10.3. Механізм грошово-кредитної політики
Теорія та практика вирізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється необхідний комплекс заходів в реалізації головних завдань грошово-кредитної політики. Йдеться про інструменти прямого (директивного) та опосередкованого регулювання впливу на основні параметри грошового обігу.
До найважливіших засобів першої групи можна віднести:
механізми готівкової емісії;
встановлення ліміту кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам;
пряме регулювання позикових операцій банків, визначення маржі, ліміту на вартість кредитних ресурсів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження кредиту споживача.
Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури грошового обігу найбільш поширене у країнах з перехідною економікою, де механізми безпосереднього впливу на способи реалізації монетарної політики ще не набули достатньої зрілості. Вони дають необхідний ефект при їх використанні в комплексі із заходами безпосереднього впливу на систему грошового обігу і в країнах з розвинутою ринковою економікою. Система безпосереднього регулювання грошового обороту є елементом економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за змістом механізми монетарної політики. Це, по-перше, здійснення операцій на відкритому ринку; по-друге, регулювання норми банківських резервів, по-третє, регулювання облікової ставки на позики, що надаються центральним банком. Кожний із зазначених механізмів має набір власних інструментів, формування та вдосконалення яких здійснюється десятиріччями. Їх структуру та рівень розвитку в постсоціалістичних країнах характеризує, звичайно, ступінь адекватності систем грошового обороту вимогам ринкової економіки. Ефективне використання операцій з купівлі-продажу цінних паперів з метою регулювання грошового обороту і проведення на цих засадах активної монетарної політики потребує досить високого рівня розвитку ринкових фондових цінностей держави.
Вплив фондових операцій держави на кількісні параметри грошового обороту спирається на ефект витіснення, коли вільні (касові) залишки грошей населення та юридичних осіб, сформовані завдяки спекулятивному мотиву заощаджень, переорієнтовуються з приватних ринків цінних паперів на ринки державних зобов’язань. У цьому випадку інвестор, прагнучи отримати максимальний прибуток від належних йому грошових ресурсів, віддає переваги фондовому ринку держави.
Операції на відкритому ринку зводяться до здійснення купівлі та продажу уповноваженими установами держави на фондовому ринку її цінних паперів. Коли центральний банк купує фондові цінності держави, що знаходяться у володінні населення чи комерційних банків, він розплачується за це власними ресурсами. Відкриваючи зазначеним суб’єктам відповідні рахунки, банк здійснює таким способом додаткову грошову емісію. В цьому випадку зростає купівельна спроможність населення, а також збільшується у зв’язку із зростанням резервів кредитний потенціал комерційних банків. А от продаж цінних паперів держави населенню та комерційним банкам дає інший результат. Купивши на відкритому ринку казначейські векселі чи облігації, приватна особа зменшує ліквідність своїх фінансових активів. Такий же результат при здійсненні аналогічних операцій отримують і комерційні банки: з купівлею цінних паперів держави їхні резерви, а відповідно і кредитоспроможність падає. Як наслідок, загальна маса грошей, що знаходиться в обороті, а також ліквідність суб’єктів ринку (фізичних та юридичних осіб) знижується. Отже, здійснення операції з купівлі-продажу казначейських векселів та облігацій на відкритому ринку дає можливість вирішення цілого комплексу проблем грошової політики:
по-перше, бездифіцитне фінансування державних витрат, а звідси – управління на цій основі державним боргом;
по-друге, надання суб’єктам ринкової економіки надійних і високоліквідних інструментів для тимчасового розміщення власних фінансових ресурсів;
по-третє, надання можливості центральному банку економічними засобами впливати не лише на попит і пропозицію грошей, а й на співвідношення їх структурних агрегатів: агрегату М1 та агрегатів М2 і М3;
по-четверте, визначення засобами ринкового механізму реальної вартості державного боргу, а значить, і цінних паперів, що його обслуговують.
За допомогою управління обов’язковими резервами центральний банк має можливість впливати через базу грошової маси на кредитоспроможність комерційних банків, в тому числі на розміри кредитної мультиплікації. Відповідно до цього інституційне регулювання рівня обов’язкових резервів розглядається теорією та практикою грошей як один із найдієвіших механізмів монетарної політики. Вказаний механізм досить простий за змістом. Змінюючи норму обов’язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов’язкових резервів, комерційні банки отримують можливість збільшити ліквідність своїх активів і вдатися через додаткове кредитування до емісії нових грошей. Коли норма резерву підвищується, ці можливості зменшуються. Внаслідок того, що лише незначна частина всіх активів комерційних банків знаходиться у формі готівки, зміна норми резерву на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення пасивів банківської системи.
Як засвідчує практика, в різних країнах інститути регулювання грошового обігу використовують зазначений інструмент грошово-кредитної політики лише в окремих випадках. Прийнято вважати, що часті зміни розміру обов’язкового резерву ускладнюють таке регулювання. Зазначений інструмент більш придатний для вирішення не поточних, а довготермінових завдань монетарної політики. Необхідність досить обережного використання механізму обов’язкового резервування визначається не лише дією в цьому випадку мультиплікаційного ефекту кредитної експансії, що робить цей процес недостатньо керованим, а й відповідним впливом на динаміку прибутковості комерційних банків. Гроші, що знаходяться на резервних рахунках, не приносять відсотків. Це своєрідний додатковий податок на комерційні банки. Їх збільшення негативно позначається на прибутках банків, знижує їх конкурентноспроможність. В зв’язку з цим у багатьох країнах рішення про відповідні зміни банківського резерву приймаються у вигляді законодавчих актів.
Поряд із здійсненням операцій на відкритому ринку та управлінням рівнем обов’язкових резервів винятково важливим інструментом монетарної політики є регулювання облікової ставки, яка формується на базі надання центральними банками позик кредитним установам. Такий кредит надається банкам, що зіткнулися з тимчасовими фінансовими труднощами. Плата за вказані кредити виступає у формі облікової ставки відсотка. Регулювання облікової ставки використовується як засіб неадміністративного впливу на масу грошей, що знаходиться в обігу. Механізм такого впливу близький за змістом до механізму здійснення операцій на відкритому ринку: коли комерційний банк бере в центральному банку позику, він виписує на себе боргове зобов’язання, яке за чинною практикою гарантується не резервною позицією своїх активів, а державними цінними паперами, що знаходяться в його розпорядженні. Внаслідок цього отримана позика повністю використовується як надлишковий резерв. Це надає банку-боржнику можливість відкривати додаткові кредитні рахунки населенню та юридичним суб’єктам у повному обсязі без відповідного забезпечення резервної позиції. Облікова ставка визначає вартість отриманих у такий спосіб комерційним банком надлишкових резервів (кредитів центрального банку). Якщо облікова ставка знижується, то у комерційного банку виникає зацікавленість в отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно через зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому ринку пропозиція кредитних ресурсів.
Поряд із регулюванням облікової ставки в країнах із недостатнім рівнем розвитку ринкових механізмів застосовується система директивного управління нормою відсотка на позики, що надаються комерційними банками та небанківськими кредитними установами. Значення ефективного використання цього інструмента має розглядатись у двох аспектах. З одного боку банківський відсоток безпосередньо впливає на розвиток ділової та економічної активності. Від його рівня залежить попит на інвестиційні ресурси та їх пропозиція, рішення суб’єктів економічної діяльності щодо визначення пропорцій між споживанням і зберіганням. Під його впливом складається валютний курс, відбувається міграція капіталів між окремими країнами та інші макроекономічні процеси. Інший аспект, що характеризує значення ефективного регулювання норми відсотка, пов’язаний з безпосереднім впливом його параметрів на структуру грошових агрегатів і на масу грошей, що знаходяться в обігу. Йдеться про ефект ліквідності: чим нижча величина норми відсотка, тим більше грошей залишається на руках у населення. При її збільшенні отримують протилежний результат. Існують і інші канали, що визначають вплив динаміки норми відсотка на головні параметри грошового обороту.
Різноманітність інструментів грошово-кредитної політики визначає актуальність проблеми її здійснення. Найважливішою вимогою в цьому є забезпечення системного застосування різних важелів монетарного регулювання, їх спрямування на досягнення взаємопов’язаних завдань грошової стабілізації. Необхідно взяти до уваги кілька загальних правил, визначених теорією грошей і напрацьованих багаторічною практикою. Їх зміст такий:
1. Застосування тих чи інших засобів монетарної політики не терпить закостеніння. Грошово-кредитна політика завжди мусить бути гнучкою. Слід узгоджувати її із загальними механізмами макроекономічного регулювання, відображати розвиток економічного циклу ринкової кон’юнктури.
2. Широта застосування напрацьованих світовою практикою інструментів грошово-кредитної політики залежить від ступеня розвитку в кожній країні ринкової інфраструктури, дієвості економічних саморегуляторів.Коли в управлінні економікою переважають методи жорстокого адміністративного макроекономічного регулювання (контроль над цінами і доходами, валютними й торгівельними операціями), коли існує монополізм і відсутня конструктивна конкуренція, ефективність грошово-кредитної політики є незначною. У цьому випадку виправдовує себе метод поетапного впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.
3. Щоб монетарна політика була результативною, її треба тісно узгоджувати як із фіскальною, так і з зовнішньоекономічною, в тому числі валютною політикою. Йдеться, власне, про необхідність застосування цілісної внутрішньо збалансованої системи заходів фінансово-грошової та валютної політики. Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні оптимально припустимого (не більше 3–4 % ВВП) дефіциту державного бюджету та від’ємного сальдо платіжного балансу.
4. При здійсненні заходів регулювання варто враховувати неоднозначне реагування грошового обороту на різні інструменти грошової політики та консерватизм монетарної сфери, що визначається наявністю в її структурі сил, які, діючи в протилежних напрямках, уповільнюють відповідну реакцію. Так, жорстка емісійна політика компенсується зміною швидкості обігу грошей. Тому політика врівноваження грошових агрегатів має зважити на цю обставину. Вона повинна бути зорієнтованою на швидкість обігу грошової одиниці. Схожа ситуація може скластися і при застосуванні інших інструментів грошової політики.
5. Консерватизм монетарної сфери робить неприпустимим застосування різких коректур динаміки грошових агрегатів. Ефект від “шокових“ заходів грошової політики може бути лише тимчасовим. Досягнутий ними успіх, зазвичай, не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів.
6. При плануванні головних параметрів монетарної політики та визначенні її дієвості необхідно враховувати ефект запізнення: наявність розриву в часовому вимірі між застосуванням регулюючих заходів і відповідною реакцією на ці дії як грошової сфери, так і всієї економічної системи в цілому. Існують дослідження, за якими зміна динаміки грошової маси відбивається на динаміці цін та реальному обсязі ВНП з інтервалом від 3 до 12 місяців. Це свідчить, що проведення стабілізаційних заходів має спиратися на точні економічні прогнози, які мають бути не просто своєчасними, а й відповідно неупередженими.