7.4. Формування національного ринку

Розвиток внутрішньої торгівлі і товарно-грошових відно­син справляв помітний вплив на всі галузі господарства. Зокре­ма, збільшення попиту на хліб викликало розширення посівів пшениці. Щоб задовольнити потреби ринку, феодали створюва­ли заводи по розведенню коней та великої рогатої худоби, збільшували отари звичайних та тонкорунних порід овець. Про­цес товаризації особливо позначився на розвитку тваринництва в південних районах країни. Володіючи значними земельними просторами та відчуваючи гостру потребу в робочих руках, місцеві поміщики охоче займалися розведенням худоби для ринку. Проникнення товарно-грошових відносин у господарства селян зумовило виникнення товарного городництва, сконцентровано­го в основному навколо великих міст і містечок.

Велику роль у розвитку економіки краю відігравали торги та базари. Право влаштовувати їх надавалось містам, містеч­кам і селам спеціальними привілеями. Торги і базари прово­дилися раз або двічі на тиждень у визначені дні. Торги спеціа­лізувалися на продажу певного виду товарів. Поряд з велики­ми ярмарками в містах і містечках на території України існу­вали дрібні ярмарки, торги і базари. В 21 українському місті в 1665 р. відбулося 40 ярмарків, а в 50-х роках XVIII ст. лише на Лівобережжі ярмарки збиралися щорічно близько 350 разів, а базари — 8680. На Слобожанщині в середині XVIII ст. існувало близько 120 щорічних ярмарків, а наприкінці 70-х років - уже понад 200. Ярмарки були універсальними, торгували на них текстилем, галантерейними і господарськими товарами закор­донного походження, залізним крамом, виробами ремесел і промислів, мануфактур, продуктами сільського господарства. Одночасно відбувалася спеціалізація ярмаркової торгівлі.

Дальше поглиблення поділу праці між містом і селом, еле­менти спеціалізації в промисловості й частково землеробстві сприяли зміцненню економічних зв'язків між окремими гос­подарськими районами України. Поступово утворився своєрі­дний торговельний ланцюг, що сполучав Лівобережжя, Слобо­жанщину, Правобережжя, Західну Україну. В описах ярмарків і торгів Гетьманщини згадувалися купці з усіх земель Украї­ни. Б. Хмельницький своїм Універсалом у 1657 році наказав, щоб козацькі старшини "з людьми Львова, як з власними на­шими, поводились і в усякій торгівлі купецтву не робили

перешкоди". Міста Полтавського полку встановили регулярні зв'язки з містами сусіднього Харківського полку, Гадяцького і Ніжинського — з містами Сумського полку. Слобідські купці продавали на лівобережних ярмарках хліб, горілку, в'ялену рибу, клей, шкіру, ремені, худобу, а також товари, привезені з російсь­ких міст. На слобідський ринок з Лівобережжя надходив хліб, товари, що привозили з Правобережжя і Західноукраїнських земель, Польщі, Сілезії, Гданська, Німеччини, з інших країн.

Активно розвивалася торгівля між Лівобережною Украї­ною, Слобожанщиною і Запоріжжям. Активну участь в торгівлі брали торгові люди з полків, що межували з запорізькими зем­лями - Гадяцького, Лубенського, Миргородського, Полтавсько­го. Завозили хліб, полотно, дерево, смолу, тютюн, горілку, а з запорізьких земель - рибу, мед, віск, шкіри, худобу. Важливе значення мала торгівля сіллю, котру козаки добували у при­чорноморських лиманах, а потім продавали лівобережним чумакам або доставляли в лівобережні міста та села.

Купці з правобережних і західноукраїнських міст торгува­ли на ярмарках Ніжина, Ромен, Стародуба, Харкова, Сум та інших міст вином, бакалійними товарами, селянськими реміс­ничими виробами, дьогтем.

Через розгалужену систему ярмарків, торгів і базарів това­ри розходилися по всій території українських земель, незва­жаючи на різні перешкоди: державні кордони, економічну по­літику урядів, природні рубежі, митниці тощо. Торгівля не ви­знавала політичної розчленованості України, а це свідчило про економічну спільність українського населення.

