11.2. Етапи розвитку світової валютної системи
Світова валютна система склалася на основі розвитку світового ринку, закріплена міждержавними угодами й обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних господарств.
Світова валютна система має таку функціональну структуру:
визначення складу основних міжнародних платіжних засобів;
встановлення режиму валютних паритетів і валютних курсів;
визначення умов конвертування (розміну) валют;
вироблення механізму поповнення каналів міжнародного обігу достатньою кількістю платіжних коштів;
уніфікація основних форм міжнародних розрахунків;
визначення статусу міждержавних інститутів, які регулюють валютні відносини;
встановлення режиму міжнародних валютних ринків і ринків золота.
Дві основні підсистемі світової валютної системи включають:
1) валютний механізм – це правові норми та інститути, які ці норми виробляють і представляють (це і різні міжнародні угоди з валютних питань, Міжнародний валютний фонд, регіональні валютно-кредитні заклади і національні валютно-кредитні заклади);
2) система міжнародних валютних відносин, тобто плинні (поточні) зв’язки, які виникають між різними суб’єктами МЕВ на валютних ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних і валютних операцій.
Це два діалектично пов’язані між собою елементи світової валютної системи, котрі, будучи взаємопротилежними за функціональним змістом, взаємодоповнюють один одного. Стабільний, малорухомий, як і повинно бути, валютний механізм до певної міри регулює стан постійних бурхливих змін та оновлень фінансово-кредитних операцій, зв’язків, які складають систему міжнародних валютних відносин. І навпаки, швидкий розвиток міжнародних валютних відносин призводить з часом до змін (удосконалення) валютного механізму.
Світова валютна система склалася ще в ХІХ сторіччі у вигляді «золотого стандарту», за якого міжнародними грішми було золото. На Генуезькій конференції в 1922 році було укладено міжнародну угоду, яка документально оформила світову валютну систему, ввівши золотодевізний стандарт, який передбачав обмін провідних валют на золото за фіксованими співвідношеннями. Офіційно золотодевізний стандарт протримався до 1944 року, а реально – до «великої депресії» 30-х років.
У 1944 році зародилася Бреттон-Вудська валютна система (золотодоларовий стандарт) у відповідності до угоди, яку було укладено у місті Бреттон-Вудс (США). Ця система офіційно проіснувала до 1978 року, а реально перестала існувати вже в 1971 році. Основні положення цієї системи:
світовими грішми вважалися золото і долар;
скарбниця США зобов’язувалася обмінювати долари центральним банкам та урядовим установам інших країн за встановленим офіційним курсом 1934 року (35 доларів за тройську унцію – 31,1 г);
прирівнювання валют і їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених співвідношень (валютних паритетів);
паритети були стабільними, а їхня зміна могла відбутись тільки з дозволу Міжнародного валютного фонду при певних умовах;
ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів у той чи інший бік більше, ніж на 1% (тобто усі валюти твердо прив’язувалися до долара);
міждержавне регулювання здійснювалось головним чином через Міжнародний валютний фонд.
Органом валютного регулювання став Міжнародний валютний фонд (МВФ). Протягом майже трьох десятиріч ця система працювала ефективно. Конвертованість долара, штучно знижена ціна дали можливість США нагромадити у 1949 р. майже 22 тис. т золота (до 70% офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 р. золотий
запас США в 7 разів перевищував доларові активи. Більшість країн у 50-ті роки не бажали і не могли пред’явити значних сум доларових активів для обміну на золото.
Ситуація почала змінюватися наприкінці 50-х – на початку 60-х років у зв’язку з посиленням економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, з нереальністю офіційної ціни золота (у 1973 р. вона становила 42,22 дол. за унцію, а ринкова – 112), зростанням дефіциту державного бюджету США та платіжного балансу тощо. У 1971 р. золоті запаси США скоротся до 10,5 млрд. дол. і станов лише 22% доларових активів. Інші країни почали відмовлятися від долара, вимагаючи його обміну на золото. За цих умов США відмін обмін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що призвело до краху золотодоларового стандарту.
У 1976 р. в Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ оголос перехід до якісно нової світової валютної системи, до основи якої покладено такі основні принципи:
1. Перехід до плаваючих курсів та перетворення СПЗ на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежів. При визначенні величини СПЗ за допомогою «кошика» з чотирьох валют вирішальну роль відіграє американьский долар – 40%.
2. Юридичне закріплення процесу демонетизації золота: скасу-вання офіційної ціни на нього та фіксація золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), зняття будь-яких обмежень для його приватного використання, відміна регулювання вільного ринку золота державами та міжнародними економічними організаціями, що означає перетворення золота на звичайний товар.
3. Посилення міждержавного валютного регулювання, в тому числі через МВФ шляхом впливу на механізм "плаваючих" курсів. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та за станом економіки країн-членів з координації їх валютно-кредитної політики. З цією
метою він розробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики.
