10.5. Соціальне планування
Складовою соціального управління є соціальне планування. За своїм походженням планування є соціалістичною ідеєю. Її пропонували представники утопічного соціалізму — А. Сен-Сімон, Ж. Фур’є, а Р. Оуен зробив спробу її реалізувати. Спочатку планування поширювали тільки на економічну сферу в межах великих економічних утворень — трестів, концернів, фірм. Згодом планування поширилося в межах усього суспільства, зокрема у соціальній сфері.
У колишньому СРСР спроби ширшого трактування плановості, можливості планового регулювання суспільних процесів робили одразу після революції 1917 р. Уже в першому п’ятирічному плані був розділ «Соціально-економічні проблеми». Сам термін «соціальне планування» був ужитий Ф. Рузвельтом в його «Новому курсі», що розроблявся для виведення США із кризи початку 30-х років. Згодом американські вчені почали вживати цей термін у зв’язку із розглядом форм і методів здійснення соціальної політики, зокрема забезпечення соціального захисту населення.
Без огляду на те, що ідею плановості було висунуто соціалістами, у нашій країні до кінця 90-х років її було повністю дискредитовано. На думку відомого соціолога Ж. Тощенка, це сталося внаслідок:
— поступового відходу практики планування від потреб людини, що проявилося в технократизмі, у втратах навіть тих невеликих соціологічних надбань, що були властиві теорії і практиці 20-х рр.;
— доведення до абсурду ідей розподілу всіх ресурсів, що проявилося в суцільній регламентації економіки й виробництва;
— абсолютизації методів директивного командування і нехтування методами непрямого регулювання, відмови від створення сфери свободи для розгортання потенційних можливостей суспільства.
Усі плани до 60-х рр. орієнтовані були на збільшення обсягів виробництва і лише за умов їх виконання передбачалося задоволення потреб людей. Проте життя брало своє, і об’єктивна необхідність задоволення потреб людини почала реалізовуватися через трудові колективи. З ініціативи ленінградських підприємств у 60-ті роки почали розробляти плани соціального розвитку. Ідею соціального планування було навіть закріплено в 1977 році в Конституції СРСР. Проте за показники соціального розвитку, як і раніше, ніхто не відповідав, а техніко-економічні показники досягалися в основному за рахунок добробуту людей.
Практика соціального планування показала, що його об’єктом мають бути всі рівні, починаючи від трудових колективів і закінчуючи суспільством у цілому, усі сфери життєдіяльності суспільства, усі соціальні процеси і явища.
Отже, соціальне планування — це науково обгрунтоване визначення перспектив і показників розвитку соціальних інститутів, явищ і процесів, а також розробка заходів для досягнення бажаного на всіх рівнях формування соціальних відносин.
Перший рівень соціального планування — це планування соціального розвитку трудових колективів. Основною метою цих планів було спонукання людини до праці з повною самовіддачею і створення умов для такої праці. Розробляючи плани, виходили з того, що людина може зробити для розвитку виробництва і як вона буде змінюватися під впливом прогресу, що може зробити колектив для підвищення добробуту людини, як змінити організацію стимулювання праці, щоб посилити матеріальну заінтересованість кожного працівника в поліпшенні показників діяльності всього колективу, як залучити членів колективу до громадських справ, тобто до керування взаємодією людини з суспільством.
Проблемами соціального планування на регіональних рівнях стало регулювання міграційних процесів, використання трудових ресурсів, управління розвитком національних відносин, розподілом і використанням культурних цінностей, отже, вирівнюванням соціального розвитку і створенням сприятливих умов для функціонування соціальних організацій. Щодо окремих сфер діяльності, котрі утворені в результаті поділу праці, то соціальне планування охоплювало такі питання, як умови і зміст праці, професійно-кваліфікаційна підготовка кадрів, престижність професійної діяльності, співвідношення робочого і вільного часу, задоволення нагальних потреб працівників тощо.
Існує ціла низка методів соціального планування. У старій системі домінував балансовий метод, що забезпечував зв’язок між потребами суспільства і його можливостями за обмежених ресурсів. З переходом до ринкових відносин, коли важливо бачити соціальні наслідки рішень, що приймаються, уміти узгоджувати інтереси всіх учасників перетворень, надаючи умови для виявлення їхньої творчої активності, більш важливими стають такі методи, як:
* нормативний. Нормативи є засадними для визначення показників соціального розвитку;
* аналітичний, що поєднує аналіз і узагальнення. За допомогою цього методу соціальний прогрес поділяється на складові і визначаються основні напрямки реалізації програми;
* варіантний, що полягає в розгляді різних варіантів рішень і виборі найоптимальнішого;
* комплексний, який передбачає врахування всього комплексу чинників у визначенні темпів і пропорцій раціонального розвитку, характеристиці основних його параметрів;
* проблемно-цільовий, згідно з яким визначають ключові завдання незалежно від відомчого підпорядкування;
* соціального експерименту, який полягає у перевірці механізму дії на прикладі якогось одного об’єкта;
* економіко-математичний (лінійне програмування, моделювання, багатофакторний аналіз, теорія ігор тощо), що передбачає кількісний аналіз за використання вищезгаданих методів.
Для оцінки відповідності реального стану науково обґрунтованим вимогам у плануванні використовують соціальні показники. Вони є кількісними і якісними характеристиками стану, тенденцій і спрямувань соціального розвитку й розраховуються на підставі статистичних даних. Для глибшого вимірювання проводяться соціологічні дослідження.
Для характеристики рівня соціального розвитку користуються такими двома видами показників:
· загальні, порівнюючи з якими, можна встановити, випереджає, відстає чи перебуває на тому самому рівні розвитку досліджуване явище чи процес;
· нормативні, порівнюючи з якими, можна встановити відповідність реального стану розвитку наукового обгрунтованим нормативним вимогам.
Порівнюючи соціальні показники різних об’єктів, можна визначити місце певного об’єкта, явища, процесу в суспільстві. Вивчаючи соціальні показники, можна з’ясувати рівень, напрямки, тенденції і визначення соціального розвитку.
Отже, правильне розуміння соціальних показників сприяє всебічному обгрунтуванню управлінських рішень, збільшенню ефективності планування.
В Україні через її глибоку кризу соціальне планування втратило свою актуальність. На думку Ж. Тощенка, можливості, що відкривалися на етапі становлення нашої держави, практично вичерпано. Оживити соціальне планування, на його думку, можуть соціальні нормативи — науково обгрунтовані кількісні та якісні характеристики оптимального стану соціального процесу (чи якогось із його аспектів), отримані на підставі об’єктивних закономірностей суспільного розвитку і можливостей суспільства та спрямовані на максимальне задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Соціальні нормативи відображають потреби і можливості суспільного розвитку на певному етапі, тому в перспективі вони змінюватимуться. Вони мають кількісну і якісну визначеність, яка є величиною, що характеризує ідеальну мету розвитку процесу, котрий планується.
У тих сферах життєдіяльності суспільства, де суспільні відносини практично не піддаються кількісній оцінці (культура, сім’я, побут), використовується поняття «соціальний орієнтир», що виражає найбільш можливу раціональну величину розвитку суспільних процесів, виходячи із показників розвитку аналогічних явищ. Іноді соціальним орієнтиром є найліпші показники діяльності, наприклад, передових промислових підприємств. Нормативи можуть відображати забезпечення матеріальними ресурсами у розрахунку на певну кількість осіб, вимоги наприклад, забезпечення сільських населених пунктів школами, необхідну кількість фахівців (на 1 тис. населення — лікарів, учителів і т. п.). Удосконаленню планування сприяє використання соціальних карт регіонів і соціальних паспортів організацій, дані яких доповнюються матеріалами соціологічних досліджень.
Соціальний паспорт уперше почали розробляти в 1966 р. за зразком техніко-економічного. Соціальні показники паспорта є діагностичними інструментами, тобто вони відображають вихідний стан об’єкта управління і соціальних проблем. З допомогою паспортів провадиться орієнтовне зондування структури об’єкта, який вивчається, динаміки і чинників його розвитку, визначення його місця в системі зовнішніх зв’язків. Головне призначення соціального паспорта — виявлення проблемної ситуації.
Аналізуючи показники соціального паспорта, з’ясовують, які проблеми виходять за межі компетенції адміністрації (наприклад, зміна графіка роботи міського транспорту, послугами якого користуються працівники підприємства), які з них з часом зникнуть самі собою.