Активізація товарно-грошових відносин викликала появу нових і розвиток старих центрів торгівлі. Особливо багато тор­гових осередків за доби пізнього феодалізму діяло на Лівобе­режжі. В цьому відношенні особливо виділялися Лохвиця, Ром­ни, Лубни, Прилуки, Гадяч, Переяслав, Чернігів, Козелець, Мир­город, Батурин, Глухів, Хорол і Ніжин, у яких щорічно збирало­ся від трьох до п'яти великих ярмарків. На Слобожанщині найбільше ярмарків існувало в Харкові, Золочеві, Сумах, Та-ранівці, Артемівці, Ольшані (по чотири), Валках (п'ять), Стіжко­вому Куті та Андріївці (шість), Хотомлі (вісім). У правобереж­ному регіоні на важливі центри торгівлі перетворилися Ржищів, Могилів, Луцьк, Дубно, Житомир. Для купівлі-продажу сюди з різних місцевостей з'їжджалися купці або їхні уповноважені. Протягом XVII - XVIII ст. визначилися основні торгові шляхи. Фактично у кожному місті їх сходилося кілька.

Від Києва до Харкова вели дві дороги. Перша йшла через Пе­реяслав, Лубни, Миргород, Сорочинці, Прилуки, Зіньків; друга -через Бровари, Гоголів, Биків, Макіївку, Прилуки. До 10 доріг проходило через Чернігів: до Києва, Глухова, Новгород-Сіверсь-кого, Ніжина, Козельця, Кременчука, Херсона, до польського кор­дону. Західноукраїнські землі сполучалися з Києвом так зва­ним Південним шляхом.

Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали водні шляхи Дніпром, Дністром, Тисою та іншими річками. У 1657 році у Києві почав працювати річковий порт.

Таким чином, у XVI - XVIII ст. в Україні розвивалася внут­рішня торгівля, головними формами якої були ярмарки, торги, базари, постійні торговельні заклади, між якими існував тісний економічний зв'язок. Вони стимулювали господарське підне­сення, сприяли розвитку товарного виробництва та спеціалі­зації окремих районів, об'єднували в єдиний економічний організм села і міста, райони і землі України. Продовжувався процес формування національного ринку. В Лівобережній і Слобідській Україні законодавче оформилося у стан українсь­ке купецтво.

У господарському розвитку українських земель значну роль відігравала зовнішня торгівля. Розвиток мануфактурного ви­робництва, міст та капіталістичних відносин спричинили зни­ження сільськогосподарського виробництва у країнах Захід­ної Європи. Зокрема, Англія, Голландія стають величезним ринком збуту сільськогосподарської продукції, сировини з України. У торгівлі України із Заходом основну роль відігра­вав найбільший на Балтійському морі порт Гданськ. Серед імпортованих товарів найбільше значення мали англійські, угорські, вроцлавські сукна, китайська, англійська і шльонська байка, золота, срібна і шовкова парча, шовк, гризет, тафта, вене­ціанський і флорентійський оксамит, золоті і срібні ґудзики, скрипки, саксонський фарфор, косметика, зброя, медикаменти, книги, мідь, географічні карти, сільськогосподарські знаряддя.

Значними масштабами і давніми традиціями характеризу­валася торгівля з Туреччиною і Кримом. У вивозі з Україні переважали продукти рослинництва і тваринництва, вироби ремесел, зброя. Купці з турецьких і кримських земель приво­зили кумачі, папір, шовк, каву, сап'ян, ладан, бакалію, вина, во­лоські горіхи та цілий ряд інших товарів.

Протягом другої половини XVII — XVIII ст. Українська гетьманська держава, Слобожанські та Запорізькі землі

поступово включалися в процес формування всеросійського рин­ку. Зростання попиту Росії на певні товари українського ви­робництва, викликало інтенсивний розвиток окремих галузей сільського господарства і промисловості на Україні, прискорю­вало спеціалізацію її господарських регіонів. У свою чергу в Україну надходила продукція з російських міст і сіл. Так, з Москви привозили керамічний, мідний, олов'яний посуд, хутра, взуття тощо. З Ростова, Таганрога, Кінбурна - бакалійні виро­би та вино, із Суздаля — полотно, з міст Поволжя і Подоння -рибу, з Тули — залізні та мідні вироби. Особливим попитом на Україні користувалася майстерно вироблена тульська зброя. Російські купці брали участь практично в усіх значних украї­нських ярмарках і торгах.

З розвитком економіки, поширенням та поглибленням внутрішніх ринків помітно зросла роль України в зовнішній торгівлі Російської держави. Велика кількість товарів із За­хідної Європи та Близького Сходу, провезена через українські митниці, розпродавалась згодом не тільки на території України, а й у центральних губерніях Росії. Завдяки експорту та імпорту товарів на Півдні швидко розбудовувалися Херсон, Таганрог, Євпаторія, Одеса та інші портові міста. Деякі з них, наприклад Одеса, перетворювалися на великі промислові центри.

Формування всеросійського ринку певною мірою сприяло консолідації економічної спільності на Україні, зумовлювало злиття окремих областей і утворення єдиного господарського організму.

Зовнішні торговельні зв'язки західноукраїнських земель у XVIII ст. були на значно нижчому рівні, ніж до середини XVII ст. Зовнішньоторговий оборот Львова за XVIII ст. скоротився в 6 разів, а вивіз товару — у 29 разів. Центром традиційної торгівлі між Заходом і Сходом стали Броди. Розширилася торгівля з чеськими, німецькими землями. Зменшився вивіз на Захід зерна, збільшилася торгівля худобою, сукном і полотном, яке купували для австрійської армії, англійського, французького флотів.

У Речі Посполитій торгівля гальмувалася привілеями шлях­ти. Вона була звільнена від мит на внутрішніх шляхах, а та­кож при експорті й імпорті товарів. Це скорочувало торго­вельні обороти купців, обмежувало внутрішній ринок. На Пра­вобережжі феодали обмежували селянську торгівлю, встанов­лювали монопольне право на продаж-купівлю продукції сільського господарства. В Прикарпатті селяни були практич­но усунені від торгівлі.

На початку XVIII ст. у Гетьманській державі намітилися зміни в українській торгівлі, що були пов'язані із зовнішньо­економічною політикою російського уряду. Торговою грамо­тою 1649 року і Новоторговим статутом 1667 р. Московська держава скасувала англійські та голландські привілеї, обме­жила в правах іноземних купців. Російський торговий капі­тал став повним господарем на внутрішньому ринку. За Пет­ра І посилилися позиції російського купецтва в зовнішній торгівлі. Було встановлене високе мито на іноземні товари, ввіз деяких заборонено, заохочувалася зовнішньоторгова діяльність російського купецтва.

Реалізація цієї політики на українських землях, що входи­ли до складу Російської держави, була спрямована на перетво­рення російсько-української торгівлі в колоніальну, на зруй­нування самостійного економічного розвитку України.

Гетьман Д. Апостол намагався поліпшити умови для украї­нської торгівлі: захищав місцевих купців від конкуренції мос­ковських, видав наказ про сприяння виїзду останніх з України, заборонив місцевій владі перешкоджати купцям і чумакам в їхній діяльності; ввів мораторій на сплату боргів купців, особ­ливо тих, які вели зовнішню торгівлю. 1729 року за ініціативою Д. Апостола в Глухові відбулося зібрання українського купецт­ва, рішення якого про скасування перешкод на вивіз забороне­них російським урядом товарів він передав на царське ім'я. В "Решительних пунктах" скасовувалися лише примусова торгі­вля з Московською державою і обов'язок торгувати через російські порти. Д. Апостол склав меморандум до центрально­го уряду, в якому обґрунтував основні положення щодо торгівлі в Україні: вільна торгівля для українських і місцевих купців, для інших іноземних купців - торгувати у Києві та Чернігові під час ярмарків двічі на рік. Царський уряд не задовольнив цього прохання. Відносини України з іншими державами роз­глядались як зв'язки їх з Росією.

Таким чином, протягом другої половини XVII — XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характе­ру, формувався загальнонаціональний ринок. Негативно позна­чилася на розвитку торгівлі дискримінаційна політика Речі Посполитої і Російської монархії. Українська Козацька дер­жава втратила самостійність у зовнішньоекономічних відно­синах. Українські експорт та імпорт були зведені до мініму­му. Україна перестала бути самостійним членом міжнародної торгівлі.

