Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

12.1. Фінансовий ринок як основа економічного розвитку корпорацій

12.1. Фінансовий ринок як основа економічного розвитку корпорацій

Сутність фінансового ринку і його функції

Фінансовий ринок — одна зі сфер ринкових економічних відносин. Його специфіка полягає в тому, що предметом купівлі-про­дажу є фінансові фонди. В одних агентів економічних відносин вони тимчасово вивільнюються, тоді як в інших виникає потреба в їх залученні для фінансування поточних або капітальних витрат. Отже, формується група дебіторів, якій відповідає група кредиторів. Обидві групи дуже рухливі, агенти виробництва можуть одночасно купувати і продавати вільні фонди.

Фінансовий ринок являє собою економічний простір, на якому формуються відносини з приводу купівлі-продажу фінансових фондів.

Фінансові фонди спочатку з’являються на ринку у формі заощаджень — тимчасово вільних коштів, вивільнених із процесів виробництва і споживання. Вони акумулюються банківськими і фінансовими інституціями, які перетворюють їх у позичковий капітал з метою його інвестування у фінансові або реальні активи. У формуванні попиту на позичковий капітал беруть участь державна адміністрація, місцеві органи влади; найбільшим позичальником є фінансові і нефінансові корпорації. Співвідношення пропонування—попит визначає ціну капіталу у вигляді процента.

Фінансовий ринок виконує такі функції:

перетворює заощадження в інвестиції;

забезпечує економічне зростання через організацію системи нагромадження капіталу;

забезпечує перелив фінансових фондів з одних галузей економіки всередині країни в інші;

перерозподіляє фінансові фонди всередині країни між регіонами;

забезпечує переміщення фінансових фондів з одних країн і регіонів у інші.

Фонди, що перебувають в обігу на фінансовому ринку, різняться за своїм змістом, призначенням і використанням. Відповідно до цього формуються окремі, але пов’язані між собою сфери фінансового ринку.

Розподіл фондів на фінансовому ринку можна подати у вигляді такої схеми (рис. 12.1):

Рис. 12.1. Сфери фінансового ринку

Отже, фінансовий ринок поділяється на дві принципово різні сфери:

ринок цінних паперів;

ринок банківських позичок.

Відмінності між ними полягають у тому, що фінансові фонди, які перебувають в обігу на ринку цінних паперів, виступають у формі юридичних документів: цінних паперів як засобів спілкування між агентами ринкових відносин.

Фінансові фонди, що перебувають в обігу на ринку банківських позичок, юридично набувають форми індивідуальних контрактів — договорів про позичку між банком і юридичною (або фізичною) особою, що одержує позичку на певних умовах.

На фондовому ринку емітуються і вводяться в обіг довгострокові фінансові інструменти з метою подальшого довгострокового вкладення залучених коштів для цілей економічного розвитку корпорації. На грошовому ринку випускаються і вводяться в обіг короткострокові боргові інструменти для фінансування поточних потреб в оборотному капіталі, для погашення короткострокових боргів, регулювання ліквідності й інших поточних потреб у грошах. На валютному ринку, який є складником грошового ринку, перебувають в обігу девізи  — платіжні кошти в іноземній валюті, призначені для міжнародних розрахунків, диверсифікації валютних резервів, страхування валютних ризиків, одержання спекулятивного прибутку на різниці курсів валют.

На ринку банківських позичок зосереджується та частина позичкового капіталу, що надається у вигляді позичок на різні терміни: короткі, середні та довгі. Короткострокові позички звичайно пов’язані з фінансуванням поточних потреб, тобто поточних активів; середньострокові і довгострокові — з фінансуванням дов­гострокових активів, тобто з економічним розвитком. За своїм економічним змістом вони схожі на випуск довгострокових корпоративних цінних паперів — і ті й інші використовуються для залучення коштів на тривалі терміни з метою інвестування в реальні активи.

Фінансові деривативи (Derivative), тобто похідні цінні папери, як пише американський дослідник цінних паперів Роберт У. Колб, являють собою фінансові інструменти, в основі яких лежать більш прості цінні папери, що перебувають в обігу на фінансовому рин­ку, наприклад, акції й облігації[1]. До них відносять форварди, ф’ючерси, опціони й інші подібного роду цінні папери. Розвиток ринку похідних цінних паперів викликаний потребою в нових формах договірних майнових відносин. Глобальний характер міграції капіталів, періодичні коливання валютних курсів і процентних ставок обумовили необхідність введення в обіг термінових цінних паперів, що захищають майнові права власників акцій і облігацій від ризиків.

Хеджування (Hedging) — страхування від ризиків угод за цінними паперами, укладеними на ринках спот — головне призначення казначейських деривативів[2]. Необхідність вирішення склад­них завдань страхування від ризиків обумовила розвиток інженерної фінансової технології.

Корпорації як нетто-позичальники
на фінансовому ринку

Корпорації є одним із суб’єктів фінансового ринку. Вони виступають на ньому як великі емітенти, тобто продавці своїх цінних паперів. Корпорації також є великими інвесторами, які вкладають свої тимчасово вільні кошти у фінансові активи. Як емітент корпорація виступає на фінансовому ринку в ролі позичальника-дебітора, як інвестор — позичкодавця-кредитора. При цьому загальна ринкова вартість цінних паперів, які емітуються корпорацією, переважає інвестиції. На фінансовому ринку корпорація функціонує як нетто-позичальник.

Корпорація активно діє в усіх сферах і сегментах фінансового ринку: на грошовому і фондовому ринках, на ринку банківських позичок, на первинному і вторинному ринках, на біржовому і позабіржовому ринках. Вибір ринку визначається оперативними і стратегічними цілями, які ставлять перед собою фінансові менеджери корпорацій. На грошовому ринку корпорація виступає емітентом короткострокових цінних паперів, на ринку банківських позичок — позичальником короткострокового капіталу з метою мобілізації короткострокових фондів для фінансування працюючого (оборотного) капіталу. На фондовому ринку вона емітує дов­гострокові цінні папери з метою фінансування довгострокових проектів розвитку.

Емісії акцій і облігацій відбуваються на первинному ринку через відкритий продаж або за допомогою інвестиційних банків, що є андеррайтерами, тобто гарантами первинного розміщення цінних паперів. На вторинному ринку перебувають в обігу раніше випущені цінні папери корпорацій. Безпосередньої участі на цьому ринку корпорація не бере, проте фінансові менеджери постійно одержують інформацію й аналізують її для визначення можливості нових емісій, структури капіталу, дивідендної політики та викупу акцій, що перебувають в обігу. Вторинний ринок цінних паперів організовують фондові біржі, а також позабіржові торговельні системи.

Сутність цінних паперів та їхні функції

З юридичного погляду цінний папір — це документ, що являє собою стандартний контракт (договір) між особою, що випустила цінний папір (емітентом), і особою, що купила його, тобто вклала свої заощадження в цінний папір (інвестором). Емітент бере на себе певні зобов’язання. Інвестор набуває майнових прав, обумовлених у контракті, які охороняються законом. Цінні папери, як і гроші, виконують певні функції. Гроші виконують
функції міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, утворення скарбів та нагромаджень і світових грошей.

Цінні папери виконують функції:

засобу обігу фінансових фондів;

міри їх поточної (ринкової) вартості, тобто капіталізації

Гроші є перетвореною формою вартості товарів, цінні папери — перетвореною формою позичкового капіталу. Цінний папір — форма руху заощаджень. З економічного погляду цінний папір — це капітал, що приносить прибуток його власнику.

Питання про те, «що таке цінний папір», досі дискусійне. Тим часом визначення цінного папера — не тільки теоретична, а й практична проблема. На думку американського юриста Маріанн Е. Гаші-Батлер, поняття цінного папера повинно розкривати його внутрішню сутність, яка має бути покладена в основу правового регулювання ринку цінних паперів[3]. Автор також відзначає, що міра цього регулювання в різних ситуаціях не може бути однаковою. Скажімо, цінні папери, що продаються способом «приватного пропонування», потребують меншого регулювання, ніж ті, що продаються «публічно».

Розвиток теорії цінних паперів бере свій початок з другої половини ХІХ ст. Поняття «цінний папір» уперше було введено в юридичний словник у Німеччині. У 60—80-х роках XIX ст. німецькі юристи Бруннер і Якобі та ін. визначили цінний папір як документ, пред’явлення якого необхідне для здійснення вираженого в ньому права. Розвиток юридичної теорії про цінні папери в Німеччині вплинув на юридичну науку в інших країнах.

Російський юрист М. М. Агарков у 20-ті роки ХХ ст. у своїй праці «Учення про цінні папери» писав, що термін «цінний папір» уживається юридичною теорією для позначення документів, пред’явлення котрих необхідне для реалізації виражених у них прав. «Папір є немовби носієм права. Право здійснюється в папері»[4]. Отже, інвестор, вкладаючи свої кошти в цінний папір, одержує юридичний документ, котрий свідчить про те, що він має права, обумовлені особливостями даного цінного папера. Здійснення цих прав можливе тільки в тому разі, якщо він пред’явить його емітентові.

Наведемо визначення цінного папера, яке дається в одному
з кращих американських підручників. «Термін “цінний папір” (security) означає законодавчо визнане свідоцтво права на одержання очікуваних у майбутньому доходів за конкретних умов»[5]. У цьому визначенні підкреслюється, що цінний папір містить у собі законом визнане право на майбутні доходи, однак інші права не виділяються. Лаконічне визначення міститься в іншому підручнику. «Цінний папір є фінансовою вимогою на певне майно, звичайно засвідчене на аркуші паперу»[6]. У цьому визначенні варто звернути увагу на те, що цінний папір — це фінансова
вимога, але юридичного змісту цієї вимоги не визначено.

Для інвесторів певний ризик пов’язаний з тим, що права, закладені в цінні папери, можуть бути не реалізовані. Емітент цінного папера з об’єктивних і суб’єктивних причин може порушити договір: не сплатити проценти, обіцяні дивіденди, не погасити в призначені терміни позички. Це обумовлює захисну функцію правового регулювання. Як відзначає М. Батлер, «ризики, що очікують інвесторів, і необхідність забезпечення стабільності ринку цінних паперів із самого початку визначає зміст поняття цінних паперів у США»[7].

Захист інвестора є одночасно і захистом корпорації-емі­тента. Державне регулювання, отже, захищає ринок, що організується для цінних паперів корпорацій.

Акт, прийнятий у США 1933 р., дає таке визначення цінному паперу: «Цінний папір» (security) означає будь-яку банкноту, акцію, казначейський квиток, облігацію, боргове зобов’язання, свідоцтво про заборгованість, свідоцтво про участь в угоді про розподіл прибутку, сертифікат непрямого трасту, сертифікат, виданий до реєстрації, або підписку, акцію, яка передається, інвестиційний контракт, свідоцтво про право голосу в трасті, депозитний сертифікат, частковий неподільний інтерес у праві на нафту, газ та інші корисні копалини, будь-яка пропозиція, запрошення, подвійний опціон, опціон чи привілей на будь-який цінний папір, ощадний сертифікат або групу, або індекс цінних паперів (у тому числі будь-який інтерес до них або заснований на їх вартості), будь-яка пропозиція, запрошення, подвійний опціон, опціон або початковий привілей на національній фондовій біржі в іноземній валюті або загалом будь-який інтерес чи документ, відомий як «цінний папір», або будь-яке свідчення інтересу чи участі, тимчасове або проміжне посвідчення, розписку, гарантію, або гарантію чи право на підписку або придбання, будь-що з вищеназваного»[8].

Визнання певного виду документа цінним папером здійснюється за нормативними актами, що видаються Комісією з цінних паперів і біржі, або ж у судовому порядку. Суди різних інстанцій керуються принципом захисту прав інвестора, що вклав свої гроші в цінний папір. Отже, американське законодавство захищає права інвесторів.

Законодавство з цінних паперів у США доволі громіздке і складне для виконання. В американській літературі відзначається, що з приводу того, вважати чи не вважати документ цінним папером, є безліч положень, постанов, резолюцій, що вносить плутанину в тлумачення тих або інших питань. Відзначається, що давно виникла потреба в чіткій систематизації всіх актів, у прий-
нятті спеціального кодексу, в якому було б дано визначення цінного папера.



[1] Kolb R. W. Financial Derivatives. — N.Y., London etc.: New York Institute of Finance, 1993. — P. 1.

[2] Докладніше див.: Примостка Л. О. Фінансові деривативи: аналітичні та облікові аспекти. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 113—178.

[3] Батлер У. Э., Гаши-Батлер М. Е. Корпорации и ценные бумаги по праву России и США. — М.: Зерцало, 1977. — С. 70.

[4] Агарков М. М. Учение о ценных бумагах. — М.: БЕК, 1994. — С. 178.

[5] Шарп У., Александер Г., Бэйли Дж. Инвестиции. — М.: ИНФРА-М, 1997. — С. 3.

[6] Kolb R. Investment. — Р. 5.

[7] Батлер У. Э., Гаши-Батлер М. Е. Корпорации и ценные бумаги по праву России и США. — С. 54.

[8] Батлер У. Э., Гаши-Батлер М. Е. Корпорации и ценные бумаги по праву России и США. — С. 54.