1.2.3. Школа в період II світової війни і післявоєнний час

Звичайно прийнято вважати, що з початком війни Школа припинила своє існування[1]. І все ж, здається, необхідно розглянути долі окремих представників і Школи в цілому після 1939 року.

В травні 1939 р. помер один з найоригінальніших і видатних учасників Львівсько-Варшавської школи - Станіслав Леснєвський. Війна спричинила жахливі спустошення в рядах цієї інтелектуальної співдружності. Втратили життя (головно були вбиті) наступні згадувані вище філософи і логіки: Ауербах, Бад, подружжя Блауштайнів, Вайсберг, Зайковський, Ігель, подружжя Лінденбаумів, З.Лемпіцкий, Мільбрандт, Мосдорф, Ортвін, Панський, Пресбургер, Райгородський, Рутський, Саламуха, Шмірер, Третер. В перші роки після війни померли Вітвіцкий, Завірський і Смолька.

В передмові до "Філософських фрагментів. Серія II. Пам'ятна книга до ювілею 40-річчя педагогічної роботи професора Тадеуша Котарбінського у Варшавському університеті" можна прочитати: "Перша серія "Філософських фрагментів" вийшла в 1934 р. за рахунок учнів, чиї імена фігурують на одній з перших сторінок книжки. Сьогодні зі складу в п'ятдесят одну особу не живе двадцять. Про п'ятьох наших колег відсутні які-небудь відомості і здається обґрунтованим припущення, що їх імена слід дописати до двадцяти попередніх". Приводячи цю цитату в своїй книзі про Львівсько-Варшавську школу її історик Я.Воленський [1985] з болем і жалем продовжує: "І хоча ці слова були написані в 1958 році, ці двадцять п'ять осіб насправді повністю є жертвами війни. Адже перші "Фрагменти" видані 51 особою, тими, хто вже в 1934 році був кваліфікованим філософом. А скільки загинуло тих, хто закінчив навчання пізніше, кому навчання перервала війна, і нарешті ті, хто приступив до навчання під час війни? Не знаю, чи можлива відповідь на це питання, що кінець кінцем  стосується не тільки Львівсько-Варшавської школи, але і польської філософії взагалі." (S.28)

Військові втрати Львівсько-Варшавської школи - це не тільки персональні втрати. Це також уповільнення на шість років нормального процесу наукової і педагогічної роботи, це втрата значної частини публічних і приватних бібліотечних фондів. В роки війни був знищений ряд написаних і вже підготовлених до публікації праць, у тому числі монографії Лукасевича про силогістику Аристотеля і Бохеньського про логіку Теофраста, рукопис Лесьнєвського з важливими результатами і розложиста реконструкція його теорій, проведена Собоцинським, вже згадуваний перший том "Collectanea Logica", а також переклад Котарбінським "Нового Органна" Ф.Бекона. Але було в цей час написано і декілька значних праць. Вітвіцкий писав свої "Етичні бесіди" [1957], Оссовська закінчувала написання трактату про мораль [1947], а Татаркевич підготував свої роздуми про щастя [1947]. Не дивно, що під час війни етична проблематика превалювала. В передмові до своєї книги Татаркевич [1947] пише: "Значна частина цієї книги була написана під час другої світової війни, в 1939 - 1943 рр. Може здаватись дивним, що робота про щастя створювалася тоді, коли люди переживали найбільше нещастя. І все ж, це зрозуміло: в нещасті більше думається про щастя." (С.29)[2]

Під час окупації польські університети не проводили занять. Навчання продовжувалося шляхом таємного викладання. Філософи Львівсько-Варшавської школи також брали участь в роботі т.зв. "підземного університету". У Варшаві читали лекції і проводили семінарські заняття Лукасевич, Котарбінський, Татаркевич, Оссовські, Саламуха, Слупецкий, Собоцинський, Штейнбарг, у Львові - Айдукевич і Домбська, у Вільнюсі - Чежовський. Час війни співпав з часом навчання Генріка Хіжа, Яна Каліцького, Анджея Гжегорчика, Єжі Пєльца, яких можна вважати останніми представниками Львівсько-Варшавської школи. Пєльц згадує: "Ввійшов дуже щуплий, мовби втомлений, з сивиною, але ще не зовсім сивий, немолодий пан. Швидко привітавшись, підійшов до вказаного йому господинею крісла і сів на краєчок. [...] Потім нахилився вперед, витягнув довгу, худу шию з просторого, як і у всіх в той час, комірця, прикрив очі і [...] почав говорити: "Сьогодні я говоритиму про те, що значить "виражати безпосередньо", "опосередковано", "висловлювати", "висловлювати думку"". Так без зайвих вступів почалася перша лекція Тадеуша Котарбінського в першому семестрі наших таємних університетських занять восени 1942 р."  (Pelc [1994], S.39)

Але не тільки смерть спустошила шереги Львівсько-Варшавської школи. Під час війни або незабаром після неї Польщу залишили Бохеньський, Вундхайлер, Йордан, Каліцький, Леєвський Лукасевич, Мельберг, Познанський, Собоцинський, Хіж, а Тарський опинився в Сполучених Штатах Америки ще перед війною. Долі філософів, що залишили Польщу, різні, але всі (окрім Вундхайлера) продовжили наукову кар'єру. Найбільш значущого становища досяг Тарський. Він став професором в Каліфорнійському університеті, створив велику, т.зв. каліфорнійську школу теорії моделей, домінуючий вплив якої на розвиток логіки після другої світової війни загально визнаний. Лукасевич отримав кафедру логіки в Королівській Академії наук в Дубліні. Хіж є професором лінгвістики в університеті Пенсільванії. Мельберг був професором філософії науки в Торонто, а потім очолив кафедру в університеті Чикаго (після Карнапа). Познанський став професором в Єврейському університеті Єрусалиму, Сабоцинський - в католицькому Notre Dame університету штату Індіана, а Бохеньський - в католицькому університеті швейцарського Фрайбурга. Каліцький працював викладачем в Каліфорнійському університеті, а Леєвський - в університеті Манчестера. Поза університетськими колами залишився тільки Йордан. Як правило, наукова діяльність перелічених філософів після війни точилася в сферах тих інтересів, які сформувалися ще в Польщі і були пов'язані головним чином з логікою і її історією.[3]

Після війни в Польщі проходила бурхлива організація і реорганізація наукового життя, що викликала міграцію університетських викладачів. Внаслідок територіальних змін два університети - у Львові і Вільно опинилися за межами країни. Але тут же виникли чотири нових: в Любліні, Лодзі, Торуні і Вроцлаві. Міграційні процеси торкнулися також вчених з Львівсько-Варшавської школи. Чежовський і Яськовський опинилися в Торуні, Айдукевич - в Познані (до 1954 р.), а пізніше - у Варшаві, Домбська - в Ґданьську, доїжджаючи на лекції до Варшави, Кокошинська - у Вроцлаві, Слупецкий - в університеті ім. М. Кюрі-Склодовської в Любліні, а з 1948 року - у Вроцлаві, Свежавський і Корцик почали працювати в Католицькому університеті Любліна, Лушчевська-Романова - в Познані, Мельберг (до моменту виїзду з Польщі) - у Вроцлаві. Котарбінські, Мостовський, Оссовські, Татаркевич і Вітвіцкий залишилися у Варшаві, Завірський - в Кракові. Якийсь час Котарбінський викладав в Лодзі, але більше займався організацією університетського життя, будучи ректором Лодзинського університету. У важкі післявоєнні роки (1949 - 1956) деякі філософи Школи були позбавлені права викладання (Оссовські, Татаркевич, Домбська), іншим (Котарбінський, Айдукевич, Чежовський, Кокошинська) було дозволено викладати виключно логіку. Остаточна "географічна стабілізація" Школи настала в 1957 р. Айдукевич, Котарбінський, Мостовський, Оссовські і Татаркевич були професорами Варшавського університету, Домбська і Громська очолили кафедри в Ягеллонському університеті Кракова, Чежовський, Яськовський, Кокошинська, Корцик, Лушчевська-Романова, Слупецкий і Свежавський залишилися в тих наукових центрах, в яких працювали в кінці 40-х років. В середині 50-х років в усіх університетах, крім Лодзинського і Люблінського, працювали представники Львівсько-Варшавської школи.

Після війни було відновлено видання часописів, що виходили раніше: в 1946 р. у Варшаві з'явився "Пшегльонд Фільозофічни", в Кракові - "Квартальник Фільозофічни", в 1948 р. в Торуні - "Рух Фільозофічни". В 1948 р. побачив світло третій черговий том "Studia Philosophica" (за 1939-1946 рр.), а в 1951 р. - четвертий том (за 1949-1950 рр.). Після нетривалого досить мирного співіснування різних філософських напрямів в кінці 40-х років дійшло до відкритої конфронтації представників різних течій з марксистами, котрі виступали в ролі господарів ідеології і цензорів. Їх прагнення уніфікувати філософське середовище призвело до того, що вже в 1949 р. перестає виходити "Пшегльонд Фільозофічни", в 1950 р. - "Рух Фільозофічни" і "Квартальник Фільозофічни".

Після 1945 р. з університетами Польщі загалом були пов'язані і активно працювали 19 осіб, котрі належали до Львівсько-Варшавської школи, а після 1948 р. - 16 осіб. Безсумнівно, число це велике, але все таки превалює думка, що Школа припинила своє існування. Чому ж не можна вважати післявоєнний період ще однією стадією розвитку філософської школи? Історик Школи Воленський [1985] пише, що «ухиляючись від відповіді на це питання можна дати просту відповідь: це був період занепаду». Проте він уникає прямої відповіді, намагаючись навести, головно соціологічні пояснення. Але крім соціологічних чинників були причини метафілософського характеру, які можна дещо грубо окреслити наступним чином: Школа вичерпала потенціал філософії, яку культивувала, не дивлячись на те, що істотної філософської переорієнтації не відбулося. Повернемося до соціологічних пояснень Я.Воленського [1985], що достатньо повно відображають зовнішні причини «занепаду» Львівсько-Варшавської школи. Внаслідок смерті і еміграції школа в 1939-1948 рр. втратила 34 філософів, у тому числі декількох першого рангу; до цих останніх належать перш за все Леснєвський, Лукасевич, Тарський, Вітвіцкий і Завірський. Таким чином, Варшава втратила лідерів перш за все серед логіків, з яких в Польщі залишилося тільки три особи - Яськовський, Мостовський і Слупецкий. Найбільші втрати припали на другу і третю генерації школи, тобто покоління, які повинні були скласти майбутнє школи. Проте реальні втрати були більш значні. Після другої світової війни багато хто не повернувся до філософії, а філологи, педагоги, психологи, що належали до Школи, стали проявляти меншу зацікавленість філософією, ніж раніше. Але і серед тих, хто залишився, відбулися істотні зміни. Логіки відчули себе більш пов'язаними з математикою, ніж з філософією. В зв'язку з цим історик Школи Воленський [1985] вважає, що наукова школа повністю втратила один з своїх стовпів - математичну логіку і це було наслідком неминучого процесу спеціалізації. Спеціалізація позначилася і на інших областях філософії. Просто кажучи, відчувати себе істориком філософії, фахівцем з естетики, етики або епістемологом стало більш суттєвим, ніж належати до Львівсько-Варшавської школи. Воленський справедливо зауважує, що «силою Львівсько-Варшавської школи було могутнє оточення, схильне до самоідентифікації зі школою; воно служило противагою спеціалізації, що намітилася вже у періоді між двома війнами. Між іншим, це оточення не відродилося після війни також внаслідок згадуваних міграційних процесів, а також більш значної, ніж раніше географічної розпорошеності; отже школа втратила основний чинник самоідентифікації» (S.31).

Чому не відродилася школа, звичайно, вже не львівська, і навіть не варшавська, а просто польська філософська думка, формуючим початком якої стали б принципи, закладені Твардовським? Адже залишилися старі майстри - Айдукевич, Чежовський, Котарбінський і Татаркевич - надзвичайно діяльні на педагогічному поприщі. Після війни вони дійсно виховали не меншу кількість учнів, ніж перед війною, але майже ніхто з них не відносив себе до спадкоємців Школи[4]. Багато хто сприйняв проблематику, мову і навіть стиль мислення, що культивувався в Школі, але разом з тим відносилися до неї як до чогось минулого. Воленський [1985] вважає, що «основним фактором було усвідомлення необхідності іншої концепції філософії, філософії, що не уникає вибору світогляду. Частково це був вплив марксизму, частково - вплив загальної ситуації у світовій філософії, яка після війни була спрямована у напрямі «ангажованої філософії»» (S. 31). Але оскільки учні професорів з Львівсько-Варшавської школи займалися перш за все конкретними проблемами, то це радше свідчить про протилежне, про небажання брати участь в розробці проблем, забарвлених яким-небудь світоглядом. Щоправда, були  прихильники тієї або іншої філософської орієнтації, що відчували себе марксистами, феноменологами, екзистенціалістами, неопозитивістами або неотомістами. Значущість психологічної компоненти, що визначала згуртованість Львівсько-Варшавської школи, її самоідентифікацію, яка дозволила виробити імунітет до різного роду ідеологій, полягала на тому, що в Школі були байдужі до всього, окрім істини, носіями якої були самі філософи. В нових умовах така позиція погано узгоджувалася з навколишньою дійсністю. Та і сама істина виявилася чимось складнішим, ніж вважав Твардовський; наукова істина виявилася обмеженою інтерпретаціями в різних областях знань і тому частковою. Здається, винахід (а може створення?) багатозначних логік, в яких істина була розкладена на частини, вже провіщав не стільки труднощі з їх інтерпретацією, скільки розділення подальших поколінь на течії, спеціалізації, напрями, угрупування і т.п.

І нарешті, окреслимо вимоги, які пред'являлися до філософа з Львівсько-Варшавської школи. По-перше, він повинен мати філософську освіту, а також володіти знаннями в обсязі університетського курсу по одній з дисциплін, бажано природознавчій. Філософська освіта повинна бути історичною і систематичною. Особлива увага приділялася знайомству з сучасним станом філософських знань, так необхідних філософу-аналітику. Разом з тим історії філософії приділялася особлива увага, а серед прихильників аналітичної філософії членів Школи особливо виділяло якраз знання історії, яке може служити прапором школи. Відповідно до прийнятого в Школі стандарту філософ повинен вільно себе почувати у всіх областях систематичної філософії, а в одній з них особливо ґрунтовно орієнтуватися. До сказаного залишається додати знання іноземних мов, до яких неодмінно залічувалась давньогрецька і латинь. На підтвердження сказаного все ж таки подамо цитату з роботи, названої «Про потреби польської філософії». Твардовський [1918] пише: «Філософ повинен уміти справлятися з оригінальними текстами стародавніх авторів, бо інакше він не зможе звернутися до джерел європейської філософії; він повинен настільки знати математику, щоб перед ним не були закриті двері до досліджень з пограниччя математики і логіки, а також до психофізичних методів; він повинен володіти необхідними йому в психології мислення відомостями з області фізики і хімії, а в області психології взагалі - з області анатомії і фізіології нервової системи; він повинен орієнтуватися в результатах і напрямах сучасної біології, знайомство з якими йому необхідне при вивченні сучасних теорій етики і естетики.» ([1927], S.159)

Перше покоління учнів Твардовського повністю відповідало переліченим вимогам, хоча вже тоді почалася спеціалізація. Не дивлячись на спеціалізацію, що надходила, з цими вимогами справлялися і філософи, котрі отримали освіту в період між двома війнами, за винятком, зрозуміло, групи молодих варшавських логіків, котрі закінчили природничо-математичне відділення, але і вони, як правило, мали солідну філософську підготовку. Відповідно до прийнятого в Школі стилю філософ зобов'язаний ясно мислити і чітко формулювати питання і відповіді. Він постійно повинен піклуватися про якомога краще обґрунтування своїх тверджень як з формальної, так і з лексичної точок зору. Разом з тим він повинен постійно пам'ятати, що епістемологічні цінності мають також і моральну значущість, а моральні - епістемологічну.