Із середини XVII ст. на території Української Козацької держави поширилися російські срібні і в незначній кількості мідні монети. В Московській державі уніфікація грошової системи відбулася після реформи 1534 року. Карбувалася срібна копійка, лічильну функцію виконував рубль, в якому містились 100 копі­йок. У середині XVII ст. почали карбувати мідні копійки, які витіснили срібні, але швидко знецінилися, що призвело до їх ви­лучення з обігу. Срібні монети - російські талери ("єфимки") в грошовому обігу відігравали незначну роль. За Петра І була вве­дена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Про­тягом XVIII ст. проводилися реформи, спрямовані на стандарти­зацію грошового обігу в Російській державі, в тому числі Лівобе­режній Україні. Випускалися мідні (копійка, п'ятаки) срібні (рублі, полтинники, гривеники) і золоті (до 1753 р. червінці, з 1755 р. — 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали) монети. В грошово­му балансі країни значення золотих монет було незначним, зрос­тало карбування мідних, і на кінець XVIII ст. питома вага срібних і мідних монет зрівнялася. З 1769 року російський уряд почав випускати нумеровані гроші (асигнації). В Москві та Петербурзі були створені банки, що розмінювали асигнації на мідну монету. Російські гроші протягом XVIII ст. поширилися на українських землях, витіснивши з обігу польське-литовську монету.

Одночасно із зростанням торгівлі та грошового обігу на українських землях у XVII - XVIII ст. поширилися кредитні операції і лихварство. Найбільш поширеними були короткос­троковий споживчий кредит і комерційний на великі суми. У XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій у Тернополі (71%), Рогатині (62%), Тере-бовлі (59%). Лихварством займалися представники різних верств населення - купці, орендарі, корчмарі, старости, війти. Найчастіше спеціалізувалися в цій галузі вірменські та єврейські купці. В Галичині своєрідними банківськими організаціями були єврейські міські громади (кагали). Позичковий процент був високий, становив від 81% до 205 на рік, а на короткострокові періоди 50 — 100%, часто виступав у натуральній формі (переда­ча користуванням землею та ін.). Нерідко в ролі кредитних контор виступали католицькі костьоли й монастирі, православні братства. Великі позики надавались магнатам, шляхті, купцям, козакам і навіть королям. В Українській Козацькій державі існував обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, захід­ноєвропейські купці брали українські товари в кредит.

У Російській державі, на відміну від західних країн, важли­ве значення відігравав державний кредит. Роль банку викону­вала Мануфактур-колегія, яка видавала грошові позики про­мисловцям і купцям, безплатно передавала приватним осо­бам казенні підприємства з наданням грошової позики. В 1754 році були створені Дворянський і Купецький банки. Дворянсь­кий банк, що мав контори в Москві та Петербурзі, видавав кре­дити з розрахунку 8% річних під нерухоме майно і дорогоцін­ності в сумі від 500 до 10 тис. крб. на одну особу. Він проісну­вав до 1786 р., коли його капітали були передані Державному позичковому банку. Невеликі капітали Петербурзького Купець­кого банку, видача кредитів під товар на строк до одного року, обмеженість сфери дії лише купцям Петербурзького порту призвели також до його закриття в 1782 році і передачі внесків до Державного банку.

Державний позичковий банк давав кредити під поміщицькі маєтки (40 руб. з кріпака чоловічої статі), заводи, кам'яні бу­динки в розмірі 3/4 їх ціни. Кредити видавалися дворянству строком на 20 років зі сплатою 5% річних, містам — на 22 роки і 4% річних, внески приймалися з виплатою 4,5% річних. Одночасно розвивався комерційний кредит у формі векселів. У 1729 р. було створено вексельний статут, а в 1740 році -банкрутський статут. Зберігав своє значення лихварський кре­дит, в основному в розмірі 12-20% річних.

У Російській імперії користуватися правом позики могли лише великоросійське дворянство і іноземці, які перебували в постійному підданстві Росії та мали тут нерухоме майно. Ук­раїнське дворянство було зрівняне з ними у правах на отри­мання позичок лише в 1783 р.