Запровадженням запланованих заходів не завершується реалізація системи практичних дій. Потрібен контроль за виконанням плану. Реалізація плану має бути завершена не звітом керівника, а оцінкою того, які реальні зміни відбулися в умовах і змісті праці, соціальній структурі колективу, інтересах і мотивах працівників, в їхньому ставленні до виконуваних обов’язків після нововведень. З цією метою і використовуються соціологічні дослідження. З їхньою допомогою контролюють процес реалізації плану, відхилення від намічених цілей, виявляють нові проблемні ситуації, розширюють межі планування. Ці дослідження мають бути локальними, невеликими за обсягом і проводяться в найкоротші строки. Отже, особливе місце в соціальному управлінні займають соціологічні дослідження, за допомогою яких збирають інформацію, потрібну для розробки найоптимальніших варіантів соціального розвитку, будують прогнози, оцінюють результати нововведень.
Складовими механізму соціального управління, окрім планування, проектування, прогнозування, є також соціологічні методи управління соціальними процесами — соціальна діагностика, соціальні технології, моделювання тощо.
Якщо соціальна діагностика має за мету (за допомогою різних методів) виявляти соціальні резерви, то метою соціальних технологій є практичне засвоєння, реалізація соціальних резервів через оптимізацію управління соціальними процесами. З огляду на це важливо з’ясувати сутність соціальної технології, принципи її розробки, способи досягнення очікуваного ефекту, важливість суб’єктивного фактора для її запровадження тощо.
Під соціальною технологією слід розуміти сукупність прийомів, методів і діянь, що застосовуються для досягнення поставлених цілей в процесі вирішення різних соціальних проблем (удосконалення організації управління, цілеспрямоване діяння на громадську думку через засоби масової інформації, прискорення професійної адаптації, запобігання безробіттю тощо).
За К. Поппером, соціальна технологія це спосіб застосування теоретичних висновків соціології з практичними цілями.
У системі соціального управління соціальні технології — це засіб регуляції життєдіяльності трудового колективу, оптимізації соціальних відносин і процесів, що відбуваються в ньому.
Застосування соціальної технології зв’язане з опрацюванням певних принципів розвитку, функціонування відповідних соціальних процесів і використання ефективних методів впливу на них для реалізації цих принципів і досягнення певних цілей. При цьому використовуються такі поняття, як «процедура» і «операція». Процедура — це сукупність дій (операцій), за допомогою яких здійснюється процес (фаза, етап), що відбиває сутність цієї технології. Операція — безпосередній практичний акт розв’язання завдання в межах певної процедури, однорідна, логічно неподільна частина процесу управління.
На практиці найчастіше соціальні технології розробляються за моделлю, що містить чотири процедури і низку операцій.
Класична модель соціальної (і будь-якої іншої) технології включає такі процедури:
· формування мети;
· прийняття рішення;
· організація соціальної дії;
· аналіз результатів.
Важливим у такому підході є те, що в процесі соціального управління застосовується технологічний принцип: процес поділяється на складові — операції, які детально описуються. Керівник, чітко дотримуючись послідовності дій і умов, передбачених технологією, має можливість досягти заданих результатів.
Структура соціальної технології включає три складові:
1) характеристика мети, завдань і основних положень технології;
2) перелік (з описом) технологічних операцій;
3) додаток: зміст основних документів, інформаційні таблиці та інші необхідні для реалізації технології матеріали.
Розробляючи соціальні технології, слід дотримуватися певних принципів. Так, принцип багаторівневого аналізу потребує всебічного врахування рівня соціального розвитку трудового колективу і на цій основі здійснення ранжирування та визначення найважливіших соціальних резервів. Цю процедуру здійснюють методами експертного опитування та рангової кореляції, аналізу даних соціальної статистики, вивчення колективної думки. Згідно з цим принципом кожному рівню соціального розвитку колектива відповідає певний пакет соціальних технологій.
Принцип цілевизначення передбачає ретельне визначення мети і завдань соціальної технології, узгодження їх з ресурсами, матеріальними можливостями підприємства. Орієнтація на соціальні результати дає можливість уникати стереотипів технократизму й економічного раціоналізму, коли соціальний розвиток колективу здійснювався за залишковим принципом, а людина розцінювалася як виробничий чинник.
