10.1. Тенденції розвитку і досягнення зарубіжної культури
Катастрофічні наслідки першої світової війни, соціальних катакліз-мів, що настали за нею, докорінно вплинули на світогляд мільйонів людей усіх континентів планети, змінили психологію культуросприйняття не лише окремих індивідуумів, а й цілих соціальних прошарків суспільства. Загибель мільйонів людей, незліченних матеріальних і культурних цінностей підірвала віру в гармонію світовлаштування, спонукала до перегляду попередніх уявлень про призначення і критерії культури, духовності.
Переглядала свої світоглядні, естетичні позиції і творча інтелігенція. У значної її частини переважаючим стало нігілістичне ставлення до всього, що більш-менш було пов'язано з універсальними людськими цінностями, до усталених норм і принципів культуротворчої діяльності. На передній план у культурному житті вийшли модерністські (авангардистські) течії, які, принаймні, так вважали, адекватно відтворювали загальні суперечності епохи, соціальну невлаштованість життя, хаотичне бродіння умів. Нове світосприйняття зумовлювало і пошуки нових художніх форм, здатних адекватно його втілити.
Як художній метод модернізм (виник наприкінці XIX — початку XX ст.) став свого роду запереченням традиційних норм творчості, це був принцип «навпаки» щодо реалізму. Модернізм «розклав» традиційний художній образ, абсолютизувавши його окремі елементи: зміст образу (натуралізм), його виразність (абстракціонізм), емоційну насиченість (експресіонізм), багатозначність, надприродність (сюрреалізм) тощо.
В узагальнюючому плані можна сказати, що в міжвоєнний період стверджувалась культура, орієнтована 'на глибини індивідуальної психології. Свого первісного оформлення такий підхід набув передусім у теорії культури основоположника психоаналізу австрійця 3. Фрейда.
І хоча праці 3.Фрейда були написані переважно до першої світової війни, визнання він здобув у повоєнний період, коли викристалізовувались нові уявлення про людину, про її нездатність контролювати свої вчинки, суспільний прогрес. Вплив Фрейда на культуру міжвоєнного періоду — це не стільки вплив школи психоаналізу, скільки усвідомлення проблем, з якими зіткнувся новий період історії людства. За своїми ідеалами і устремліннями 3. Фрейд належав до демократичного крила західної культури, саме там він знайшов своїх прихильників і послідовників. Такі відомі діячі світової культури, як Ф. Кафка, Ж. П. Сартр, Т. Манн, С. Цвейг, Ф. Фелліні, свого часу віддали данину фрейдизму.
Найвидатнішими представниками естетики авангардизму в літературі 20—30-х років були Дж. Джойс, Т. Еліот, Д. Лоуренс (Великобританія), А. Жід, А. Камю (Франція), Ф. Кафка (Австрія), ранній У. Фолкнер (США) та ін.
Нігілістичне ставлення до всього, що так чи інакше пов'язано з універсальними людськими цінностями, — загальна визначальна риса їх творчості. Одна з центральних проблем літератури модернізму — це питання про місце «маленької людини» в суспільстві, її поступки, що обумовлюються усвідомленням нею своєї незахищеності, крахом гуманітарних ідеалів. Невіра в можливість раціональними засобами вирішити свої проблеми спонукає таку людину до пошуку індивідуальних шляхів пояснення дійсності, отже, і контролю над нею, до негайної реалізації своїх сподівань.
Не лише ідеологи більшовизму насторожено, а потім і відверто вороже поставились до цього напряму в мистецтві. Твори, які в емоційних формах і безкомпромісно показували негативні сторони буржуазної моралі, соціальну несправедливість, іноді заборонялися і в демократичних країнах як «аморальні», наприклад в Англії, США. Зауважимо, що в США в зазначений період авангардна література не набула такого розвитку, як в Європі. Проте реалістичні твори Т. Драйзера, С. Льюїса, Ю: О'Ніла, Е. Сінклера, Дж. Стейнбека набули світової популярності, як і література «втраченого покоління» Е. Хемінгуея, Е.М. Ремарка, С. Фіцджеральда.