В Українській Козацькій державі фінанси були під керівниц­твом гетьмана і неподільні з його приватним господарством. Бу­ло створено державний скарб, доходи якого за Б. Хмельницького становили до 100 тис. золотих. Гетьман І. Брюховецький зробив невдалу спробу відокремити державні фінанси і передати їх до Московського царського скарбу, встановив посаду генерального підскарбія. З цього часу починається втручання Москви у фінан­сові справи України. Неподільність особистих коштів гетьмана і державного скарбу призводили до негативних наслідків для ук­раїнських фінансів. Так, при арешті гетьмана І. Самойловича був конфіскований і державний скарб, половину коштів забрала Мос­ква, половина залишилася новому гетьману І. Мазепі, за якого приватний і державний доходи знову були об'єднані. Після його

смерті комісія на чолі з Карлом XII визнала спадщину гетьмана приватною і передала його небожу І.Мазепи А. Войнаровському.

У роки правління Першої і Другої Малоросійських колегій було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісячно і кожну третину року представляли у колегію рапорти про свою роботу.

Гетьман Д. Апостол реорганізував українські фінанси, відно­вив посаду генерального підскарбія, відокремив державний скарб від приватного скарбу гетьмана, встановив окремий державний бюджет. Але державний скарб залишався під контролем ро­сійського уряду, спеціальні інструкції регулювали діяльність двох генеральних підскарбіїв, один з яких обов'язково був росіяни­ном. Гетьман К. Розумовський здійснив останню спробу відсто­яти фінансову автономію України, але успіху не досяг. Царсь­кий Указ 1754 року вимагав надавати точні відомості про при­бутки і видатки українського скарбу. З ліквідацією в Україні гетьманського правління (1764 р.) фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії.

Оподаткуванню в Українській державі підлягали селяни, міщани, а козаки, шляхта, духовенство були звільнені від по­датків. Одним з джерел доходів державного скарбу були має­тності королівщини, вигнаних польських магнатів, римо-като-лицької церкви.

Поступово склалася система загальних податків, зборів, по-винностей. Мито з торгівлі становило близько 2% вартості товарів. В 1714 р. було введено новий податок - "головщину", що збирався не з вартості товару, а з "голови" купця. Обме­ження української торгівлі з боку російського уряду, скасу­вання в 1654 році ефекти та індикти, що давали 50 тис. крб. щорічно, а в 1655 р. - митних кордонів між Україною та Ро­сією значно зменшили доходи до державного скарбу.

З 1665 р. почали збирати податки з млинів, так званий "військовий мірчук" для забезпечення продовольством ро­сійських гарнізонів. Його платило все трудове населення в розмірі третини помелу. Збирали податки, в основному нату­ральний, з різних промислів, за продаж на торгах солі, риби, худоби, "ярмаркові", з купецьких підвід, "перевізне" через ріки, "куничне" з весіль.

Значні доходи давало оподаткування з горілчаного промислу, виробництво і продаж дьогтю і тютюну. За куріння горілки козаки та духовні особи платили "показанщину" в розмірі

50 коп. за казан, а селяни - по 1 крб. Тютюнову десятину платили з посівів, спочатку натурою, а з 1723 р. — по 60 коп. за пуд. За продаж горілки і дьогтю платили "повідеркове".

Дуже обтяжливим для українського народу було безкош­товне утримання російської армії. Селяни і козаки-підпоміч-ники збирали гроші, продукти харчування ("порції"), фураж ("рації"). До 1707-1709 рр. збори були незначними. Після Пол­тавських подій на Лівобережній Україні постійно перебувало до 10 полків, а під час військових дій - значно більше. З 1716 по 1783 роки збори стали постійним податком - так звані "консистентські дочки".

Населення гетьманщини виконувало державні "загально­народні" повинності, обов'язковість яких підтверджувалася гра­мотами І. Скоропадського, Д. Апостола. Найбільш поширеною повинністю для селян і міщан було забезпечення російської армії підводами, конями, волами і погоничами для перевезен­ня провіанту, пошти, чиновників. Українські козаки направ­лялися на будівництво каналів між Волгою й Доном, навколо Ладозького озера, на спорудження ліній укріплень, фортець, гре­бель, шляхів, мостів.

У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. — на всю Україну. В цьому ж році сталися зміни в розмірі податків: замість 1 крб. з селян і козаків зби­рали по 1 крб. 20 коп., з купців - 1% від заявленого капіталу, з поміщицьких і монастирських селян - по 72 коп. на рік. Після секуляризації монастирського землеволодіння селян цих маєтностей віддали в казенне управління, і, крім подушного, вони платили податок в 1 крб. Дворянство та духовенство були звільнені від сплати прямих податків.