягнуть такого рівня матеріального добробуту, який мають провідні західні держави.

Керована з 2000 р. молодим і енергійним президентом В. Пу-тіним, Російська Федерація взяла курс на максимально можливе еко­номічне зближення з об'єднаною Європою. Питання про пряме вхо­дження Росії в Євросоюз не актуальне: Росія не вписується в європей­ські рамки ні економічно, ні політично, а зустрічні кроки європейців також малоймовірні, навіть якби російський уряд поставив перед со­бою таке завдання. Але економічне, політичне й військове (після 11 вересня 2001 р.) зближення між Росією та Європейським Союзом ціл­ком відповідає національним інтересам як обох цих сторін, так і США.

Під час виборчої кампанії 2002 р. в парламент пов'язані з Росією українські політичні кола висунули гасло: "В Європу — разом з Ро­сією!". Враховувалося, що європейський вибір здобув популярності серед виборців. Справді, заданими всеукраїнського репрезентативно­го опитування, проведеного у березні 2002 р. фірмою "СОЦИС" і Фон­дом "Демократичні ініціативи", вступ України до Європейського Со­юзу підтримали б 52 %, а проти цього висловилося б не більше 19 % громадян.

Гасло "В Європу — разом з Росією!" слід аналізувати в контексті перспективи зближення Росії та Євросоюзу, а перспектива ця є влас­не за такої постановки зближенням, а не інтеграцією. Тобто для Укра­їни це гасло могло б означати тільки одне: бар'єр на шляху до інтегра­ції в ЄС.

Міжнародний механізм для регенерації єдиного загальносоюзно­го народногосподарського комплексу країн-членів СНД на засадах ринкової економіки, був запропонований ще в 1994 р. президентом Казахстану Н.Назарбаєвим.

Ідею Н. Назарбаева про створення Євроазіатського союзу реаніму­вав В. Путін. У жовтні 2000 р. в Астані (Казахстан) була підписана уго­да про створення Євразійського економічного співтовариства. У Між­державній раді ЄврАзЕС Росія одержала 40 відсотків голосів, Білорусь і Казахстан — по 20, Киргизстан і Таджикистан — по 10 відсотків.

Країни-члени ЄврАзЕС зобов'язалися проводити узгоджену подат­кову, грошово-кредитну, валютно-фінансову, торговельну й митну по­літику. Метою цього економічного альянсу є забезпечення вільного обігу товарів, послуг, капіталу й робочої сили. Було поставлено завдан­ня створити спільну систему заходів державної підтримки для розвитку пріоритетних галузей економіки, а також для виробничого та науково-технічного кооперування країн-членів ЄврАзЕС. Співтовариство могло б розвиватися з різною динамікою, але керівники російської економіки майже відразу почали наполягати на форсуванні інтеграційних проце­сів. Зокрема, віце-прем'єр-міністр РФ В. Христенко висловив думку про бажаність запровадження в ЕврАзЕС спільної грошової одиниці.

Питома вага країн ЄврАзЕС у зовнішній торгівлі України стано­вила в 2001 р. по експорту 25 %, а по імпорту — 44 %. Така різноспря-мованість зовнішньоторговельних операцій України пояснювалася досить успішною переорієнтацією експорту з ринків СНД на ринки інших країн, але позбавитися залежності від імпорту російських ене­ргоносіїв Україні виявилося не під силу.

Використовуючи "енергетичний" важіль тиску на Україну, пре­м'єр-міністр РФ М. Касьянов у квітні 2002 р. запропонував голові українського уряду А. Кінаху скасувати податок на додану вартість на імпорт російської нафти за умови, що Україна вступить до ЄврА­зЕС. Проте Україна вирішила обмежитися статусом спостерігача в цій організації.

З ініціативи президента В. Путіна 2002 р. був оголошений Роком України в Російській Федерації. В рамках цієї культурної та політичної кампанії були проведені різноманітні акції, спрямовані на відновлення втрачених зв'язків між двома країнами. У поєднанні з вагомими еконо­мічними пропозиціями це означало, що нове керівництво Росії активізу­вало свій курс на інтеграцію колишніх союзних республік, започаткова­ний під час утворення СНД.

Перспективу пожвавлення економічних і культурно-політичних зв'язків з Росією урядові та громадсько-політичні кола в Україні сприймають надзвичайно позитивно. Водночас в українському сус­пільстві вважають бажаною інтеграцію на рівноправних засадах тіль­ки з об'єднаною Європою.

Пріоритет Європи у зовнішньополітичних орієнтаціях України був визначений у травні 2002 р. Сталося це через стрімку зміну геопо-літичного становища нашої держави внаслідок встановлення якісно інших відносин між країнами Заходу і Російською Федерацією. Пре­зиденти Дж. Буш-молодший і В. Путін підписали в Москві Договір про взаємне скорочення наступальних ядерних потенціалів і деклара­цію про нові стратегічні відносини. Одночасно на зустрічі міністрів закордонних справ НАТО і Росії у Рейк'явіку (Ісландія) було оголо­шено про створення ради двадцяти (19 країн-членів НАТО і Росія). У цьому новому органі НАТО і Росія вже не консультуватимуться, як це було раніше, а прийматимуть спільні рішення з окремих найваж­ливіших питань (контроль над озброєннями, боротьба з тероризмом, врегулювання кризових ситуацій). Договір про утворення "двадцят­ки" був підписаний майже негайно після цього на зустрічі глав дер­жав і урядів в Римі 28 травня 2002 р.

Залишаючись формально поза НАТО, Росія де-факто ставала од­ним з найвпливовіших членів системи колективної безпеки, яку уо­соблював Північноатлантичний альянс.

На формування глобальної системи колективної безпеки Україна реагувала адекватно. 23 травня 2002 р. відбулося історичне засідання Ради національної безпеки і оборони за участю Президента України. На ньому було заявлено, що Україна розпочала процес, кінцевою ме­тою якого стає приєднання до НАТО.

Травень 2002 р. завершився поданням до Верховної Ради щоріч­ного Послання Президента України "Європейський вибір". У ньому обґрунтовувалася стратегія економічного й соціального розвитку країни на 2002—2011 pp. У рамках цього періоду розмічені такі цілі: утвердження зони вільної торгівлі, митний союз, валютна інтеграція, повноправне членство в Європейському Союзі.