Радянська література в умовах відносної ідеологічної розкутості 20-х відрізнялась різноманітністю стилів, напрямів, ідейних орієнтацій, розвивалася в безперервних пошуках і експериментах, у протиборстві реалістичних і модерністських тенденцій, класового екстремізму й загальнолюдського гуманізму з помітним ухилом у бік модернізму, проте в цілому залишаючись на позиціях захисту загальнолюдських цінностей. Так писали, зокрема, М. Булгаков, М. Зощенко, І. Бабель, А. Платонов.
Значна частина радянських письменників «сповідувала» принципи «Пролеткульту», а потім створеної в 1925 р. Російської асоціації пролетарських письменників (РАПП) — чистої пролетарської письменницької організації, їх принцип — огульне спростовування минулого як вітчизняного, так і зарубіжного «походження». В його запереченні вони виходили з того, що художники, які «вдихають заводське повітря», наділені рядом творчих переваг — здатні передавати свої враження, свій стан, переживання безпосередньо, чого літератор-інтелігент зробити не зможе. На такій основі, зазначалося в матеріалах одного з пленумів РАПП (1931), пролетарські письменники мали перевершити кращі зразки літератури минулого, створивши якісно нову літературу як складову якісно нової культур» — культури соціалістичного реалізму.
У цьому контексті доречно навести іншу думку, висловлену на початку 30-х років італійським соціалістом К. Росселлі. Суть її в тому, що пролетаріат «до цього часу показував свою нездатність дати життя серйозним новаторським течіям у сфері культури, він лише йшов услід, запізнюючйсь на одне чи два покоління, літературним, філософським уподобанням освіченої буржуазії». Цікавий і такий погляд К. Росселлі на проблему: культура — явище не буржуазне, не пролетарське, тобто не класове. Можна мати класовий вплив на культуру, але не класову культуру.
Звичайно, модернізм не вичерпувався літературою. Навпаки, найбільшого поширення він набув у мистецтві, зокрема образотворчому. В 20—30-ті роки художники продовжували творити здебільшого в дусі експресіонізму, кубізму, абстракціонізму. Це стосується, зокрема, французьких митців Ж. Брака, М. Громера, німецьких — Ж. Гроса, О. Дікса, австрійця О. Кокошки і багатьох інших, їхня творчість грунтувалась на переконанні, що, показуючи в ірраціональних формах і виявах картини здичавіння, моральної і фізичної деградації, вони збуджують сили протесту, які допоможуть зруйнувати несправедливий світ. Часто в абстрактних формах художники зазначених творчих напрямів відображали реальну дійсність. Наприклад, антифашистські настрої відобразили у триптиху «Фермопіли» О. Кокошка, а особливо П. Пікас-со у своїй всесвітньо відомій картині «Герніка». В символічних формах вона передавала трагедію, пов'язану з громадянською війною в Іспанії (батьківщині художника), застерігала проти фашистської небезпеки.
«Крайнім революціонером» у мистецтві називали славнозвісного П. Пікассо. За свою творчу діяльність він звертався чи не до всіх напрямів мистецтва — від експресіонізму і сюрреалізму до стилів, близьких соціалістичному реалізму. Неокласицизм 20—30-х років у його творчості вдало поєднувався з античною тематикою. Ідилічне бачення античного світу в тому самому творі поєднувалося у нього з сюрреалістичними мотивами.
Як напрям у мистецтві сюрреалізм (мистецтво надприродного, зверхреального) утвердився в середині 20-х років і через кілька орків став чи не наймоднішою течією в Західній Європі і Америці. Його найбільш відомими представниками були іспанець С. Далі, бельгієць П. Дельво, французи М. Дюшан, І. Тангі, німець М. Ернст та ін. Творчість сюрреалістів була пройнята ідеєю художнього і соціального бунту, тотальної непокори усталеним нормам життя і світосприйняття, прагненням до створення світу принципово нових цінностей і пошуку засобів виявити себе в цьому світі. Хаос світу, на думку сюрреалістів, провокує і хаос художнього мислення.
Помітним явищем у світовій культурі став російський авангард 20-х років. Йдеться насамперед про художників М. Ларіонова, К. Малевича, О. Родченка, В. Татліна, М. Шагала. Хоч творчість авангардистів на батьківщині оцінювалася суперечливо, проте їх картини купувалися музеями, влаштовувалися виставки. Самі художники, критично ставлячись до принципу «мистецтво для мистецтва», поєднували авангардистські стилі з дизайном, де набули великої популярності. Так, у 1925 р. на Всесвітній виставці в Парижі радянські художники представляли свою новаторську колекцію моделей одягу і завоювали найвищу нагороду — Гранпрі. Проте, подарувавши світу окремі справді новаторські знахідки, радянський дизайн не мав змоги реалізувати свої потенційні можливості як з економічних, так і з ідеологічних причин.
Неправомірно зарубіжне, поготів радянське мистецтво міжвоєнного періоду зводили лише до модерністських напрямів. Значна, якщо не більша частина художників із світовим ім'ям продовжували творити в традиційному реалістичному стилі чи на межі реалістичного і модерністського. Варто назвати хоча б пластичні твори, графіку, монументальний живопис таких всесвітньо відомих митців, як Е. Бурдель, А. Майоль,' А. Матісс (Франція), Д. Сікейрос, X. К. Ороско, Д. Рівера (Мексика), У. Зорак, Р. Кент (США), Е. Барлах (Німеччина).
Останній ще в дореволюційні часи побував в Росії, зокрема на Харківщині. Враження, які виніс з цієї поїздки художник, втілювалися потім російсько-українськими мотивами в ряді полотен, скульптурних робіт аж до смерті митця наприкінці 30-х років.
Щодо радянського, зокрема російського, реалістичного мистецтва, то, потіснивши наприкінці 20-х років авангард, воно не стало кроком на півстоліття назад, до часів передвижників, тобто не було регресом. Такі художники, як О. Дейнека, І. Бродський, Б. Иоган-сон.та інші, створили глибоко індивідуальні картини, які в окремих випадках наближали їх до європейського експресіонізму, а також і сюрреалізму.
Своєрідна революція відбулася в міжвоєнний період у музиці. Утверджувалися нові тенденції і принципи музичного мислення, отже, здійснювався поворот у жанровій сфері. Опера, що в XIX ст. полонила як композиторів, так і публіку, поступово втрачала свою роль провідного музичного жанру. Посилюється інтерес до балету як найбільш умовного із сценічних мистецтв, камерного театру, розважальних музичних постановок. На зміну музиці, яку «слухають, підперши голову руками», приходили музичні твори, які відрізнялися підвищеною експресивністю, гостротою та різкістю звучання. У радянській пореволюційній музиці такі новації знайшли відображення у творчості С. Прокоф'єва, Д. Шостаковича, М. Мясковського та інших композиторів. За рубежем у стилі експресіонізму, інших авангардних напрямів творили композитори І. Стравинський, Б. Барток, А. Шенберг та ін.
Докорінний перелом у міжвоєнний період відбувся і в архітектурі. Це виявилося в намаганні покінчити з еклектикою стилю «модерн», привести архітектурні форми і методи містобудування у відповідність з технічними можливостями тогочасної індустрії. Ф. Райт в Америці, В. Гропіус, Ф. Журден, Е. Саарінен і особливо Ле Корбюзье в Європі прклали початок новому архітектурному стилю — конструктивізму. Йому притаманні сувора функціональність архітектури, стандартизація, індустріалізація будівельних робіт.
Ідею нового універсалізму в архітектурі вперше і найбільш яскраво втілив у Німеччині В. Гропіус. Його концепція «Баугауза» (Дім будівлі) полягала в тому, що сучасна архітектура, відповідно до людської природи, повинна охоплювати все людське життя. Діяльність художньо-технічної школи «Баугауза» залишилася в історії архітектури XX ст. однією з найзначніших спроб прогресивного архітектурно-соціального реформаторства.
Архітектурна ідеологія 20—30-х років реалізується у вигляді численних новаторських творінь архітектурно-будівельного конструктивізму і функціоналізму. Конструктивізм TQT,O періоду завоював право називатися особливим художнім стилем. И/>го втіленням стали споруджені в 30-ті роки Рокфеллер-Центр в Нью-Йорку, комплекс Держпрому у Харкові, перші станції Московського метрополітену. Московський метрополітен набув загального визнання як зразок дизайну, який втілював у собі цілісний архітектурно-транспортний організм, художню доскона-лість, зручності для пасажирів.
Вагомими, нерідко світового значення здобутками була позна-чена у міжвоєнний період культуротворча діяльність української діаспори.
Світових вершин в образотворчому мистецтві здобув Олександр Архипеико (1887—1964) — один з основоположників так званої публічної скульптури, автор понад 750 художніх творів, серед яких скульптурні портрети Володимира Великого, Т. Шевченка, І. Франка, барельєфи Б. Хмельницького, М. Грушев-ського. Його твори експонувалися в найбільших музеях США, де творив митець, а також Європи.
Міжнародного визнання набули художні творіння модерного напря му О. Грищенка, М. Кричевського та ін. Нове покоління митців укра інського зарубіжжя відточувало свою майстерність в українській студії пластичного мистецтва, заснованій на початку 20-х років у Празі відомим мистецтвознавцем Д. Антоновичем.
«Батьком» українського співу в Америці вважався О. Ко-шиць — композитор, диригент, хормейстер, організатор першого українського національного хору (ще до еміграції). Створений ним у США Український народний хор став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів північноамериканської української діаспори.
Видатним майстром української народної хореографії був В. Ав-раменко. За його активною участю в 30-ті роки у США було засновано понад 50 ансамблів, які навчили мистецтву українського танцю й хореографії тисячі молодих людей української та інших національностей.
На літературній ниві в еміграції плідно працювали Є. Маланюк, який написав ряд праць з філософії та історії української культури, теоретик українського націоналізму Д. Донцов, а також відомі поети і прозаїки Ю. Липа, О. Ольжич, Ю. Драган, О. Телїга, Ю. Клен та ін.
Значний внесок у підготовку кадрів української культури зарубіжжя зробили засновані там українські вищі навчальні заклади. Найбільше їх було на території Чехословаччини, зокрема Український вільний університет, Українська господарська академія (з 1932 р. — Український технічно-господарський інститут), Український вищий педагогічний інститут тощо.
Бурхливого розвитку у міжвоєнний період набуває наука — одна з найважливіших складових культури (остання правомірно вважається синтезом науки і мистецтва). Різко зростає соціальна значущість науки.
Найважливіші тенденції в розвитку природознавчих наук у 20—30-ті роки пов'язані з глобального значення відкриттями в галузі ядерної фізики. В астрофізиці, хімії, біології та в інших природничих науках стали широко застосовуватися поняття і методи, пов'язані з вивченням атома й атомного ядра. Утверджується релятивістська (заснована на загальній теорії відносності) космологія. Можливість застосування теорії відносності до мікросвіту відкрила квантова механіка — найбільш значне теоретичне узагальнення фізики 20-х років. Відкриття вслід за електронами, фотонами, протонами і позитронами електричне незаряджених частинок — нейтронів завершало фізичну інтерпретацію періодичної системи елементів.
У 1934 р. французькі фізики Ірен і Фредерік Жоліо-Кюрі відкрили штучну радіоактивність. На кінець 30-х років ядерна фізика впритул наблизилася до одержання енергії за рахунок поділу ядер урану. Зокрема, досить конкретно було описано схему апарата, в якому можуть відбуватися ланцюгова реакція поділу урану і вивільнення ядерної енергії. Для розвитку людської цивілізації велике значення мало застосування радіоактивних ізотопів у техніці, біології, медицині.
Дослідження в галузі математичних наук у 20—30-ті роки здійснювалися переважно на основі відкритої на той час квантової механіки. Найбільш значних успіхів було досягнуто в таких напрямах, як теорія функцій, абстрактна алгебра, теорія чисел, теорія ймовірностей, диферен-ційних рівнянь, математична логіка. Найбільш відомими в цей період були математичні школи Німеччини (Д. Гільберт, Р. Курант, Д. Нейман), Франції (Ж. Адамар, Е. Борель, група молодих математиків, які виступали під колективним іменем Н. Бурбаки), СРСР (І. Виноградов, П. Александров, М. Келдиш), США (Дж. Біркгоф, Н. Вінер).
Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів розвиток математичних та й інших наук у цій країні значно уповільнився, оскільки значна частина німецьких вчених, насамперед єврейського походження, була змушена емігрувати. Більшість з них від'їжджала до США, значно посиливши потенціал американської науки.
Новий напрям утверджується в розвитку хімічної науки — хімічна фізика, в якій знайшли застосування новітні досягнення квантової механіки та електронної теорії, методи фізико-хімічного аналізу. Починається масова полімеризація виробництва, яка, в свою чергу, привела до широкого застосування у побуті товарів масового вжитку з принципово новими характеристиками.
Застосування хімічних і фізичних методів дослідження в біології спонукало до створення таких дисциплін у науці, як біохімія і біофізика. До найважливіших результатів, досягнутих у зазначених галузях впродовж 20~30-х років, належать виділення хімічно чистих органічних речовин, розробки нових ефективних методів вивчення процесів обміну речовин, будови білків і нуклеїнових кислот. Хімічним методом почали добувати вітаміни, штучні антибіотики.
Новітні досягнення в біологічній науці знайшли широке застосування в практичній медицині. Революцією у медицині було відкриття і застосування пеніциліну, за що англійські вчені А. Флемінг, X. Флорі і Е. Чейн удостоєні Нобелівської премії. В роки другої світової війни їх відкриття врятувало життя тисячам людей.
Активну наукову діяльність за рубежами своєї батьківщини вели і представники української діаспори, в основному на ниві українознавства. Основними центрами діаспори були Прага, Берлін, Варшава та деякі інші міста Європи і північноамериканського континенту.
Так, у Празі плідно працювало наукове українське історично-філологічне товариство, засноване у 1923 р. групою професорів філософського факультету Українського вільного університету (Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський). Наприкінці 30-х років у його складі було понад 50 визначних науковців. Наукові дослідження велися в широкому діапазоні — історія України, класична філологія, історія освіти, етнографія та ін.
Значним осередком української науки в еміграції був Український науковий інститут, створений у Берліні в 1926 р. Очолювали його видатні історики української культури — спочатку Д. Дорошенко, а з 1932 р. І. Мірчук. В інституті працювали історики В. Липинський і С. Тома-шівський, філософ Д. Чижевський, літератори і мовознавці Б. Аепкий, Р. Смаль-Стоцький, К. Чехович та ін. Головне завдання науковці інституту вбачали в тому, щоб не лише розвивати українську науку і культуру на німецькій землі, а й співробітничати із західноєвропейськими вченими. У цьому плані їх діяльність була особливо результативною. Представники інституту брали активну участь у наукових конгресах (переважно гуманітарної, культурологічної спрямованості), що провадилися вченими як слов'янських, так і західноєвропейських країн. У 1934 р. інститут набув статусу державної інституції і був прикріплений до Берлінського університету. При інституті діяли дослідницькі кафедри української історії, матеріальної культури, мови, етнографії, етнології та ін.
Науково-культурницьку діяльність в еміграції продовжував видатний учений і культурний діяч І. Огієнко. Він видавав українознавчі журнали «Культура» і «Рідна мова», переклав українською мовою Біблію. Вагомий внесок у розвиток українознавства у зарубіжжі зробили в 20—30-ті роки такі відомі постаті української історії, як В. Антонович, В. Винниченко, Б. Крупницький, І. Мазепа, В. Прокопович, О. Севрюк, М. Шаповал, О. Шульгін та багато інших.
Отже, всупереч складностям суспільного життя міжвоєнного періоду (руйнівні наслідки першої світової війни, утиски з боку-тоталітарних і напівтоталітарних режимів у ряді європейських країн, загострення міждержавних відносин) зарубіжна культура 20—30-х років утвердилася в сучасних художніх напрямах, досягла незаперечних успіхів. Це стосується як культуротворчої діяльності, так і досягнень у науковій царині.