Принцип комплексності потребує врахування всіх чинників, що впливають на розвиток соціальних процесів у трудовому колективі.
Крім того, соціальна технологія повинна мати свого адресата, розроблятися для конкретного структурного підрозділу. Для її розробки й обгрунтування потрібна інформаційна база. Ефективність, успіх її опрацювання й реалізації значною мірою залежить від заінтересованості керівника, його уміння правильно сформулювати соціальне замовлення, його соціологічного мислення і культури.
Найбільш відомими у вітчизняній практиці були технології з таких питань: робота з робітниками, що звільняються, управління адаптацією нових робітників, профілактика порушень трудової та громадської дисципліни, професійна орієнтація школярів, формування резерву і вибори керівників, організація гнучкого режиму роботи, вивчення і поліпшення міжособистісних відносин у колективі та деякі інші.
Як уже було сказано, трудові колективи різняться за рівнем розвитку. Більшість колективів перехідного періоду до ринкової економіки мають перший рівень. Для нього необхідним є передовсім пакет соціальних технологій для соціальної стабілізації трудового колективу.
Головними напрямами такої стабілізації можуть бути: подолання безгосподарності, поліпшення організаційного порядку і дисципліни праці; механізація, автоматизація та комп’ютеризація праці, збагачення її змісту; розвиток самоврядування тощо. Усі ці напрями соціологічної роботи мають конкретизуватися в соціальних технологіях. Розробка й адаптація соціальних технологій до управлінської діяльності конкретного трудового колективу — завдання досить складне.
Наприклад, навіть за умов масового безробіття серед окремих категорій працівників є так звана потенційна плинність кадрів, тобто незадоволення роботою, готовність змінити місце роботи, як тільки з’явиться така можливість. Ця ситуація найчастіше зумовлюється незадовільними умовами праці, низькою її змістовністю, поганою оплатою, низькою оцінкою результатів роботи. Відомо, що люди старанно, з повною віддачею працюють там, де не тільки суворо вимагають, а й піклуються про них.
Уперше соціальну технологію «Робота з робітниками, які звільняються» було розроблено та впроваджено на КАМАЗі. Вона складалася з п’яти операцій. Перша — бесіда робітника, що звільняється, з інженером відділу кадрів та заповнення бланка «Заява про звільнення» із зазначенням причини звільнення та деяких даних про себе. Друга — співбесіда у відділі кадрів, а також на раді колективу з обговоренням ситуації звільнення. Третя — уточнення причин звільнення соціологом, або працівником відділу кадрів за допомогою різних соціологічних способів збирання контрольної інформації. Як засвідчила практика, половина вказаних у заяві причин не відповідала дійсності. Четверта — проведення засідання відповідних службових осіб з метою обговорення отриманої інформації та опрацювання відповідних заходів. П’ята — оформлення заяви про звільнення. Шоста — підготовка соціологами на підставі всіх цих даних щоквартального бюлетеня для керівництва «Аналіз причин плинності».
Спільною проблемою для всіх підприємств була й залишається проблема успішної адаптації в перші два роки роботи, на які припадає найбільша кількість невдоволених. Цілеспрямована робота з адаптантом у цей період суттєво впливає на формування його професійного інтересу, розвиток природних задатків, набуття відповідних практичних навичок. У зв’язку з цим розробка і реалізація соціальної технології «Адаптація в колективі» має на меті створення оптимальних умов для адаптації нових членів колективу, реалізації їхніх життєвих планів, творчих задумів, формування стійкого інтересу до обраної професії, встановлення контактів з керівником і членами колективу, повного розкриття особистості.
З огляду на це технологія передбачає такі процедури:
· знайомство адаптанта з колективом, його нормами, організаційним порядком, з традиціями, що склалися в колективі;
· професійне й духовне становлення адаптанта, оволодіння професією, виховання почуття відповідальності за спільну справу;
· сприяння самовираженню і самоутвердженню молодого працівника в колективі;
· контроль адаптації молодих працівників у колективі.
На жаль, соціальних технологій у вітчизняній практиці дуже мало. Це пояснюється як складністю соціальних процесів, що не дає змоги повністю уніфікувати ситуації, технологізувати всі процеси і запропонувати типові методи їх вирішення, так і недостатнім розвитком вітчизняної соціологічної науки, недостатнім обміном розробленими технологіями.