Світова валютна система має таку функціональну структуру:
визначення складу основних міжнародних платіжних засобів;
встановлення режиму валютних паритетів і валютних курсів;
визначення умов конвертування (розміну) валют;
вироблення механізму поповнення каналів міжнародного обігу достатньою кількістю платіжних коштів;
уніфікація основних форм міжнародних розрахунків;
визначення статусу міждержавних інститутів, які регулюють валютні відносини;
встановлення режиму міжнародних валютних ринків і ринків золота.
Дві основні підсистемі світової валютної системи включають:
1) валютний механізм – це правові норми та інститути, які ці норми виробляють і представляють (це і різні міжнародні угоди з валютних питань, Міжнародний валютний фонд, регіональні валютно-кредитні заклади і національні валютно-кредитні заклади);
2) система міжнародних валютних відносин, тобто плинні (поточні) зв’язки, які виникають між різними суб’єктами МЕВ на валютних ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних і валютних операцій.
Це два діалектично пов’язані між собою елементи світової валютної системи, котрі, будучи взаємопротилежними за функціональним змістом, взаємодоповнюють один одного. Стабільний, малорухомий, як і повинно бути, валютний механізм до певної міри регулює стан постійних бурхливих змін та оновлень фінансово-кредитних операцій, зв’язків, які складають систему міжнародних валютних відносин. І навпаки, швидкий розвиток міжнародних валютних відносин призводить з часом до змін (удосконалення) валютного механізму.
Світова валютна система склалася ще в ХІХ сторіччі у вигляді «золотого стандарту», за якого міжнародними грішми було золото. На Генуезькій конференції в 1922 році було укладено міжнародну угоду, яка документально оформила світову валютну систему, ввівши золотодевізний стандарт, який передбачав обмін провідних валют на золото за фіксованими співвідношеннями. Офіційно золотодевізний стандарт протримався до 1944 року, а реально – до «великої депресії» 30-х років.
У 1944 році зародилася Бреттон-Вудська валютна система (золотодоларовий стандарт) у відповідності до угоди, яку було укладено у місті Бреттон-Вудс (США). Ця система офіційно проіснувала до 1978 року, а реально перестала існувати вже в 1971 році. Основні положення цієї системи:
світовими грішми вважалися золото і долар;
скарбниця США зобов’язувалася обмінювати долари центральним банкам та урядовим установам інших країн за встановленим офіційним курсом 1934 року (35 доларів за тройську унцію – 31,1 г);
прирівнювання валют і їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених співвідношень (валютних паритетів);
паритети були стабільними, а їхня зміна могла відбутись тільки з дозволу Міжнародного валютного фонду при певних умовах;
ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів у той чи інший бік більше, ніж на 1% (тобто усі валюти твердо прив’язувалися до долара);
міждержавне регулювання здійснювалось головним чином через Міжнародний валютний фонд.
Органом валютного регулювання став Міжнародний валютний фонд (МВФ). Протягом майже трьох десятиріч ця система працювала ефективно. Конвертованість долара, штучно знижена ціна дали можливість США нагромадити у 1949 р. майже 22 тис. т золота (до 70% офіційних запасів золота капіталістичних країн). У 1950 р. золотий
запас США в 7 разів перевищував доларові активи. Більшість країн у 50-ті роки не бажали і не могли пред’явити значних сум доларових активів для обміну на золото.
Ситуація почала змінюватися наприкінці 50-х – на початку 60-х років у зв’язку з посиленням економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших країн Західної Європи, з нереальністю офіційної ціни золота (у 1973 р. вона становила 42,22 дол. за унцію, а ринкова – 112), зростанням дефіциту державного бюджету США та платіжного балансу тощо. У 1971 р. золоті запаси США скоротся до 10,5 млрд. дол. і станов лише 22% доларових активів. Інші країни почали відмовлятися від долара, вимагаючи його обміну на золото. За цих умов США відмін обмін доларів на золото для іноземних урядів і центральних банків, що призвело до краху золотодоларового стандарту.
У 1976 р. в Кінгстоні (на Ямайці) члени МВФ оголос перехід до якісно нової світової валютної системи, до основи якої покладено такі основні принципи:
1. Перехід до плаваючих курсів та перетворення СПЗ на світовий грошовий еталон (базу паритетів і курсів), на головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежів. При визначенні величини СПЗ за допомогою «кошика» з чотирьох валют вирішальну роль відіграє американьский долар – 40%.
2. Юридичне закріплення процесу демонетизації золота: скасу-вання офіційної ціни на нього та фіксація золотого вмісту національних валют (золотих паритетів), зняття будь-яких обмежень для його приватного використання, відміна регулювання вільного ринку золота державами та міжнародними економічними організаціями, що означає перетворення золота на звичайний товар.
3. Посилення міждержавного валютного регулювання, в тому числі через МВФ шляхом впливу на механізм "плаваючих" курсів. МВФ уповноважений стежити за валютною політикою та за станом економіки країн-членів з координації їх валютно-кредитної політики. З цією
метою він розробляє рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики.